Інтеграція АТР

34

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Азіатсько-Тихоокеанський регіон: поняття, значення, рівень розвитку

1.1. Загальна характеристика Азіатсько-Тихоокеанського регіону

1.2. Сучасний рівень розвитку регіону

Розділ 2. Інтеграційні утворення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

2.1. Характеристика інтеграційних утворень

2.2. Асоціація країн Південно-Cхідної Азії

Розділ 3. Особливості взаємодії України з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Інтеграція - це особливий етап у процесі інтернаціоналізації господарського життя, що веде до створення нової якості - цілісності відособленого господарського комплексу декількох держав (однорідний, внутрішньозлитий господарський механізм).

Ознаки інтеграції:

   взаємопроникнення і переплитіння національних виробничих процесів;

   на цій основі відбуваються глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць;

   необхідність і цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів; виникнення міждержавних  (наднаціональних або наддержавних) структур (інституціональні структури).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

Предметом курсової роботи виступає інтеграція в Азіатсько-Тихоокеанському  регіоні.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів і кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес інтеграція проявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами – представниками різних держав. На мікрорівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію.

Актуальність дослідження обумовлена важливістю та значущістю цього регіону, та можливостей для просування українських інтересів в цьому регіоні.

Метою роботи є розкриття інтеграційних процесів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, можливостей та наслідків для України.

Об’єктом курсової роботи виступає Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

Цей регіон привертає увагу до себе головним чином як зона найбільш динамічного у світі економічного розвитку. Саме випередження інших по темпах росту в сполученні зі стрімким підвищенням міжнародної конкурентоспроможності групи країн, що розвиваються, АТр дає підстави говорити про наближення «тихоокеанської ери», або періоду, коли цей регіон стане центром світового економічного розвитку.

              Розділ 1. Азіатсько-Тихоокеанський регіон: поняття, значення, рівень розвитку

              1.1. Загальна характеристика Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТр) привертає увагу як середовище найбільш динамічного у світі розвитку і як економічний простір активних інтеграційних процесів, котрі перетворюють його на цілісне економічне утворення.

Тут поступово склалася регіональна система поділу праці, що стала основою інтенсивного господарського зближення регіону. Можна виділити декілька груп держав, які помітно відрізняються за рівнем розвитку і тому доволі слабо конкурують між собою.

Оскільки рівень розвитку регіону має великі розбіжності, то співпраця й конкуренція між національними економіками доволі слабка. Групування країн регіону можливо зробити, враховуючи основні макроекономічні зв'язки. Безумовно, що лідирують США та Японія, на які припадає 80 % ВВП країн АТР. Основу економічної могутності становлять технічні переваги, місткість внутрішніх ринків, ефективність механізмів нагромадження капіталів та розвиток сфери послуг. Але при загальному домінуванні в галузі технологій та капіталів вразливим місцем у них залишається висока вартість трудових ресурсів, а для Японії — ще й залежність від сировинних матеріалів.

Розвинуті держави — Канада, Австралія, Нова Зеландія, які поки що беруть участь у внутрішньорегіональному обміні недостатньо, але їхня роль постійно посилюється, складають другу групу розвинутих країн регіону. Ці країни володіють значними ресурсами, тому в них досить розвинуті сировинні галузі, але бракує наявності трудових ресурсів.

Особливу групу утворюють «нові індустріальні країни» або «нові індустріальні економіки» Східної Азії — Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг (провінція Китаю), які вже підійшли до межі трудомісткої спеціалізації. Вразливим місцем в економіці цих країн можна вважати обмаль природних ресурсів, недостатність розвитку фундаментальних наук та асигнувань на НДДКР.

Четверту групу складають країни: Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В'єтнам, М'янма, Лаос, Камбоджа. Ці країни мають великий ринок збуту, достатні трудові ресурси та унікальні природні багатства: на них припадає 85 % світового виробництва натурального каучуку, 83 % пальмової олії, 67 % олова та копри, 60 % видобутку міді, а також значна частина світового запасу деревини. Країни АСЕАН мають переваги у сировинних і трудомістких галузях обробної промисловості. В окремих країнах субрегіону в 90-х роках спостерігається підвищення заробітної плати. Так, у Таїланді й Малайзії її рівень у 1989 р. становив лише 10% від тайванського, а в 2005 — більше 95 %. Внаслідок цього Малайзія і Таїланд докладають серйозних зусиль для розвитку комплексу високотехнологічних галузей, поступово передаючи естафету трудомісткої спеціалізації Індонезії, Філіппінам та В'єтнаму [10; c. 20].

