Об'єкт і предмет соціології

1. Попередні етапи розвитку соціально-політичної  і філософської думки теоретично  та методологічно підготовили становлення нового наукового напрямку - соціології, предметом вивчення якого в ХIХ столітті стають соціальні відносини. Наукове обгрунтування цей напрямок одержав у працях французького соціолога О.Конта, який уперше застосував позитивістичний метод у поясненні соціальної дійсності.

О.Конт вважав, що при вивченні соціальної сфери необхідно базуватися на таких методах дослідження як спостереження й експеримент. При цьому дані, які отримали внаслідок дослідження, повинні лише описувати соціальні об'єкти за ознаками найменшого числа зовнішніх зв'язків у порядку їх послідовності та схожості.

Обстоюючи думку про взаємозв'язок соціальних елементів суспільства, Конт тим самим заклав розуміння предмета соціології як науки про взаємодію, взаємозв'язок соціальних елементів суспільства: людей, груп, спільностей. Учений став не лише засновником нової науки, але і соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів, поставив проблему понятійного апарату соціології.

Предметну область соціології Конт розподіляє на дві частини: соціальну статику (аналіз рівноваги людського суспільства, взаємозв'язок його елементів) і соціальну динаміку (вивчення різноманітних змін соціальних факторів). Таким чином соціальна статика, за Контом, повинна займатися проблемами соціальної структури суспільства. У соціальній структурі суспільства вчений виділяє чотири класи: спекулятивний (представники науки, філософії, естетики), практичний (представники сфери виробництва і обороту), представники сільського господарства; клас робітників. Соціальна динаміка в дослідника значною мірою ототожнюється з соціальним прогресом і є визначальною в його наукових ідеях. Конт обстоює думку, згідно з якою розвиток суспільства пов'язаний з процесами еволюції і прогресу. При цьому зауважує, що останній обумовлюється рівнем людського розуму. Виходячи з цієї позиції вчений розрізняє такі три стадії розвитку суспільства: військову (відповідає теологічній стадії розумового розвитку), перехідну (відповідає метафізичній стадії), науково-промислову (відповідає позитивній стадії).

Головна ідея позитивізму Конта полягала у визнанні того факту,що нове позитивне знання про суспільство повинно базуватися на природознавстві. Крім того,основною особливістю позитивістичного методу дослідника стало визнання соціальних наук як єдиного джерела пізнання соціальної реальності.

До послідовників позитивізму  О.Конта відносять Дж.Мілля та Г.Спенсера. Так, англійський філософ, історик і економіст Дж.Мілль визнавав розумове удосконалення людини основою соціального розвитку, а переконання і судження - його основними чинниками. Свої соціологічні погляди дослідник обгрунтовує на підставі вивчення ним розумового складу і характеру людей. Саме тому суспільство він розглядає як агрегат індивідів, мислення яких зазнає поступових змін і розвитку (осн.праця "Система логіки символічної і індуктивної".

Інженер, соціолог, філософ Г.Спенсер (англ.) розумів соціологію як природничу науку. Тому, згідно його поглядів, суспільство функціонує за біологічними законами еволюції, збереження енергії і боротьби за існування. Основою побудови цієї концепції слугувала теорія Дарвіна про еволюцію видів, їх боротьбу за існування.

У розвитку суспільства ("соціального  організму") Г.Спенсер розрізняє дві фази: мілітаристичну (первісну, примітивну) і промислову. Специфікою першої фази є підпорядкування особистості диктату правителів, другої - свобода у прояві своїх потреб і інтересів. Це бачення суті суспільного розвитку приводить Спенсера до ствердження тези, згідно з якою перемагає те суспільство, в якому велика кількість людей пристосовується до промислової праці, при цьому владні структури поважають особисті потреби й інтереси.

Специфічною особливістю позитивізму  вченого було також обґрунтування  ідей про наявність еволюції як вищого закону всього, що існує та визнання загального об'єктивного характеру  прогресивного розвитку. Зокрема, в  процесі еволюційного розвитку він  виділив дві особливі його характеристики: диференціацію і конкретизацію.

І як узагальнення на предмет позитивізму  в соціології зазначимо, що у своєму розвитку він пройшов два етапи: Етап раннього позитивізму (окреслюєтьтся 30-тими роками ХIХ століття - рубежем ХIХ -ХХ ст.) та етап зрілого позитивізму (припадає на 20-ті роки ХХ століття по сьогоднішній день). У своїх дослідженнях представники позитивізму застосовували емпіричний підхід, розуміючи його як необхідність включення в соціологічну теорію емпіричних даних.

