Основи державного управління

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

О.Ю.Висоцький, О.Є.Висоцька, Ю.П.Шаров

Основи державного управління

Частина ІІ

Затверджено на засіданні Вченої ради академії

як конспект лекцій

Дніпропетровськ НМетАУ 2008

УДК 351/354(075.8)

Висоцький О.Ю., Висоцька О.Є., Шаров Ю.П. Основи державного управління: Конспект лекцій. У  двох частинах. Частина ІІ. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2008. -  52 с.

Зміст другої частини конспекту лекцій стосується питань історичного досвіду державного управління в українських землях. У неї розкриваються особливості та закономірності практики державного управління в Україні в різні історичні епохи починаючи з Київської Русі і закінчуючи періодом незалежного існування Української держави.

Призначений для студентів спеціальності  7.020105 -  документознавство та інформаційна діяльність.

                                          Бібліогр.: 6 найм.

                                          Друкується за авторською редакцією

Відповідальний за випуск            В.Т. Британ, канд. іст. наук, доц.

Рецензенти:          В.В. Кривошеїн, канд. політ. наук, доц. (ДНУ)

І.О.Аврахов, канд. філос. наук, доц. (НМетАУ)

                          © Національна металургійна академія

України, 2008

Лекція 6. НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.Державне управління в Київській Русі.

2.Галицько-Волинська держава та її управління

1.Державне управління в Київській Русі

Головними ознаками існування державності вважаються: наявність влади, відчуженої від на­роду, розселення населення за територіальним (а не племінним) принци­пом і стягнення данини для утримання влади.

Початок державного життя в Україні датується IX століттям і пов’язаний з кня­зюванням в Києві Аскольда і Діра. Період становлення Київської Русі-України тривав протягом ІХ-Х століть.

Тогочасна Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього поняття: вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представ­никами влади й народом виявлялися переважно у формі збору данини за допомогою політики сили. Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося й виконання різних адміністративних та судових функ­цій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.

За князювання Олега Віщого (882-912) здійснюється політика об'єд­нання всіх давньоруських земель в єдину Руську державу. Утвердження Олега в Києві, який він оголосив стольним градом новоствореної держа­ви, знаменувало собою створення загальноруської держави - Київської Русі.

Князь Ігор (912-945), як і його попередник, вів боротьбу проти хозарів і Візантії - за Чорне море і прилеглі до нього землі. Походи на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що сприяли розвитку торгівлі для руських купців.

Великою київською княгинею Ольгою (945-964) було запроваджено регламентування повинностей залежного населення, створено статути для збирачів данини та виконання адміністративних та судових функцій, засновано базо­ві пункти центральної влади на місцях.

Форму тогочасної Давньоруської держави визначають як дружинну. На чолі держави стояв великий князь Київський, який здійснював державне управління спільно із старшими дружинниками (рад­никами князя). Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва, сплачуючи йому данину і беручи участь у походах. Панівним прошарком держави була верхівка княжої дружини, за допомогою якої князь зміцню­вав свою владу над населенням. Дружина, стягуючи данину та чинячи суд на місцях, протягом тривалого часу являла собою примітивний адмініст­ративний апарат.

Існування дружинної форми державності завершується добою Володимира Великого (980-1015). Політичний устрій Руської держави часів Володимира можна охарактеризувати як ранньофеодальна монархія. Прагнучи консолідувати державу, князь у 988 р. здійснив адміністративну реформу, суть якої полягала у приєднанні до Києва основ­них союзів давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві «племін­ні» княжіння і замість цього запровадила новий адміністративний поділ держави на уділи - землі довкола найбільших міст. Туди київський князь почав призначати на врядування намісників та посадників - своїх синів (12) або довірених осіб. Звідси бере початок династичний принцип, який зго­дом став пануючим. У результаті адміністративної реформи родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному.

Усунувши від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, Володимир зміцнив на місцях панування династії Рюриковичів, що, у свою чергу, сприяло зміцненню Київської Русі як єдиної держа­ви. Удільні князі виконували функції, аналогічні функціям великого київського князя, але у межах підвладної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Все управління у межах кня­зівства зосереджувалось у княжому дворі, а в кордонах боярської вотчини - у руках службовців князя, які разом становили боярську раду. Органи місцевого управління - тисяцькі, соцькі, десяцькі - поступово перетворювалися на княжих уря­довців.

