Окупаційний режим в Україні

План

Вступ.……………………………………………………………………………..… 2

1. Початок Другої світової війни.…………………………………………………..3

2. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні……………………….10

3. Рух опору в Україні……………………………………………………………...14

4. Визволення України від німецько-фашистських загарбників………………..20

Висновки…………………………………………………………………………….25

Література…………………………………………………………………………...26

Вступ

      Друга світова війна, в якій узяла участь 61 країна - понад 80% населення земної кулі, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу, належить до числа тих подій, що визначили маршрут світової історії в другій половині XX ст. Метою наукової роботи є висвітлення ролі України в Другій світовій війні. Структура контрольної роботи складається з шости питань, які послідовно висвітлюють весь шлях українського народу від початку війни до визволення від фашистських загарбників.

      Війна проти німецького фашизму всіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни й шрами в долі народу України. Саме йому разом з іншими народами українцям довелось узяти на себе найважчий її тягар: радянсько-німецький або "східний" фронт світової війни був головним, вирішальним. Події на цьому фронті мали справді глобальний характер: відбувалися на відстані 4,5 тис. км з півночі на південь європейської частини СРСР, охоплювали територію площею 1 мли. 800 тис. кв. км у безпосередньому тилу фашистів, а в тилових районах СРСР втілилися в небувалій за наслідками самовідданій праці для воюючої армії, для перемоги. Усі ці форми боротьби в сукупності становлять унікальне історичне явище, що дістало в народі назву «Велика Вітчизняна Війна».

      Війна розколола історію народу на три епохи: довоєнну, воєнну й повоєнну. Силове поле її не припинило своєї дії й нині, розколюючи вже й сучасне суспільство також на три уламки: на прибічників визнання цієї війни як війни визвольної та справедливої; на тих, хто вважає, що ця війна не була «українською», вітчизняною, а навпаки – загарбницькою щодо України, й, нарешті, на байдужих. [1, c.3-4]

1. Початок Другої світової війни

      Початком підготовки до нової світової війни стало підписання в жовтні 1936 р. німецько-італійського протоколу про взаємну підтримку, за яким виразно проглядалося прагнення фюрера німецьких фашистів Адольфа Гітлера та італійського диктатора Беніто Муссоліні поламати устрій, що склався в Європі після Першої світової війни. У листопаді 1936 року без реальної протидії з боку Великої Британії і Франції Гітлер увів підрозділи вермахту в демілітаризовану Рейнську зону Німеччини. На таємній нараді з вищим командуванням вермахту в листопаді 1937 р. Гітлер оголосив про намір опанувати всією Європою і встановити в ній «Новий порядок». Вранці 12 березня 1938 року 200-тисячна німецька армія безперешкодно окупувала Австрію. Наступного дня в країні було сформовано нацистський уряд, який оголосив її однією із земель Третього рейху. На початку квітня 1938 р. Гітлер повідомив свого союзника Муссоліні, що приступає до розв’язання проблем Судет і «польського коридору», після чого почне просування в Прибалтику. Проблема прикордонної Судетської області, де проживало понад 3 млн. німців, була лише приводом, щоб знищити союзну Франції Чехословаччину. 29-30 вересня у Мюнхені відбулася конференція голів урядів Німеччини, Італії, Великої Британії і Франції. На ній Чехословаччину, яку навіть не запросили на конференцію, змусили передати Німеччині Судетську область. Повернувшись в Лондон прем’єр-міністр заявив на аеродромі, що «віднині мир забезпечений на ціле покоління». Насправді до нової світової війни залишалося менше року.

      Посол США у Франції У.Булліт повідомляв, що багато хто в Парижі і Лондоні розраховував на те, щоб «справа дійшла до війни між німецьким рейхом і Росією». Утім у листопаді 1938 р. німецький посол в Москві Ф. фон Шуленбург зробив спробу пожвавити економічні відносини між двома країнами. У січні 1939 року нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов дізнався, що на німецько-італо-японських переговорах із приводу укладання воєнного союзу Німеччина та Італія відмовилися від вимоги Японії надати цьому союзу винятково антирадянської спрямованості. Внаслідок цього на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні 1939 р. Й. Сталін досить спокійно відреагував на зовнішню політику держав, які збивали Антикомінтернівський пакт. Одне з основних завдань державної партії в галузі зовнішньої політики він сформулював таким чином: «Зберігати обережність і не давати втягувати в конфлікти нашу країну провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками». Було зрозуміло, що під провокаторами війни вождь мав на увазі керівників Великої Британії і Франції, які прагнули за будь-яку ціну «каналізувати» агресію гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.

