Інтернаціоналізація продуктивних сил і виробництва

ПЛАН

Вступ

1. Основні тенденції інтернаціоналізації продуктивних сил

2. Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення

3. Етапи інтернаціоналізації виробництва

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Однією з фундаментальних закономірностей  розвитку сучасного суспільно-історичного прогресу є інтернаціоналізація економічних відносин і формування на цій основі структурно цілісної системи світового господарства. Базовою основою інтернаціоналізації економічних відносин є всебічне поглиблення міжнародного поділу праці. Грунтуючись на розвитку національних структур виробництва, міжнародний поділ праці виступає як економічний фундамент, на якому заснована вся будівля світогосподарських зв'язків.

Під впливом міжнародного поділу праці  торгові зв'язки між країнами ускладнюються та збагачуються, все більше переростаючи в комплексну систему світогосподарських зв'язків, у якій торгівля в традиційному її розумінні хоч і продовжує займати провідне місце, проте поступово втрачає своє значення. Зовнішньоекономічна сфера світового господарства має в наш час складну структуру. Вона включає міжнародну торгівлю, міжнародну спеціалізацію та кооперацію виробництва, науково-технічне співробітництво, міжнародні організації, різного роду послуги та багато іншого.

При всій складності та суперечливості сучасний світ у економічному відношенні є певною доцільною системою, що об'єднується міжнародно-усуспільненим виробництвом, досягненням відносно високого рівня розвитку. Міжнародний поділ праці - це той "інтегратор", що утворив з окремих елементів всесвітню економічну систему - світове господарство. Виступаючи функцією розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, міжнародний поділ праці створив об'єктивні умови для зростаючих взаємозв'язку та взаємозалежності відтворювальних процесів усіх країн, розширив межі інтернаціоналізації до загальносвітових.

 Економічною формою розвитку  міжнародного поділу праці та  міжнародного усуспільнення виробництва  є інтернаціоналізація.

При розгляді світового господарства як системи варто враховувати також породжувану міжнародним поділом праці взаємовигідність економічного спілкування між різними, країнами, що є рушійною силою цієї системи. Спільність економічних відносин, що додає їм всесвітній характер і всесвітній масштаб, полягає в збігу об'єктивних потреб і глибинних економічний інтересів усіх країн. Збіг ні якою мірою не означає їх однорідності, так само як і єдиної політико-економічної природи відносин, з яких проявляються ці інтереси.

1. Основні тенденції інтернаціоналізації продуктивних сил

Система міжнародних економічних  відносин формується на основі інтернаціоналізації  продуктивних сил, яка у свою чергу  виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Суть міжнародного (як і будь-якого) поділу праці полягає у єдності  двох процесів - розчленування й об'єднання виробництва, відособлення і спеціалізації різних видів трудової діяльності, в їх взаємодії, взаємодоповненні. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил [6, с.475].

Інтернаціоналізація продуктивних сил  може розглядатись у контексті продуктивного  формування однакових елементів, сторін у взаємодії людини з природою (оскільки така взаємодія у процесі  праці є змістом продуктивних сил), з одного боку, і як процес інтернаціоналізації кожного елемента системи продуктивних сил — людини (у даному разі — людини-працівника, її робочої сили), науки, засобів праці, предметів праці, інформації, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації виробництва, з другого боку.

Інтернаціоналізація процесу взаємодії  людини з природою відбувається тією мірою, якою поширюється один із технологічних  способів виробництва, що базується  на машинній або автоматизованій  праці. З цього погляду процес інтернаціоналізації продуктивних сил за сучасних умов найбільшою мірою пов’язаний із поширенням технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, а щодо більшості країн, що розвиваються — з їхньою індустріалізацією. У розвинених країнах світу він поповнюється все більшим поширенням автоматизованого виробництва. Отже, процес інтернаціоналізації продуктивних сил у цьому аспекті відбувається на двох рівнях — залежно від поширення технологічного способу виробництва на машинній праці, з одного боку, і автоматизованого виробництва з другого. Водночас у більшості країн світу переважає технологічний спосіб виробництва, що базується на ручній праці, але процес інтернаціоналізації з його урахуванням може означати поступове подолання ручної праці.

