Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Основи демократії

Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Львівська політехніка"

Кафедра політології ІГСН

ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЇ

ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

студентами усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання

Національного університету "Львівська політехніка"

Львів-2010

ПЕРЕЛІК ТЕМ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ.

1. Політика та політичні процеси у сучасних демократіях.

2. Види політичної діяльності у демократичних суспільствах.

3. Суб"єкти політики та форми їх взаємодії.

4. Політичні еліти як суб"єкти політики в сучасних державах. Політична еліта та демократія.

Тема 1. Політика та політичні процеси у сучасних демократіях

План

Політика як суспільне явище.

1.1. Зміст і структура політичної сфери суспільства. Походження політики.

1.2. Теоретичні підходи до визначення політики.

2. Предмет, структура науки про політику.

3. Методи та функції політології.

4. Політичний процес.

4.1. Політичний процес: суть та типологія.

4.2 Особливості процесу демократизації.

1. Політика – як суспільне явище.

Щоб вивчати сферу політики, треба насамперед виокремити політичні відносини із взаємовідносин суспільства. Суспільство можна розглядати як своєрідну систему, що складається із взаємопов'язаних, але все ж самостійних підсистем. Такими підсистемами є сфери суспільного життя: виробнича (господарсько-економічна), соціальна, духовна, політична та сфера родинного життя. Їх розмежування у рамках наукового аналізу має до певної міри умовний характер, але є необхідним для більш детальне вивчення кожної з них.

Названі підсистеми характеризуються певною структурою, функціями, цінностями, нормами, дійовими особами (суб'єктами) і т.д. Виробнича (господарсько-економічна) підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна підсистеми сприяють формуванню і відтворенню людини як повноправного члена суспільства, є сферою функціонування різних соціальних інститутів, у рамках яких відбуваються ці процеси. Політична підсистема створює сприятливі умови для функціонування усіх ланок суспільної системи, для повноцінного самовияву і самореалізації суспільних об'єктів, узгоджує їхні інтереси, регулює взаємовідносини. Політика – це своєрідний компонент у системі суспільних зв'язків, що служать засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин за допомогою державної влади. Це та ділянка суспільного життя, в якій формуються і з якої виходять головні імпульси управління соціальним організмом. Її призначення полягає у тому, щоб орієнтувати життя суспільства і його розвиток у певному напрямі, забезпечувати стабільне й ефективне функціонування усіх його підсистем, зосереджувати зусилля людей на досягненні загальних (спільних) цілей.

Політика співвідноситься з іншими суспільними системами – економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність й ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то треба зазначити що «моральність» політики залежить від: ефективності соціального контролю над владними структурами; умов політичної конкуренції; рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, з одного боку, а з іншого – політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втручання церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква – умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Термін політика походить від грецького слова polis (місто-держава), polites (громадянин), politico (державний діяч), і вперше був введений античним мислителем Аристотелем.

Протягом історичного розвитку політичної думки сформувалось декілька підходів до визначення політики:

1. Комунікативний, що розглядає політику як засіб спілкування, задоволення власних інтересів, розроблення спільних правил поведінки, визначення цілей та мети спільноти. Він спрямований на взаєморозуміння та співпрацю між громадянами.

2. Директивний – стверджує, що політика є постійним змаганням одних за панування над іншими і мистецтвом володарювання. Політика – це завжди конфлікт, боротьба, в якій ті, що отримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством. Директивний підхід передбачає, що більшість людей, які беруть участь у політиці, прагнуть влади, а політика є постійним змаганням, що має на меті панування над іншими людьми.

3. Функціональний – розглядає політику як розподіл обов'язків і повноважень в суспільстві за умови їх узгодження, що забезпечує ефективність держави і цілісність політичної системи.

Існування різноманітних підходів до розуміння політики зумовило те, що політику розглядають як багатовимірну, багатоаспектну структуру. Серед аспектів політики виділяють:

1. Інституціональний аспект, який проявляється через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінантними в цьому вимірі є інститути влади. Під політикою розуміють усі відносини з приводу суспільної влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства, школи та корпорації – інститути, пов'язані з існуванням певного конституційного, правового порядку. Політичне волевиявлення також реалізуються через вибори, право на свободу думки, діяльність політичних партій і спілок.

2. Нормативний аспект, за якого домінантними є цілі, завдання і об'єкти політики, формування яких залежить від різноманітних інтересів, що існують у суспільстві.

3. Процесуальний аспект – виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. Політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв'язання ним конкретних суспільних проблем. Процес прийняття рішень є основою цього аспекту політики.

