інтелектуальна власність. 3

План

1 Поняття та види  інтелектуальної власності. 

2 Право інтелектуальної  власності як вид речового  права. 

3. Суб'єкти, об'єкти  та підстави виникнення права інтелектуальної власності.

4. Зміст права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права  інтелектуальної власності. 

6. Захист права  інтелектуальної власності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Поняття та види  інтелектуальної  власності

Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної охорони результатів творчої діяльності, об'єднуваних у понятті "інтелектуальна власність", для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права грунтувалася на визнанні та регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають головним чином відносний (зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний у останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".

Початком становлення  українського законодавства про  інтелектуальну власність є прийняття  Закону "Про власність", який містить спеціальний розділ "Право інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі є Закон України від 21 квітня 993 р. "Про охорону прав на сорти рослин". Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власноавторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з інтелектуальною діяльністю.

Конкретною правовою основою здійснення і захисту  інтелектуальної власності в  Україні є низка спеціальних  законів: від 15 грудня 1993 р. "Про охорону  прав на винаходи і корисні моделі", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону  прав на промислові зразки", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки  для товарів і послуг" та від 15 грудня 1993 р. "Про племінне тваринництво", від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права", від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю", від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу", від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.

Тією чи іншою  мірою стосуються інтелектуальної  власності закони України: від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення"; від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію", від 23 грудня 1998 р. "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність", від 16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та інші.

У ЦК праву інтелектуальної  власності присвячена книга четверта, яка розміщена відразу за книгою третьою "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу  мали намір підкреслити соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права'.

Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності  і права інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацювання. Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридичне за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особливий вид власності2.

Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї обставини, що сутністю інтелектуальної  власності є те, що вона стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш наполегливо  вказується на значення легітимаційного  моменту: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання  лише тому, що такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом права інтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає вимогам закону Наприклад, вирішення технічного завдання є результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам патентоспроможності і, отже, не буде об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так: інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної  власності на види існують деякі  розбіжності. Так, відповідно до міжнародних  угод (конвенцій) результати інтелектуальної  діяльності поділяють на дві основні групи:

1) літературно-художня  власність (до неї відносять  твори літератури і мистецтва,  а також суміжних сфер);

2) промислова власність  (охоплює усі результати творчості  у галузі техніки).

Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на три групи:

1) об'єкти літературно-художньої  власності; 

2) об'єкти промислової  власності; 

3) засоби індивідуалізації  учасників цивільного обігу, товарів  і послуг.

Саме друга з  наведених класифікацій визнана  виправданою і доцільною розробниками ЦК України і закладена ними в основу концепції регулювання інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 рр., де книга четверта поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.

Проте у ЦК 2003 р. такий  поділ на розділи відсутній, а  відтак питання про концепцію  вітчизняного законодавства з цього питання залишається відкритим.  
 
 
 

2. Право інтелектуальної  власності як вид  речового права

Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися  у суб'єктивному та об'єктивному  розумінні, а також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для позначення елементу правосуб’єктності (правоздатності) особи.

Право інтелектуальної  власності в об'єктивному сенсі є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі створення, легітимації, використання та охорони результату інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної  власності в суб'єктивному сенсі  у ч 1 ст.418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законодавством.

Якщо конкретизувати деякі положення зазначеного  законодавчого визначення цього  поняття, то воно може виглядати таким  чином.

Право Інтелектуальної  власності в суб'єктивному сенсі --це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку усіх інших суб'єктів права  результат інтелектуальної, творчої  діяльності або інший об'єкт права  інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної  власності є правом творця (та інших  осіб, вказаних у законі) на одержаний  ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом  визнається об'єктом правового регулювання і охорони.

Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими майновими та немайновими правами, слід звернути увагу на те, що нині існує два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку  права автора результатів творчої  діяльності розглядають як право  інтелектуальної власності, а відтак відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. Зокрема п 2 ст.13 Закону "Про власність" містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян. Друга концепція полягає у тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як виключні права, які не є правами власника1.

Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання  зазнала трансформацій.

Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р грунтувався швидше на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації (ст.429 проекту). Про виключні права йшлося і \ ст.ст.430-433 проекту ЦК.