На додаток зауважимо, що до числа  найбільш важливих принципів позитивізму  відносять:

- розгляд соціального крізь  призму біологічного;

- побудова системи соціологічних  знань по моделі фізичних наук;

- перебільшення ролі досвіду  і чуттєвих даних в соціальному  пізнанні;

- принцип "ціннісної нейтральності", згідно з яким соціолог повинен  утримуватися від будь-яких суджень  щодо природи явищ і процесів, які вивчаються;

- орієнтація на соціальну інженерію.

2. Установка позитивізму на розуміння  соціології як соціальної фізики, орієнтованої на методи біології сприяла тому факту, що більшість шкіл соціології ХIХ ст. намагалися розглядати соціальні процеси і явища крізь призму біологічних закономірностей. Ці школи в історії соціології одержали назву натуралістичних. У межах соціологічного натуралізму розрізняють такі напрямки як органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічну і географічну школи. Вихідними принципами у поясненні соціального розвитку для вищезазначених напрямків і шкіл стали: аналогія (тотожність організму й суспільства), редукціонізм (зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної системи через простішу), еволюціонізм (визнання поступального розвитку неорганічного й органічного світу та його поширення на суспільство).

Органіцизм

(Г.Спенсер, О.И.Стронін, А.Шеффлє та інші)

Для складення загального уявлення про даний напрямок візьмемо для  аналізу науковий доробок одного з відомих органіцистів німецького й астрійського соціолога А.Шеффлє.

На думку цього дослідника, суспільство - це органічна цілісність, подібна  до біологічного організму, але відрізняється  від нього п'ятьма типами соціальної тканини та трьома видами основних органів. Зокрема, Шеффлє виділяє існування таких п'яти видів так званої соціальної тканини:

- засоби комунікації і житлове  обладнання, які не притаманні  біологічному організмові;

- захисна тканина (одяг, покрівля, різноманітні укриття);

- тканини, що складаються з  економічних, культурних, соціальних  організацій;

- тканини, які утворюють організації  та установи, призначенням яких  є виконання державних функцій,  реалізація влади;

- психофізіологічна тканина (основа  інтелектуальної сфери діяльності).

Функціонування суспільства на противагу біологічному організмові  забезпечують, згідно з твердженнями соціолога, три такі види органів  та інститутів: зовнішні органи (виробництво, транспорт, торгівля, охорона); внутрішні (спілкування, виховання, релігія тощо) та координаційно-регулюючі (держава, установи, призначенням яких є забезпечення функціонування відповідної соціальної цілісності).

Основною особливістю функціонування суспільства Шеффлє вважає існування духовно-психологічної взаємодії суб'єктів. Її зовнішнім проявом є символи, що виражають ідеї та специфіку технічної діяльності, в яких відбувається матеріалізація людської думки.

В процесі еволюції суспільство, стверджує  дослідник, проходить такі етапи  розвитку: первісне суспільство, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство  станів, територіальну спільність людей, національну чи етнічну спільність. Кожному із цих етапів характерна своя соціально-психологічна форма  зв'язків і символів, наявність  організацій та установ, що забезпечують фукціонування даного типу суспільства, тощо. Головним координатором в збереженні певної соціальної цілісності, на думку мислителя, виступає держава.

В загальному, органістичний напрям в соціології був кроком назад в порівнянні з концепціями суспільного договору і філософії історії, так як орієнтація на біологічне виключала можливість дослідження майбутнього суспільного розвитку. До певних здобутків даного напрямку можемо віднести: розуміння суспільства як системи, аналіз суспільства з точки зору його структурних елементів та інше.

Соціальний дарвінізм

(У.Беджгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер та інші)

На виникнення даного напряму безпосередній  вплив справили ідеї Ч.Дарвіна про  міжвидову боротьбу та боротьбу за існування, що привело до перенесення  законів природи на пояснення  історичних явищ.

Основними ознаками, які характеризували  соціал-дарвіністський напрям в розвитку соціології ХIХ століття були: натуралізація соціального, визнання боротьби за існування та природного відбору як головних соціальних детермінант, аналіз в цьому контексті соціальних конфліктів та суперечностей.

