ЗМІСТ

ВСТУП

     Актуальність теми дослідження.Сьогодні сферою зацікавлень багатьох літературних критиків все частіше стає творчість жінок-письменниць, поетес, які довгий час залишалися на периферії літературознавства. Не можна беззаперечно говорити про багато явищ світового літературного процесу (наприклад, про англійський роман, американський та французький романтизм), не розглядаючи творчість жінок-письменниць і поетів.

     Це письменники та мислителі, що формують розумові настрої своєї доби, закладають основи нових літературних напрямів і традицій. Значення їхньої діяльності здебільшого виходить за рамки літератури. Вони виражають національний дух і водночас створюють його, виражають дух самої історії, гостро сприймаючи її спрямованість, передбачаючи її ходу.

     Адже романтизм для американської літератури був добою активного формування естетичної думки й водночас небаченого розквіту більшості жанрів словесного мистецтва. З утвердженням романтичного умонастрою в духовному житті Америки, романтичного напряму в її художній літературі закінчився період тяжкої для американських письменників залежності від європейських культурних еталонів. Найважливішою прикметою поезії пізнього американського романтизму були широта бачення, яка піднімала художню літературу до рівня філософського узагальнення. Можна впевнено стверджувати, що універсалізм, який, на думку деяких дослідників, є типологічною рисою раннього європейського романтизму, не меншою мірою характерний і для окремих течій пізнього періоду.  Двісті років становлення національної літератури завершились яскравим спалахом, що дав Америці сузір’я імен, без яких сьогодні годі уявити світову літературу.

     Однією з найяскравіших сторінок в історії світової жіночої літератури, яка заслуговує пильної уваги дослідників, є доля і творчість американської поетеси Емілі Дікінсон. Поезію США як XIX, так і XX ст. годі й уявити без поетеси, та й сам образ Америки, її національний характер, національну культурну традицію неможливо схарактеризувати, оминаючи її творчу долю. Її творчість визначає основний внесок американської поезії в світову поезію другої половини XIX ст..

     Слава до Емілі Дікінсон прийшла через десятиліття після її смерті, у XX ст.. За життя Дікінсон було анонімно опубліковано лише декілька її віршів, адже вона не прагнула друкувати свої твори. Перша поетична збірка вийшла у світ через чотири роки після її смерті, в 1890 році, і була зустрінута зневажливою недовірою. Критики писали про її повторювану граматику, нечіткий ритм і незрозумілі рими.

     Проте, Томас Вентворт Хіггінсон, відомий журналіст і критик XIX ст., що зустрічався й довгі роки листувався з поетесою, в передмові до першого видання її віршів 1890 р. цитував слова Джона Раскіна:’’Краса виконання  не переважить жодного зерна чи фрагменти думки”[17,92]. Він немов намагається виправдати Дікінсон, відвести від неї можливі звинувачення у формальній недбалості, водночас як досвічений редактор відчуває головну особливість її стилю.

     Двадцяте століття виявилось більш справедливим та щедрим до Емілі Дікінсон – в Америці та Англії її вірші виходять в академічних та масових виданнях, вони перекладені на всі основні європейські мови і займають в антологіях американської поезії одне з найпочесніших місць.

     За три з десятиліття своєї творчої діяльності Емілі Дікінсон написала близько 1775 віршів та 1049 листів. Без епістолярної спадщини її творчий доробок вважається неповним. Стало вже традицією називати всю її творчість «листом світу». Тільки в 1955 році вперше були зібрані і видані всі вірші Дікінсон з варіантами та коментарями.

     Починаючи з XX ст., критики і літературознавці США приділяють багато уваги вивченню життя і творчості Емілі Дікінсон. Перші дослідження про неї відносяться до тридцятих років XX століття. У 30-40 роки критики розглядали творчість Дікінсон як якесь стихійне явище, а пізніше увагу дослідників почало привертати історико-літературне середовище, що виховало поетесу. Особливий інтерес до Дікінсон виник у 60-90 роки. З'явилося безліч статей і кілька десятків монографій, присвячених її життю та творчості. До найбільш повних біографічних досліджень можна віднести роботи Джона Коуді, Альфреда Хабеггера, Джей Лейді.

