Основи виникнення і розвитку підприємництва

     Реферат

     на  тему: 
 

     «Основи виникнення і розвитку підприємництва» 
 
 

                                                      Підготувала:

                                                      ст. гр. Мк-31

                                                      Ковальчук Катерина

                                                      Перевірила:

                                                      Щерба О. І. 
 
 
 
 
 

     Львів 2012

     Зміст

     Вступ

     1. Історія виникнення і розвитку підприємництва.

     2. Економічна сутність кризи розвитку підприємства.

     3. Основні причини (фактори) виникнення кризових явищ. Наслідки кризових явищ на підприємстві.

     Висновки

     Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     З точки зору римських юристів, «підприємництвом»  вважалося заняття, справа, діяльність, особливо комерційна, а підприємцем - орендар, людина, що веде громадське будівництво. У середні століття поняття «підприємець» вживалося в кількох сенсах. Перш за все до них відносили осіб, що займалися зовнішньою торгівлею. Приклад такого підприємництва дає Марко Поло, який стояв біля витоків розвитку торгівлі між Європою та Китаєм. Починаючи торговий шлях, торговець (підприємець) підписував контракт з купцем (банком) на продаж товарів. Підприємцями вважалися і організатори парадів, балаганів і уявлень, а також керівники великих виробничих чи будівельних проектів. На думку Берта Хозеліца, «типовим підприємцем у середні століття було духовна особа, яка здійснювала великий обсяг архітектурних робіт, зведення замків, будівництво фортифікаційних споруд, громадських будівель, монастирів, кафедральних соборів».

     У XVII столітті, підприємцем стали називати людину, яка уклала з державою контракт на виконання робіт або на постачання певної продукції.

     Вперше  економічне визначення слова «підприємець»  з'явилося у Загальним словнику комерції, виданому в Парижі в 1723 р., де під ним розумівся людина, яка бере «на себе зобов'язання з виробництва або будівництва об'єкта».

     Вперше  наукове визначення слова «підприємець»  з'явилося в роботах англійського економіста Річарда Кантильона. Під підприємцем він розумів людини, що діє в умовах ризику, у зв'язку з тим, що торговці, фермери, ремісники та інші дрібні власники купують за певною ціною, а продають - по невідомою [4, c.18]. 
 
 
 
 
 

1. Історія виникнення і розвитку підприємництва.

     Француз К. Бодо (фізіократи) розвинув цю ідею далі Р. Кантильона. Їм було відзначено, що підприємець  повинен володіти певним інтелектом, тобто різною інформацією і знаннями. А ще один француз-економіст, Тюрго, вважав, що підприємець повинен володіти не тільки певною інформацією, але і капіталом. Він зазначав, що капітал є основою всієї економіки, прибуток - мета успіху підприємця, основа розвитку виробництва. А. Маршалл і його послідовники вважали, що підприємцем може бути не кожен, адже головний стрижень підприємництва - організаторська здатність - є не у всіх.

     До  початку XVIII століття державної підтримки  підприємництва в Росії як такої  майже не було. Однак і тоді можна  було зустріти цікаві моменти. Так, з XIII по XV століття прийшлих селян (їх називали «новоподрядчікамі») звільняли від сплати податків власнику цієї землі на строк від 5 до 15 років. Існували заходи, що передбачають захист від нечесної торгівлі купців-іноземців, які з метою захоплення ринку постачали грошима небагатих руських купців, перетворюючи їх у своїх агентів, скуповуючи через них товари за надзвичайно низькими цінами. Іноземні купці, особливо шведські, вільно перетинали кордон і торгували в Росії протягом усього року, скуповуючи місцеві товари в найбільш вигідний час. Тому дипломатом і економістом Ордин-Нащокіним в 1667 р. був створений Новоторговий статут, який визначав напрямки зовнішньоторговельної політики російського уряду. У ньому пропонувалося об'єднати торгових людей, організувати допомогу дрібним купцям з боку великих шляхом створення торгових компаній на комісійних засадах. Крім цього, заохочувався вивіз російських товарів за кордон. Російським купцям дозволялося продавати свої товари в усіх прикордонних містах і на ярмарках, торгувати з «іноземцями» вільно. На виручені від експорту гроші купці могли купувати безмитно іноземні товари.

     Петро I не допускав повної монополії приватних  осіб: «Регламент Мануфактур-колегії» мав спеціальний пункт - «Про невиключення інших фабрик». Можна сказати, що це був перший російський антимонополистических закон [5, с.7].