Окремо аналізується в регіоні економіка Китаю, який у 2002 році підписав рамкову угоду. Включення економіки Китаю до системи внутрішньорегіонального ринку відбувається насамперед за рахунок розвитку трудомістких виробництв. На початок 90-х років рівень заробітної плати у промисловості Китаю був у 3,75—5 разів нижчий, ніж у Гонконгу та Сінгапурі, у 2,9—3,8 рази нижчий, ніж у Тайвані, та в 2—2,6 рази нижчий, ніж у Південній Кореї. Таким чином, експортна продукція Китаю нині конкурує передусім із товарами країн АСЕАН, до-речі всі вони мають від'ємне сальдо в торгівлі з Китаєм. Порівняльні переваги економіки Китаю також пов'язані з багатими природними ресурсами (162 види корисних копалин), з дуже великим населенням (1,3 млрд. чол.) і з раніше створеною значною базою капіталомістких галузей обробної промисловості, яка, втім, потребує технологічної модернізації. Китай створив потужну науково-дослідну базу, котра забезпечує прориви світового значення на окремих напрямах — у галузі космічної промисловості, у супутниковому зв'язку, в окремих видах електроніки тощо. Запуск першого китайського супутника Шень-чжоу-3 з космонавтом Ян-Ливейем, що відбувся 23 жовтня 2003 року, ще раз продемонстрував технологічні можливості економіки Китаю. Слабкими місцями китайської економіки є брак капітальних ресурсів, сучасних технологій, доведених до етапу масового впровадження. В сучасних умовах спеціалізацію Китаю становлять трудомісткі товари, сировинна продукція (передусім нафта й кольорові метали), а в недалекому майбутньому — інвестиційні товари.

В міжнародній статистиці дані по східноазіатському регіону включають лише Японію, чотири НІК, чотири провідні країни АСЕАН (Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Індонезія) і Китай. Об'єктивно саме ця група країн відіграє головну роль в економічному розвитку регіону. Саме завдяки їй Східна Азія сьогодні розглядається як один із трьох основних, разом з Північною Америкою і Західною Європою, світових центрів виробництв, торгівлі та інвестицій. При цьому його позиції в даному трикутнику за рядом важливих параметрів помітно посилюються.

Так, Східна Азія посіла лідируючі позиції у виробництві широкого спектру ключових видів продукції — не тільки побутової електроніки (як першочергово), але й електронно-інформаційного комплексу, або, якщо скористатись загальноприйнятим в світі терміном, продукції IT (інформаційних технологій), а також транспортного машинобудування, композитних матеріалів і т. ін. Щодо цього є показовими нові дані, отримані за результатами огляду провідного японського економічного центру «Нихон кейдзай симбун».

В більшості розглянутих видів продукції звертає на себе увагу перш за все швидке і суттєве зростання частки Китаю. На деяких товарних ринках зміцнюють своє становище Південна Корея і Тайвань. Країни АСЕАН за рядом товарів також збільшують частку, але в більшості випадків ведуть нелегку боротьбу за збереження позицій, відступаючи під тиском Китаю. Питома вага Японії, як правило, або є стабільною, або знижується, іноді помітно [14; c. 3-16].

При цьому важливі не тільки кількісні параметри. Безумовно, порівняно швидкий і більш легкий, ніж очікувалось, вихід з кризи, зумовлений перш за все зростанням експорту на хвилі падіння курсів національних валют, дещо знизив стимули для внутрішніх структурних реформ. Проте, східноазіатські країни досягли певних успіхів і в цьому напрямі. Відчутні зрушення в таких сферах, як скорочення державних витрат, в тому числі субсидії підприємствам, приватизація компаній і банків, полегшення тягаря неповернених банківських кредитів, реорганізація компаній та промислово-фінансових груп, покращення корпоративного управління. Найважливішим каталізатором структурних реформ стало посилене проникнення європейського та американського капіталу в формі як прямих, так і портфельних інвестицій.