Процес інтернаціоналізації людини (як основної продуктивної сили) виявляється, по-перше, у поступовому поширенні  загальноосвітнього рівня робочої  сили та підвищення її кваліфікації, по-друге, у посиленні міграційних процесів, здебільшого, до розвинених країн світу, де робоча сила пристосовується до нових умов виробництва, по-третє, під час вивезення капіталу транснаціональними корпораціями у підприємницькій формі, тобто будівництві заводів і філіалів цих корпорацій у інших групах країн (що розвиваються і державах з перехідної економікою), шляхом поступового впровадження єдиних умов продажу робочої сили та її використання, що регулюється з боку Міжнародної організації праці та ін.

Інтернаціоналізація продуктивних сил реалізується у  різних формах: організаційно-економічні (міжнародна спеціалізація та кооперування); соціально-економічні (міжнародна торгівля, рух капіталів, робочої сили, валют); відносно меж країни — внутрішні, зовнішні, за рівнями економіки — мікрорівень, мезорівень, макрорівень тощо.

Основні форми  інтернаціоналізації продуктивних сил — міжнародна спеціалізація  і кооперування, що у вузькому значенні трактуються виключно як виробнича діяльність на базі довгострокових договірних відносин, а в широкому — синонімічні поняттю «міжнародне співробітництво» у різних сферах господарської діяльності підприємств [7].

На мікрорівні національної економіки міжнародна спеціалізація і кооперування представлені такими формами: поставка підприємствам комплектуючих підприємств та обладнання з наступною оплатою їх вартості продукцією, яка має бути виготовлена на їх основі; надання ліцензій та (або) виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їх вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням; підряд; спільне виробництво, включаючи науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); спільне підприємство; спільний проект.

На макрорівні національної економіки інтернаціоналізація  продуктивних сил являє собою процес розширення та поглиблення світогосподарсь-ких зв' язків завдяки міжнародній мобільності факторів і результатів виробництва. Кількісно це відображається у випереджаючих темпах зростання міжнародної торгівлі та руху інвестицій порівняно з темпами зростання загальносвітового ВВП. Розглянемо основні тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил за такими формами міжнародних економічних відносин, як міжнародна торгівля, міграція населення та рух капіталу [7].

Міжнародна торгівля товарами та послугами посідає провідне місце в системі світогосподарських зв' язків. За останні десятиріччя тут відбулися певні якісні та кількісні зрушення, зокрема:

1. у географічній структурі світової торгівлі — скорочення частки слаборозвинутих країн, збільшення частки розвинутих і нових індустріальних країн; зниження аграрно-сировинної спрямованості експорту країн, що розвиваються;
2. у галузевій структурі світової торгівлі — скорочення питомої ваги сировинних товарів (крім палива), збільшення питомої ваги машин, устаткування, послуг, науково-технічної продукції (особливо в експорті розвинутих країн);
3. у зовнішньому товарообороті — зростання частки ТНК і міжфірмо-вих зв' язків; підвищення темпів зростання торгівлі послугами; уповільнення темпів зростання міжнародної торгівлі.

Поряд з ускладненням умов реалізації продукції на зовнішньому ринку збільшується кількість довгострокових угод, угод на двосторонній та регіональній основі, спостерігається застосування заходів державного протекціонізму.

Зростання відкритості  українського суспільства неминуче призводить до включення країни у міжнародний обмін робочою силою. Міжнародна міграція робочої сили дедалі набуває глобального характеру та охоплює абсолютну більшість країн світу [7].

