Основи єкологии

Основи Екології

• Екологія - це наука про навколишнє  природне середовище,що вивчає взаємозв’язок між організмами,про колообіг речовин у природі і потоках енергії,які роблять можливим саме життя на Землі. Наука,що вивчає умови існування живих організмів і взаємозв’язок  між організмами і навколишнім середовищем. Слово «екологія» походить від грецьких « йокос » - будинок і «логос» - наука.

У розвиток екології як науки значний  внесок внесли такі вчені А.Тэнсли,Н.И.Вавилов,В.Н.Сукачєв, А.А.Лаптєв,А.М.Алпатьєв і ряд інших.

Виникнення терміну «екологія» варто віднести до середини минулого сторіччя.Як відзначеє П.Оксер,він уперше зустрічається в приватному листі Г.Д.Торо,датованому 1858 роком,у наступному контексті: «М-р Гоар.займається ботанікой й екологіею,наміряючись оселитися в найбільш придатній для нього частини світу».

Однак заслуга введення цього терміну  у велику  наука,безумовно,належить відомому біологу Ернесту Геккелю після виходу в 1866 році йього праці «Загальна морфологія організмів». Він писав : «Під екологією ми розуміємо суму знань,що відносяться до економіки природи».

Вивчення всієї сукупності взаємин  живих організмів з навколишнім  середовищем,як органічної,так і  неорганічної природи,і,насамперед- його дружніх чи ворожих відносин з тими тваринами і рослинами,з якими він чи прямо побічно вступає в контакт. Згідно Е.Геккелю,ці умови частково органічної,частково неорганічної природи. До неорганічних умов існування,до яких повинні пристосовуватися всі організми,відносяться в першу чергу фізичні хімічні особливості місце існування(їжа,вода,грунт) і клімат(світло,тепло).

Під органічними умовами існування  Е.Геккель мав на увазі загальне відношення організму до інших організмів,з якими він вступає в контакт. В іншій найбільш відомій своїй книзі «Природна історія світоутворення» Е.Геккель писав,що до сфери екології відносяться вкрай складні і заплутані явища,що визначаються відносинами організмів до навколишнього середовища,органічним і неорганічним умовам життя; це так називана економія природи взаємовідносин між всіма організмами,що живуть спільно на тому самому місці. Механічне пояснення цих екологічних явищ дає навчання про пристосування організмів до навколишнього середовища,їхній зміні в боротьбі за існування при паразитизмі і т.д.(Е.Геккель,1909 р.)

Що таке продуценти,консументи, редуценти? Яка їх  роль у екосистемі? Дати рівняння реакції фотосинтезу зелених рослин.

Продуценти(автотрофи, виробники) - це організми, що створюють (продукують) органічну речовину з неорганічної (води, вуглекислого газу та мінеральних солей) за рахунок сонячної енергії в процесі фотосинтезу. Утворена глюкоза (виноградний цукор), є вихідною речовиною для інших органічних сполук. Ці сполуки рослини використовують для підтримки обміну речовин та для побудови субстанції власного тіла(фітомаса). При цьому енергія втрачається під час дихання та віддачі тепла. Лише незначна частина світловипромінювання - променевої енергії перетворюється на хімічну енергію. Продуценти здатні самостійно створювати і забезпечувати себе органічною речовиною і виконують роль накопичувачів органічної речовини. До продуцентів належать зелені рослини.

Консументи (гетеротрофи) - це організми, що одержують енергію за рахунок харчування автотрофами чи іншими консументами. Вони залежать від автотрофів, оскільки для живлення потребують багатих на енергію речовин, щоб із них будувати субстанцію свого тіла(зоомаса). Гетеротрофи використовують енергію хімічних зв'язків органічних речовин, яка була акумульована автотрофами. Частина енергії втрачається через дихання. Консументи розрізняють за порядками:

· консументи 1-го порядку - це рослиноїдні тварини, наприклад рослиноїдні комахи.

· консументи 2-го порядку – поїдають консументів 1-го порядку (хижаки), наприклад ящірки, жаби, комахоїдні птахи тощо.

· консументи 3-го порядку – можуть живитися консументами 2-го порядку. Часто ними є хижі звірі, птахи.