Проте ст.418 ЦК 2003 р., яка містить визначення поняття "право інтелектуальної власності", не характеризує його як виключне право  особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший  об'єкт права інтелектуальної  власності. Натомість ст.419 ЦК, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності і права власності, фактично тлумачить їх як категорії одного порядку.

Згідно зі ст.419 ЦК право інтелектуальної власності  та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язане з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей:

1) результат Інтелектуальної  діяльності може бути визнаний  об'єктом права інтелектуальної  власності лише при точній  відповідності з вимогами закону;

2) Існування права  інтелектуальної власності, хоча  воно і є абсолютним, виключним  правом, обмежене певним строком. 

Оскільки право  інтелектуальної власності та право  власності на річ є самостійними правовими категоріями, передання кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її придбала.

Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної  власності розглядається як особливий  різновид права власності, а отже, і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Суб'єкти, об'єкти  та підстави виникнення права інтелектуальної власності

Суб'єкти права Інтелектуальної  власності — це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту  прав на результати інтелектуальної, творчої  діяльності.

Суб'єктами права  інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів:

1) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної  власності; 

2) Інші особи, яким  належать особисті немайнові  та (або) майнові права Інтелектуальної  власності. 

Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої  діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної  власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не визначене  І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права Інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів "творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Слід звернути увагу  на те, що "творча правосуб'єктність" не збігається із загальною цивільною  дієздатністю, яка за загальним правом настає з досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом права інтелектуальної  власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна  особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб'єктами права інтелектуальної  власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права  інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав  майнові права інтелектуальної  власності — видавець літературного  твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427 ЦК).

Суб'єктом права  інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична чи фізична  особа, де або у якої працює той, хто  створив цей об'єкт. Про це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:

1) визначення суб'єктів  особистих немайнових прав;

2) визначення суб'єктів  майнових прав.

Щодо особистих  немайнових прав як загальне правило  встановлено, що на об'єкт, створений  у зв'язку з виконанням трудового  договору, такі права належать працівникові, який його створив. Водночас у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі, де або у якої працює творець.

У зв'язку з цим  слід нагадати, що авторське право  традиційно виходило з того, що у  більшості випадків твір, створений у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах. Проте ст.429 ЦК підходить до вирішення цього питання з більш демократичних позицій, загалом надаючи перевагу інтересам працівника, що створив об'єкт права інтелектуальної власності.

Аналогічні правила  діють при визначенні суб'єкта особистих  немайнових прав інтелектуальної власності  на об'єкт, створений за замовленням. Такі права належать творцеві цього об'єкта і лише у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на вказаний об'єкт можуть належати замовникові (ч.І ст.430 ЦК).

Майнові права інтелектуальної  власності на об'єкт, створений у  зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який його створив, та юридичній чи фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Тут слід звернути увагу на те, що це правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не встановлено договором творця об'єкта інтелектуальної власності і особи-роботодавця. Такі ж правила діють щодо визначення суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням (ч.2 ст.429 та ст.430 ЦК).

Об'єктами права інтелектуальної  власності згідно з п.УІІІ ст.2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. (Стокгольмської конвенції) є:

— літературні, художні і наукові твори;

— виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні  передачі;

в усіх сферах людської діяльності;

— наукові відкриття;

— промислові зразки;

— товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

— захист проти недобросовісної  конкуренції;

— усі інші права  щодо інтелектуальної діяльності у  виробничій, науковій, літературній і  художній сферах.

Хоча країни, що приєдналися  до цієї Конвенції, не зобов'язані у  своєму законодавстві відтворювати наведений перелік, а самі визначають коло об'єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде шляхом врахування цих рекомендацій. Тому в ЦК значною мірою відтворено перелік об'єктів інтелектуальної власності, вказаний у Стокгольмській конвенції.

Згідно зі ст.420 ЦК об'єктами права інтелектуальної  власності в Україні, Зокрема  вважаються:

— літературні та художні твори;

- комп'ютерні програми;

- компіляції даних  (бази даних);

- виконання; 

— фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття; 

- винаходи, корисні  моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем; 

- раціоналізаторські  пропозиції;

- сорти рослин, породи  тварин;

- комерційні (фірмові)  найменування, торговельні марки  (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Оскільки, на відміну  від Стокгольмської конвенції, ст.420 ЦК не вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної  власності належать інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах, постає питання: чи є перелік  об'єктів, встановлений у ст.420 ЦК, вичерпним?