Міжнародна міграція робочої сили в умовах економічної  глобалізації перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку національної економіки країни. Для України, як постачальника робочих рук на європейський та світовий ринок процес еміграції дозволяє, по-перше, знизити рівень безробіття та ослабити таким чином напруженість у суспільстві; по-друге, поповнити валютний фонд країни за рахунок грошових переказів емігрантів, що надходять в Україну; по-третє, ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили (згідно з розробленими МОП рішеннями) від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів. Крім того, міждержавна трудова міграція — це важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, який можна ефективно використовувати для пристосовування до кон' юнктури глобальних ринків.

Проте масовий  відтік продуктивної робочої сили, особливо учених і спеціалістів, негативно  впливає на структуру працездатного  населення, супроводжується ослабленням та розривом сімейних зв' язків, завдає певних економічних збитків. Після зняття штучних перешкод на шляху з' єднання сімей кількість емігрантів з України швидко зросла. У складі міграційного руху українського населення мають місце майже всі види та форми: внутрішня (у межах країни) та зовнішня (між країнами) міграція; еміграція, імміграція та рееміграція; міграція робочої сили та «відтік умів»; постійна (стаціонарна), тимчасова (ротація), сезонна, маятникова; міграція репатріантів, осіб, депортованих за національною ознакою, біженців, нелегалів (транзитні мігранти).

Інтелектуальна  міграція набуває таких форм, як виїзд на постійне проживання; тимчасова  робота в інших країнах за контрактом; робота в іноземних компаніях  та спільних підприємствах на території  України (еміграція без виїзду за кордон). Економічні й професійні мотиви «відтік умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю реалізувати творчі можливості.

Імпорт іноземної  робочої сили в Україну відбувається у зв'язку із впровадженням у виробництво закордонних технологій, «ноу-хау», створення спільних підприємств, здійснення програм приватизації. Головними каналами імміграції є рееміграція з Росії та інших нових незалежних країн, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя (Північна та Південна Америка, Австралія, Канада тощо), запрошення спеціалістів та робочих кадрів за ліцензіями з країн Європи, Азії, Америки, в' їзд біженців, які рятують своє життя, та повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців).

Реалії міграційних  процесів в Україні потребують удосконалення  законодавчої бази міграційних процесів; інституціоналізації самостійної міграційної служби у центрі та на місцях, а також спеціалізованих бірж праці для мігрантів; укладання міждержавних угод з країнами — потенційними користувачами та постачальниками робочої сили; формування міграційних фондів для вирішення проблем міграції, рееміграції, проблем екологічних мігрантів і депортованих; підвищення престижу інтелектуальної праці в країні та захисту інтелектуальної власності українських спеціалістів за кордоном; сприяння інституціоналізації функціонування недержавних міграційних установ.

2. Інтернаціоналізація виробництва та шляхи її здійснення

Інтернаціоналізація виробництва - це міжнародне усуспільнення виробництва чи, можна сказати, що інтернаціоналізація виробництва є усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі. Спочатку процес усуспільнення виробництва розвивався всередині окремих держав. Він являв собою не що інше, як розвиток суспільного характеру праці, тобто розвиток сучасної виробничої діяльності багатьох людей, що працюють на одному чи на різних підприємствах. Виникнення спільного виробництва означає злиття відособленої діяльності роздроблених виробників в один взаємозалежний і взаємообумовлений виробничий процес [5].

Формальне міжнародне усуспільнення виробництва, чи формальна  інтернаціоналізація виробництва, — це таке міжнародне усуспільнення, коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, але витрати на виробництво тих самих товарів в окремих країнах неоднакові. Це відбувається в тому випадку, коли границі між ними закриті для вільного пересування товарів, робочої сили та капіталів, іншими словами, формальна інтернаціоналізація виробництва відбувається в результаті встановлення між країнами постійних економічних зв'язків, але при збереженні між ними різних бар'єрів - митних та інших.

