Німецько–Українські відносини в роки центральної ради, гетьманату та директорії
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Історичний факультет
Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн
Реферат на тему:
«НІМЕЦЬКО–УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ»
студентки 3 курсу 3 групи
Кришталь Світлани
Київ – 2012
ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………………………..
РОЗДІЛ 1. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА НІМЕЦЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ КОМАН-
ДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН…...…5
РОЗДІЛ 2. НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ГЕТЬМА-
НАТУ………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 3. НІМЕЧЧИНА ТА ДИРЕКТОРІЯ ..............................
ВИСНОВКИ .....................
СПИСОК ДЖЕРЕЛ
ТА ЛІТЕРАТУРИ ..............................
ВСТУП
Дослідження питань дипломатичної історії німецько-українських відносин УНР доби Центральної Ради, за часів Гетьманату та Директорії як в історичному, так і у джерелознавчому відношенні на сьогодні перебуває в процесі становлення, оскільки за радянських часів, зважаючи на ідеологічний чинник, ця тема довгий час перебувала під забороною.
Об’єкт дослідження – німецько-українські відносини за часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Предметом дослідження є особливості німецько-українські відносини щодо устрою в різних сферах життя та їх влив на суспільство.
Мета дослідження – з’ясувати характер німецько-українських відносин в політичній, соціальній, економічній сферах та встановити його наслідки.
Для досягнення даної мети дослідження, поставлено наступні завдання:
- дослідити і проаналізувати встановлення німецько-українських відносин за часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії;
- встановити наслідки, спричинені німецькою окупацією;
- визначити ставлення українського народу до німецького уряду в даний період.
Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії».
Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі. Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.
Німецька політика України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Пангерманська ліга і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.
Хронологічні рамки даної роботи охоплюють період з кінця 1917 р. – 1918 р.
РОЗДІЛ 1
ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА НІМЕЦЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ КОМАНДУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН
Наприкінці 1917 р. виявилось, що Росія не могла далі продовжувати Першу світову війну. Розпочавши переговори з державами Четверного союзу у Брест-Литовську, 2(15) грудня 1917 р. російська делегація підписала перемир’я з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Довідавшись про цю подію, уряд УНР звернувся до всіх воюючих держав з нотою, що петроградська влада не має права представляти на переговорах інтереси усіх народів Росії, зокрема українського. Німці збагнули, що присутність у Бресті української делегації дасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес. 13(26) грудня Німеччина та її союзники сповістили Центральну Раду, що вони готові мати справу з УНР у переговорному процесі.
Конфлікт з більшовицьким урядом Росії змусив уряд Української Народної Республіки розпочати переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної Республіки на чолі з В. Голубовичем. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. Делегація УНР у Бресті офіційно оголосила, що не визнає радянський уряд і почала сепаратні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Україні тоді встановилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харкові — уряд радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну Україну, Центральна Рада дала згоду на укладення сепаратного мирного договору з Німеччиною та її союзниками.1
Коли в Брест прибула делегація радянської України, Німеччина й Австро-Угорщина відмовилися її визнати й вирішили укласти договір з урядом Центральної Ради, допомогти йому повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих поставок.
