Націоналізм

ВСТУП

У ХІХ ст. французький вчений Дестю де Трасі (1754-1836) вперше ввів у обіг поняття "ідеологія" у своїй роботі "Елементи ідеології", як визначення напряму філософської науки. Він тлумачив ідеологію, як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Це питання активно вивчалося багатьма вченими, серед яких були К. Маркс та Ф. Енгельс, німецький філософ Ф.Ніцше, його співвітчизник філософ та соціолог К. Маннгейм, американські теоретики Л. Саджет та Ф. Уоткис, неомакіавелісти Р. Моска, Р. Міхельс та В. Парето, прихильники концепції "деіделогізації" Р. Арон, С.Ліпсет, німецький політолог У.Матц, Ю.Хабер, Л.Альтуссер та багато інших. ¹

Американські політологи Т. Бол і Р. Деґґер запропонували таку дефініцію: “ідеологія – це достатньо узгоджена і вичерпна сукупність ідей, яка пояснює і оцінює соціальні умови, допомагає людям зрозуміти їхнє місце у суспільстві та забезпечує програму соціальної та політичної активності”. Крім того, Бол і Деґґер встановили чотири головні функції ідеології – пояснювальну (інтерпретує навколишню дійсність), оцінну (оцінює соціальну ситуацію та пропонує шляхи вирішення проблем), орієнтаційну (забезпечує своїх послідовників інтерпретацією їхнього місця у суспільстві та відповідною ідентичністю) і програмну (пропонує програму суспільно-політичних дій), які усі разом мали б складати ще й критерій на право певній сукупності ідей називатись ідеологією. І справді, цей критерій дозволив авторам відкинути багато понять як таких, що не позначають ідеологію – наприклад, “тероризм” (котрий є специфічною стратегією або засобом досягнення політичних цілей) і навіть “демократія” (що є ідеалом суспільного устрою). Але цей підхід виявився безсилий у випадку націоналізму. Хоч Т. Болл і Р. Деґґер відчували відмінність цього феномену від “загальновизнаних” ідеологій, а націоналізм не зовсім вписувався у концепцію їхньої праці, його (поряд із анархізмом) потрактували як якесь “особливе” явище. Найперспективніший шлях до вирішення цієї проблеми у 1929 р. накреслив К. Мангайм. У своїй праці “Ідеологія і утопія” німецький соціолог започаткував поділ ідеологій на загальні (тотальні) та окремі (обмежені). Якщо окремі ідеології є певною сукупністю поглядів та ідей, що використовуються у певній ситуації, скажімо, в політичному протистоянні – в інтересах якоїсь партії чи групи людей, то загальні є системою ментальних засад, якою послуговується у повсякденному житті велика, соціально структурована група людей або ж навіть ціла історична епоха. Тотальна ідеологія, таким чином, становить цілісний світогляд, що діє передусім на гносеологічному і онтологічному рівнях життєдіяльності спільноти, і неодмінно присутній у кожного з членів цієї групи. У цьому значенні ідеологія – це систематизована сукупність ідей, поглядів на світ і суспільне життя, а також цінностей, норм і цілей, якими керується окрема група. Ідеології-світогляди призначені об’єднувати великі групи людей насамперед на базовому світоглядному рівні – відносно найвагоміших принципів та цінностей колективної свідомості, причому роблять це на далекосяжну перспективу. Вони відрізняються від політичних ідеологій, які виступають радше засобом об’єднання задля здійснення конкретних політичних дій та досягнення політичних цілей.²

У підсумку історичного розвитку та довготривалого вивчення явища ідеології, постійного розширення вченими бачення його сутності, концепцій та механізмів, сформувалось сучасне визначення ідеології, яке є визнаним більшістю учених усього світу: ідеологія - це окрема систематизована сукупність ідейних поглядів, уявлень, що захищає прагнення, інтереси та цілі тієї чи іншої соціальної групи.