Першочерговою функцією урядовців стає забезпечення держави прибутками. Фінансові надходження складалися, в основному, з податків - натуральної ренти (данини). Спочатку данина була виключно натуральною, а пізніше - част­ково грошовою. Розкладом збору данини по господарствах займався вервний староста. Вервь – це община. Іншим джерелом прибутків було мито, яке брали на ринках, мостах, перевозах тощо. Певну частину надходжень давали судові платежі і штрафи.

Важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі було введення у 988 р. християнства на Русі. Християнська церква стала суттєвим еле­ментом державної структури. Поряд зі своїми церковними функціями вона виконувала тепер ще й функцію політичної ідеології. Зміцнюючи автори­тет державної влади, вона стала постійною опорою князя. Той, у свою чергу, призначав духовних осіб на державну службу, залучав служителів культу до управління державою.

Християнізація дала можливість провести, крім адміністративної, ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи із системою феодального землеволодіння. Князь роздавав землі із зобов'язанням військової служби та організації оборони цих земель. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів Київської держа­ви, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Стрижнем війська була дружи­на великого князя. Місцеві князі та інші бояри мали свої дружини. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення, залучалися най­манці.

Судова реформа зводилася до розмежування судів єпископського та градського. Судова влада належала до основних прерогатив князя: він здійснював суд сам чи доручав цю справу своїм урядовцям. Княжий суд було віднесено до публічних (державних) судів.

Подальший розвиток Київської держави продовжив наступник Володимира - Ярослав Мудрий (1015-1054). Після укладення в 1026 р. мирного договору між Ярославом та його братом Мстиславом зародилася колегіальна форма управління державою - дуумвірат. Держава була по­ділена між ними на дві частини, але така децентралізація влади в цілому позитивно вплинула на внутрішній розвиток країни. Особливо вона спри­яла зростанню політичного впливу міст, що знайшло свій вираз у діяль­ності міських вічевих зборів. Тогочасна Київська Русь на­бирає могутності і стає однією з найбільших, найкультурніших, найроз­винутіших економічно й політично держав середньовіччя, зайнявши чільне місце серед найбільших країн тієї доби - Візантії та Германської імперії.

В історію князь Ярослав увійшов як державний діяч, за якого було зібрано закони у збірник «Руська правда» та видано важливий правовий акт - «Устав князя Ярослава про церковні суди», який утверджував Київську Русь як цілісне суспільство й державу.

Тогочасне віче - орган прямого народовладдя, функціонувало у виді зборів повноправних громадян міста і пригородів, землі (князівства). Віче - історично давній інститут, який вирішував усі публічні справи гро­мади шляхом зібрання старших громадян міста і рішення якого були обов'язковими для всіх. Віче було найвищим органом державної влади, де обиралися князі та укладалися договори з ними (так званий ряд). Разом з тим, значним недоліком вічевих зібрань була їхня нерегулярність (окрім Новгорода і Пско­ва), вони не мали чіткого статусу, окресленої компетенції, порядку скли­кання.

Ще однією тогочасною формою управління була боярська рада - збо­ри бояр за участю князя для вирішення важливих державних справ. Боя­ри відігравали значну роль у житті держави: впливали на політику князя, спрямовували віче на ухвалення відповідних рішень. До бояр­ської ради входили старші дружинники-землевласники та вищі церковні ієрархи.

Найвищим органом місцевого самоврядування на селі став верв - чи то родова, чи то територіальна община. Він об'єднував кілька сусідніх сіл, мав землю у колективній власності, виступав захисником своїх мешканців у відносинах із сусідніми общинами, боярами чи державними урядовцями.

Князь Ярослав з метою запобігання міжусобній боротьбі запровадив принцип старшинства у розподілі влади між синами відповідно до їхнього віку, вони отримували міста з більшим або меншим політичним значен­ням. Після смерті Ярослава це призвело до запеклої боротьби між племінниками і дядьками князя.