Договір між Центральною Радою й представниками Четверного союзу був підписаний у Бресті 9 лютого 1918р. Згідно з договором німецькі війська мали окупувати всю Україну, допомогти відновити владу Центральної Ради. Разом з німецькими окупантами війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За військову допомогу Німеччини Україна зобов'язалася до 31 липня 1918 р. поставити їй близько 1 млн т зерна (60 млн пудів), 44 тис. т м'яса, 600 тис. т залізної руди, 400 млн штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою до 12 фунтів (близько 5 кг).2
У цей самий час у Києві перебували більшовицькі війська на чолі з Михайлом Муравйовим і на вигнання їх власними силами українська влада не сподівалась. Тому 12 лютого 1918 Рада народних міністрів УНР, яка перебувала у Житомирі, прийняла рішення просити військової допомоги у Німеччини. Того ж дня німецькій делегації у Брест-Литовську було передано заклик до німецького народу з проханням про допомогу. 21 лютого німецькі, а 27 лютого й австрійські війська розпочали просування в Україну. Загальна чисельність німецько-австрійських військ невдовзі досягла 450 тисяч солдатів і офіцерів. Вони швидко просувались вперед майже не зустрічаючи опору. Командування німецького корпусу, що рушив через Бердичів на Київ, пішло на переговори з урядовцями Центральної Ради та командуванням Запорізького корпусу. Було узгоджено, що наступаючи на Київ, українські частини, Січові Стрільці та гайдамаки мусили йти попереду німецького війська.3
Бойовий дух червоногвардійських частин, які понесли значні втрати під час вуличних боїв, також підупав. До того ж Михайло Муравйов, так само як і головнокомандувач Антонов-Овсієнко, вважали захоплення Києва остаточною перемогою над Центральною Радою і не сподівались на її повернення. Загальний наступ українського війська на Київ відбувався під командою генерала Костянтина Прісовського. На підступах до міста 28 лютого 1918 року українські підрозділи розбили рештки більшовицького загону Василя Кіквідзе біля Северинівки під Бучею. Шлях на Київ був вільний. До 14 години 1 березня нечисленні залишки більшовицького війська відійшли на лівий берег Дніпра, у Дарницю. Того ж дня кияни побачили на вулицях нечисленні підрозділи українського війська: гайдамаків Симона Петлюри, Січових Стрільців Євгена Коновальця та запорожців Костянтина Прісовського. Їм було влаштовано урочисту зустріч з церковними дзвонами та молебнями.4
Німецька армія вступила до міста наступного дня, прибувши залізницею. За словами очевидців, німецькі солдати здавались похмурими і втомленими, вони зовсім не нагадували бравих німецьких вояків. Проте підрозділи не пішли одразу до міста. Німці почали з того, що мобілізували кілька десятків жінок, які гарячою водою і милом вимили вокзал. Потім там же на вокзалі близько десяти годин німецьке військо приводило себе в порядок. І лише наступного дня колони німців вступили до міста, влаштувавши урочистий парад на Софійському майдані. Цього разу вони вже відповідали традиційному уявленню про німецьку армію.
Ставлення киян до німецького війська було двоїстим. З одного боку це все-таки були визволителі від більшовиків, з іншого — німці уособлювали ворога, з яким кілька років велася важка й кровопролитна війна. Проте, на відміну від більшовиків, німецьке військо спочатку поводило себе коректно. Німецька комендатура зайняла будинок Дворянського зібрання на Думській площі (нині — Майдан Незалежності), німецький гарнізон у Києві складав близько 30 тисяч вояків. У Києві перебував і штаб окупаційних військ (група армій «Київ») на чолі з генералом Ейхгорном.
З приходом німців у Києві миттєво встановилися порядок і спокій. Зникли грабунки й насильства. Навіть пізньої ночі можна було ходити по вулицях, не відчуваючи небезпеки. Відкрилися театри, кінематограф, ресторани, магазини. Зголоднілі за війну німецькі солдати були просто приголомшені великою кількістю продуктів харчування у київських магазинах, вони, типово, купчилися біля вітрин, де були виставлені смажені поросята, кури, гуси, качки, сало, масло, цукор і різні солодощі, які можна було придбати без усяких карток і за порівняно дешевими цінами. Зранку на базарах німці залюбки купували сало, що стало звичайною на той час картиною.5
Господарювали німці у Києві з притаманною їм схильністю до порядку. Був віддрукований прекрасний план міста німецькою мовою, на київських перехрестях з'явилися таблички з німецькими написами. Місто вкрилося павутиною телефонних і телеграфних дротів, які зв'язували між собою німецькі установи. Поновилися зв'язки з Європою: відкрилися два великих книжкових магазини, які крім книжкових новинок отримували свіжі берлінські й віденські газети.
Німецька окупаційна влада від самого початку не приховувала своєї головної мети перебування в Україні. За мирним договором (на додаток до Брестського протоколу пізніше було прийнято ще три економічні угоди) німці мали отримати велику кількість продовольства, сировини та збіжжя. Продовольство вивозилось різними каналами. Для киян найбільш помітними були часті посилки німецьких солдат додому. Було навіть відкрито спеціальний магазин, де продавались різного розміру невеликі дерев'яні ящики для «посилок на батьківщину».Звичайно, це була лише краплина у тому морі продовольства, яку окупаційна влада сподівалась вивезти з України.