Кожна соціальна група має свою ідеологію, спрямовану на захист саме її інтересів. Тому у кожному суспільстві спостерігається ідеологічний плюралізм, що деколи має свій розвиток у ідеологічній протидії. Ідеологія пануючої соціальної групи або прошарку стає домінантною у суспільстві. Для пануючої верстви вона є методом оволодіння масовою свідомістю населення, спрямування його у суспільному житті. Ідеологія підтримує позитивний імідж здійснюваної політики, надає їй зовнішньої відповідності інтересам та прагненням народу в цілому або його окремих частин. Не рідкість, що вона на догоду тому, кого захищає висвітлює явища та процеси упереджено, однобічно, або й взагалі фальсифікує їх.³

Вона спрямована на формування свідомості, що є сукупністю знань про оточуючий світ – закони, явища, процеси, тенденції соціального життя - і характеризується ступенем проникнення до них, розуміння оточуючого, та прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів тієї чи іншої соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цінностей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. Розвиток суспільної свідомості впливає на формування самовизначення людини, що є розумінням свого місця у світі, в системі суспільних відносин, визначенням своїх потреб та інтересів.Щоб досягти мети ідеологічної діяльності потрібно безупинно працювати над підвищенням рівня соціальної орієнтації населення – розумінням оточуючого становища, аналізу соціальні явища та, згідно з цим, визначення цілей, напряму та характеру діяльності. Соціальна орієнтація є постійно змінною інформаційною моделлю дійсності, діяльність якої безпосередньо залежить від змін у навколишньому світі. Соціалізація починається з «подання» аудиторії фактів сьогочасної дійсності, з формування системи світогляду – призми, крізь яку людини бачить світ, приймає життєво важливі рішення, визначає лінію своєї поведінки. Це сприяє появі ясного уявлення того, що потрібно зробити у певній ситуації, щоб зробити крок уперед задля досягнення суспільних ідеалів.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ: СУТЬ І СТРУКТУРА

Політика та ідеологія тісно пов’язані між собою, вони є складовою усіх сфер суспільного життя. Політика засновується на певній ідеї, на прагненні з її допомогою керувати, спрямовувати та контролювати діяльність великої кількості людей. Тому політика завжди ґрунтується на ідеології.

Вчені особливо вирізняють політичну ідеологію, що являє собою стрижень ідеологічної культури, політичної свідомості індивідуального та колективно-соціального суб’єктів. Політична ідеологія – це особлива доктрина тієї чи іншої групи осіб, що є базою для визначення їх цілей та інтересів, захищає їх, виправдовує прагнення до влади, та є методом підкорення суспільного мислення окремим ідеям, і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій. Особливими ж рисами політичної ідеології, що відрізняють її від інших форм політичної свідомості є:

– намагання здобути глобальний характер та домінуюче положення.

– змога встановлювати норми та правила здійснення діяльності та поведінки.

Коріння політичної ідеології полягає у потребі суспільства в узгодженні інтересів різних соціальних груп та класів, проведенні колективної діяльності, спільному вирішенні особливо значущих державних питань, впливу на її політику.

Офіційно державною ідеологією стає ідеологія економічно і політично пануючого класу. На державному рівні розробкою політичної ідеології займається специфічний прошарок людей – інтелектуальні представники різноманітних політичних угрупувань, соціальних груп та в цілому народу країни. Практично ж закріплення основних ідей, принципів та вимог, як на рівні індивідуальної поведінки людини так і на рівні діяльності інститутів влади, відбувається шляхом впливу на психологічний настрій громадян.

У формуванні політичного життя будь-якого суспільства величезну роль відіграє такий суб’єкт політики, як нація - (від лат. "народ") – історичне, динамічне співтовариство громадян, що організоване на політичній чи етнічній основі та, як правило, має власну територію, спільні інтереси, прагненням бути єдиним цілим, національну культуру та мову, усвідомлення спільного минулого, сьогодення та майбутнього, власну самобутність та спільну назву.

