Основні функції релігії

Релігія

     Релігія - явище суспільне. Вона з'являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв'язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способії, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio - виконання, завершення).

     Релігія пронизує все життя людства. Із історії  відомо, що вона часто була своєрідною реакцією на суспільний устрій (християнські об’єднання у рабовласницькі часи, релігійні війни середньовіччя), служила важливим політичним чинником (створення за допомогою Ісламу могутньої  імперії – Арабського халіфату), прискорювали або гальмували поступ. По суті релігія огортала в свої форми безліч явищ, які не мали до неї прямого відношення. Багато традицій склалося саме під впливом релігії. Зокрема, й звичай відпочивати після кожних шести днів праці пов’язаний із Біблійним сказанням про створення Богом світу протягом шести днів.

     Аналітики вважають, що релігія не просто є  складовою культури, а може, навіть найголовнішою, фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних  почуттів. Російський академік Д.Лихачов  навіть стверджував, що позарелігійної культури не буває. Він тут мав  на увазі під культурою певну  систему цінностей.

     Особливо  тісний зв’язок релігії із мистецтвом. Вони і в часі постають одночасно. Деякі дослідники вважають, що саме мистецтво виникло із релігійної свідомості та релігійного ставлення  до світу: „Мистецтво є безпосередньою організацією суб’єктивних релігійних переживань”. Прикладом може бути трипільська культура. У стінах Церкви зароджувалися, наприклад, такі жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії, ораторії, кантати та ін. Під впливом релігії формувалися сучасні літературні мови.

     Можна сказати, що релігія і Церква шукали в мистецьких видах (музиці, архітектурі, живописі, скульптурі) засоби для посилення  свого впливу, даючи їм потужний гуманістичний імпульс та філософський зміст. А митці за допомогою релігії  робили свої твори доступнішими для  загалу. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив можливий лише за умови  дотримання не так букви, як духу релігії. Прикладом може бути такий жанр як іконопис. Разом з тим, релігія  певним чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи, які сповідують іслам, не дали світові  ні великих художників, ні великих  скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких жанрів. Але, зате, ісламське мистецтво дало світові  цілком оригінальні зразки архітектурного та орнаментного стилю.

     Складнішими є „стосунки” релігії з наукою. В минулому можна знайти численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток науки, а  з іншого, – як сприяла науковому  поступу. Багато наукових відкриттів було зроблено людьми, причетними до релігії  і церкви. До них іноді призводили навіть релігійні роздуми. Наша сучасниця  Н.Околітенко звертає увагу, що Фома Аквінський, роздумуючи як Всевишній  створив світ, дав таке формулювання вакууму: „Ніщо, без форми та якості, в якому існують усі форми  образу”. До нього лише тепер доростають фізики. Н. Околітенко нагадує, що наука, як і релігія, потребує віри: „На  віру ми сприймаємо не лише постулати  класичної механіки чи геометрію  Лобачевсько-Рімана, а й сам факт об’єктивного існування світу, що доказам  не піддається”. Відомий вчений і  богослов П’єр Тетяр де Шарден так  і писав: „Після майже двохсотлітньої боротьби наука і релігія не змогли подолати одна одну. Навпаки, стало зрозуміло, що вони не можуть розвиватися нарізно. Віра і наука – дві фази єдиного процесу пізнання світу".

     Грані між наукою та релігією особливо стираються в наші дні, коли свідомість людства  або інформаційний фактор стають, як висловлювався В. Вернадський, такою  ж матеріальною силою як енергія  чи земне тяжіння. Ба, більше Іван Франко зазначав, що "розум і просвіта" не суперечать релігії та правдивій  релігійності, але, навпаки, мусять бути їх головною основою". Без освіти і науки релігія постійно сповзає  до прірви релігійного фанатизму, тобто  нетерпимості й агресивності. А це є цілковитим анахронізмом для сучасної епохи.

     При аналізі відношення між наукою та релігією треба пам’ятати основний методологічний принцип: це дві різні  сфери людського буття. "Релігію  не можна довести, ні заперечити жодною логікою, бо ж людина мислить водній площині, а вірить в інший" –  наголошував вчений Борис Ярхо.

     Таким чином, релігія є не просто складовою  культури, а й тісно пов’язана  з такими її творчо-дієвими формами  як мистецтво або наука. Подорож  у релігію – це мандри у глибини  людської культури, в найпотаємніші  закутки духовного світу людини.

     Особливе  місце релігії в цивілізованому розвитку людства, в системі культурних цінностей вже вказує на її можливість, і здатність задовольняти певні  потреби людини та соціуму. Іншими словами, релігія має певні функції.

     Функціональність  релігії – одна із її основних, сутнісних  характеристик. Вона має певні рівні  свого вияву:

     Функціональність  релігії реалізується через інтегративну сукупність певних функцій. Найчастіше виділяють такі основні функції:

     1. Світоглядна

     2. Терапевтична (утішальна. 

     3. Компенсаторна.

     4. Регулятивна. 

     5. Інтегративна.

     6. Комунікативна.

     7. Культуроформуюча і культурозберігаюча, етноформуюча і етнозберігаюча.  