У цілому особливості поділу праці в АТр в останні десятиліття характеризують за допомогою концепції «летючих гусей» (flying geese). Суть її зводиться до безперервного процесу поступового проходження певних фаз економічного розвитку окремими групами країн: високорозвинутими державами, НІК, АСЕАН, Китаєм, В'єтнамом. Піднімаючись по технологічних сходах угору, кожна група країн звільняє нижню сходинку для наступного покоління НІК. Скажімо, держави АСЕАН у сфері технологій сьогодні роблять те, що вчора робили НІК Східної Азії, і стають на той же шлях зростання якості спеціалізації.

В чому полягають особливості міжнародного поділу праці в АТр?

1. Це, перш за все, — багатоярусність системи поділу праці в регіоні.

2. Тяжіння і орієнтація країн регіону до економіки Японії і Китаю.

3. Поглиблення поділу праці і його поступовий перехід від вертикального до горизонтального поділу праці (тобто перехід від обміну сировиною до обміну готової продукції).

4. Особливості поділу праці полягають в тому, що він має і міжгалузевий, і внутрішньогалузевий характер.

5. Вагомий вплив на систему поділу праці регіону мають японські та американські транснаціональні корпорації, які, створюючи мережу підприємств у країнах регіону, прагнули використовувати порівняльні переваги цих країн.

Особливої уваги заслуговує інвестиційна політика в регіоні. За підрахунками вчених на регіон припадає 57 % загального припливу щорічних прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) до країн, що розвиваються, і майже 50 % нагромаджених інвестицій.

Зростання ПЗІ до регіону відбувається переважно за рахунок збільшення їхнього припливу до Китаю: за 2006—2007 pp. із 240,2 до 245,5 млрд. дол., що складає приблизно третину ПЗІ, які надходять у країни, що розвиваються. Внаслідок цього Китай перетворився на другого реципієнта у світі й на першого серед країн, що розвиваються. Зросли ПЗІ в економіку Сінгапуру, Тайваню, Південної Кореї. В економіку країн, найбільш вражених кризою (Індонезію, Малайзію, Філліпіни, В'єтнам), ПЗІ скоротилися. Винятком став Таїланд, обсяг ПЗІ в який, незважаючи на кризовий стан економіки, зріс за 2 роки на 4,6 млрд. дол. і сягнув 7,0 млрд..

Процес посилення внутрішньорегіонального співробітництва проявляється і в розвитку внутрішньорегіональної торгівлі. Бурхливе зростання експортозорієнтованих економік країн Східної Азії було можливим завдяки захопленню ними значних сегментів ринку розвинутих країн, передусім США. Наприклад, усередині 80-х років обсяг взаємної торгівлі країн АСЕАН становив лише 13 % загального обсягу їхнього товарообігу (нині — 20-22 %), і водночас 50 % їхнього експорту надходило до США, Японії та країн ЄС. При цьому в торгівлі США з державами Південно-Східної Азії (в тому числі з Японією) зростав дефіцит: у 1987 р. 3/4 загального обсягу дефіциту товарообігу США, який дорівнював 112,6 млрд. дол., припадало саме на цей регіон. З кінця 80-х років ситуація почала змінюватися. Зниження курсу долара призвело до зменшення дефіциту в торгівлі США з НІК Азії.

Інша картина складається в торгівлі Японії з азіатськими країнами, шо розвиваються. Орієнтація Японії на створення в цих країнах експортних баз зумовлювала великі обсяги експорту до них проміжної продукції. Тим самим підтримувалося стабільне додатне сальдо Японії у взаємній торгівлі з ними.

Характерною тенденцією кінця 80-х — початку 90-х років було розширення взаємної торгівлі на нижніх поверхах господарської структури Азійського регіону. Так, за 1986—1989 pp. частка США в експорті НІК Східної Азії скоротилася з 32 до 28 %, а частка внутрішньорегіональної торгівлі піднеслася до 38 %.

Загалом частка внутрішньоазіатської торгівлі в загальному товарообігу країн АТР стала дорівнювати 65 %, і це свідчить про тісну взаємозалежність економік країн Азіатського регіону. Для порівняння: в ЄС цей показник не перевищує 61 %, а в Західній Європі в цілому дорівнює 70 %.