Усуспільнення виробництва не обмежується  рамками окремих країн, виходить за їх межі та набуває міжнародного характеру. На відміну від внутрішньодержавного усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі цей процес являє собою розвиток суспільного характеру праці на міжнародному рівні, тобто становлення спільної виробничої діяльності двох чи багатьох країн, злиття раніше розрізнених виробничих процесів різних країн в один міжнародний взаємозалежний виробничий процес. Для характеристики сутності усуспільнення виробництва як на внутрішньонаціональному, так і на міжнародному рівні потрібно з'ясувати співвідношення понять "усуспільнення праці" й "усуспільнення виробництва". Ці поняття виражають не різний, а близький зміст, але усуспільнення виробництва - ширше поняття. Справді, праця, що функціонує, і є не що інше, як процес створення матеріальних благ, тобто виробництво. Праця і виробництво не можна ототожнювати, тому що виробництво може здійснюватися і без праці. Якщо технологічний процес іноді передбачає тимчасове припинення функціонування робочої сили (вирощування бавовни, виробництво вина чи деяких хімічних речовин), то сам цей процес підготовлений працею. Більш того, тимчасове припинення функціонування робочої сили являє собою всього лише особливість даного виду виробництва, даного виду конкурентної праці [5].

Усуспільнення виробництва - це складний процес, що виражає відношення людей як до сил природи, так і зв'язки між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного підходу. Насамперед цю проблему треба досліджувати з боку виробництва взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми.

3. Етапи інтернаціоналізації виробництва

Інтернаціоналізація виробництва - дуже багатопланове явище. В окремі періоди свого розвитку це економічне явище може носити зовсім специфічні якісні властивості та мати різні масштаби. Так, на одному відрізку часу міжнародне усуспільнення виробництва має формальний характер, а на іншому - реальний, в один час воно здійснюється у повному міжнародному масштабі, а в інший - у регіональному. З урахуванням цих зауважень і треба розглядати історію участі всіх країн у міжнародному економічному співробітництві та розвиток процесу інтернаціоналізації виробництва [4].

Варто сказати, що країни світу протягом довгих років розвивали економічне співробітництво на основі формального  усуспільнення виробництва. І тільки друга половина XX ст. стала часом  появи нових тенденцій в області  інтернаціоналізації виробництва. У цей період багато країн світу стали переходити від формального до нового періоду міжнародного усуспільнення виробництва, що одержав назву інтеграційного етапу. Необхідність цього кроку була підготовлена всім ходом економічного розвитку. Формальна інтернаціоналізація виробництва не завжди носить досить ефективний характер, а тим часом питання економічної вигоди при вступі країн у процес міжнародного поділу праці є вирішальними. Так, у пошуках підвищення ефективності національного виробництва кілька країн Західної Європи організували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). У січні 1957 р. ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Римський договір, відповідно до якого між ними знижувалися поступово мита на ввіз товарів і передбачалося створення умов для переливу капіталу та робочої сили. Нині в угрупування Європейського Союзу входять 25 країн - Англія, Ірландія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція , Фінляндія та інші. Що ж являє собою економічна інтеграція? Чому саме з нею окремі країни пов'язують можливість підвищення ефективності національного виробництва? Латинське слово integratio в перекладі на українську мову буквально означає "з'єднання розрізнених частин у щось загальне, єдине, ціле". Це слово вживається у різних сферах життя - політиці, біології, математиці та, звичайно, в економіці. Але всюди під інтеграцією розуміють, власне кажучи, всякого роду об'єднання [4].

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом участі у взаємному поділі праці - це таке міжнародне усуспільнення виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно, зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і кожною країною окремо, але частіше на незначному рівні. При переході ж на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного регіонального співтовариства держав.

Суб'єктів господарювання, що у  даний період часу витрачають на випуск продукції найменшу кількість різних ресурсів виробництва, у всіх країнах  світу прийнято називати підприємствами оптимальних розмірів. їх можуть створювати як великі економічні держави, так і малі країни. І для перших, і для других вони є основним шляхом економії ресурсів за допомогою участі країн у міжнародному поділі праці. Зрозуміло, слово "оптимальний" - не синонім словосполучення "саме велике підприємство". Оптимальними варто вважати ті з них, що є найбільш високопродуктивними в даний період часу.