Володимир Мономах (1113-1125) -  останній київський князь, який намагався зберегти єдність і могутність держави. Завдяки величезному авторитету йому вдалось об'єднати більшість розпорошених земель. Князь скасував принцип сеньйорату (влада найстаршого сина в роді), ліквідував­ши, таким чином, братовбивчі конфлікти.

Важливим документом управлінської думки того часу стало укладене Володимиром «Повчання дітям», у якому викладено поради щодо здійс­нення державного управління

Всі державні органи тогочасної держави можна умовно поділити на центральні та місцеві. У перших пра­цювали княжі і земські урядовці. Княжі урядовці знаходилися в Києві і за­лежали від князя при виконанні функцій державної влади. До них були віднесені: тіун (огнищний), який відав княжим двором, його слугами і гос­подарством. У підпорядкуванні тіуна були ключники, які доглядали княже майно, митники, котрі збирали данину і мито, конюшені, що завідували княжою стайнею (конюшней), забезпечували кіньми збройні сили.

Земські урядовці обиралися громадою і, відповідно, залежали від неї. Пізніше їх призначав князь, але за погодженням з народом. Вони назива­лися тисяцький, соцький, десяцький, що вказувало на кількість людей у громаді. Тисяцькі, будучи найвищими урядовцями князя, були фактично його заступниками.

У сфері державного управління княжу владу на місцях здійснювали волостелі, мечники, дітські, отроки, ябедники, які, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» - члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр. Судову владу здійснювали княжі посадники.

З часом влада місцевих князів почала посилюватись, а великого князя - зменшуватися. Починаючи з середини XII ст., Руська держава вступає в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного (передавалось у спадок) землеволодіння.

На початку другої половини XII ст. внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, при слабких загальнодержавних економічних зв'язках, відбува­ється поліцентралізація Київської Русі - політичне розмежування окремих князівств і земель. На політичній карті величезної імперії з'явля­ється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України: Володимир-Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське, Чернігівське та Турово-Пінське. У XIII ст. влада великого київського князя стає цілком номіналь­ною. Доба розквіту княжої імперії завершується.

2.Галицько-Волинська держава та її управління

Після розпаду Київської держави на кілька окремих кня­зівств на межі ХІІ-ХІІІ ст. естафету національного державотворення пере­ймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (або королівство).

Об'єднання у 1199 р. в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою війсь­кову дружину, а й на міську верхівку, так званих «громадських мужів», надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміц­ненні княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр).

Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Романович Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - «Львовим градом». Князь уособлював законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії.. Суттєвою була роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь-яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх по­вністю залежними від себе.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілю­вались у діяльності боярської ради.

Коронація Данила Галицького у 1253 р. на ко­роля Русі, здійснена послом папи Інокентієм IV, мала зміцнити церковні та політичні зв'язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову до­помогу в боротьбі проти Золотої Орди. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. Існува­ли також і родові князівські знаки.

Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за до­рученням князя здійснювали управління і суд у межах всієї держави.

Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірсь­кий або дворецький. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні, війську, суді («суддя княжого двору»). Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер. Печатник зберігав печатку і прикладав її до княжих документів, зберігав документи і розсилав їх за призначенням.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями-маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки воло­дарів вживалися західного взірця. На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці: покладник, ключник, які охороняли княже майно та виконували різні адміністративні доручення.

Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзька, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевла­сники - волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судо­вими повноваженнями.

Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення («воїв»). Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а й приводили свої власні збройні заго­ни.

Окремим правом і судом користувалася церква ( з 1303 по 1347 роки існувала Галицька митрополія. Князі активно впливали на цер­ковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

У результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української держа­вності припиняється. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава (1325-1340) було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вда­лося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленува­лася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдав­ського князівства.

Лекція 7. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (середина XIV – середина XVII ст.)

1.      Організаційна структура державного управління у Великому князівстві Литовському.

2.      Особливості державного управління в Речі Посполитій

1. Організаційна структура державного управління у Великому князівстві Литовському

У XIV ст. історичні події розвивались у несприятливому для України напрямі: Галичина потрапила до складу Польської держави, а Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського.

