Нинішній Європейський Союз

Нинішній Європейський Союз - це результат п'ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 50-их роках минулого сторіччя. Однак для того, щоб з'явилися Співтовариства, Європа та її мешканці повинні були до цього „дозріти“, на що вплинуло багато різних чинників як політичних, так і економічних. Ці чинники були тісно пов'язані із ІІ-ою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення.

               Після ІІ-ої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція - була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя. Виникає запитання: „Чому саме тоді?“ Чому лише після ІІ-ої світової війни європейські країни почали думати про інтеграцію? Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

 Потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі, прийшов час на нову якість у європейській політиці - час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи.

 Потреба миру  та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар'єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі.

 Сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об'єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг.

 Утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили.

               Великий внесок у розвиток співпраці зробив план відбудови європейської економіки, який був запропонований державним секретарем США Джорджем Маршаллом. Метою плану була фінансова та технологічна допомога країнам Європи, а умовою її надання було створення спільної комісії, яка мала складатися із представників країн, які отримуватимуть допомогу. З цією метою була створена Європейська Організація Економічної Співпраці. До 1952 року з цієї допомоги у вигляді кредитів скористалося 18 держав, а загальна сума допомоги становила бл. 14 мільярдів американських доларів. План Маршалла мав значний вплив на відбудову європейської економіки, а особливо на відбудову ФРН. Водночас, план був доповненням до політики стримування комунізму, яку проводили США. З політичних причин усі країни, які перебували під впливом СРСР, відмовилися від цієї допомоги.

Ідею створення  „Сполучених Штатів Європи“ уперше висловив у вересні 1946 року прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюриху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

               У травні 1948 року на конгресі  в Гаазі, скликаному за ініціативи  європейських політиків та інтелектуалів,  була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські  країни до об'єднання. Результатом  цього документу стало створення  5 травня 1949 року Ради Європи - першої  європейської організації співпраці.  Країнами-засновниками Ради Європи  були: Бельгія, Великобританія, Голландія,  Італія, Люксембург, Франція та скандинавські  країни. Завданням Ради Європи  було зміцнення демократії, охорона  прав людини та підтримка європейської  культурної ідентичності.

               Однак Рада Європи не виконувала  до кінця поставлених перед  нею завдань з огляду на  інтереси країн-членів, які часто  не співпадали.

               „Холодна війна“ та слабкість Ради Європи призвели до того, що з'явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося насамперед про економічне „зв'язування“ Франції та Німеччини, що гарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени французького уряду Жан Моне та Роберт Шуман.

               Міжнародна ситуація, яка склалася  на початку 50-их років, призвела  до того, що все частіше почали  вести мову про економічну  інтеграцію. США все більше і  більше домагалися швидкої відбудови  Німеччини та приєднання цієї  країни до Західного блоку.  Це було пов'язано із багатьма  подіями у світі. У 1948 р. СРСР  запровадив блокаду Берліна, тоді  ж утворилися Федеративна Республіка  Німеччини та Німецька Демократична  Республіка. Крім того, у 1950 р.  вибухнула війна в Кореї. Американські  політичні кола вважали, що  відбудована Німеччина становитиме  протидію комунізмові. Водночас, новий канцлер ФРН Конрад Аденауер  заявив, що його країна має  намір стати членом Ради Європи  та НАТО. Ріст значення Німеччини  не був у планах французьких  політиків. Поява нової економічно  розвиненої Німеччини, зокрема  з розвиненою військовою промисловістю,  викликала побоювання не лише  у Франції.

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією  та країнами Бенілюксу Паризької  угоди про створення Європейського  об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного  ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.

25 березня 1957 p. у  Римі ФРН, Франція, Італія та  країни Бенілюксу уклали Угоду  про створення Європейського  співтовариства з атомної енергії  (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського  Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:

• поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;
• ліквідація перешкод для пересування людей, капіталів та послуг між державами ЄЕС;
• зближення законодавств країн ЄЕС;
• розробка принципів узгодженої економічної політики;
• спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона зробила  спробу протиставити цьому власне об'єднання. У червні 1959 p. у Сток­гольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про  створення Європейської асоціації  вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення  ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною.

Початком європейського  політичного співробітництва можна  вважати зустріч на вищому рівні  країн-членів ЄЕС в Гаазі у  грудні 1969 p.