Основні функції релігії

     Світоглядна функція

     Світоглядна функція релігії є основною. Релігія надає певний сенс і ціль людському життю. Хоча саме по собі почуття переживання в житті Вищого Начала надихає людину й спрямовує її думки та дії у визначене русло, на наш погляд, головна ідея, що пропонується релігією віруючим, — це все ж таки ідея Спасіння. Потреба в спасінні виникає в людському суспільстві в момент переходу від первісності до цивілізації. Річ втому, що давня людина не відокремлювала себе від світу, сприймаючи його винятково емоційно ("усією душею і всім серцем") як живе, одушевлене "ТИ". Людина, умовно кажучи, цивілізована в своїй свідомості відсторонює себе відсвіту, осмислює його за допомогою абстрактного мислення як безлике конфронтуюче з нею "ВОНО". В результаті, як пише відомий німецький філософ К. Ясперс (1883— 1969), вона "усвідомлює своє буття в цілому, саму себе і свої межі. Перед нею відкривається жах світу і власна безпорадність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення і спасіння". Тільки тепер ці питання адресуються не світові, що сприймається чимось реально-близьким, а направляються в інстанцію потойбічного. Ця інстанція спочатку як виплід людської фантазії, тепер конструюється в людській свідомості як ідеальна модель Всесвіту, де панує "золотий вік" людини й світу, де немає бідності і неграмотності, хвороб і нещастя, волаючої прірви між багатством і бідністю, немає війн і насильства. До нього "золотого віку" ведуть дві дороги — шлях знання (науки й філософії) і шлях віри (релігії). Шлях знання орієнтує люди ну на пізнання Істини світу (тобто природних законів світобудови) і на цій основі — на його практичне, матеріальне перетворення в людських інтересах. Шлях же віри спрямовує людину на встановлення особистісного зв’язку людини й надприродного Абсолюту (Бога) в ім’я внутрішнього духовного самовдосконалення.

     Справді, вся історія світової культури демонструє прагнення до штучного моделювання  Всесвіту із центральною віссю, яка  б відкрила можливість піднестися до неба, — центральний стовп житлового  приміщення, отвір у наметі, жертовник, вівтар, храм із дзвіницею. Також міфи і казки віддавна свідчать про  невгамовний пошук людством засобів  єднання світів — веселка, канат, міст, кінь, зрештою сходи, що приснилися біблійному Якову (Бут. 28:12).

     Однак слід зазначити, що в різні історичні  епохи значимість світоглядної функції  релігії не залишалася незмінною. Якщо в попередні епохи виконання  цієї функції робило релігію провідною  формою суспільної свідомості та духовного  життя більшості людей, то з кінця XIX ст., з того моменту, коли відомий  німецький філософ Ф. Ніцше (1844— 1900) звістив про "смерть Бога", ситуація помітно змінилася. Якщо порівняти  статистичні дані про кількість  віруючих початку й кін ця XX ст., то можна побачити, що кількість  невіруючих збільшилася в процентному  відношенні до загальної чисельності  населення Землі з менш як 1 % до майже 20%! Відповідно змінилася й  релігійна поведінка людей, яка  стала більш індивідуалізованою й усвідомленою: "В епоху, коли 10 заповідей, очевидно, вже втратили для багатьох свою силу, людина повинна бути готовою до того, щоб сприйняти 10 000 заповідей, укладених у 10 000 ситуацій, з якими її зіштовхує життя".

     Терапевтична, втішальна функції.

     Вони  тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної  напруги, відчуття невизначеності й  тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального  оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

     Компенсаторна функція

     У той же час для кожної окремої  людини релігія виконує також  компенсаторну функцію. Ця функція постає як процес долання у духовному світі життєво важливих суперечностей і проблем людського життя. Релігія психологічно компенсує залежність людей від суспільних умов і обставин особистого життя. Наприклад, соціальна нерівність перетворюється на рівність у гріховності та стражданні, а. милосердя, турбота і добродійність пом’якшують бідність і знедоленість.

     Близька до неї психотерапевтична функція (функції) — покращення емоційно-психологічного стану людини, яке досягається низкою засобів, ідея співпричетності до Вищої сили підносить цінність особистості віруючого, підвищує його самооцінку, спілкування із членами релігійної спільноти викорінює відчуття одинокості й безпорадності, молитва чи участь у богослужінні допомагає позбутися відчуття повсякденності, зосередитися натомість на вищих ідеалах Віри, Надії, Любові тощо.

     Регулятивна функція

     Регулятивна функція. Ця функція виявляється  в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему  заборон, табу, санкції!, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

     Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється  у вимогах, правилах, покликаних забезпечити  реалізацію релігійних цінностей. Норми  містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи  певні вчинки, стосунки. Стосуватися  можуть усіх послідовників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок  культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні  норми (регулюють внутрішньоцерковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також  стосунки між віруючими та священнослужителями  тощо).

     Інтегративна  функція.

     Реалізація  її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

     Різною  мірою інтегративна функція виявляє  себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

     Комунікативна функція.