      Тим часом 15 березня Німеччина окупувала Чехію і проголосила утворення на її території двох протекторатів у складі рейху – Богемії і Моравії. 22 березня Німеччина ввела свої війська у Клайпеду, передану Литві у 1923 р. Лігою Націй під гарантії Великої Британії і Франції. 28 квітня вона денонсувала угоду з Польщею про мирне розв’язання існуючих проблем між двома країнами, а також анулювала німецько-англійську морську угоду і поставила Великій Британії вимогу повернути свої колишні колонії. Водночас 23 серпня міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп у Москві підписав договір про ненапад із СРСР із секретним протоколом, який розмежовував геополітичні інтереси обох держав. У протоколі вказувалося, що до сфери геополітичних інтересів СРСР відносяться Фінляндія, Естонія, Латвія, Східна Польща, Бессарабія.

      Вранці 1 вересня армії вермахту вторглися у Польщу. Польська армія поступалася німецькій не лише кількісно, але й якісно. Танки і літаки були застарілих конструкцій, у військах не вистачало транспортних засобів і артилерії.

      Керівники Третього рейху розраховували на те, що Велика Британія Франція не наважаться втрутитися, щоб захиститу Польщу, як вони не втрутитися під час загарбання Австрії і Чехословаччини. Однак розрахунок не справдився, 3 вересня обидві країни згідно з прийнятими забов’язаннями оголосили Німеччині війну.

      Проте це була дивна війна. Французьким арміям, у складі яких налічувалося 85 дивизій і 2200 танків, на кордоні з Францією протистояла німецька група армій «Ц». Вона складалася з 31 дивізії, з яких тільки 11 були кадровими, всі інші являли собою погано озброєні і слабо навчені формування. В цій групі армій не було жодного танка, жодної моторизованої частини. Вона була малоефективною навіть як заслін. Однак керівникам демократичних країн не вистачило політичної волі, щоб наважитися на рішучі дії. Тим часом німецькі армії здолали опір польських військ за три тижні. Останні вогнища організованого опору регулярних частин польської армії були придушені на початку жовтня. Безповоротні втрати польської армії становили 66 тис. осіб, у полон до німців потрапили 420 тис. осіб Німецький вермахт утратив убитими тільки 8 тис. вояків.

      Й.Сталін спекулятивно використав існуючу об’єктивно проблему возз’єднання земель України і Білорусії, щоб подолати перешкоди морального плану, які виникали після реалізації пакту Ріббентропа-Молотова.

      Готуючись до вторгнення в Польщу, Радянський Союз здійснив часткову мобілізацію. В армію були закликані резервісти п’яти військових округів.          Напередодні вторгнення в СРСР почалася галаслива кампанія, яка повинна була обґрунтувати його ідеологічно. Першою виступила 14 вересня газета «Правда». У передовій статті « Про внутрішні причини поразки Польщі у війні» вона повідомляла, що головною причиною воєнної катастрофи була неправильна політика Польської держави щодо національних меншин, особливо на східних кресах, де самі поляки становили національну меншину. «Правда» стверджувала, що на східних кресах здійснювалася особливо сильна експлуатація селян, панували гноблення і безправ’я, білий терор з карними експедиціями і польовими судами. Звинувачення були в основному правдивими, але до 14 вересня 1939 р. радянські газети не виявляли такої турботи про «братів по крові».

      О 3 годині ранку 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В.Потьомкін зачитав польському послу в Москві В.Гжибовському ноту, в якій повідомлялося: «Радянській уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ війська перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. На окупованій Радянськими військами території Польщі пропагандистська кампанія про допомогу Червоної Армії українському і білоруському населенню продовжилася, і дезорієнтоване пропагандою місцеве населення сприймало радянське вторгнення як «визвольний похід». За 10 днів війська Українського фронту під командуванням С.Тимошенка вийшли на Сан. Обложений німецькими військами Львів тримав оборону, але 22 вересня здався Червоній Армії.

      Радянсько-німецьке комюніке, яке було опубліковане 23 вересня, визначило таку лінію розмежування збройних сил: по річці Піса, Наревом до Бугу, вздовж Бугу до Вісли, далі Віслою до Сану, Саном аж до його витоків біля угорського кордону. Литва залишалася в «сфері інтересів» Німеччини. Лінія розмежування відповідала пакту Ріббентропа-Молотова.

      У пакті прямо не йшлося про ліквідацію Польської держави. На цьому почав наполягати Сталін у бесідах з Шуленбургом 20 і 25 вересня, а також у ході переговорів з Ріббентропом, який прибув у Москву 27 вересня. Під час цих зустрічей він запропонував новий обрис кордону між Німеччиною і СРСР, який утворювався після поглинення Польщі. Цей обрис не відповідав лінії поділу Польщі, що була узгоджена у пакті Ріббентропа-Молотова. Вождь відмовлявся від Люблінського і частини Варшавського воєводств. За відмову на користь Німеччини від етнічних польських земель він вимагав передачі Литви з німецької в радянську «сферу інтересів».