Одним із аспектів успіху Західної євроінтеграції було укладення Єдиного  Європейського Акту. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства. Єдиний Європейський Акт — один з договорів Європейської Союзу, підписаний 1986 року. Вперше вніс значні зміни до основоположного Римського договору; фактично, відкрив шлях до формування єдиного ринку. Запровадження в Єдиному Європейському Акті (ЄЄА) процедури голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку дозволило ухвалити близько 300 законів, спрямованих на створення єдиного ринку. Акт започаткував нову законодавчу процедуру співпраці, яка розширила повноваження Європейського Парламенту; вніс у договір поняття про Європейську політичну співпрацю і гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти) і зробив чимало інших змін, які сприяли прискореному розвитку європейської інтеграції.

Співтовариства максимально  розвивали свою співпрацю. Країни Західної Європи, які не належали до Співтовариств, усе частіше й частіше висловлювали своє бажання вступити до них. Перше  розширення Співтовариств відбулося 1 січня 1973 р., коли до них приєдналися  Великобританія, Данія та Ірландія. Переговори про вступ тривали  досить довго, а разом із цими країнами переговори проводила і Норвегія. Найбільше проблем мала Великобританія, проти вступу якої виступала Франція. Президент Франції Шарль де Голль  використав право вето, аргументуючи своє рішення тим, що прийняття Великобританії ослабить Співтовариства економічно і  змінить їх внутрішньо. Звісно, усі  добре розуміли, що насправді де Голль дбав не про добробут Співтовариств, а про утримання домінуючої позиції  Франції в них. Таким чином, уперше політичні інтриги загальмували розширення Співтовариств. Переговори були припинені зі всіма країнами. У 1967 р. англійці знову подали заявку про вступ - і знову Франція  її відкинула. Лише в 1969 році, коли де Голля  заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів. Договір про приєднання був підписаний з ними 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973 р., але лише для трьох країн. Норвегія, у зв'язку з негативними результатами внутрішнього референдуму, не ратифікувала Договору і, відповідно, дорога до Співтовариств перед нею зачинилася.

               Приєднання, окрім певних привілеїв,  зобов'язало нових членів до  певних дій. Усі нові члени  отримали п'ятирічний перехідний  період для пристосування національного  законодавства до норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча  вони й „виторгували“ для себе певну свободу в питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді Додатків.

               Прийняття Великобританії, Данії  та Ірландії відкрило дорогу  до приєднання для інших країн,  які мали бажання приєднатися  до Співтовариства. Відтак, 1 січня  1981 р. до Співтовариства приєдналася  Греція, 1 січня 1986 р. - Іспанія та  Португалія, а в 1995 р., уже до  Європейського Союзу, - Австрія, Швеція  та Фінляндія.

Першим етапом європейської інтеграції було створення Європейської спільноти з вугілля та сталі. Європейська спільнота з вугілля та сталі (англ. European Coal and Steel Community, ECSC, також Європейське об'єднання вугілля і сталі) — міжнародна державно-монополістична організація, що об'єднує кам'яновугільну, залізорудну і металургійну промисловість 10 країн Європейського економічного товариства (ЄЕТ).

Ідея створення  наднаціонального органа керування  життєво важливими галузями промисловості, який зв'язав би потенційних суперників економічно, належала Жану Моне, а вперше офіційно озвучив її міністр закордонних  справ Франції Роберт Шуман (див. також «Декларація Шумана»).

Створена у 1951 р. згідно з Паризьким договором терміном на 50 років країнами: Бельгія, Західна  Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об'єднання  вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць і запобігти в  такий спосіб новій війні в  Європі. Своєю метою об'єднання  проголосило сприяння економічному розвитку країн-членів шляхом утворення  загального ринку для продукції  вугільної і металургійної промисловості. Створення ECSC було результатом структурних  зсувів, що відбуваються в економіці  капіталізму після 2-ї світової війни 1939-45 рр., що вплинуло безпосередній чином на характер об'єднання.

Контролювала майже  все видобування кам'яного вугілля, понад 80 % виробництва чавуну і сталі, близько 50 % видобування залізної руди в Західній Європі. Штаб-квартира спільноти знаходилась у Брюсселі.

Європейська спільнота  з вугілля та сталі завершила  своє існування 2002 року, коли втратив  чинність відповідний договір.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

1) завершується утворення  митного союзу ЄЕС, скасовано  будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

2) утворюється єдиний  ринок сільськогосподарської продукції;

3) сформовано єдиний  механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

Учасники інтеграційного процесу продовжували проведення курсу  на його поглиблення і розширення географічних рамок. Після вступу в  Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) Великобританії, Ірландії та Данії (з 1 січня 1973 р.) воно включало 9 членів.

У 1975 р. заявку на приєднання до ЄЕС подала Греція, в 1977 р. - Португалія й Іспанія. Всі три країни стали  на шлях демократичного розвитку: Португалія після "революції гвоздик" у  квітні 1974 р., Греція після падіння  диктаторського режиму "чорних полковників" в липні 1974 р., Іспанія після смерті Франко (у листопаді 1975) і демократизації політичного режиму в країні.