     Як  свідчать історики, найсприятливішим періодом вітчизняного розвитку підприємництва був період з 1861 р. по 1917р., Коли наростання підприємницької активності відчувалося  незалежно від реформаторської  діяльності царів, уряду, від криз або сприятливих умов. Російське суспільство було підготовлено до перетворень всім ходом попереднього внутрішнього і міжнародного розвитку [10, с.34].

     До  початку реформ (1861г.) в Росії налічувалося 128 акціонерних товариств з капіталом  в 256 млн. руб., Більше двох сотень механічних і ливарних заводів з кількома десятками тисяч робітників. Реформа (19.02.1861г.) Дала імпульс по-справжньому широкому та інтенсивному розвитку приватного підприємництва. У цьому році в Петербурзі з'явився перший в Росії приватний комерційний акціонерний банк. У 1866 році була видана перша концесія на будівництво залізної дороги Козлов - Воронеж. Пройшли перші форуми вітчизняних підприємців - перший купецький з'їзд (1865г.) і перший Всеросійський з'їзд фабрикантів і заводчиків (1870г.). Отримала бурхливий розвиток провідна в сучасному ринковому господарстві форма підприємництва: акціонерно-пайова.

     У 1861-1873 рр.. в країні було засновано 357 акціонерних товариств: 53 залізничних  товариства з капіталом приблизно 700 млн. руб., 73 банки з капіталом близько 220 млн. і 163 промислових товариства з капіталом в 130 млн. руб. Російська промисловість зростала швидше, ніж промисловість провідних європейських держав. За підрахунками фахівців німецького кон'юнктурного інституту, продукція всієї російської промисловості зросла в 1860-1900 рр.. більш ніж у 7 разів. Тим не менш, з душовим показниками промислового розвитку наша країна продовжувала відставати від найбільш розвинених країн, лише в окремі періоди, скорочуючи своє відставання.

     Російська промисловість розвивалася в  даний період головним чином по лінії  витіснення вотчинно-дворянській фабрики  приватнопідприємницької промислово - купецької фабрикою, а потім  за рахунок кустарних і мануфактурних  підприємств. Російське законодавство в ті роки виділяла такі організаційні структури підприємництва, як одноосібні фірми, торгові доми і акціонерно-пайові товариства. Учасники торгового дому ("товариші") відповідали в разі неспроможності підприємства всім своїм майном, тобто несли повну, необмежену відповідальність, а учасники товариства на паях ("пайовики") і учасники акціонерного товариства ("акціонери") несли неповну, обмежену відповідальність в межах їх внеску в капітал підприємства.

     До  кінця XIX - початку XX ст. провідну роль у  промисловості Російської імперії стали грати акціонерні та пайові підприємницькі структури. У пайових підприємницьких структурах, де капітал уже був, пайовики керувалися мотивами розширення і розвитку справи, прагнучи до обмеження кола пайовиків з метою збереження вирішальної ролі за колишніми власниками фірми.

     У працях К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна зустрічається чимало негативних оцінок підприємництва, вони вважають його пережитком економічної старості. У зв'язку з цим історія розвитку російського підприємництва сумна. Припинилися майже на 70 років правління Радянської влади, воно навряд чи може розраховувати на відродження. Треба будувати систему нового підприємництва, відповідну сучасній ринковій системі. Однак потрібно не забувати уроки історії, адже усвідомлення минулих помилок - найважливіший момент в концепції управління

     Період  з жовтня 1917 року до початку 20-х років  можна умовно назвати другим етапом розвитку вітчизняного підприємництва. Його особливістю було широке витіснення підприємництва з економічного життя. Така політика випливала з марксистських уявлень про комуністичне суспільство. Розглядаючи підприємницьку діяльність, класики марксизму пов'язували її перш за все з приватною власністю і експлуатацією, хоча і визнавали творчі й організаторські функції підприємця. По-перше, продуктивна праця зводився марксистами до перетворення предметів праці та управління цим процесом; підприємницький ж дохід розглядався як частина додаткової вартості, а діяльність, спрямована на отримання підприємницького доходу - як форма експлуатації робітничого класу. По-друге, усуспільнення виробництва трактувалося, в основному, як його одержавлення, націоналізація приватного майна, перетворення народного господарства в єдину фабрику, сверхсіндікат. По-третє, планомірність розумілася як централізоване встановлення завдань з виробництва, поставок і цінами на продукцію всіх ділянок цього синдикату, а розподіл по праці - як оплата за кількістю і складності праці, витраченого на виконання планових завдань, практично без урахування співвідношення витрат і результатів [ 8, с.29].