В. Лісовий справедливо пропонує розрізняти ідеологію націоналізму як ідеологію нації (у нього – національної держави) від ідеології націоналізму як особливої політичної ідеології. “Якщо націоналізм розуміється як особлива політична ідеологія, яка виразно відокремлює себе від інших політичних ідеологій […], то можна прийти до висновку, що націоналізм виник у XIX ст. (як вважає Кедурі). […] Методологічно кращим є підхід, коли націоналізмом вважається ідеологія, спрямована на утвердження націй та національних держав. […] Такий націоналізм не з’явився як особлива політична ідеологія, що конкурувала з лібералізмом та консерватизмом”. Націоналізм як ідеологія усієї нації є своєрідною “рамковою” ідеологією, “ідеологією-каркасом”, яка може залучати цілу низку, на перший погляд, “чужорідних” для нього теоретичних схем, як от лібералізму, консерватизму, соціалізму, комунізму чи навіть глобалізму.⁴

Усвідомлення реальності існування нації-соціуму, а не лише нації-концепту, для чого аргументувалося вище, має вирішальне значення для розуміння націоналізму. У своєму узагальненому значенні націоналізм трактується насамперед як національна ідеологія, тобто ідеологія, що є певною світоглядною системою нації. Попри універсальність самого націоналізму, практична вираженість цієї ідеології завжди була оригінальною, притаманною якійсь певній нації – відповідаючи її світоглядним (у тому числі етичним і політичним) конструкціям. Тому не дивно, що пошуки універсальних ідеологів націоналізму досі не принесли якихось вагомих результатів: кожна нація мала свого Руссо, Ліста, Мадзіні, які навмисне, а часом й несвідомо, карбуючи рідний для них націоналізм відповідно до вимог актуальної історичної епохи та існуючого набору інтелектуальних засобів, навряд чи зважали на аналітичну цінність своїх концепцій як таких. Зрештою, невигадлива простота націоналізму як ідеології, можливо, є однією з причин його надзвичайної популярності та сили. Взаємопов’язаність, навіть нероздільність, нації та націоналізму в цьому випадку більш ніж очевидна: нація є не лише ідеалом, головною цінністю відповідної ідеології, а й безпосереднім творцем цієї ідеології; націоналізм же виступає, насамперед, як інструмент досягнення цілей нації.

Країни, що перебувають у процесі пошуку свого етнонаціонального виміру потребують доцільного використання політичних засобів та механізмів забезпечення консолідації народної думки та діяльності на засадах національної ідеї та інтересів. Одним з найефективніших методів вирішення цього питання є використання національної ідеології. Саме цим, наприклад, пояснюється її бум в кінці ХІХ - першої половини ХХ століть у Західній Європі, закономірним продовженням якого у наш час є процес євроінтеграції та діяльність такої міжнародної організації як Європейська Співдружність. Ще одним яскравим прикладом є активізація національної ідеології у політичному житті країн колишньої СРСР у зв’язку із здобуттям ними незалежності, у контексті якої постає необхідність вибору шляхів майбутнього розвитку, вирішення питання самовизначення націй на світовій арені та пошук його оптимальних форм.⁵

Основні цілі національної ідеології поділяються на:

– зовнішні – розширення геополітичного простору існування окремої нації, розширення міжнаціональних контактів і т.д.

– внутрішні – захист власної території, національного суверенітету, культури від зовнішньої експансії і т.п.⁶

Важливо зазначити, що національна ідеологія не обов’язково є джерелом міжнародної ворожнечі, а згодом і конфліктів. А у разі розумного використання може стати не тільки ефективним засобом захисту національних інтересів, непов’язаного з посиленням напруги між країнами, але й важливим консолідаційним стимулом, так як наприклад це відбувається у країнах Східної Європи.

Вона сприяє формуванню і координуванню відносин між державою та нацією за певними принципами, впливає на здійснення соціально-економічних, політичних та інших державних програм спрямованих на розвиток суспільства, на активізацію політичної активності громадянина, є стимулом для зростання національної самосвідомості, поглиблення почуття національної гордості, корегує соціальну поведінку та вибір людини. Завдяки цьому, вона стає засобом згуртування єдиної нації, чинником налагодження стосунків між різними етнічними, національними, соціальними групами людей та державою.