Враховуючи ту обставину, що ст.420 ЦК починається зі слів: До об'єктів  права інтелектуальної власності, зокрема, належать .", можна дійти висновку, що перелік невичерпний, оскільки інакше слово "зокрема" не мало б смислового навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК визначає поняття об'єктів інтелектуальної власності шляхом невичерпного переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.

Слід підкреслити, що об'єктом права інтелектуальної власності не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва,

суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповідають вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом управління і видачі правоохоронного документа. Правова охорона об'єктів права інтелектуальної власності обмежується лише територією України. Охорона прав на зазначені об'єкти на території інших держав здійснюється лише на підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів.

Відповідно до переліку об'єктів, що міститься у ст.420 ЦК, визначаються і види права інтелектуальної  власності в Україні:

1) право інтелектуальної  власності на літературний, художній  та інший твір (авторське право) — гл.36 ЦК;

2) право інтелектуальної  власності на виконання, фонограму,  відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права)  — гл.37 ЦК;

3) право інтелектуальної  власності на наукове відкриття  (гл.38 ЦК);

4) право інтелектуальної  власності на винахід, корисну  модель, промисловий зразок (гл.39 ЦК);

5) право інтелектуальної  власності на компонування інтегральної  мікросхеми (гл.40 ЦК);

6) право інтелектуальної  власності на раціоналізаторську  пропозицію (гл.41 ЦК);

7) право інтелектуальної  власності на сорт рослин, породу  тварин (гл.42 ЦК);

8) право інтелектуальної  власності на комерційне найменування (гл.43 ЦК);

9) право інтелектуальної  власності на торговельну марку  (гл.44 ЦК);

10) право інтелектуальної  власності на географічне зазначення (гл.45 ЦК);

11) право інтелектуальної  власності на комерційну таємницю (гл.46 ЦК).

Встановлення права  інтелектуальної власності охоплює  дві ситуації: 1) виникнення права  інтелектуальної власності; 2) набуття  права інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться, можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності

У випадку виникнення права інтелектуальної власності  йдеться про встановлення права  інтелектуальної власності вперше — раніше його не існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними — вони виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних дій (ст.И ЦК).

У випадку набуття  права інтелектуальної власності, воно виникає з підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке право

можна набути в результаті отримання необхідних документів, пра-вонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної власності Іншій  особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою виникнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт творчості (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а складна юридична сукупність (створення об'єкта права Інтелектуальної власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини; створення об'єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його передачу, тощо).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Зміст права інтелектуальної власності

Для сучасної концепції  українського цивільного права характерним  є те, що право інтелектуальної  власності стосовно особи розглядається  у двох значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне  право.

Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.

По-перше, йдеться  про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право  інтелектуальної власності як елемент  статусу приватної особи. Саме такого змісту права Інтелектуальної власності  стосуються ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.

Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває  зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право Інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та Іншими законодавчими актами.

Згідно зі ст.423 ЦК особистими немайновими правами  суб'єктів права інтелектуальної  власності є:

1) право на визнання  людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права  інтелектуальної власності; 

2) право перешкоджати  будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті  немайнові права, встановлені  законом. Зазначені немайнові  права можуть бути поділені  на два види: а) 

особисті немайнові  права, пов'язані з майновими правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.

Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором  породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).

Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими  правами, є право перешкоджати будь-якому  посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права. Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення у нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.

Висновок про те, що ч.І ст.423 ЦК розрізняє два види особистих немайнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності (особисті немайнові права, пов'язані  з майновими правами, та особисті немайнові права, не пов'язані з  майновими правами), не суперечить положенням ч.З цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове право на визнання творця об'єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.

Особисті немайнові  права є чинними безстрокове (ч.І  ст.425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).

Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності  — це суб'єктивні права учасників  правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.

Майнові права у  правовідносинах інтелектуальної  власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших  осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.