Визначним представником соціал-дарвіністичного напряму був англійський дослідник У.Беджгот, який у праці "Фізика і політика" намагався обгрунтувати наступні ідеї:

- боротьба між різними соціальними  групами є головним законом  соціальної еволюції;

- прагнення до панування в  суспільстві є соціальним варіантом  дії законів природи;

- згуртованість соціальної групи  забезпечується нормами, вимогами, правилами, які передаються шляхом  наслідування;

- ціннісні орієнтації та норми  соціальної групи є відносними  за своїм характером, оскільки  зазнають певних еволюційних  змін або взагалі втрачають  своє значення;

- у суспільстві перемагають  ті групи , які зазнали найменших  змін у процесі еволюції.

На початку ХХ століття соціал-дарвіністський напрямок вичерпав свій потенціал, оскільки його основні принципи не були пов'язані з виявленням соціальних механізмів розвитку суспільства.

Расово-антропологічна школа

(Ж.А.Гобіно, О.Аммон та інші)

У межах расово-антропологічної  школи умовно виділяють два напрямки: перший пов'язаний із спробами розкрити глобальні рушійні сили суспільного  розвитку, другий - виходить із соціал-дарвіністського розуміння законів розвитку суспільства і орієнтований на фізичну антропологію.

Спільним для концепцій цієї школи було:

- визнання расового чинника  як головної детермінанти суспільного  розвитку;

- проголошення культурної та  біологічної відмінності рас;

- визнання ієрархічності рас;

- заперечення можливості змішування  рас. Одним з основоположників  расово-антропологічної школи був  Ж.Гобіно, який у праці "Нариси про нерівність людських рас" обґрунтовує наступні ідеї:

- расові особливості - це головні  детермінанти суспільного розвитку;

- інтенсивність розвитку раси  залежить від її біологічної  чистоти;

- "історичною расою" є біла  раса.

Расово-антропологічний напрямок в соціології, базуючись на соціально-психологічних  засадах відчуження і протиставлення народів і рас, заклав ідеологічні  засади політичної практики фашизму  і расизму.

Географічна школа

(Г.Т.Бокль, С.Соловйов, Л.І.Мєчніков та інші)

Основні ідеї цієї школи були закладені  ще у творчості Ж.Бодена і Ш.Монтеск'є, які намагалися дослідити роль географічного середовища та природних умов у житті суспільства. В ХIХ столітті на становлення цього напрямку у соціології вплинули досягнення природознавства.

Основоположником географічного  детермінізму ХIХ століття в Росії  був історик С.Соловйов, у концепції  якого можна виділити три тенденції:

- соціологічний реалізм, який  одержав своє втілення в розкритті  впливу географічного середовища  на життя людей;

- погляд на державу як на  розумного творця влади і станів;

- обгрунтування морального й суспільного прогресу як прагнення людини до християнського ідеалу.

У багаточисленних працях Соловйова  є положення, згідно з якими психологічний  склад населення, соціальна структура  суспільства обумовлюються навколишніми природними умовами. Наприклад, він  вважав, що гори і каміння розділили  Західну Європу на окремі держави, дозволили  створити "мужам" міцні укріплення й володіти "мужиками". Напротивагу Заходу російська рівнина сприяла утворенню єдиної держави, а наявність лісу вплинула на високий рівень мобільності населення.

Варто зазначити, що в межах географічної школи сформувався такий напрямок як геополітика, який намагався обгрунтовувати залежність розвитку економіки, політичного устрою, культури, психології народів від факторів географічного середовища.

Засновником геополітичного напрямку в Україні (рубіж ХIХ -ХХ століття) був академік С.Рудницький. Учений у  низці своїх праць, зокрема "Огляд  національної території України" (1920), "Українська справа зі становища  політичної географії" (1923) намагався  обгрунтувати роль геополітичного чинника в побудові держави. На його думку, тип політичного устрою держави залежить від історико-географічних традицій народу-державотворця, а процес формування та розвитку держави повинен відбуватися як політико-географічної одиниці.

І як висновок зазначимо, що географічне  середовище відіграє не останню роль в історичному процесі, але розглядати його як головну детермінанту соціального  прогресу це перебільшення. На протікання даного процесу впливають поряд  з географічними і такі чинники, як економічні, політичні, соціальні  тощо.

Психологічний напрямок у соціології ХIХ -початок ХХ століття, своїм становленням завдячує досягненням психології в дослідженні індивіда, вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки.

Подібно до натуралістичної соціології представники психологічного напрямку намагалися абсолютизувати роль окремих  психологічних явищ та процесів у  соціально-історичному процесі.