Франко зазначав, що "Усякий ідеал – це синтез бажань, потреб та змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця широких кіл людей. Вести тих людей до найбільших зусиль. До найтяжчих жертв. Додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіння…". Підкреслюючи своїми словами необхідність практичної політичної діяльності у справі реалізації національної ідеї, тому ідеологія виступає своєрідним каталізатором політичного руху країни.⁷

Національна ідеологія є одною з найголовніших засад формування національної свідомості громадянина держави, складання та укріплення у свідомості народу своєї національно-державної ідентичності.

Стрижневим елементом національної ідеології є національна ідея (ідеал). Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини, і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно-історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечуючи їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації.

Можна виділити декілька аспектів національної ідеї. В загальному плані національна ідея – це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії. Це теорія і практика життя народу за період його національно-визвольних змагань, історія його існування. Для світового українства такою ідеєю є розбудова самостійної, соборної та незалежної Української держави.

В розбудові держави значну роль відіграють і національні цінності – як соціально-матеріальні (демократія, гуманізм, свобода, добробут, соціальний захист тощо), так і духовно-культурні (принципи, погляди, моральні норми, традиції), які сповідує дана нація.⁸

Національна ідеологія заснована не лише на національній ідеї, а й на національній меті та національній ідеалі, сукупності загальнозначимих, усвідомлених та визнаних потреб, національних цінностей та національних інтересів, які надають смисл та зміст існуванню нації.

Оскільки в національній ідеї не тільки фіксується реальне державне буття нації, але й обґрунтовується, яким воно повинно стати в майбутньому, це пов'язує її з національним ідеалом. Національний ідеал – образ досконалого державного буття. Саме в національному ідеалі абстрактна і узагальнена національна ідея набуває конкретної форми.

Отож, національний ідеал – це ідейна основа, найбільш загальні уявлення певної нації відповідно до об’єктивних тенденцій реальної дійсності про її соціально-економічний і духовний розвиток, гармонійна єдність суб’єкта і об’єкта, окремого представника і нації в цілому та природи, які знаходять вираз у вільному і універсальному розвиткові нації і становлять собою кінцеву мету її прагнень і діяльності; це органічне поєднання волі представника нації, вираженої в національній ідеї.

Національними інтересами є результат усвідомлення цінності потреб, свідомий вибір національних цінностей, які обумовлені національним ідеалом, метою та ідеєю і забезпечують умови та засоби їх задоволення та реалізації; обумовлені національним ідеалом, національною метою та національною ідеєю системи загальнозначимих, усвідомлених та визнаних потреб і національних цінностей, які забезпечують умови та засоби їх задоволення та реалізації; сукупність політичних, економічних, соціальних та інших потреб нації, від реалізації яких залежить здатність держави забезпечити захист конституційний прав людини і громадянина, цінностей суспільства, основоположних державних інститутів; усвідомлені особою і суспільством, гарантовані державою цільові настанови щодо необхідності існування та розвитку людини, нації і держави в якості цілісного організму; свідомий вибір людиною національних цінностей; сукупність усвідомлених, офіційно відображених в конституції, законах, концепціях, стратегіях та інших нормативних актах об'єктивних потреб громадян, суспільства і держави, які є похідними від національних цінностей, особливостей та умов соціально-економічного і політичного устрою держави, рівня її економічного розвитку та місця і ролі у міжнародному розподілі праці, специфіки історичного розвитку і географічного положення; життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет та її прогресивний держави розвиток (законодавче визначення).