     Період  НЕПу знаменував собою новий (третій) етап. Початком Непу можна вважати  затвердження Радою Праці і Оборони (СТО) «Основних положень до відновлення  великої промисловості, підняття і  розвитку виробництва» від 12.08.1926г., Де проголошувався переклад промислових трестів на господарський та комерційний розрахунок. Далі було прийняття ЦВК і РНК СРСР 29.06.1927г. «Положення про державні трестах», юридично оформив сталася на практиці трансформацію комерційного госпрозрахунку в госпрозрахунок адміністративний. У концепції нової економічної політики відродження підприємницької діяльності розглядалося як вимушена необхідність, відступ перед капіталізмом. У період НЕПу інтереси держави, як ніколи раніше, були чітко сформульовані: тримати підприємців для своїх цілей. Але навіть у цих умовах підприємництво стало розвиватися на всіх рівнях.

     Четвертий етап в історії вітчизняного підприємництва був самий тривалий і драматичний. Він охопив період, що тривав близько 60 років - з кінця 20-х років до другої половини 80-х років. Це був період безроздільного панування адміністративно-командної системи. З легального сектору економіки підприємництво практично було вигнано (якщо не вважати залишків індивідуально-ремісницьких діяльності) і перейшло на нелегальне становище, перемістившись в тіньову економіку. Ставши однією з складових частин цього сектора економіки, підприємницька діяльність в менших масштабах і з більшою для себе небезпекою все ж продовжувала своє існування.

     Початок розвитку багатоукладної економіки  в СРСР випало на кінець 80-х років  з появою економічних суб'єктів - представників різних форм власності. Найбільш сприятливими для їх розвитку виявилися 1987-1991 рр.. За даними податкових організацій, в цей період було зареєстровано 240 тис. малих підприємств.

     У 1989-1990 рр.. кооперативи утворювалися в основному на основі державної  власності, тому сектор малого підприємництва був тоді незначний. Держава залишалося домінуючим ланкою економіки, а мале підприємництво так і залишалося на «других ролях». Але вже тоді відбувалося його відділення в самостійну галузь щодо системи жорсткого централізованого управління. Першими формами такого відділення були орендне і кооперативний рух, але їх розвиток був технічно відстала, і створити інноваційний клімат як масове явище вони не могли, тому що умови господарювання на малих і середніх підприємствах промисловості того періоду не представляли собою щось ціле.

     Нове  у розвитку малого підприємництва з'явилося  в 1990 році, з виданням постанову уряду про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств, встановлення податкових пільг для них. Ця ідея полягала в тому, щоб почати масовий процес приватизації дрібних нерентабельних і малоефективних державних підприємств, перевести їх на орендну систему заохочень, кооперативну форму власності або передати трудовим колективам на принципах акціонування.

     У 1990-1991 рр.. державною статистикою  було зафіксовано зростання малого підприємництва, що стався за рахунок  перетворення кооперативів в малі підприємства, так як вони мали право на податкові пільги. Крім того, позначилося негативне ставлення населення до кооперативів. [11, c. 14] 
 
 
 
 
 
 

2. Економічна  сутність кризи розвитку підприємства.

     Як  відомо, концепція циклічності розвитку економічних систем належить до фундаментальних складових категоріального апарату економічної теорії. Підприємство є мікроекономічною системою, а отже його розвитку також притаманні властивості циклічності.

     Соціально-економічна система в будь-якому вигляді  та будь-якої форми, чи то суспільна формація, фірма або підприємство, має дві тенденції свого існування: функціонування та розвиток.

     Функціонування  — це підтримка життєдіяльності, збереження функцій, які визначають цілісність організації, якісну визначеність, суттєві характеристики.

     Розвиток  — це набуття нової якості, яка  укріплює життєдіяльність в умовах середовища, що постійно змінюється.

     Функціонування  та розвиток тісно пов'язані між  собою, відображають діалектичну єдність  основних тенденцій соціально-економічної системи. Так, функціонування соціально-економічної системи вимагає обов'язкову наявність предмета праці, засобів праці та людини, яка здійснює трудову діяльність. При цьому функціонування соціально-економічної системи можливе лише при певній відповідності цих ознак: засоби праці можуть змінювати її предмет, результат повинен відповідати інтересам та потребам людини.

     Розвиток  характеризує зміни в предметі, засобах  праці та в людині. Критерієм цих  змін є поява нової якості, яка  укріплює стабільність та гармонічність соціально-економічної системи або яка створює принципово нові умови для цього. Фактором розвитку є підвищення продуктивності праці, зміна її характеру, виникнення нової технології, посилення мотивації діяльності. При цьому, звичайно, змінюються і умови функціонування соціально-економічної системи.