Систематичний обмін товарами, виробленими  підприємствами оптимальних розмірів, створює в країн упевненість у доцільності збільшення їх кількості для вдосконалення всієї структури національних господарств. У кожній галузі, що бере участь у період інтеграції в системі міжнародного поділу праці, повинні створюватися матеріальні умови для закриття неефективних виробничих ланок і концентрації виробництва на підприємствах оптимальних розмірів. Ця політика забезпечує заощадження матеріальних і трудових ресурсів у рамках окремих галузей, а сума цих величин дає економію в масштабах усієї країни. Тобто у країні виникає оптимальна структура національної економіки [4].

Численні пошуки критерію оптимальності  народного господарства привели  економістів різних країн до висновку, що оптимальна структура національної економіки країни являє собою  таку сукупність галузей, у кожній з яких вирішальну роль відіграють підприємства оптимальних розмірів. Ці суб'єкти господарювання повинні виробляти основну масу продукції даної галузі. І незалежно від того, чи призначена вона для внутрішнього чи зовнішнього споживання, ця продукція буде виробляється при найменших витратах капітальних, матеріальних і трудових ресурсів. Розвитку у всіх країнах, що інтегруються, підприємств оптимальних розмірів може сприяти економічна політика їх урядів, яка повинна виходити з принципу: чим більше в економіці кожної країни-співробітника оптимізації, тим більше в усьому співтоваристві інтеграції. Створити конкурентоспроможні підприємства - це кінцева задача оптимізації виробництва й усієї структурної політики країн, що інтегруються.

Реальна інтернаціоналізація виробництва стихійно здійснюватися не може. Життя переконливо показало, що для того, щоб між будь-якими країнами відбувалося реальне усуспільнення виробництва, необхідно свідомо реалізувати процес розвитку регіонального поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації, керуючись при цьому певними економічними орієнтирами. Тому найважливіша основна особливість інтеграційного етапу розвитку економічного співробітництва європейських країн полягала в тому, щоб воно обов'язково припускало політичне рішення сторін про переведення взаємного поділу праці на новий рівень і широкий розвиток міжнародної виробничої кооперації. Без політичних акцій такий перехід був би неможливий. Щоб МПП дійсно піднявся на інтеграційний ступінь, необхідним є рішення урядів зацікавлених країн, які беруть участь у цьому процесі, про подолання всіх економічних перешкод на цьому шляху - виробничих, торгових, валютних, митних та ін. Не можна досягти реального усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі, якщо не буде прийняте політичне рішення про митну політику зацікавлених країн, про розміри виробництва тієї чи іншої продукції в кожній країні, якщо не будуть порушені питання про квоти експорту, про ціни на продукцію й інші економічні проблеми. Отже, перехід міжнародного регіонального поділу праці на інтеграційний етап обов'язково припускає свідоме спільне регулювання урядом зацікавлених країн багатьох зовнішньоекономічних акцій і зміну національних процесів відтворення відповідно до цих акцій [4].