Вся влада у Литовському князівстві була сконцентрована в руках великого князя, який корис­тувався майже необмеженою владою (він володів законодавчою, вико­навчою, військовою і судовою владою). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками і виконавцями волі князя. Це дало змогу Лит­ві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Вели­кий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджав­ся матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння.

При великому князеві функціонувала рада (панська рада або господарська рада). Будучи дорадчим органом при князеві, рада значно обмежувала владні повноваження князя, який залежав від військової та фінансової допомоги членів цієї ради. У ситуації, коли великий князь був одночасно і королем польським, рада взагалі ставала вищим державним органом держави.

Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському з'являється ще один вищий орган влади представницького типу - сейм. У цьому органі парламентського типу головну роль відігравала шляхта, яка прагнула до­сягти рівня польської шляхетської демократії. У загальних («вільних») сеймах, де, як правило, обговорювалися фінансові питання, брали участь великий князь, члени ради, вище духовенство і по два шляхтичі від повіту, обрані на повітових шляхетських сеймиках. Поступове зростання політичної ролі сейму проходило паралельно з оформленням шляхетського стану.

Під польським впливом у другій половині XV ст. у Литві запроваджується адміністратив­ний поділ на воєводства і повіти, що згодом перейшов і в Україну. На чолі воєводства стояв воєвода, котрого призначав великий князь на необме­жений строк. Його помічником був каштелян.

Верховна влада з рук українських князів перейшла до литовських намісників, здебільшого синів та родичів великого князя з династії Гедиміновичів, які здійснювали державне управління від імені князя. Українська титу­лована знать становила численний і неоднорідний прошарок боярства з магнатами і панами у верхівці, які володіли спадщинними землями («вот­чинами») та імунітетними правами. Втративши становище державних во­лодарів, до цієї групи влилися і княжата. Всі вони стали васалами вели­кого князя Литовського і брали участь у військових кампаніях зі своїми озброєними загонами.

Відсутність достатньої кількості урядовців для управління своїми величезними володіннями змушувала литовців залучати місцеву українську знать до управління. Останні обіймали високі адміністративні посади в центральних державних установах і урядах. Українські князі і пани належали до великокняжої ради, маючи таким чином вплив на всі державні справи. Руська (українська, білоруська) мова стала офіційною мовою уряду, а православна церква займала привілейоване становище.

2.Особливості державного управління в Речі Посполитій

З Люблінською унією 1569 року закінчується перехідна литовсько-руська доба в історії України - перехідна між княжим періодом і майбут­ньою козацькою добою.

Політичне об'єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту (букв. республіка) не залишало надій на відновлення української держав­ності. З переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. У складі Польського королівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Чернігівщини та Сіверщини (Московське царство). Вони складали основну частину Речі Посполитої, яка перетворилась у найбільшу держа­ву в Європі.

Після 1569 р. були ліквідовані залишки адміністративної системи дав­ніх руських князівств, що зберігалися у Великому князівстві Литовському. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Гали­цьке (Руське), Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке. На чолі воєводств стояли воєводи, на чолі повітів - старости і каштеля­ни (коменданти) фортець.

Одночасно було утворено подвійну литовсько-польську виконавчу владу - окремі уряди зі своїми міністрами. У волостях і повітах існували волосні і повітові сеймики, в яких шляхта обирала своїх представників до спільного сейму Речі Поспо­литої та до Трибуналу й судових і фінансових урядів у своєму повіті.

Українська шляхта за Волинським привілеєм зрівнювалась у правах з польською і могла обіймати всі посади, до сенаторської включно. Представники волинської влади (духовної і світської) мали виключне право на участь у виконавчій владі на Волині. Брацлавщина була прилучена до Волинського приві­лею, Київщина отримала окремий привілей, ідентичний за змістом з Во­линським.

Лекція 8. УПРАВЛІННЯ В САМОВРЯДНІЙ УКРАЇНІ (сер. ХVII – XVIII ст.)

1. Державний лад та управління в часи Хмельниччини (1648-1657)

2. Державне управління в період Руїни

3. Ліквідація автономного управління в Україні

1. Державний лад та управління в часи Хмельниччини (1648-1657)

Козацько-гетьманська держава, що постала у ході національно-визвольної війни 1648-1654, була результатом, по-перше, ви­никнення та зміцнення українського козацтва, та, по-друге, цілеспря­мованої діяльності Б.Хмельницького та його соратників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин.