     Зв'язок функціонування та розвитку має діалектичний характер, що й відображає можливість і закономірність настання й вирішення кризових ситуацій. Функціонування стримує розвиток і водночас є його поживним середовищем, розвиток руйнує багато процесів функціонування, але створює умови для його більш стійкого розвитку.

     Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, яка відображає періодичне настання кризових ситуацій.

     Кризи відображають не тільки суперечності функціонування та розвитку, але можуть виникати і в самих процесах функціонування. Це можуть бути, наприклад, суперечності між рівнем техніки та кваліфікацією персоналу, між технологіями та умовами їх використання [7, с. 14 — 16].

     Криза — це загострення суперечностей у соціально-економічній системі (організації), які загрожують її життєстійкості в навколишньому середовищі.

     Виходячи з наведеного визначення, кризові явища в діяльності підприємства є моментом різкого загострення суперечностей, які зароджуються у процесі взаємодії окремих елементів мікроекономічної системи між собою та із зовнішнім середовищем. Такі суперечності виникають між:

     1) кількісними та якісними характеристиками  продукції (товарів, послуг) та  відповідними характеристиками  ринкового попиту;

     2) можливою та необхідною потужністю  підприємства;

     3) необхідним обсягом ресурсів, що  споживає підприємство та можливістю їх залучення, цінами пропозиції та попиту на них;

     4) ринковою вартістю продукції  та обсягом витрат, які з'являються  у процесі виробництва й мають  бути компенсовані за рахунок  отриманого доходу;

     5) між фактичними та плановим  розподілом прибутку підприємства на виробничий та соціальний розвиток [ 9, с. 12].

     Накопичення суперечностей призводить до порушення  рівноваги економічної системи, поступово втрачається життєздатність підприємства, виникає дефіцит ресурсів або можливостей підприємства для подальшого розвитку. Створюється кризова ситуація.

     Кризові явища в розвитку підприємства тісно  пов'язані з певним характером життєвого  циклу підприємства (ЖЦП).

     Взаємозв'язок розвитку ЖЦП з причинами появи  кризових ситуацій ілюструє рисунок 1 [3, с. 34].

     А, Б, В, Г - точки кризових ситуацій Рис. .1. Життєвий цикл, кризові ситуації та антикризовий процес 

     Характерною особливістю є те, що кризові ситуації виникають на всіх стадіях ЖЦП. Однак реалізація всієї сукупності процедур антикризового управління починається лише на певному етапі ЖЦП: в умовах різкого спаду, який характеризується, як правило, неплатоспроможністю підприємства.

     Слід  наголосити, що на мікроекономічному  рівні кризи не можна ототожнювати з будь-яким окремо взятим етапом ЖЦП, стадія "старість" не є її аналогом. Також хибним є уявлення, що кризові явища характерні лише для стадії "старість". Кризові ситуації виникають на всіх стадіях життєвого циклу підприємства. Кожна наступна фаза ЖЦП стає можливою тільки в результаті подолання кризових явищ.

     Зовнішнім проявом зародження кризи є формування стійкої тенденції руху поточних витрат підприємства у бік збільшення, а обсягу та норми прибутку — у бік зменшення. Подальше поглиблення кризи характеризується істотним погіршенням усіх показників його стану (як кількісних, так і якісних), що призводить до поступової втрати власного капіталу та виникнення дефіциту фінансових ресурсів для розрахунку за зобов'язаннями.

     Період  зміни якісних характеристик  процесу функціонування підприємства характеризує поняття "цикл розвитку підприємства" [1, с. 15]. Цикл розвитку підприємства складається з таких основних стадій:

     ■ стадія підйому, яка характеризується зростанням кількісних та покращанням  якісних ознак функціонування підприємства;

     ■   стадія гальмування розвитку, для якої характерні відносна стабільність кількісних та якісних показників функціонування;

     ■   стадія кризи, проявом якої є зниження кількісних та погіршення якісних ознак  функціонування підприємства. Це призводить до порушення стану рівноваги, яке  підприємство вже не в змозі самостійно відновити;

     ■   стадія пожвавлення, проявом якої є  уповільнення падіння та поступове  зростання показників діяльності підприємства, що розглядається як перший крок подолання  кризових явищ та виходу з кризового  стану.

     Подолання кризи дає можливість продовжити життєдіяльність (функціонування) підприємства, забезпечити його відродження на тому самому чи вищому рівні організації та ефективності. Порушення циклічності зумовлює припинення його діяльності як суб'єкта господарювання. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Основні причини (фактори) виникнення кризових явищ. Наслідки кризових явищ на підприємстві.