У психологічному напрямку в соціології виділяються два головні підходи  у поясненні соціальних процесів: номіналізм (розглядає індивіда головним елементом і джерелом діяльності) і реалізм (носієм соціальної дійсності  визначає народ, маси, натовп, групи).

У межах номіналізму найвідомішими  були теорії наслідування, інтеракціонізму та інстинктивізму, а в межах реалізму - концепції "психології народів" та "натовпу".

Одними з перших у психологічному напрямку соціології сформувалися концепції  групової поведінки, зокрема "психології народів". Її авторами були німецькі вчені М.Лоцарус та Х.Штейнталь. На їх думку, головним суб'єктом історії є народ як уособлення "духу цілого", який виявляється в спільності рис характеру, моралі, міфології і відрізняє один народ від іншого.

Концепцію "психологія натовпу" обгрунтував італієць С.Сігелє, а подальший розвиток вона одержала у працях французького дослідника Г.Лєбона. Останній, у низці своїх праць ("Психологія натовпу", "Психологічні закони еволюції народів") розглядав цивілізацію як продукт інтелектуальної творчості еліти. На думку вченого, історичний прогрес суспільства виявляється в розвитку виробництва, зростанні ролі і впливу масової інформації і призводить до збільшення значення мас в історичному процесі. Досліджує Лєбон і таку проблему, як вплив юрби на поведінку окремої людини, виділяючи при цьому два її типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Перший тип юрби може бути анонімним (вуличний натовп) або неанонімним (суд, парламент). Другий тип юрби може складатися з груп людей, які об'єдналися на основі певних спільних ознак або інтересів. Лєбон розглядає юрбу як руйнівну силу, яка позбавлена здатності до раціональної діяльності.

У межах психологічного напрямку соціології даного періоду сформувались і такі дві течії: інтеракціонізм та інстинктивізм. Інтеракціоністська теорія, яскравим представником якої був Ч.Кулі, намагалася розглядати соціальну поведінку людини як зовнішній вияв її внутрішнього світу в практичному житті - повсякденній міжособистісній взаємодії. Інтеракціоністи вважали, що особистість є результатом рольової взаємодії (інтеракції) між людьми. А суспільство розглядалося ними як сума міжособистісних взаємодій "Я" і "Ти", "Я" і "Інші". При цьому наголошувалось на тій обставині, що самосвідомість і ціннісні орієнтації індивіда є своєрідним дзеркалом, яке відображає реакції на нього тих, хто його оточує. Тобто кожен індивід сприймає себе крізь призму точок зору інших індивідів, представників соціальної групи, до якої він входить.

Інстинктивістська течія в психологічній соціології ХIХ століття намагалася використати інстинкти для пояснення соціальних процесів. Найяскравішим представником соціологічного інстинктивізму був Мак-Даугалл, який прагнув пояснити форми людської поведінки та діяльності через детермінацію їх притаманними людині інстинктами. Під інстинктом учений розумів певну психофізіологічну схильність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища відповідним чином, зазнаючи при цьому певних емоційних збуджень, та діяти відповідно до них або відчувати потребу до такої дії. Так, наприклад, Мак-Даугалл вважав, що війна є наслідком прояву інстинкту войовничості, релігія-інстинкту утечі, цікавості, самоприниження тощо.

3. Німецька формальна  соціологія

(рубежа ХIХ -ХХ століття)

Методологічна криза позитивістичного еволюціонізму, посилення антипозитивістичних тенденцій у філософії не могли не вплинути на розвиток соціології, всередині якої розпочинається гостра теоретико-методологічна полеміка. В числі нових теоретичних шкіл постає німецька формальна соціологія, видатними представниками якої є Г.Зіммель і Ф.Тьоніс.

Г.Зіммель був автором концепції формальної соціології ("Основні питання соціології"). Згідно німецькому соціологу, предметною областю дослідження соціології є "чисті" форми соціації, соціальної взаємодії в суспільстві. Соціологію, яка вивчає чисті форми соціації (форми, завдяки яким індивіди на грунті різноманітних інтересів утворюють певну соціальну цілісність) Зіммель називає формальною. За Зіммелем формальна соціологія є методологічною основою для решти соціальних наук. Окрім формальної, німецький соціолог виділяє загальну і філософську соціології.