Редуценти - це мікроорганізми, що розкладають органічну речовину продуцентів і консументів до простих сполук - води, вуглекислого газу, мінеральних солей, замикаючи таким чином колообіг речовин у біосфері; це – мікроорганізми (бактерії та гриби), які є гетеротрофнимидеструкторами. Їхню діяльність підтримують в екосистемі багато маленьких безхребетних тварин (рівноногі ракоподібні, кліщі, личинки комах):

· тварини-сапрофаги живляться  мертвою органічною субстанцією;

· копрофаги поїдають тваринні екскременти, при цьому бактерії та гриби, які на них оселяються, становлять важливу частину харчування;

· некрофаги - мертвоїди.

Праця деструкторів закінчує колообіг речовин утворенням СО2, NН4, Н2S, СН4, Н2 та іонів, таких як РО43-,С1-, Na+, К+, Са2+ та ін.

Продуценти та деструктори самі створюють короткий колообіг. У довгому колообігу між ними знаходяться консументи.

Ланцюги живлення

Ланцюг живлення (трофічний ланцюг) - взаємовідносини між організмами під час переносу енергії їжі від її джерела (зеленої рослини) через ряд організмів (шляхом поїдання) на більш високі трофічні рівні;

або:

- ряди взаємопов'язаних видів,  в яких кожний попередній є  об'єктом живлення наступного, називають  ланцюгами живлення.

Розрізняють ланцюги живлення різних типів. Тип  ланцюга залежить від початкової ланки. Початковою ланкою в ланцюгах живлення можуть бути рослини, мертві рослини, рештки чи послід тварин. Наприклад:

Ø рослини - попелиці - дрібні комахоїдні птахи - хижі птахи;

Ø рослини – зайці – лисиці - вовки.

В даних випадках ряди починаються  з рослин. До іншого типу рядів живлення належать ряди, що розпочинаються з  посліду тварин з невикористаними  запасами речовин:

Ø коров'ячий послід - личинки мух - комахоїдні птахи - хижаки.

Прикладом ланцюгів живлення, які  починаються з рослинних решток, може бути:

Ø рослинний перегній - дощові черв'яки - кроти.

Кожна з ланок ланцюга живлення може використати лише 5-15 % енергії харчів для побудови речовини свого тіла. Внаслідок неминучої втрати енергії кількість утворюваної органічної речовини в кожній наступній ланці зменшується. Таким чином, кожен ланцюг споживання містить, як правило, не більше 4-5 ланок, тому що внаслідок втрати енергії загальна біомаса кожної наступної ланки приблизно в 10 разів менша за попередню. Ця закономірність називається правилом екологічної піраміди.

Екологічна піраміда буває трьох типів:

1) піраміда чисел - показує чисельність  окремих організмів на кожному рівні, причому загальне число особин, що беруть участь у ланцюгах живлення, з кожною ланкою зменшується;

2) піраміда біомаси - кількісне  співвідношення органічної речовини; при цьому сумарна маса рослин  виявляється більшою, ніж біомаса  всіх травоїдних організмів, маса  яких, у свою чергу, перевищує  масу всіх хижаків; 

3) піраміда енергії (продукції) - кількість енергії в харчах кожного рівня, причому на кожному наступному трофічному рівні кількість біомаси, що утворюється за одиницю часу, більша, ніж на наступному.

Основа в пірамідах чисел  і біомаси може бути менша, ніж  наступні рівні (залежно від співвідношення розмірів продуцентів і консументів). Піраміда енергії завжди звужується до верху.

Усі три правила пірамід - продукції, біомаси і чисел - виражають у підсумку енергетичне відношення в екосистемах. Перші два правила виявляються в угрупованнях із певною трофічною структурою, останнє (піраміда продукції) має універсальний характер.

Знання законів продуктивності екосистем і а кількісний облік потоку енергії мають велике практичне значення:

по-перше, первинна продукція агроценозів  і природних угруповань - основне джерело харчування для людства;

по-друге, одержана за рахунок сільськогосподарських тварин вторинна продукція не менш важлива, тому що містить тваринні білки.

Ефективність трофічних ланцюгів оцінюється величиною біомаси екосистеми та її біологічною продуктивністю.