В регіоні сформувалося декілька зон з інтенсивним товарообміном. Так, Австралія і Нова Зеландія уклали угоду про вільну торгівлю, що спричинило зростання взаємного товарообміну більш ніж наполовину за 10 років.

Розвитку внутрішньорегіональної торгівлі в регіоні сприяє взаємодоповнюваність економік таких азійських країн, як Малайзія та Сінгапур, Китай та Гонконг, Сінгапур і Таїланд [1; c. 33-35].

              1.2. Сучасний рівень розвитку регіону

Сьогодні азійсько-тихоокеанський регіон за динамікою розвитку висувається на перше місце серед інших регіонів світу. Фактично, відбувається великий зсув економічного багатства та політичної могутності в Азії і країни тихоокеанського басейну, на які вже нині припадає близько половини світового промислового виробництва та світової торгівлі. Зміщення глобального економічного центру в Азію зумовлене передусім зростанням КНР, наявністю в регіоні  індустріального  гіганта – Японії, а також «нових  індустріальних країн» Азії – республіки Корея, Сінгапуру, Таїланду та низки інших країн, які мають високі темпи щорічного зростання ВВП і проводять ринково орієнтовану політику. цілком ймовірно, що політична карта ХХІ сторіччя визначатиметься двома питаннями – наскільки суттєво відіб’ється на міжнародній системі сучасні динамічні перетворення в азіатсько-тихоокеанському регіоні й чи відбудеться становлення Китаю як країни «даго» – великої держави.

Серед  вітчизняних  і  зарубіжних  фахівців  немає  одностайної  точки зору щодо  географічних меж азіатсько-тихоокеанського  регіону  (АТр). часто  рамки  регіону  трактують  у  розширеному форматі,  включаючи  до нього країни Південної Азії, латинської Америки, які омиваються водами тихого океану, Австралію. З огляду на величину й строкатість регіону уявляється доцільним, у межах цього розділу,  зосередитися на «серцевині» АТР, а саме – східній Азії. останню  зазвичай умовно поділяють на два субрегіони: Південно-східну Азію, де центральне місце посідає КНР та країни-члени АСЕАН,  і Північно-східну Азію,  в  якій  склалися потужні блоки політичних відносин навколо Японії та Південної Кореї. В регіоні проживає  близько  2 млрд.  чол.,  сукупний ВВП  становить  7,5 млрд.  дол., частка у світовому експорті складає 29 %, імпорті – 25 %. За оцінками експертів, сукупний ВНП країн АТр у 2020 р. сягне понад 20 трлн дол. США у той час як, наприклад, країн ЄС – 11,5 трлн дол. Якою буде конфігурація деяких економік найбільших країн світу зображено у таблиці 1.

Уже сьогодні ринки Європи й Америки заповнені азійськими товарами, що кидає  серйозний виклик  індустріям  західних країн,  адже низька вартість робочої сили в Азії у співвідношенні до її кваліфікаційного рівня спричинює те, що країни Заходу стрімко втрачають свої конкурентні переваги. йдеться вже не про засилля т.зв. «ширпотребу». Від’ємне сальдо в американсько-китайській торгівлі високотехнологічними товарами, яке

Таб. 1. Прогнозована частка у світовому ВВП, %

було відсутнє ще у 1998 р., за результатами 2003 р. становило 21 млрд. дол. Країни-члени АСЕАН «закріпили»  за собою економічну спеціалізацію  з електроніки,  техніки,  програмного  забезпечення.  однак  існують  значні політичні проблеми, які здійснюють негативний вплив на процес економічного  співробітництва  країн  регіону.  це  –  неврегульований  конфлікт на Корейському півострові, який значно загострився у зв’язку з ядерною програмою КНДР, напруження у відносинах між Пекіном та Тайбеєм, недовіра між двома найбільшими країнами регіону – Китаєм та Японією, а також численні неврегульовані територіальні спори. серед останніх – давній конфлікт між КНР, В’єтнамом та їхніми південними сусідами через острови спратлі, питання про приналежність яких є частиною більш широкої регіональної проблеми освоєння нафтових родовищ континентального шельфу і морського дна районів акваторії тихого океану.