З перших років свого гетьманування Богдан Хмельницький порушує пробле­ми врегулювання стосунків із сусідніми державами. Зборівська угода 1649 р. з Польщею дала йому можливість відновити втрачену автоном­ність у межах Речі Посполитої. Козаки здійснювали управління на терито­рії трьох воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського, на які поширювалася виключно влада гетьмана.

У середині XVII ст. загострення відносин з Польщею, якій Військо Запорозьке не могло самостійно протистояти, змусило Хмельницького активно шукати союзни­ків. Гетьман веде переговори з Кримським ханом, Туреччиною, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією. Врешті вибір упав на Московщину.

Історія українсько-російського договору веде початок із Переяслава, а остаточний текст договору обмежувався 11 статтями та жалуваними гра­мотами в редакції 27 березня 1654 року. Ця угода гарантувала Війську Запорозькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судо­чинстві, стосунках з іноземними державами, збиранні податків для україн­ського скарбу, утримання 60-тисячного війська. Але при цьому московсь­кий уряд принципово залишив за собою право безпосередньо управляти в Україні. За своїм змістом Переяславсько-Московський договір передба­чав не входження козацької України до складу Московської держави, а створення своєрідної конфедерації під егідою царя, спрямованої на роз­гром Речі Посполитої й протистояння агресії Кримського ханства.

Після 1654 р. за життя Б. Хмельницького Україна зберігала багато рис незалежної держави (у тому числі право зносин з іншими держава). Права ж і функ­ції царського уряду в Українській державі були настільки незначними, що дає підстави вбачати саме гетьмана главою Української держави, а Пере­яславську угоду як міжнародний союз.

Козацько-гетьманська держава - унікальний феномен XVII ст.- явище, що не мало прецеденту в Європі. Фактично влада перейшла до нового державного інституту - Війська Запорозького. Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина набули функцій уряду і займалися організацією держави.

Адміністративне територія була поділена на полки та сотні. Система державного управління складалась із трьох рівнів: генераль­ного, полкового, сотенного. Вищим органом влади був Генеральний уряд, повноваження якого поширювалися на всю територію Війська Запорозького. Він був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Генеральний уряд очолював гетьман, що був главою держави, наділений широкими державними повноваженнями для виконання полі­тичних, військових та фінансових функцій.

Генеральна старшина здійснювала керівництво окремими сферами державного життя. Вище за неї були лише збори всього війська - Військо­ва або Генеральна рада, яка вирішувала найважливіші військові та полі­тичні справи. Та оскільки вона не була постійно діючим органом (її скли­кали тільки для вирішення найважливіших справ), то поступово зростала роль Старшинської ради як більш оперативного органу державного управління. Старшинська рада вирішувала політичні, економічні, військові та інші важливі питання державного життя, а її ухвали були обов'язковими для гетьмана.

Генеральний обозний та генеральний осавул виконували в основному військові функції. Гетьманську канцелярію очолював генеральний писар - генеральний урядовець, який виконував лише адміністративні функції.

Основним видом документа законодавчого характеру за гетьмануван­ня Б.Хмельницького був гетьманський універсал. На території полків уся адміністративна, військова та судова влада належала полковникам і сотникам, а в окремих населених пунктах – отаманам. Головною силою Козацької республіки було Низове Військо Запо­розьке, яке являло собою рівноправну общину. Управління общиною здійснювала Загальна рада, котра вирішувала всі найважливіші питання зовнішнього та внутрішнього життя: про мир і війну, про зносини з іншими державами, про поділ землі, про покарання винних у злочинах тощо. Рада обов'язково проводилася тричі на рік, а також у випадку нагальної потре­би, причому, зажадати скликання ради міг будь-який козак. На раді мали бути присутніми всі козаки, незалежно від того, рядовий козак чи посадо­ва особа, всі мали рівне право голосу. Голосували вигуками й підкидан­ням шапок угору, рішення приймалося простою більшістю голосів, після його прийняття воно ставало обов'язковим для всіх. Рада обирала адміні­страцію - козацьку старшину.