Екологічна система - складна ієрархічна структура організованої матерії, в якій при об'єднанні компонентів в більші функціональні одиниці виникають нові якості, що відсутні на попередньому рівні; є єдиним стійким природним комплексом живих організмів і природнього середовища, в якому вони існують; відкритою термодинамічною системою, що існує за рахунок надходження з навколишнього середовища енергії та речовини і має здатність до саморозвитку та саморегуляції.

Екологічній системі властиві ознаки систем:

· Емерджентність - виникнення нових властивостей, які характеризують систему, за рахунок взаємодії її окремих елементів

Якісно нові, емерджентні властивості  екологічного рівня, не можна передбачити, виходячи з властивостей компонентів, що становлять цей рівень. Дійсно, окремі лісові дерева, кущі, трави, гриби, птахи, комахи, звірі мають свої якісні характеристики, але всі разом  вони творять нову якість - ліс.

· Сукупність – сума властивостей кожної системи, тобто наявність  сукупних властивостей (наприклад, народжуваність для популяції - сума індивідуальної плодючості особин виду).

· Гетерогенність системи (або принцип  різноманіття) полягає в тому, що система не може складатися з абсолютно  ідентичних елементів.

Але не всяка комбінація “життя - середовище” - може бути екосистемою. Нею може стати лише середовище, де має місце стабільність і чітко функціонує внутрішній колообіг речовин.

Під час вивчення екосистем характеризують:

· видовий чи популяційний склад  і кількісне співвідношення видових  популяцій;

· абіотичні умови та ресурси, що властиві даній системі;

· сукупність усіх зв’язків, у першу - ланцюгів живлення, співвідношення організмів з різним типом живлення;

· розмір первинної і вторинної  продукції;

· просторовий розподіл окремих  елементів;

· швидкість колообігу.

За розмірами розрізняють екосистеми:

· мікроекосистеми (трухлявий пень, мурашник, мертві стовбури дерев);

· мезоекосистеми, або біогеоценози (ділянка лісу, озеро, водосховище);

· макроекосистеми (континент, океан);

· глобальною екосистемою - охоплюють  величезні території чи акваторії, що визначаються характерними для них  макрокліматами і відповідають цілим  природним зонам (екосистеми тундри, тайги, степу, пустелі, саван, листяних і мішаних лісів помірного  поясу, субтропічного і тропічного лісів, морські екосистеми, а також  біосфера нашої планети).

За ступенем трансформації людською діяльністю екосистеми поділяються на:

· природні - у промислове розвинутих країнах екосистем не захоплених людською діяльністю майже не залишилося, хіба що в заповідниках;

· антропогенно-природні - лісові насадження, луки, ниви хоча й складаються, майже, виключно з природних компонентів, але створені і регулюються людьми;

антропогенні - переважають штучно створені антропогенні об'єкти і крім людей можуть існувати лише окремі види організмів, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикладом  є міста, промислові вузли, села (в  межах забудови), кораблі тощо.

Біогеоценоз, поняття і  структура 

В 1944 р. Сукачовим введений термін біогеоценоз.

Біогеоценоз - це сукупність на певному просторі земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, ґрунту, кліматичних умов, рослинного, тваринного світу), поєднаних обміном речовин і енергії в єдиний природній комплекс.

1. Продуценти, або автотрофи,— організми, що створюють (продукують) органічну речовину з води, вуглекислого газу й мінеральних солей, використовуючи для цього сонячну енергію. У цю групу входять також зелені рослини, їх на Землі налічується близько 350 тис. видів.

2. Консументи, або гетеротрофи,— організми, що отримують життєву енергію, харчуючись рослинами чи іншими тваринами. Це травоїдні тварини, хижаки, паразити, хижі рослини (такі, як росянка) та гриби. Таких організмів на Землі найбільше — близько 1,5 млн видів.

3. Редуценти — організми, що розкладають органічну речовину продуцентів і консументів до простих сполук — води, вуглекислого газу й мінеральних солей, замикаючи таким чином кругообіг речовин у біосфері, їх на Землі близько 75 тис. видів; це — мікроорганізми.

Вчені оцінили також кількість  усіх живих особин, що населяють  Землю,— 1027 (одиниця з 27 нулями після  неї). Вся ця величезна маса живих  істот перебуває в надзвичайно  складних взаємовідносинах між собою  і з неживою речовиною біосфери. Кількість можливих зв'язків між  членами якої-небудь екологічної системи визначається за формулою:

A=N(N – 1) / 2

де А — число зв'язків, N —  число видів в екосистемі.