Переговори про  вступ в ЄЕС Португалії та Іспанії  були досить напруженими, бо Франція  і Італія не без підстав побоювалися  конкуренції країн Іберійського півострова в торгівлі овочами, фруктами, вином.

Греція стала повноправним членом Співтовариства 1 січня 1981, Португалія та Іспанія були прийняті в ЄЕС  в березні 1985 р. Тим самим ЄЕС  посилювало свою політичну вагу і  більш активно залучалося Вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку членів ЄЕС призвело до зростання  витрат Співтовариства, що вимагало додаткових фінансових коштів, отриманих за рахунок  підвищення зборів до бюджету ЄЕС.

Наступним кроком стало  перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації  у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент  існував з самого початку існування  ЄЕС, але до цього моменту національні  парламенти делегували своїх представників  до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо  обирати своїх представників  до Європарламенту.

На середину 80-х  років країни-члени ЄЕС прийшли  до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала  і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім  військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС  відбулася дуже важлива подія, яка  заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху  до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

• формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;
• до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища; розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;
• в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;
• країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;
• було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено  термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються  переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

1 січня 1981 року  відбувається друге розширення  ЄЕС: до його складу вступає  Греція. Вступ Греції - це один  з двох прикладів, коли розширення  ЄЕС відбувалося з суто політичних  причин (таких випадків в історії  ЄЕС було 3). Греція у 1981 році  за своїми показниками економічного  розвитку зовсім не відповідала  стандартам ЄЕС, ця ситуація  залишається і сьогодні (Грецію  не включили до зони євро). Справа  в тому, що в Греції незадовго  до цього було скинуто диктатуру  "чорних полковників", і в  країні розпочалися процеси демократизації, однак дещо не в тому напрямку, в якому б бажали капіталістичні  країни. Серед населення Греції  все більше і більше поширювалися  соціалістичні та соціал-демократичні  погляди, комуністична партія  набирала популярності, СРСР був  готовий надати їй допомогу. Тому  для того, щоб остаточно закріпити  Грецію у західній системі,  не дати їй вийти з НАТО і стати нейтральною чи потрапити під вплив СРСР, її досить поспішно прийняли до ЄЕС.

У 1982 році відбулася  унікальна подія в історії  європейської інтеграції - територія  ЄЕС зменшилася: рішення про вихід  з ЄЕС прийняла Гренландія, яка  щоправда не є незалежною державою, а лише автономною частиною Датського  товариства. Через три роки (у 1985 році) це рішення було схвалено.

У 1986 році (1 січня) сталося  третє розширення ЄЕС (також з  політичних причин): до його складу входять  Іспанія та Португалія. Причинами  стали падіння режиму Франко в  Іспанії та падіння військового  тоталітаризму в Португалії, а  також поява намірів в цих  країнах рухатися в напрямку до соціалізму.

Початок 90-х років  міг би стати третім прикладом  розширення ЄЕС з суто політичних причин за рахунок країн Центральної  та Східної Європи.

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС  прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала  і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім  військової). Першим кроком мала стати  уніфікація законодавства західноєвропейських  країн (що і було зроблено підписанням  Єдиного європейського акту). В  ньому мова йшла про уніфікацію більш  ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення "єдиної Європи".

У 1986 році також починаються  переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об'єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія) що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

В ньому було закладено  концепцію трьох опор ЄС:

1) інституціональна: наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2) єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3) єдина політика  в галузі внутрішніх справ.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот  сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені  свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і  громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній  політиці та в галузі безпеки, юстиції  та внутрішніх справ. Основні напрями  політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих  угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського  Союзу - Ради міністрів, Європейського  парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення  єдиного уряду.

Головними факторами  успіху ЄС вважають:

1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та  солідарності;

2) правову базу - чіткість  та обов'язковий характер угод  із завдань та компетенції  інститутів ЄС, наявність Євросуду;

3) демократизм прийняття  рішень на базі консенсусу  та компромісів. Незважаючи на  велику роль, яку відіграє ЄС  у житті Європи та світу,  його діяльність поки що обмежується  Західною Європою. Участь п'яти  постсоціалістичних країн на  правах асоційованих учасників  - це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії.  Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі  риси наддержави - законодавчі та  виконавчі органи зокрема, тому  участь у його діяльності можуть  здійснювати країни, Що відповідають  певним вимогам, мають певні  можливості, бо отримують від  цієї участі значні пільги.