До національних потреб відносять такий стан нації, який обумовлений її незадоволеністю у нормальній життєдіяльності і спрямований на усунення цієї незадоволеності. Національні потреба реалізується у самому процесі їх задоволення. У разі ж незадоволення потреби нації це призводить до зміни нормальної життєдіяльності або ж до неможливості її до подальшого існування. До реалізації потреби вона існує як такий недолік, що постійно з’являється і посилюється. З реалізацією потреби напруження, що виникло, послаблюється. Національні потреби є специфічними за своїм змістом, тому що вони породжуються унаслідок ґенези самої нації – потреби у розвитку, у власній національній культурі, у власній державі тощо. Чим більшого розвитку досягає нація, тим більш широкий спектр потреб у неї виникає. Слід зважати на той факт, щоб при розвиткові потреб не виникало кардинальних розбіжностей у їх задоволенні серед представників різних національних меншин. Продуктивним вважається той шлях, за якого строкатість потреб буде поєднана із можливостями їх задоволення у загальних рамках національних інтересів. Для кожного представника нації мають бути відкриті якнайширші можливості щодо освоєння усіх створених предметів, здатних задовольнити духовні, інтелектуальні та матеріальні потреби, а отже до всебічного розвитку потреб, передусім, у національному розвої, праці, творенні на благо держави. Всебічний розвиток національних потреб, створення предметів цих потреб і має бути національною необхідністю – потребою.⁹

Польська дослідниця Б. Дубер визначила три головні функції національної ідеології: селективну (поділяє членів спільноти на угруповання прихильників певної ідеології), інтеграційну (притягує групи спільноти до сповідування певної ідеологічної орієнтації) і виховну (пропагує певний вид поведінки, цінності та норми). Національна ідеологія містить історіософське розуміння місця нації у світі, окреслює візію і цілі, до яких вона повинна прагнути, а також у багато дечому забезпечує окремих індивідів програмою поведінки і всередині соціуму, і у його взаємодії з навколишнім світом. Що дуже важливо, національна ідеологія виступає потужним джерелом трансформації світу відповідно до визначених нею цінностей та ідеалів. Функції, що їх окреслила польська дослідниця, аналізуватимуться тут насамперед у міжнародній перспективі.

Багатогранна світоглядна система нації базується на тлумаченні нації як оптимального життєвого середовища для певної (достатньо великої і згуртованої) групи людей – окремого “світу”, котрий треба плекати і зміцнювати, захищати від різноманітних загроз. Цим і визначається запропонована концепція внутрішньої структури національної ідеології. На нашу думку, в націоналізмі слід розрізняти три головні компоненти, які називаємо вимірами національної ідеології: оборонництво, вивищення і месіянство. Усі вони неодмінно присутні у будь-якому націоналізмі, а кожен з них тісно пов’язаний з ідеєю нації як унікального людського середовища – маленького світу, відображаючи певний аспект національного світогляду.

Оборонництво є базовим виміром, похідним від прин-ципу “оборони”, “захисту” національної спільноти. Націоналізм не може виникнути без реакції на зовнішній чинник. Дж. Гатчінсон вважає цю характеристику спільною для так званого культурного націоналізму, до якого зараховує східноєвропейські націоналізми і який, на його думку, намагається мо-дернізувати власну націю у відповідь на виклик західного світу. Проте ми вважаємо цей аспект спільним для усіх націоналізмів. Він лежить в основі виміру оборонництва, фундаментальність якого полягає у заснованості на усвідомленні національної тотожності. Ця тотожність індивідів передбачає світоглядне протиставлення “нас” – “їм”, “своїх” – “чужим”; відповідно, ідентифікація когось з певною “ми-нацією” вимагає протиставлення її усім іншим “вони-націям”. Характер такого протиставлення буває різним (про що мова йтиме нижче), одначе спільною рисою для нього є “заданість” відчутої потреби захистити власну спільноту від реальних чи уявних загроз.
Вивищення ґрунтується на внутрішній потребі “звеличувати” і “пишатися” власною нацією, що забезпечує її членів переконанням власної національної повноцінності. Цей вимір націоналізму є своєрідним продовженням попереднього: він так само ґрунтується на протиставлення іншим спільнотам, однак виходить не стільки з необхідності захисту власної нації, скільки констатує її самодостатність та підкреслює ориґінальність. Зрештою, уже саме розуміння нації як вищої форми існування і організації спільноти передбачає трактування власної нації унікальною і неповторною. В ідеологічних текстах вивищення нерідко постає у формі тлумачення власної нації як якісно кращої чи більш розвиненої. Звідси нерідко простежується намагання “замкнутися” у власному національному “світі”, відгородившись від усіх інших, що проявляється у мегаломанії та упередженому ставленні до інших спільнот, а також ізоляціонізмі чи автаркізмі.
Месіянство передбачає принципово активну форму зміцнення і розвитку національної спільноти. Цей вимір тісно пов’язаний з вивищенням, однак відрізняється великою інтенсивністю та зовнішнім проявом націоналістичної активності. Найчастіше втілюється у певності про особливе покликання чи виняткову роль власної нації у світі. Нерідко месіянство явно або приховано оперує такими категоріями, як “цивілізація” і “варварство”; у цьому разі воно спрямоване на “порятунок” усіх інших людських спільнот через прилучення їх до “справжньої” цивілізації. У випадку месіянства доводиться говорити про дуже широкий спектр якісних відмін цього виміру і, головне, різне за наслідками практичне втілення таких ідей.