Слідом за німецькою армією до Києва
повернулася і законна
Тому, пересвідчившись у нездатності Української Центральної Ради до державного керівництва, німці підтримали державний переворот 29 квітня 1918 року, який змінив соціалістичний режим на більш поміркований — гетьманат Павла Скоропадського.
Після вигнання з Києва уряд Центральної Ради підписав 26 січня 1918 р. у Бресті угоду з державами німецького блоку. Згідно з цією угодою УНР зобов'язувалася постачати продовольство, а Німеччина і Австро-Угорщина - надати Центральній Раді дипломатичну і воєнну допомогу у боротьбі проти більшовицьких сил. Радянська Росія не мала сил, щоб протидіяти Німеччині, а тому змушена була підписати також 3-го березня 1918р. у Бресті угоду, згідно з якою, зокрема, визнавала Центральну Раду і окупацію України німецькими і австро-угорськими військами.6
Центральна Рада і її уряд віддали Україну під владу окупантів і втратили авторитет серед широких верств українського народу. Німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні, розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати стабільних поставок продовольства до Німеччини. Консерватизм німецького генералітету врешті-решт став базою для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Німецька сторона невдовзі саме на нього і зробила ставку.
День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою віддала владу в руки П. Скоропадського, проголошеного на з’їзді земельних власників гетьманом України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували. В останній день свого існування Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи, права національним меншинам.7
Отже, доба Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. Коли Німеччина та її союзники звернулися до уряду РСФРР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте більшовицька Росія продовжувала операції проти УHP. Тоді війська Німеччини і Австро-Угорщини перейшли у наступ проти військ РСФРР. Протягом березня-квітня 1918 р. російські війська були вигнані з України. Радянська Росія визнала суверенітет ЦР над УНР. Треба зазначити, що, з одного боку, Брестський мирний договір поклав початок міжнародному визнанню незалежної України, а з іншого боку, Україна перетворилася на харчовий придаток Німеччини, що дало останній змогу продовжувати війну на Заході ще майже рік.
РОЗДІЛ 2
НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В РОКИ ГЕТЬМАНАТУ
7 березня 1918 р. Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. Німецькі війська до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. Їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.
Незабаром «союзники» перетворилися
на окупантів, розгорнувши реквізиції
у селян продуктів, грабуючи її матеріальні
ресурси та відправляючи їх на Захід.
Вводився жорсткий окупаційний режим.
Народні міністри не знали мети приходу
чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть
та їх чисельності. Командування військ
Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало
цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні
надається безкорислива допомога. Це
була наївність і
Цей конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. Їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги.9
Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість.
Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М.Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).
У Грамоті говорилося, що
метою нового керівника Української
держави (так іменувалася Україна
замість УНР) є «забезпечити населенню
спокій, закон і можливість творчої
праці». Гетьманові мала належати вся
законодавча і виконавча влада
до скликання Сейму, хоча його строки
не визначалися. В другому документі
— «Законі про тимчасовий устрій»
— визначалися прерогативи
Але, прийшовши до влади,
гетьманський режим відразу ж
зіткнувся з великими труднощами:
з ним відмовились
Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.
Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. Це викликало новий вибух обурення селянства: збройні виступи, знищення посівів, вирубка лісів, підпали маєтків. Організовували боротьбу селян різні соціалістичні партії. З червня ЦК УПСР, в якому на цей час більшість мали ліві есери, оголосив, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уряду, створення партизанських загонів. На Київщині ліві есери відразу ж підняли селянські масові повстання, які перекинулись на Чернігівщину і Волинь. Німецьке та австрійське командування відповіло масовими розстрілами, арештами, грабежами та насильством. Однак повстанський рух набував все більшого розмаху, Активно діяло більшовицьке підпілля, яке очолювало робітничі страйки та селянські повстання на Чернігівщині, Київщині та в інших районах. Бурхливо розвивався повстанський рух на Катеринославщині, яким керував анархіст Нестор Махно.