На тлі цих суперечностей, а також у зв’язку з швидкими темпами економічного зростання Китаю, Японія не приховує своїх побоювань  і розглядає  можливість  збільшити  військову  складову  національної  безпеки для нейтралізації потенційних загроз з боку Китаю та КНДР. Починаючи з 1990-х років Токіо поступово відходить від «абсолютного пацифізму», який прописаний у дев’ятій статті Конституції Японії щодо відмови від ведення війни і застосування сили як засобу вирішення міжнародних конфліктів. Фактично «антивоєнна» конституція Японії не заважає здійснювати суттєві зміни у військовій політиці країни. Вже нині частка новітньої військової  техніки  і  озброєнь  у силах  самооборони Японії  перевищила 50 %. За цим показником, Японія наближається до країн НАТО, а за параметрами військово-морських озброєнь – до рівня США.

В азійсько-тихоокеанському регіоні тісно переплетені стратегічні інтереси основних  суб’єктів міжнародно-політичної  системи – США, ЄС, Китаю, Японії та Російської Федерації. Взаємодія між провідними світовими та тихоокеанськими державами створила в регіоні ситуацію, яка характеризується високою динамікою політичних та економічних процесів. У цілому можна виділити деякі чинники, які характеризують сучасний розвиток АТр [5; c. 361].

По-перше, ринковий характер економічних реформ у Китаї, цілеспрямована зовнішньополітична стратегія на утвердження китайського регіонального лідерства та формування величезної зони тісної взаємодії КНР з країнами по її периметру, можуть суттєво змінити, якщо не трансформувати повністю, систему міжнародних регіональних відносин. експерти вважають: поруч з об’єднаною Європою, Китай у найближчому майбутньому зможе  створити  центр  противаги сполученим Штатам,  і,  таким  чином, XXI століття справді стане тріумфом китайської нації. Нині Пекін робить усе можливе, аби збільшити свою економічну й політичну присутність у світі. у 2004 р. КНР  вийшла на друге місце у  світі  за обсягами  експорту  і на шосте –  за обсягами ВВП, випередивши  Італію й поступившись лише США, Японії, Великобританії, Німеччині та Франції. у результаті такого економічного зростання  і значного збільшення обсягу зовнішньої торгівлі китайська валюта може набути  статусу резервної для країн АТр. Спираючись на зростаючі економічні можливості, Пекін повертається  до  більш  напористої  зовнішньої  політики. 

По-друге,  новою  особливістю  є  те, що  в  умовах  зростання  напруження на світовому ринку енергоносіїв Китай та інші країни регіону, які розвиваються швидкими темпами, здійснюють суттєвий вплив на конфігурацію позицій основних учасників  взаємодії  в  світовій  енергетичній сфері. до недавнього  часу  основними  споживачами нафти були США, Європа  і Японія. у 2004 р. Китай  (8,2 %) випередив Японію  (6,9 %) за обсягами споживання світової нафти і вийшов на друге місце в світі після США (24,9 %). За розрахунками міністерства енергетики США, споживання нафти у Китаї до 2025 року зросте до 12,8 млн. бар. на добу. у цілому сукупна частка всіх азійських споживачів нафти є набагато більшою від західноєвропейських. це означає, що країни-експортери нафти вже не  залежать від своїх традиційних  імпортерів – країн Заходу  і можуть переорієнтовувати поставки «чорного золота» на інші країни. так, саудівська Аравія – четвертий  за обсягами  (після Канади, Мексики  та Венесуели) постачальник нафти до США, стала основним постачальником нафти до Китаю, а Китай швидко перетворюється на найбільшого покупця  її нафти. одночасно КНР стала другим  за обсягами покупцем іранської нафти. Пекін докладає зусиль, щоб мати доступ до африканських, близькосхідних, південноамериканських і центральноазійських нафтових покладів. тісно  пов’язаною  з  питанням  доступу  до  енергоносіїв  є  проблема контролю морських коридорів до Азії. Саме транспортні шляхи є одним з найвразливіших аспектів китайської безпеки, тому Пекін здійснює політику  збільшення  своєї  військово-морської  могутності,  зокрема  створює військово-морські бази у Бірмі, Пакистані й Бангладеш.