Основними поняттями зіммелівської формальної соціології є поняття форми і поняття змісту. Їх предметний зміст пов'язаний з розрізнюванням у суспільних явищах форм і змісту. В якості трьох основних соціальних форм в концепції німецького соціолога виступають: соціальні процеси, соціальні типи й моделі розвитку. Зразком соціального процесу, за дослідником, може слугувати таке соціальне явище як мода, котра, не зважаючи на різні модифікації, існує впродовж історичного розвитку людства. Прикладом соціальних типів слугують різноманітні соціальні типи особистостей. І, нарешті, соціальні форми моделей розвитку пов'язані у коцепції Зіммеля з питанням співвідношення колективних й індивідуальних форм у суспільному розвитку.

На думку Ф.Тьоніса, соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не фіксовані безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані із фактів соціальної взаємодії. Тому методи соціології грунтуються на принципах абстракції, шляхом якої визначаються так звані чисті форми соціальної взаємодії, прямих аналогів у суспільстві яким немає. Згідно з твердженням ученого, соціальні зв'язки в суспільстві утворюються на основі спільної волі людей до життя і бувають двох типів: зв'язки реального або органічного життя - в цьому суть спільноти, або ідеальні чи механічні утворення - в цьому суть суспільства. Спільноти, згідно з думкою Тьоніса, базуються на засадах кровної спорідненості, спільного місця проживання, духовної єдності. Суспільство - на формалізованих інтегральних зв'язках. Учений був одним із перших, хто намагався розкрити механізм взаємозв'язку між цими двома типами людського співжиття.

Отже німецька соціологія ознаку "формальна" одержала в зв'язку із тим, що розглядала предметом соціології позачасові форми  соціальності або соціальних відносин.

4. Соціологічні концепції  М.Вебера і Е.Дюркгейма

Великий внесок в розвиток понять формальної соціології зробили М.Вебер  і Е.Дюркгейм, впровадивши такі поняття  як: соціальна дія, соціальна взаємодія, соціальний факт. Але їх соціологічні концепції викликають науковий інтерес  і в плані розвитку ними різних рівнів соціологічної системи знань.

М.Вебер

У творчості видатного німецького соціолога М.Вебера можна виділити два етапи. На першому етапі він  займається дослідженням історії культури. На другому - розробляє концепцію  розуміючої соціології, яка прагне розшифрувати внутрішній зміст соціальних дій індивідів.

Формування методологічних поглядів М.Вебера пов'язане з теоретичною  ситуацією, яка склалася наприкінці XIX ст. у європейскому суспільствознавстві - це методологічна дискусія між прихильниками позитивізму і антипозитивізму. Тому наукова спадщина німецького соціолога - це яскраве відображення боротьби між об'єктивізмом і суб'єктивізмом.

Під об'єктом соціології в широкому значенні даного поняття М.Вебер  розумів соціальну дію. Тому соціологію визначав як науку, яка прагне зрозуміти  соціальну дію і пояснити її процес впливу на поведінку людей.

Соціальна дія, на думку М.Вебера, це дія, яка усвідомлена самим суб'єктом, тобто спрямована на чітку ціль і  використовує засоби, які відповідають її досягненню. Отже, соціальну дію  характеризують такі ознаки як усвідомлена  мотивація та орієнтація на інших.

Мотиваційне підгрунття соціальної дії соціолог розглядав як складну систему, утворену внаслідок взаємодії кількох головних мотиваційних систем: традиційної, афективної, ціннісно-раціональної та цілераціональної. Відповідно до них класифікував і типи соціальної дії, яким притаманні ряд специфічних ознак.

Традиційна дія, на думку мислителя, це система автоматичних реакцій  на звичні подразники відповідно до певної засвоєної в минулому установки.

Афективна дія-реакція на незвичні, несподівані подразники.

Ціннісно-раціональна - дія спрямована на досягнення певної мети, мотиваційним підгрунттям якої є певні моральні канони і цінності.

Цілераціональна - дія, спрямована на досягнення певної мети, з урахуванням наслідків дії і засобів її досягнення.

За Вебером, результат соціальної дії повністю залежить від розуміння  індивідами один одного. Ця теза дослідника говорить про те, що він надавав  великого значення ролі суб'єктивних компонентів  пізнання соціальної дійсності.

Науково систематизувати поведінку  людини легше згідно з твердженням  Вебера, на основі введення нормативного взірця - ідеального типу. Він дозволяє оцінювати реальну поведінку  індивідів відповідно до її відхилення від визначеного раціонального "ідеального типу".