Німецькі правлячі кола,
розуміючи, що за таких умов вони не
зможуть зібрати і вивезти
до Німеччини зерно і сировину,
порадили гетьманові вступити в союз
з українськими демократичними партіями.
Останні, поєднуючи підпільні та
легальні форми боротьби, вже наприкінці
літа були об´єднані в Український
національно-державний союз, який проголосив
своєю метою угворення
Швидко формувалася українська
армія. З полонених в Австрії
була створена дивізія сірожупанників
(за формою і кольором одягу) і розташована
поблизу російського кордону
в районі Стародуба — Конотопа.
В серпні у Білій Церкві відновлено
окремий загін січових
Отже, слід відзначити, що, здійснюючи лінію, протилежну політиці Центральної Ради, в соціально-економічній, військовій політиці, гетьманська держава продовжувала зовнішню політику УЦР, яку започаткував уряд В.Голубовича, підписавши Брестський мир. До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика гетьманського уряду орієнтувалася лише на країни Четвертого союзу. Серед них пріоритетом користувалася Німеччина, яка контролювала і корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Досить дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявилися холодними через підтримання нею намагань польських політичних кіл залишити Галичину і Холмщину в складі Польщі, яка поступово формувалася як держава. Значну роль в цьому ускладненні відігравали і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма, який в українських колах мав ім´я Василя Вишиваного, на український монарший стіл. Австрія — єдина з чотирьох центральних держав не ратифікувала Брестський договір. П. Скоропадський особисто виявляв все більшу схильність до Німеччини як головного союзника і у вересні 1918 р. зробив свій перший і єдиний закордонний візит до Берліна, де домовився з кайзером Німеччини про його підтримку самостійності України та формування її армії.12
РОЗДІЛ 3
НІМЕЧЧИНА ТА ДИРЕКТОРІЯ
Поразка Четверного союзу
і революція в Німеччині
13 листопада Союз обрав керівний орган повстання — Директорію, до якої увійшли лідери основних політичних українських партій: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, A. Макаренко, П. Андрієвський. Директорія видала відозву до народу, де в загальних фразах закликала до повалення влади Скоропадського — «насильника і узурпатора народної волі» і обіцяла, що всі «соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені». Це була демократична платформа лівих і центристських політичних сил, об´єднання яких забезпечило успіх у боротьбі.13
Повстання почала Директорія у Білій Церкві, де її опорою стали січові стрільці, а їх командир Е. Коновалець був посвячений у плани боротьби. До повсталих приєдналися значні сили української армії, велика кількість селянських повстанських загонів. Німецькі війська, що знаходилися під впливом Листопадової революції в Німеччині, зайняли позицію невтручання. 18 листопада в бою біля станції Мотовилівка війська Директорії розбили загони гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва, оборона якого була добре укріплена. З 14 листопада у столиці в підпіллі діяв створений при ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили Б.Мартос, В. Мазуренко, М. Порш, B. Чехівський та інші. Ревком готував повстання в Києві, де в цей час панував терор російського офіцерства, що його залучив гетьман до боротьби проти українських революційно-демократичних сил. Україна все більше занурювалася у вир громадянської війни, в якій соціальні конфлікти були переважаючими. Головними силами повстання були селянські маси, які відстоювали відібрану у поміщиків землю. Зрозумівши безперспективність боротьби проти всього народу, втративши іноземну підтримку, П. Скоропадський відмовився від влади. Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.14
14 листопада 1918 р. на
підпільному засіданні
14 грудня 1918 р. Скоропадський
зрікся влади і разом з
- Німеччина в період Веймарської республіки
- Німеччина в період Веймарської республіки
- Німеччина у світовій економіці
- Німеччини в першій половині XIX
- Нітрати Азотні добрива
- Нітрати у харчових продуктах
- Нітрати у харчових продуктах
- Німецька модель розвитку
- Німецька філософія. Гегель і його погляди
- Німецьке цивільне уложення
- Німецький інститут по стандартизації DIN
- Німецький інститут по стандартизації DIN
- Німецький політичний економіст і соціолог-теоретик - Макс Вебер (1864–1920)
- Німецький філософ Гегель