Виходячи з того, що курс на інтеграцію припускав розвиток реального усуспільнення виробництва, можна дати і визначення самої інтеграції. На нашу думку, економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть участь у ній, взаємного поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації. Такого роду усуспільнення знаходить свій прояв у підвищенні ефективності виробництва кожної країни до приблизно усередненого рівня в масштабах регіонального співтовариства держав і формуванні оптимальної структури їх національної економіки. Принципова різниця між учасниками економічної інтеграції та державами, що не інтегруються, проте співробітничають з ними, полягає в тому, що перші ставлять задачу підвищення ефективності функціонуючих підприємств до високого рівня як на власній території, так і у всій співдружності, в той час як другі опікуються своїми індивідуальними інтересами і не є союзними чи договірними партнерами з підвищення ефективності по всій групі держав, що співробітничають. Аутсайдери не беруть на себе ніяких зобов'язань з перебудови всієї структури своєї економіки, з доведення витрат ресурсів до певного встановленого рівня й інших економічних показників, що є ознакою колективу держав, які інтегруються. От чому, хоча країни Західної Європи і не є ізольованою організацією, але, ступивши на шлях інтеграції, вони повинні діяти відокремлено у певному змісті слова. Передбачається, що ці держави будуть співробітничати не просто на основі розвитку міжнародного поділу праці та міжнародної виробничої кооперації, а на базі розвитку цих кардинальних шляхів усуспільнення міжнародного виробництва в напрямку якнайшвидшого підвищення продуктивності праці, зростання ефективності виробництва у всіх країнах співтовариства. Ізоляції від світу немає, але певне економічне відокремлення є.

ВИСНОВОК

Усуспільнення виробництва - це складний процес, що виражає відношення людей  як до сил природи, так і зв'язки між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Тому вивчити це питання можна лише шляхом застосування особливого методологічного підходу. Насамперед, цю проблему треба досліджувати з боку виробництва взагалі, тобто виробництва незалежно від його соціальної форми. У цьому випадку розгляду підлягає процес усуспільнення виробничих сил. Щодо цього аспекту в економічній літературі звичайно говорять про речовинне усуспільнення виробництва.

Формальне міжнародне усуспільнення  виробництва, чи формальна інтернаціоналізація  виробництва, - це таке міжнародне усуспільнення, коли країни беруть участь у міжнародному поділі праці, коли вони працюють один на одного, але витрати на виробництво тих самих товарів в окремих країнах неоднакові, а іноді і дуже різні.

Реальна інтернаціоналізація продуктивних сил будь-яких країн шляхом участі у взаємному поділі праці - це таке міжнародне усуспільнення виробництва, коли країни поєднують свої зусилля з метою підвищення ефективності виробництва всіх учасників цього процесу. Звичайно, зростання ефективності народного господарства може бути досягнуте і кожною країною окремо, проте частіше на незначному рівні. При переході ж на інтеграційний етап розвитку міжнародного поділу праці мова йде про те, що цей крок буде сприяти підвищенню ефективності виробництва кожної країни на приблизно усередненому високому рівні у масштабах певного регіонального співтовариства держав.

Отже, у процесі розвитку інтернаціоналізації продуктивних сил і виробництва формується світовий ринок, а потім і світове  господарство, одним з елементів  якого є світова інфраструктура.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрющенко А.М. Економічна теорія: Навч.посіб. / А.М. Андрющенко, Бурляй А.П., Костюк В.С. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 
   520 с.
2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник. / Г.І. Башнянин,  
   П.Ю. Лазур, В.С. Мєдвєдєв – К.: Ніка-Центр Ельга, 2000. – 516 с.
3. Гальчинский А.С. Основи економічної теорії:  Підручник. /  
   А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко,  Ю.І. Палкін - М.: Вища школа, 1995. -503 c.
4. Етапи інтернаціоналізації виробництва. Eлектронний ресурс] – Режим доступу http://bko.com/book_251_glava_5_1.2
5. Інтернаціоналізація економіки. [Eлектронний ресурс] – Режим доступу http://www.info-works.com.ua/all/mijnarodna_ekonomika/1444.html
6. Ніколенко Ю.В.  Основи економічної теорії. Підручник / Ю.В. Ніколенко – Київ: ЦУЛ, 2003. – 540 с.
7. Основні тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил. [Eлектронний ресурс] – Режим доступу http://www.ebooktime.net/book
8. Предборський В.А. Економічна теорія: Підручник / В.А. Предборський.  Б.Б. Гарін, В.Д. Кухаренко – К.: Кондор, 2003.— 492 с.