ВИСНОВКИ

У формуванні політичного життя будь-якого суспільства величезну роль відіграє такий суб’єкт політики, як нація. Тому досить важливо розрізняти ідеологію націоналізму як ідеологію нації, тобто національної ідеології від ідеології націоналізму як особливої політичної ідеології.

Нація та націоналізм нерозривно пов’язані між собою. Ідея нації в ідеологічній системі національних координат є стрижневою. Незважаючи на певну абстрактність (як і “клас”, “етнос” чи “держава”), “нація” є реально існуючим феноменом, вона становить неподільну єдність об’єктивних і суб’єктивних рис. Для окремої, досить великої і згуртованої групи людей, що й формують її, нація – це цілісний “світ”, оптимальне життєве середовище, яке треба плекати і зміцнювати, захищати від різноманітних загроз. Національна ідеологія є невіддільною від нації, окрім того вона визначає не лише внутрішнє життя нації, а й її позицію на міжнародній арені, наділяє її певними ознаками, без яких суб’єктність національної спільноти у міжнародних відносинах видається неможливою.

Ідеологія окремого національного руху завжди наповнена певним ціннісно-утилітарним змістом, що наочно помітно за результатами реалізації таких ідеологій, насамперед, на арені міжнародних відносин. Цим пояснюється необхідність виокремлення поряд із теоретично нейтральним значенням поняття “націоналізм” (“національна ідеологія”) базових практичних категорій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму.– К.: Критика, 2001. – 272 с.
Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
Борисенко В. Зародження української національної ідеї // Київська старовина. – 1996. – № 2–3. – С. 2–8.
Киричук О.А. Національна ідея: витоки і шляхи об’єктивації // Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України”. – К., 1993. – С. 234.
Кузик П. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 220 с.
Лісовий В. Поняття ідеології. Ідеологія націоналізму // Світоглядні й ідейні засади українського націоналізму. – К.: Козаки, 1997. – 96 с.
Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 224 с.

¹ Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – С. 17.

² Кузик П. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах: Монографія. – Львів, 2002. – С.30-31.

³ Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму.– К.: Критика, 2001. – С. 122 .

⁴ Лісовий В. Поняття ідеології. Ідеологія націоналізму // Світоглядні й ідейні засади українського націоналізму. – К.: Козаки, 1997. – С. 38.

⁵ Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.123.

⁶ Кузик П. Названа праця. – С.32-33.

⁷ Киричук О.А. Національна ідея: витоки і шляхи об’єктивації // Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України”. – К., 1993. – С. 234.

⁸ Борисенко В. Зародження української національної ідеї // Київська старовина. – 1996. – № 2–3. – С. 2–8.

⁹ Кузик П. Названа праця. – С.32-33.