      28 вересня Ріббентроп і Молотов підписали в Москві «Договір про дружбу і кордон». Усекретному додатковому  протоколі до договору вказувалося, що територія Литовської держави відходить до «сфери інтересів» СРСР, а Люблінське воєводство і Правобережна частина Варшавського воєводства – до «сфери інтересів» Німеччини. [2, с.552-555]

      Наказ готуватися до нападу на СРСР німецький генералітет отримав у 1940 р. А 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою “Варіант Барбаросса”, основний керівний документ війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5--2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання: “Північ”, “Центр”, “Південь”. Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і використав військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн. осіб, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельськ-Волга-Астрахань.

      На світанку 22 червня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно у трьох напрямках: Ленінградському - “Північ”, Московському - “Центр”, і Київському - “Південь”. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

      Український напрям, за планом “Барбаросса”, був одним із найголовніших розглядався як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Гітлерівське керівництво мало мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, аби послабити військово-промисловий потенціал СРСР і створити гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом.

      В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.

      Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.

      Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.

      Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління -- все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.

      Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізованих корпусів у районі Луцьк-Броди-Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн. осіб, у тому числі 1,3 млн. українців.

      Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня - 26 вересня 1941 р.), Одесу (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), Керч (30 грудня 1941 р. - 19 травня 1942 р.), Севастополь (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.).

      Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941--1942 рр. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150--400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.

      На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних    напрямках - від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.

      Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

2. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні

    Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти поведінки стосовно України. Перший - здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка мала перебувати під опікою Німеччини, і другий - знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту, тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів (усі слов'яни - люди другого сорту, а їхня роль - служити німецькій расі).

      Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, розрахованому на 30 років і побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати німці. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно “виселяли” українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі “Г-Г” (“Гамбург - Готенланд, так нацисти перейменували Крим”). Сюди прибували ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося “велике переселення нордичної раси”.

      Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої “Трансністрії”, створеної румунами. У серпні 1941 р, на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат “Україна”, поділений на 6 генеральних округів:

1) “Волинь” - Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) “Житомир” - Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Полісся;

3) “Київ” - Київська і Полтавська області.

4) “Миколаїв” - Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) “Таврія” - лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) “Дніпропетровськ” - Дніпропетровська і частина Запорізької області.

      Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

      Рейхскомісаром України було призначено Б. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою “Остготія” як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.

      За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як “німецький простір”. Гітлерівці називали окуповані райони України “німецькою Індією”, а український народ - “білими рабами”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово “Україна”. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

      Гітлер розраховував поселити на окупованому сході через 10 років 4 млн., а через 20 років – принаймні 10 млн. німців. Керівництво справою колонізації східних територій було доручено рейхсфюреру СС Гіммлеру. За 30 років передбачалося переселити у Західний Сибір майже всіх поляків, 75% білорусів і 65% українців Галичини. Загальна кількість місцевого населення, яке підлягало депортації або винищенню, на схід від довоєнного німецького кордону дорівнювала від 30 до 45 млн. осіб. [2, 571-572]

     Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора, і як результат - 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи були ліквідовані, перетворені на казарми, склади, конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

      Німці планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Крім Києва, найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України (усього понад 250). Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених - 1366 тис. осіб було замучено у концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб - кожного шостого.

      Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942 - 1944 років з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину.

      Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення.

3. Рух опору в Україні

      Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша - радянські партизани і підпільники, друга - формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.

      Гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців більшість із них була страчені. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.

      Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць було утворено Український штаб партизанського руху, начальником якого став Т. Строкач. Пізніше виникли обласні штаби партизанського руху. Поступово дії партизанів і підпільників, ставали результативнішими. Героїчну боротьбу ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації: “Молода гвардія” (м. Краснодон), “Спартак” (Кіровоградська обл.), “Вуйко” (м. Тернопіль), “Народна гвардія ім. І. Франка” (м. Львів), “Партизанська іскра” (Миколаївщина), підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині. Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії (переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців).

      Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова. Улітку 1943 р. розпочав великий рейд С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання - знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.

      За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань - С. Ковпаку і О. Федорову - це звання було присвоєно двічі.

      Діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Хоча українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський “новий порядок” не сприймався людьми. Боротьба проти нього була всенародною.

      Роль “третьої сили” в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). У лютому 1940 року в Кракові вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера - ОУН(б), та мельниківську, очолювану Андрієм Мельником - ОУН(м). Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.

      26-27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону “Нахтігаль” (“Соловейко”), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Берлін відреагував арештом С. Бандери і його співробітників. Гітлер волів використовувати ОУН “як п'яту колону”, але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежності, тим паче несанкціоноване проголошення української державності.

      Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулицьким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни.

      Перше з'єднання під назвою “Українська повстанська армія” створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо - Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони “Поліської Січі”. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву - Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.

      Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було виключено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями “Нахтігалю“ Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка). УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.