Політика – це багатовимірна суспільна практика, що в першу чергу пов'язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив на неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв'язання найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

Отже, політика — це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті і здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.

Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі і спільного інтересу.

Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.

Політологія – це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не розглядає політичну систему суспільства в цілому як свій предмет.

Термін "політологія", походить від давньо-грецьких слів politike – мистецтво управління державою і logos – учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління державою. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.

Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Проаналізувавши проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо розробили теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права та звільнили політику й політичну думку від теології і церковної моралі.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції а також війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи; у Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології; у Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті; у США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО у 1948 р. в Парижі міжнародному колоквіумі політологів було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію та історія політичної думки; б) політичні інститути; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цей момент прийнято вважати завершенням процесу конституювання політології як науки.

У Радянському Союзі політологія трактувалась як буржуазна псевдонаука. Не мали успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. Паралельно політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Справжній ровиток політології як науки в Україні стає можливим лише з досягненням державної незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах. Політична освіта повинна сприяти: виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянського обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної особистості.

2. Предмет, структура науки про політику.

Незважаючи на те, що політологія в Україні утвердилась як наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про специфіку її предмета та об'єкта.

Об'єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування й розвитку та зв'язками з іншими сферами суспільства (економічною, соціальною, духовною та ін.). Насамперед політична наука зосереджує свою увагу на дослідженні держави, влади та владних відносин, які розглядає як соціальні феномени й інститути політичної організації суспільства, котрі основною метою мають реалізацію загального інтересу.

Предметом політології є політична система суспільства як інтегроване поняття, що включає в себе такі важливі складові, як: держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін.

Виокремлюють кілька підходів до розуміння предмету політології:

традиційний підхід – політологія трактується як наука, що досліджує загальні принципи і організаційні основи політичного життя;
емпірико-аналітичний підхід – політологія розглядається як операціональна, інструментальна наука, яка акцентує увагу на вивченні політичної практики;
критико-діалектичний підхід – повязує політологію з аналізом взаємозв’язку політичних інститутів і процесів та суспільно-економічних умов їх функціонування.

Не менш важливим є питання методів політичної науки. Метод – це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.

Виділяють три групи методів політична науки:

1) загально-наукові методи дослідження. До них належать: системний метод (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції), структурно-функціональний (спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого), біхевіористський метод (грунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп), порівняльний (зіставлення однопорядкових політичних явищ за структурою чи функціями), історичний (досліджує політичні процеси і явища через їхній розвиток і зміну) методи.

2) Логічні методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання;

3) Емпіричні методи: використання статистичних даних; аналіз документів та архівних даних; опитування; експеримент;спостереження;.моніторинг; контент-аналіз та ін.

Органічне поєднання різних методів політичної науки допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Важливим для розуміння та оцінки політології у житті суспільства є визначення притаманних їй функцій. Серед функцій політології виділяють:

1) Описову, що пов’язана з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. З допомогою описової функції політологія встановлює “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

2) Пояснювальна, яка допомагає зрозуміти сутність політичних явищ та робить можливим перехід від спостереження фактів до з’ясування причин їхнього виникнення.

3) Прогностична функція відповідає на запитання: якою буде політична дійсність, коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

4) Інструментальна – повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату; що потрібно зробити, аби бажані результати стали дійсністю? Завданням цієї функції є вироблення рекомендацій щодо поведінки суб’єктів політики.

5) Ідеологічна (нормативно-орієнтуюча) – спрямована на формування системи політичних цінностей індивіда та нормативних політичних моделей.

Політологія як наука має розвинену систему категорій – фундаментальних понять, що відображають найбільш суттєві зв’язки, ознаки, особливості політичних явищ, процесів, інститутів.

Категорії політології поділяють на три групи:

1) Основні (базові) категорії – використовують у процесі аналізу всіх сфер і рівнів політичного життя. До них належать поняття: політика, влада, держава, політична система, політичний процес, політичне життя, політичні відносини та ін.

2) Категорії, які відображають історичні особливості розвитку політичних учень, політичних систем, держави і т.п. Наприклад, маківеалізм, бонапартизм, гітлеризм, легізм тощо;

3) Категорії, що їх використовують окремі напрями чи дисципліни політичної науки. Наприклад, агресія, війна, армія, військова політика, військова доктрина, пацифізм, нейтралітет та ін.

Отже, політологія - комплексна наука, що поєднує вивчення змісту інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інституції, їх будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку.

Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості, формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером. Головними чинниками, які зумовлюють значення політології для оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій особистості в розвитку і реалізації її здібностей.

4. Політичний процес.

Аналіз політичного процесу - одна з найважливіших проблем політичної науки. На відміну від класичної політології, яка зосереджувалась на філософських питаннях про те, якою має бути влада, сучасну політологію найбільш цікавлять прагматичні питання: як саме здійснюється політична влада, наскільки вона є дійовою та компетентною, чи ефективні політичні рішення тощо. Загалом, у найширшому розумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Його можна представити:

- як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері;

- як певну послідовність політичних дій і подій;

- як функціонування політичної системи в часовому вимірі та зміну її станів.

IIолітичний процес може розгортатися у різних просторових межах - на рівні будь-якого політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На цій підставі виділяють наступні політичні процеси:

- світові (глобальні);

- регіональні;

- національні (внутрішньо-державні).

Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Об’єктивні умови існування, спільне історичне минуле, подібні проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об’єднання. А відтак можна говорити про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної чи Східної Європи, тобто про регіональні процеси.

Політичні процеси, що відбуваються всередині окремих країн - це національні політичні процеси.

Стосовно кожного з цих політичних співтовариств поняття політичного процесу вживається як в однині (загальносистемний процес), так і в множині (парцелярний процес).

Загальносистемний процес розуміється як функціонування політичних інституцій та сукупна діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку, етапи та результати. Особливістю розгортання політичного процесу в Україні в наш час, наприклад, є його значна утрудненість політичних перетворень через відсутність державницького досвіду, достатньої кількості поміркованих політиків, тривалу економічну кризу, зовнішній тиск та інше.

Парцелярний політичний процес виникає тоді, коли в рамках даної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюємо різноспрямовані часткові процеси сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічної і політичної реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату. Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

Структурними елементами політичного процесу є:

1) формування цілей і завдань політичних структур;

2) конституювання та організація політичних інститутів;

3) прийняття та виконання управлінських рішень;

4) контроль за функціонуванням політичних інститутів та організацій;

5) підтримка функціонування політичних інститутів та організацій.

Етапи політичного процесу:

І - етап презентації політичних інтересів;

ІІ - етап прийняття політичних рішень і формування політичної волі;

ІІІ - етап реалізації політичної волі, виражений у формі управлінських рішень.

Різновиди політичних процесів:

1) за об’єктами політичного впливу (внутрішньополітичні та зовнішньополітичні);

2) за формами політичного регулювання соціальних відносин (базові та периферійні);

3) за ступенем публічності (відкриті та приховані);

4) за критерієм стійкості взаємозв’язку соціальної та політичної структур суспільства (стабільні та перехідні);

5) за характером перетворення влади (революційні та еволюційні).

Отже, політичний процес являє собою сукупність всіх динамічних змін у поведінці та відносинах суб’єктів, у виконанні ними ролей та функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

Таблиця 1.1.

Особливості та основні етапи політичних вчень

Основні етапи

Особливості та характерні риси

Основні представники

Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай)

Політична думка не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади.

Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лао-цзи, Шан Ян, Шен Бхай

Політичні вчення Древньої Греції і Древнього Риму

Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії.

Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління.

Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.

Політичні вчення середньовіччя

Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів.

Роль релігії і держави в політиці.

Аврелій, Августин Блаженний, Фома Аквінський.

Політичні вчення епохи відродження та Просвітництва

Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії звільнення її від теології.

Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.

Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанела, Ж.Боден Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж. Локк.

Політичне вчення Нового часу

Формування ліберальної політичної ідеології.

Обґрунтування необхідності розподілу влад.

Характеристика правової держави.

Формування концепції прав людини та громадянина

Ш.Монтеск’є,

Ж.-Ж. Руссо,

К. Бонетан,

І.Бентам,

Е.Кант,

О.М. Радищев,

М.Г. Чернишевський.

Схема 1.1.

Структурні елементи політології

Схема 1.2.

Функції політології

Схема 1.3.

Об’єкт політології

Схема 1.4.

Підходи до розуміння політики

Схема 1.5.

Зв'язок політики з іншими сферами життя суспільства

Схема 1.6.

Політична сфера суспільства

Питання для самоконтролю

Що вивчає політологія ?
Коли організаційно визначилася наука про політику ?
Назвіть методи політології.
Які є підходи до розуміння політики?
Назвіть аспекти політики та розкрийте їхню суть.
Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.

Основи демократії

1. Політика – як суспільне явище.

4. Політичний процес.

Питання для самоконтролю

Рекомендована літеретура