Фотосинтез. Фототрофи використовують для синтезу органічних сполук енергію світла. Процес утворення органічних сполук із неорганічних завдяки перетворенню світлової енергії в енергію хімічних зв'язків називають фотосинтезом. До фототрофних організмів належать зелені рослини (вищі рослини, водорості), деякі тварини (рослинні джгутикові), а також деякі прокаріоти — ціанобактерії, пурпурові та зелені сіркобактерії.

Основними з фотосинтезуючих пігментів є хлорофіли. За своєю структурою вони нагадують гем гемоглобіну, але в цих сполуках замість заліза присутній магній. Залізо потрібне рослинним організмам для забезпечення синтезу молекул хлорофілу (якщо в рослину залізо не надходить, то в неї утворюються безбарвні листки, нездатні до фотосинтезу).

Більшість фотосинтезуючих організмів має різні хлорофіли хлорофіл а (обов'язковий), хлорофіл Ь (у зелених рослин), хлорофіл с (у діатомових і бурих водоростей), хлорофіл d (у червоних водоростей). Зелені й пурпурові бактерії містять особливі бактеріохлорофіли.

В основі фотосинтезу лежить окиснювально-відновний процес, пов'язаний із перенесенням електронів від сполук постачальників електронів (донорів) до сполук, які їх сприймають (акцепторів), з утворенням вуглеводів і виділенням в атмосферу молекулярного кисню. Світлова енергія перетворюється на енергію синтезованих органічних сполук (вуглеводів) в особливих структурах - реакційних центрах, що містять хлорофіл а.

У процесі фотосинтезу у зелених  рослин і ціанобактерій беруть участь дві фотосистеми — перша (І) та друга (II), які мають різні реакційні центри та пов'язані між собою через систему перенесення електронів.

Процес фотосинтезу відбувається в дві фази — світлову та темнову. У світлову фазу, реакції якої перебігають у мембранах особливих структур хлоропластів - тилакоїдів за наявності світла фотосинтезуючі пігменти вловлюють кванти світла (фотони). Поглинання фотонів приводить до «збудження» одного з електронів молекули хлорофілу, який за допомогою молекул — переносників електронів переміщується на зовнішню поверхню мембрани тилакоїдів, набуваючи певної потенційної енергії.

Енергія, вивільнена при поверненні електронів із зовнішньої поверхні мембрани тилакоїдів на попередній енергетичний рівень, запасається у вигляді хімічних зв'язків молекул АТФ, які синтезуються під час реакцій в обох фотосистемах. Деяка її частина витрачається на випаровування води. Таким чином, під час світлової фази фотосинтезу утворюються багаті на енергію (яка запасається у вигляді хімічних зв'язків) сполуки: синтезується АТФ і відновлюється НАДФ. Як продукт фотолізу води в атмосферу виділяється молекулярний кисень.

Реакції темпової фази фотосинтезу  перебігають у внутрішньому середовищі (матриксі) хлоропластів як на світлі, так і за його відсутності. Як згадувалося раніше, в ході реакцій темпової фази С02 відновлюється до глюкози завдяки енергії, що вивільнюється при розщепленні АТФ, та за рахунок відновленого НАДФ.

Сполукою, яка сприймає атмосферний  СО2, є рибульозобіфосфат (п'ятивуглецевий цукор, сполучений із двома залишками фосфорної кислоти). Процес приєднання СО2 каталізує фермент карбоксилаза. Внаслідок складних і багатоступеневих хімічних реакцій, кожну з яких каталізує свій специфічний фермент, утворюється кінцевий продукт фотосинтезу — глюкоза, а також відновлюється акцептор СО2, - рибульозобіфосфат. З глюкози в клітинах рослин можуть синтезуватися полісахариди — крохмаль, целюлоза тощо.

Підсумкове рівняння процесу фотосинтезу  у зелених рослин має такий  вигляд:

Що таке природокористування? Класифікація природокористування?Що таке нераціональне природокористування?