По-третє, поки що не знайдено вирішення ядерної проблеми Північної Кореї,  яка  становить  серйозну  небезпеку  для  регіональної  стабільності. Прийняті на шестисторонній  зустрічі  в Пекіні  у  вересні  2005 р.  спільні принципи щодо створення на Корейському півострові без’ядерної зони остаточно не вирішили проблему. Навесні 2006 р. Пхеньян заявив, що володіє балістичною ракетою, яка здатна завдати удару по території сполучених Штатів. Як  вважають  спеціалісти,  КНДР,  можливо,  вдалося  вдосконалити варіант балістичної двоступеневої ракети, яку на Заході називають «тепходон-2». Наразі невідомо,  чи  є  у Пхеньяна  ядерна  боєголовка  для цієї ракети. однак очевидно, що Північна Корея прагне «підняти ціну» за своє повернення до договору про нерозповсюдження ядерної зброї на наступних переговорах. Під цим кутом зору слід розглядати й запуск північнокорейських ракет, який стався 4 липня, тобто в день Незалежності США і всього через кілька годин після старту американського космічного шаттлу «дискавері» з мису Канаверал. Реально ці запуски не несуть серйозної загрози безпеці США, однак Японія і Південна Корея мають всі підстави для занепокоєння. тож, Північнокорейський демарш стимулюватиме нарощування оборонних зусиль країн регіону.

По-четверте, відбувається нарощування оборонних зусиль регіональних держав і зростання їх військових витрат. Країни АТр залежно від реального характеру й масштабів загроз, з якими вони стикаються, змушені піклуватися  про форми  і  засоби  протидії  ним. Потенційними  центрами «субрегіональної мілітаризації» є КНР і Японія, про військові заходи яких вже побіжно згадувалося, а також обидві Кореї, Тайвань. Воєнні витрати деяких країн у 2004 р., за даними SIPRI, становили: Японія – 42,4 млрд. дол., Китай – 35,4 млрд. дол., Індонезія – 32,1 млрд. дол., Південна Корея – 15,5 млрд. дол., Північна Корея – 27,9 млрд. дол., Тайвань – 7,2 млрд. дол.

По-п’яте,  стабільне  економічне  зростання більшості країн АТр  стимулює  пошук  форм  регіональної  інтеграції.  інтеграційні  процеси  у  цьому  регіоні  відбуваються  вже  не  одне  десятиріччя  і  набули  інституціонального  оформлення  в  рамках  асоціації  країн  Південно-східної  Азії (АСЕАН),  економічного  проекту  АСЕАН+3  (Китай,  Японія,  Південна Корея), організації азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), асеановського регіонального форуму (АРФ).

Масштаби взаємної торгівлі східноазійських країн в останнє десятиріччя значно зросли, а інвестиційна активність цих країн більшою мірою зосереджена в самому східно-азійському регіоні. Питома вага внутрішньо регіональної  торгівлі  у  сукупному  обороті  зовнішньої  торгівлі  країн східної Азії  склала  за  2004  рік  50,3 %. окрім КНР, Південної Кореї  та Японії частка торгівлі всередині регіону є переважаючою для більшості країн східної азії. На думку фахівців, найбільш вірогідним розвитком інтеграційних тенденцій є «м’яка» інтеграція навколо крупної країни, скоріше за все КНР, яка завойовує прихильність «малих друзів» серед країн –  членів АСЕАН. Пекін формує каркас інтеграційного об’єднання через надання цим країнам грантів і торгових преференції, постачання військової техніки за низькими цінами [11; c. 371].

              Розділ 2. Інтеграційні утворення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

              2.1. Характеристика інтеграційних утворень

Азіатсько-Тихоокеанський регіон (Asia Pacific region) - майже половина земної кулі і майже дві третини населення планети, тут розташовані практично всі найбільші держави світу. Це величезний людський, економічний, соціально-економічний та культурний масив.