З останнім аспектом проблеми тісно  пов'язане розуміння Вебером категорій  соціальних наук.На його думку, ці категорії не є прямими адекватами реальності,а ідеальними типами, що фіксують загальні риси окремих соціальних явищ та процесів.

Основними категоріями розуміючої соціології Вебера виступають: соціальна  дія, розуміння, соціальне відношення, соціальна поведінка тощо. Зміст  категорій соціальних наук, згідно веберівської концепції, обумовлюється загальною спрямованістю інтересів епохи.

Проблематика соціальної дії, починаючи  з Вебера, стає легітимною сферою соціологічної  науки, яка подальший розвиток здобула  в працях Ф.Знанецького, Т.Парсонса та ін.

Е.Дюркгейм

Французький соціолог Е.Дюркгейм вважав, що предметом соціології є соціальні  факти, вивчати які необхідно  як речі, застосовуючи об'єктивний та емпіричний підходи. Під соціальним фактом учений розумів будь-який спосіб дії, що характеризується незалежним від індивіда існуванням та здатний здійснити зовнішній  примус на нього. Соціальні факти  Дюркгейм класифікував на морфологічні (демографічні, екологічні) та духовні (суспільна свідомість).

Наукову цінність становлять міркування соціолога на предмет соціалізації. На думку Дюркгейма, соціалізація індивіда в суспільстві відбувається під  впливом людського мікросередовища, що є відображенням соціальних відносин, які склалися на підставі притаманних  конкретному типу суспільства соціальних, моральних та юридичних законів.

Вступаючи в соціальний світ і властиву йому систему соціальних відносин, кожен індивід виконує певні  соціальні обов'язки або соціальні  ролі, які не завжди відповідають його потребам та інтересам. При цьому  система соціального контролю, основними  елементами якої є соціальні інститути, виконує в суспільстві роль регулятора соціальної поведінки людей.

Учений стверджує, що великий вплив  на поведінку людини в суспільстві  справляє соціальний тиск, який буває  двох видів: зовнішній (з боку суспільства) і внутрішній (коли інтериоризація суспільних правил стає основним чинником поведінки індивіда).

Розкриваючи значущість наукового  доробку Дюркгейма у розвитку соціології, необхідно вказати, що його концепція стала методологічною основою емпіричних соціологічних  досліджень. Центральними проблемами емпіричного аналізу для соціолога  були питання суспільних зв'язків  і суспільної солідарності. У формуванні останньої вчений першочергову роль відводив віруванням і ідеалам. Дюркгейм також уперше сформулював принцип  структурно-функціонального підходу  до вивчення соціальних явищ, суть якого  полягала у виділенні елементів  соціальної взаємодії, визначення їх місця  і ролі в певній цілісній системі.

І як підсумок зазначимо, що парадигма  соціального факту зводить соціальну  реальність до двох груп соціальних фактів: соціальних структур і соціальних інститутів, акцентуючи увагу на природі їх взаємодії.

Основні поняття

Інстинктивізм - течія в соціології, яка намагається використати інстинкти для пояснення соціальних процесів.

Інтеракціонізм - течія в соціології, яка розглядає соціальну поведінку людини як результат повсякденної міжособистісної взаємодії.

Номіналізм - філософське вчення, яке заперечує онтологічне значення загальних понять, тобто стверджує, що загальні поняття існують лише в мисленні.

Позитивізм - теоретико-методологічний напрямок, який базується на принципі, що все дійсне, позитивне знання можна одержати лише як результат окремих суспільних наук та їх синтетичного об'єднання, а філософія, яка претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Реалізм - напрямок у філософії, який визнає існування об'єктивної реальності та можливість її пізнання в ході істричної еволюції наукової теорії. Філософський напрямок, який визнає соціальну дійсність об'єктом пізнання незалежним від суб'єкта пізнання, його досвіду.

Соціальна взаємодія - будь-яка поведінка людини (групи), спрямована на зміну установок, поведінки інших суб'єктів.

Соціальна дія - дія, усвідомлена самим суб'єктом, тобто спрямована на чітку ціль із використанням засобів, які відповідають її досягненню.

Соціальний факт - факти, які наділені специфічними властивостями, що складають образи думок, дій, почуттів, здатних існувати поза індивідом та впливати на його поведінку.

4 Вступ

Історія соціологічної думки  в Україні як цілісний процес донедавна  практично не досліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення  та національно-культурного відродження  потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи  від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);