 Екологія — це наука , що займається вивченням взаємозв’язків у природному середовищі . Так було до 70-х років , зараз цими питаннями займається загальна екологія. Основними завданнями загальної екології є так:

вивчення з позицій системного підходу загального стану сучасної біосфери планети , причин його формування та особливостей розвитку під впливом природних та антропогенних факторів ( іншими словами вивчення формування , існування та функціонування біологічних систем усіх рівнів у взаємозв’язку з атмосферою , літосферою та техносферою ) ;

прогноз динаміки стану біосфери в  часі та просторі ;

розробка шляхів гармонізації взаємовідносин людського суспільства й природи , збереження здатності біосфери до самовідновлення та саморегулювання  з урахуванням основних екологічних  законів і загальних законів  оптимізації взаємозв’язків суспільства  та природи .

На думку деяких авторів Ландшафтна екологія знаходиться десь на перетині екології живих організмів ( розділ теоретичної екології ) ; науки про  раціональне використання та охорону  природних ресурсів т.з.  енвайроменталогію та науки про техногенні фактори забруднення довкілля ( практичні розділи екології ) . В екології елементарна одиниця – екосистема (єдиний природний комплекс , утворений за довгий час живими організмами й середовищем , в якому вони існують , і де всі компоненти обміном речовин та енергії ,при чому в системі повинна бути стабільною , та повинен чітко і стабільно функціонувати кругообіг речовин ) ; в ландшафтній екології елементарна одиниця – геосистема ( клас полігеокомпонентних природних систем , які виділяються з реального тривимірного фізичного простору як його певний об’єм , у межах якого протягом деякого періоду природні елементи й процеси завдяки існуючим між ними та з зовнішнім середовищем відношенням певного типу ( генетико-еволюційним , позиційним , речовинно-потоковим та ін. ) упорядковуються у відповідні цім відношенням структури з характерними інваріантними ознаками та динамічними змінами ) ; погодьтеся , що між двома ціма термінами є суттєва різниця .

Характерною особливістю екосистеми є її позаранговість. Як екосистему можна розглядати і окрему краплину води, озеро, територію з-невизначеними межами, яку займає певна популяція. З цією особливістю пов'язана другорядність територіального аспекту в екологічному аналізі. Для нього більш важливим є не межі та розміри екосистеми, а процеси, які в ній відбуваються. При цьому значна увага приділяється біотичним процесам, а з абіотичних аналізуються переважно ті що безпосередньо пов'язані з «центром» екосистеми. 3в'язки між елементами, що належать до периферії екосистеми, нерідко нехтуються. При аналізі компонентів екосистеми акцент робиться не стільки на їх властивостях, генезисі , будові скільки на функціях, які вони відіграють в екосистемі. Пріоритет функціонального аспекту аналізу екосистеми визначає способи її декомпозиції на структурні частини (продуценти—консументи-редуценти та ін.) , зв'язки між ними (трофічні, консортивні та ін.), вибір параметрів, які описують екосистему тощо.

При вивченні впливу зовнішнього середовища на екосистеми звертають увагу переважно  на оцінку можливостей їх існування  та ефективності функціонування в різних діапазонах дії факторів. На цій  основі розроблено ряд конструктивних концепцій — лімітуючого фактора, екологічної ніші, а також методи градієнтного аналізу. 3 нею також пов'язана традиційна для екології більша увага до ординації, ніж до класифікації екосистем. В процесі природокористування людство щорічно переміщує на нашій планети більше 4 трлн.т речовини, створює тисячі нових хімічних сполук, більшість з яких не включаєьтся в кругообіг речовин і накопичується в біосфері, забруднюючи її. Внаслідок промислової діяльності відбувається забруднення природного середовища, зменшується рівень сонячної радіації над великими географічними регіонами.