     Вона  спрямована на забезпечення спілкування  віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює  різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного  досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними  організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін  інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

     Культурологічна.

     Релігія, яка є складовою культури, вико-нує  культурологічну функцію. Так, часто  зміст культурних цінностей заданий  релігійною свідомістю. Вони організу-ються  навколо релігійної свідомості, наповнені  відповідними образами, уявленнями, міфами. В якості матеріальних носі-їв виступають: священна література, ритуальні тексти, засо-би культу (ідол, ікона тощо), твори  мистецтва. Під впливом релігії  утворюються релігійні філософія, мораль, мистецтво. Релігія сприяє розвитку писемності, книгодрукуванню, забез-печує  зберігання та розвиток цінностей релігійної культури, їх передачу від покоління  до покоління.

     Крім  зазначених вище, релігія виконує й такі функції:

     Легітимізуюча функція

     Легітимізуюча функція релігії складається  з обґрунтування, освячення, надання  законного характеру визначеному  типу суспільного порядку й держави. Суспільство звертається до авторитету релігії, щоб зробити свої вимоги значущими для своїх членів, передавати від одного покоління до іншого ті правила і норми, які воно висуває кожній окремій людині як суспільній, соціальній істоті. Найпростішим прикладом релігійної легітимізації може служити добре відома формула визнання верховенства королівської влади — "Милістю Божою!".

     Нетреба вважати, що легітимізуюча функція  релігії вже відійшла в минуле. Інша річ, що в сучасному суспільстві  її виконання дещо послаблене. Проте  посилюється виконання цієї функції  з боку держави, що створює і підтримує  певну ідеологію. Однак, якщо релігія  виконує свою легітимізуючу функцію  здебільшого силою морального впливу, то держава воліє використовувати  прямий примусу насадженні власної  ідеології—досить згадати радянський тоталітарний режим, що існував нібито для якнайшвидшого втілення в  життя "світлого комуністичного майбутнього".

     Політична, правова функції.

     Значною мірою вони взаємопов'язані, взаємозалежні  з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та арбітражні повноваження.

     Ідеологічна функція.

     Суть  її полягає в тому, що релігія  як форма суспільної свідомості є  надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх - виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти. 

     Дезінтегруюча функція.

     Суть  її полягає в тому, що, об'єднавшись  на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

     Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних  розколів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами  розгортаються соціальні конфлікти.

     Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу  роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуванням греко-католицької  церкви в Україні та ін.

     Релігія займає в житті людини і суспільства  певну нішу, яку заповнити чимось іншим важко або і неможливо. Український вчений В. Липинський писав, що „релігія і церква до витворення культури і добудови держави спричинилися як нічим не замінима школа дисципліни соціальної і моральної”. Він також  наголошував, що без такої стримуючої сили, якою єсть релігія і церква, в громадському житті запановує  зрештою груба сила матеріальна  „ЇЇ панування веде завжди до руїн і анархії, до нічим не обмеженого права сильніших кривдити слабших  в і до нічим не обмеженого права  слабших бунтуватися всіма засобами проти сильніших” – попереджає В. Липинський.

     Є майже аксіомою, що людина із багатим  духовним світом, широкими духовними  запитами рано чи пізно, в тій чи іншій формі, приходить якщо не до релігії то хоча б до ідеї Бога, як персоніфікованої ідеї добра і справедливості, ідеї прекрасного. Зокрема, так сталося  із Олександром Довженком, про що свідчить його запис у „Щоденнику”  за 2 січні 1946 р.

     Таким чином, релігія була і є незмінним  супутником і складовою цивілізації. Вона є передусім духовним явищем, що разом з тим впливає на всі  сторони життя людини та суспільства  і про неї не можна судити спрощено та однозначно. Щоб осягнути зміст  любої розвиненої релігії треба  дуже багато знати.

     Отже, вплив релігії на суспільне життя  не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій  не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються  до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

     У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а  й виконувала економічні й політичні  функції. У капіталістичному суспільстві  релігійні організації активно  втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою  діяльністю.

     Релігійні організації можуть дотримуватися  й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У  деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти  іноземних загарбників. Монастирі  в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними  центрами. Багато релігійних організацій  і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

     В пострадянських суспільствах релігійні  організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження  національних церков йде поруч з  процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище  багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних  закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать  в кінцевому підсумку її долю.

     Релігія -- це ключ до історії. Не можна зрозуміти  культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії  тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись  до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія -- не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаних джерел:

     1.Біблія. - К., 1992. - 1220 с.

     2.Мозговий Л. І., Бичко І. В., Додонов Р. О. - Філософія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник

     3.Релігієзнавство - Кислюк К.В.

     4.М.М. Каськов, В.М. Чекер. Релігієзнавство. -. Контрольні питання і завдання. Тести. - 2009.

     5. Н.Р. Єфімцева. Релігієзнавство. - К. - 2008.

     6. П.Ю. Саблуков. Релігійна філософія. - К. - 2007.

     7.Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. — К., 1974.

     8.Косуха ЇЇ. І, Наука про походження релігії. — К., 1976.