Економіка держав Східної та Південно-Східної Азії в останні три десятиріччя розвивалась стрімкими темпами і привертала увагу всього світу. За оцінками Світового Банку, що ретельно дослідив розвиток восьми «суперзірок» Східної Азії – Гонконгу, Індонезії, Японії, Малайзії, Сінгапура, Південної Кореї, Тайвані та Таїланду, з 1995 року економіка цих країн (взятих разом) мала щорічні темпи росту на рівні 5,5 % - в 2 рази вище, ніж в інших країнах цього регіону. Валютні запаси 10 базових країн регіону, крім Японії (країни АСЕАН, Південна Корея, Тайвань та КНР) зросли у 1994 році до 346,6 млрд. доларів та перевершили резерви «великої сімки» промислово розвинених країн. За порівняно короткий строк ці країни пройшли еволюцію від аграрних малорозвинених країн, відомих всій світовій спільноті лише як джерела сировинних товарів до промислових економік, що стали провідним поставником на світовий ринок електроніки, одягу, дитячих іграшок та багатьох інших товарів. В 1998 році експорт країн Азіатсько-тихоокеанського регіону (не враховуючи США, Канади та Мексики) складав 23,9 % світового об’єму – 1326 млрд. доларів. Частка нових індустріальних країн Азії (НІЕ) – Гонконгу, Сінгапуру, Республіки Корея та Тайвані у світовому ВВП досягла у 1998 році 3,2 %.

В цьому гігантському регіоні діє ряд організацій, що виникли на хвилі інтеграційних процесів у загальносвітовому масштабі, і, що відображають прагнення країн, які тут знаходяться, до об’єднання зусиль і засобів в межах міждержавного співробітництва. Серед них АТЕС (Організація Азіатського-Тихоокеанського Співробітництва) є основною рушійною силою економічних інтеграцій країн азіатсько-тихоокеанського регіону.

Інтеграційні процеси в регіоні не могли не зачепити і передачі технологій. Вже с початку 80х років ясно визначилась важливість регіональних механізмів співробітництва. На національному рівні однієї з основних форм залучення іноземного капіталу та іноземних технологій є, як відомо, вільні економічні і торгівельні зони ССЕТЗ. Успіх таких зон залежить перш за все від кількості залучених іноземних інвестицій, збільшення чисельності фірм і підприємств, приросту зайнятості, розширення експорту, притоку технологій, модернізації промисловості і диверсифікацій місцевої економіки.

Досвід взаємовигідного співробітництва країн азіатсько-тихоокеанського регіону, поєднання ринкової економіки і державного регулювання, без сумніву, представляє велику зацікавленість для України, яка в даний час здійснює економічні реформи і хоче затвердитись в якості активного учасника міжнародного поділу праці [7; c. 261].

Структура зовнішньої торгівлі України з країнами АСЕАН неблагополучна. Особливо засмучує мала частка в українському експорті товарів з високою доданою вартістю і висока частка таких товарів в російському імпорті із країн АСЕАН. Таким чином, перед нами постає важливе завдання просування українських товарів на ринки Південно-Східної Азії, нарощування українського експорту в ці країни, залучення в Україну азіатських інвестицій, реалізація суспільних науково-технічних проектів та участь українських підприємств в широкомасштабних проектах в регіоні. Значна зацікавленість сторін у співробітництві у сфері енергетики.

Україна займає стратегічне положення та відіграє важливу роль в забезпеченні енергоносіями Європу. Перспективними напрямками співробітництва в нафтогазовому секторі з Україною вважають розвідну і освоєння ресурсів вуглецевої сировини на глибоководному шельфі Чорного та Азовського морів за умови виконання Згоди про поділ продукції.

Звичайно, європейський статус України значною мірою не дає їй можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції – пільговими інвестиціями, митним і торгівельним режимом, які розповсюджуються на країни Південно-Східної Азії у відповідності зі згодою про вільну торгівлю АСЕАН (АФТА). Разом з тим, азіатсько-тихоокеанський вектор в контексті реалізації наших економічних інтересів має ряд переваг. По-перше, розвиток співробітництва з країнами-лідерами АСЕАН та АТЕС не будуть мати для країни наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від такого співробітництва можна в найкоротший термін. І, врешті-решт, цей вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних пріоритетів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультіполярності.

Набуття впливових партнерів важливо не тільки для диверсифікації економічних зв’язків України. Слід враховувати, що АСЕАН з її пів мільярдним населенням стає природним балансом головних «гравців» в азіатсько-тихоокеанському регіоні – Китаї, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна зацікавлена підтримувати стабільні партнерські відносини.

Подальший розвиток співробітництва з цими країнами вимагає повернення до досвіду європейських країн, які намагаються перенести свої виробництва і технології в східно-азіатський регіон, де накопичений величезний потенціал і якому пророкують стабільність розвитку в ХХІ сторіччі [9; c. 59-73].