Навколишнє середовище, а особливо його головний компонент - геологічне середовище (верхня частина літосфери, в межах якої формується мінеральна основа біосфери), інтенсивно змінюється. Техногенний тиск людини з часом  все збільшується і набуває все  ширшого просторового діапазону, від  нижнього прошарку атмосфери до проникнення  в літосферу на десятки кілометрів в глибину. Геологічне середовище виступає в ролі “депо” забруднюючих речовин, а його складові: грунти, породи зони аерації та мінерального живлення рослин, донні відклади, гірські породи, поверхневі та підземні води накопичують забруднюючі речовини у різних формах і з часом фіксують антропогенні зміни довкілля. Зростаючий техногенний тиск діяльності людини викликає неухильне погіршення екологічних параметрів довкілля. В першу чергу, це погіршення формується внаслідок щорічного надходження в атмосферу, поверхневі водойми, грунтові води, грунти повітряних викидів промислових підприємств та теплових електростанцій, стоків промислових вод. Потужним джерелом погіршення еколого-геохімічної обстановки є хімізація земель при сільськогосподарській діяльності, що зумовлює надходження нітритів і пестицидів навіть у підземні води. Значні зміни відбуваються під впливом площинних інженерних систем, якими є промислово-міські агломерації та територіально-виробничі комплекси. Масштабне порушення рівноваги верхнього шару порід літосфери відбувається під впливом гірничих робіт, промислової та міської забудови, надлишкового зарегулювання поверхневого стоку. Утворення водосховищ промислових вод призводить до накопиченням величезних водних мас, що, в свою чергу активізує розвиток таких екзогенних процесів, як зсуви, осідання і провали, підтоплення та ін.

Екологічні проблеми Чорного  і Азовського морів.

Чорне і Азовське моря — найвіддаленіші від Світового океану. Площа їх водозбірного басейну значно перевищує  площу самих морів. Це зумовило надзвичайну  чутливість їх до впливу людської діяльності. Протягом останніх десятиріч відбувалися евтрофікаційні процеси, забруднення морського шельфу токсичними речовинами, абразія, берегів втрати біологічного різноманіття і рибних ресурсів, значні втрати рекреаційних ресурсів.

До Азово-Чорноморського басейну  належить 98% території України. Водозбірний  басейн Чорного і Азовського морів  охоплює територію 2,4 млн кв. км. Частка території України у площі Азово-Чорноморського водозбірного басейну становить 23% і включає водозбірні басейни Дунаю, Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця (басейн Дону), малих річок північного Приазов'я, Криму, північного-західного Причорномор'я.

Морське узбережжя Чорного і  Азовського морів займає значну частину  південного кордону України. Воно охоплює  п'ять адміністративних одиниць  — Донецьку, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області, а  також Автономну Республіку Крим. Загальна довжина берегової лінії  перевищує 3000 км.

У Чорному і Азовському морях  внутрішні води займають 10881 кв. км, територіальні води України становлять 29454 кв. км, а площа шельфу до ізобати 200 м — 55750 кв. км, що становить 57% усього Чорноморського шельфу..

У межах України розташовані 14 морських лиманів і естуаріїв загальною  площею 1952 кв. км, 8 заток загальною  площею 1770 кв. км, близько 20 приморських  водно-болотних угідь загальною  площею 635 000 га. Інтенсивний економічний  розвиток і виснажливе природокористування  призвели до значного екологічного навантаження на екосистеми Азовського та Чорного  морів.

Перевищення обсягу забруднень над  асиміляційною здатністю морських екосистем, надходження до морів  чужинних біологічних видів, використання природних морських ресурсів в обсягах, що перевищують їх потенціал, застосування екологічно шкідливих технологій добування  морських ресурсів, транспортування  і перевантаження морських вантажів тощо протягом останніх 30 років обумовили  значні зміни природного стану морського  довкілля. Мікробіологічне забруднення  прибережних вод стоками комунальних  підприємств часто унеможливлює їх використання для оздоровлення людей. Хвильова абразія призводить до поширення  небезпечних геологічних процесів уздовж усього морського узбережжя.

Одним із негативних впливів на морське  середовище є днопоглиблювальні  і гідромеханізовані роботи, які здійснювалися в територіальних водах та на шельфі Чорного моря.

Проблемою прибережної смуги є  також берегова ерозія. Близько 2600 км берегової лінії руйнується від  змивання та ерозії. Понад 100 га землі  втрачається для різного використання щороку. Це призводить до зменшення  територій для містобудування і  розвитку туризму, має згубний вплив  на берегову екосистему.

Найчутливішою до антpопогенного навантаження є пpибеpежна частина Чоpного та Азовського моpів, особливо у зонi діяльності поpтiв, гирлових piчкових зонах, а також зонах впливу великих мiст. Прибережну частину Чорного моря забруднюють берегові підприємства, які скидають стічні води в море.