     Кризова ситуація в діяльності підприємства не виникає раптово, вона має свої причини (етіологію). Причина появи  кризових явищ прихована в самому ринковому господарстві, викликана постійною зміною ринкових орієнтацій споживачів, невизначеністю економічної поведінки контрагентів, необхідністю постійного коригування основних елементів та функціональних підсистем підприємства тощо. Суттєвим фактором є несприятливий вплив зовнішнього оточення.

     Виділяють такі загальні ознаки класифікації кризових факторів [2, с. 29-37]:

     1.  Залежно від місця виникнення  кризових факторів:

     ■ Внутрішні (ендогенні) — виникнення та інтенсивність

     прояву  яких залежить від діяльності підприємства, провокується певними рішеннями, подіями або внутрішнім станом системи;

     ■  Зовнішні (екзогенні) — виникнення та інтенсивність

     прояву  яких залежить від діяльності підприємства, обумовлюється станом зовнішнього  оточення.

     2.  Залежно від наслідків виявлення окремих факторів:

     ■   Загальні кризові фактори, дія яких призводить до погіршення загальних  умов ведення підприємницької діяльності;

     ■   Специфічні кризові фактори, дія  яких погіршує перспективи підприємств  окремого профілю діяльності;

     ■  Індивідуальні кризові фактори, дія яких призводить до

     банкрутства конкретного підприємства.

     3.  Залежно від ступеня впливу  в межах кожної групи:

     ■ Основні;

     ■ Другорядні.

     4.  Залежно від ступеня взаємообумовленості:

     ■ Незалежні;

     ■ Похідні.

     5.  Залежно від часу дії:

     ■ Постійні;

     ■ Тимчасові.

     6.  Залежно від підходу до визначення:

     ■ Потенційні;

     ■ Фактичні.

     Найбільш  важливою групою серед перелічених  факторів кризових ситуацій є внутрішні  та зовнішні фактори.

     Зовнішні  кризові фактори поділяються  на міжнародні та національні кризові фактори.

     Міжнародні  кризові фактори обумовлюються  ситуацією поза межами країни, станом та тенденціями світової економіки. У їх складі можуть бути виділені такі підгрупи:

     1) Загальноекономічні фактори;

     2) Політичні фактори;

     3) Фактори, які пов'язані з діяльністю окремих іноземних партнерів.

     Міжнародні  кризові фактори мають найбільше  значення для підприємств, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Вплив  цієї групи факторів на їх діяльність є прямим.

     Національні фактори розвитку кризових явищ формуються в межах країни та можуть бути агреговані в такі підгрупи:

     1)  демографічні фактори;

     2) економічні фактори;

     3) політичні фактори;

     4) соціальні фактори;

     5) науково-технічні фактори;

     6) природні фактори;

     7)  інші фактори (криміногенна ситуація, екологічні фактори, стихійні лиха тощо).

     Найбільш  негативний вплив на поглиблення  кризи, безумовно, справляють економічні фактори. У складі економічних факторів традиційно виокремлюють:

     1) загальноекономічні, що визначають  загальні умови функціонування  підприємств;

     2) ринкові фактори, пов'язані з  негативними для даного підприємства  тенденціями розвитку окремих  ринків, з якими взаємодіє підприємство  в процесі своєї діяльності.

     Внутрішні фактори, що обумовлюють появу кризових явищ також достатньо різноманітні. Первинним внутрішнім фактором, який є головною першопричиною розвитку кризи, вважається погане керівництво. Виокремлюють такі недоліки, які зумовлюють кризовий тип менеджменту: склад керівників, управлінських працівників, недостатні знання керівництва, незбалансована адміністративна команда, команда, яка погано працює, відсутність стратегічного підходу, слабка дисципліна тощо. Погане керівництво посилює дію такого фактора кризи, як недостатній контроль.

     Залежно від функціонального спрямування  менеджменту, якість якого спричинила появу кризових явищ у діяльності підприємства, виділяють кризові фактори, обумовлені станом:

     1) загального менеджменту — невідповідність  сучасним вимогам загальних принципів  в управлінні підприємством, відсутність  стратегічного підходу, незнання сучасних методів аналізу, планування, прийняття рішень;

     2) операційного (виробничого) менеджменту  — неопти-мальність виробничої  програми, збитковість випуску окремих  видів продукції (товарів), високий  рівень постійних витрат тощо;

     3) фінансового менеджменту — неефективне управління формуванням та використанням   окремих видів активів, неефективність формування власного та залученого позикового капіталу, високий рівень фінансового ризику тощо;