Значна частина забруднювальних  речовин потрапляє до моря внаслідок  діяльності об'єктів комунального господарства великих міст на узбережжі — Одеси, Севастополя, Феодосії та інших. Загалом  за 1998 р. у межах України в море було скинуто стічних вод без  очищення 5,9 млн. м3: недостатньо очищених — 34,5 млн. м3: нормативно очищених — 224,6 млн. м3. При цьому в море надійшло 5,1 тис. т завислих речовин і 5,1 тис. т органічних речовин.

Екологічний стан Чорного і Азовського морів.

За даними моніторингу, за останні  роки вміст у воді біогенних речовин  знаходиться на постійному рівні, який значно нижче ГДК для азоту  амонійного, нітратів і фосфатів. Це пов'язано зі зниженням інтенсивності  внесення мінеральних добрив, пестицидів на сільськогосподарські угіддя, що сприяло  зменшенню вимивання біогенних  і забруднювальних речовин з  водозбірних територій основних річок. Основними забруднювальними компонентами морського середовища є нафтопродукти. Постійний вміст  нафтопродуктів у морській воді пов'язаний з діяльністю промислових підприємств, портів, втратами під час бункерних  операцій, виносом до моря з річковими  водами і стічними водами комунальних  очисних споруд.  У багатьох портах України дещо підвищені концентрації нафтопродуктів. Так в Одеському, Iллiчiвському та Керченському портах вміст нафтопродуктів за останній період у багатьох створених точках контролю нерідко досягає 1–1,5 ГДК. Загалом, по регіонах у 1998 р. намітилася тенденція до стабілізації рівнів нафтопродуктів з деяким збільшенням по Керченському порту. Найбільш небезпечною зоною щодо забpуднення морських вод України нафтопродуктами протягом останніх років є Севастопольські бухти. Значні перевищення рівня ГДК по нафтопродуктах у районі бухт пов'язані з забрудненням морських вод об'єктами Чоpномоpського флоту, яке відбувається внаслідок операцій з нафтопpодуктами і нафтовими стічними водами на судах та берегових об'єктах. У бухтах Південна, Комишева, Голландія, Карантинна та Північна вміст нафтопpодуктiв у повеpхневих шаpах моpя за останні роки постійно перевищує ГДК в середньому в 3–10 pазiв.

Однак масштаби і складність проблем  деградації екосистем Чорного і  Азовського морів виходять за межі кордонів окремих берегових держав. Україна доклала значних зусиль для забезпечення ефективного міжнародного співробітництва по збереженню морського середовища. Основним міжнародним документом, який окреслює рамки для спільних регіональних принципів, є Конвенція про захист Чорного моря від забруднень. Конвенція підписана Україною в 1992 р. і ратифікована в 1994 р. Головною метою Конвенції є створення сприятливих умов для об'єднаних дій по збереженню довкілля Чорного і Азовського морів та живих організмів, враховуючи економічні, соціальні й медичні аспекти забруднення. Конвенція визначає пріоритетні заходи щодо запобігання, зниження і контролю за забрудненням морського середовища, спричиненим діяльністю на суші й на морі, та умови співробітництва при надзвичайних ситуаціях. Вона також визначає, що сторони будуть співробітничати в наукових дослідженнях, розробці національного законодавства з метою оцінки екологічних втрат і відповідальності. Протоколи про зменшення забруднень з джерел, розташованих на суші, про заборону поховань і про забруднення нафтопродуктами та іншими небезпечними речовинами є інтегральною частиною Конвенції, що робить її практичним документом з реальним впливом на регіональне управління довкіллям.

Список використаної літератури:

1.Михайлов А.М. Охрана окружающей среды про разработке месторождений открытым способом.- М.,Нерда, 1981.

2.Вернадский В.И.Биосфера. Л.:1926.

3. Дре Ф. Экология. М.:1976.

4.Ю.Одум. Основы экологии. М.: 1975.

5.С.П. Богомолов. Экология. Учебное пособие. М.: 1997.

6.С.Н. Бобылев. Экономика природопользования. М.:, 1997.

7.Ю.А. Злобін. Основи екології. К.: Лібра, 1998.

8.Т.А. Хоружая. Методы оценки экологической опасности. М.: ЭБМ-контур, 1998.

9.В.С. Джигирей. Екологія та охорона навколишнього природного середовища. Навчальний посібник. К.: “Знання”, КОО, 2000.