     Художня творчість Емілі Дікінсон є темою досліджень К. Гріффіта, М. Фарланда, В. Баркера, Д. Оберхаузена, К. Луїза та ін. Наприклад, Кларк Гріффіт пише про трагічні мотиви в поезії Емілі Дікінсон. Темою дослідження Дейвіда Портера стала поетична майстерність в ранніх творах поетеси. Центральною темою поезії Дікінсон, на думку М. Фарланда,  є тема смерті. Мотив світла і темряви в поезії Е. Дікінсон та його алегоричний сенс розглядає В. Баркер; мотив духовного голоду і божественної природи творчого натхнення - К. Луїз; есхатологічні мотиви - В. Олівер. Ліричний герой поезії Дікінсон - тема вивчення М. Дікі.

     Дослідники творчої еволюції поетеси (Є. Будик, Т. Моріс, Д. Ебервейн) вказують на зміни її поетичної манери в зрілому періоді. Мова і стиль художніх творів Емілі Дікінсон є предметом опису в роботі Е. Будик. На особливостях її поетичної манери роблять акцент Д. Ебервейн, Т. Моріс. Їх цікавлять погляди Дікінсон на природу і функції мови і на закономірності поетичної мови. Про семантичну полісемію як характерну рису поетичної манери пише М. Селтер.

     Автори розглядають поезію Дікінсон як втілення в життя принципів романтизму (Конрад Ейкен). Критики, що відкидають уявлення про Дікінсон як поета-філософа (Річард Чейз, Карл Келлер), недооцінюють значення романтичної традиції в її творчості.

     Ряд робіт присвячено порівняльному аналізу творчості Емілі Дікінсон з творчістю інших поетів, письменників її часу. Проблема вираження почуття духовної самотності письменників у творах Дж. Ф. Купер, Е. А. По, Н. Готорна, Е. Дікінсон, М. Твена, Г. Мелвілла стає центральною в роботах Д. Мардер. Дослідник Г. Монтейро порівнює поезію Е. Дікінсон і М. Е. Уілкінс.

     Творчість Емілі Дікінсон у контексті так званої «жіночої літератури» розглядає М. Хоманс. Предметом вивчення в даній роботі є особливості творчої індивідуальності Д. Вордсворта, Е. Бронте та Е. Дікінсон, зумовлені специфікою їх психології, світовідчуття і поетичного вираження.

     До новітніх досліджень, присвячених Е. Дікінсон, відносяться роботи Вівіан Полак, Д. Мітчел, Л.А.Урбановіч-Марселлін. У нашій країні ім'я Емілі Дікінсон довгий час залишалося незнайомим читачеві. Вперше переклади її віршів були зроблені М. Зенкевичем в 1946 році, ще п'ять - у збірнику перекладів І. Кашкина 1960 року.

     На творчість американської поетеси та її цікаву долю звертає увагу визнаний філолог В. Маркова. Перша публікація перекладів В. Маркової відбулася в журналі «Іноземна література»,у 1976 році. У 1981 видавництвом «Художня література» виданий збірник віршів Е. Дікінсон з передмовою В. Маркової (короткі біографічні дані поетеси).

     У 2001 році видавництвом «Веселка» опубліковано збірник віршів Емілі Дікінсон у перекладі знавця її творчості А. Гаврилова, до нього увійшли 189 віршів.

     Метою даної курсової роботи є аналіз змісту та структури художнього світу Емілі Дікінсон на основі комплексного аналізу її поезії та листів.

     Така  мета обумовила наступні завдання роботи:

• показати багатовимірність впливів, що сприяли формуванню світогляду поетеси, її поетичної творчості;
• дати характеристику творчої біографії автора із врахуванням впливу епохи;
• проаналізувати поезію та епістолярну спадщину Е. Дікінсон на тематичному, ідейно-художньому та тональних рівнях;
• виділити ряд тем та проблем, які повторюються в листах та віршах;
• здійснити аналіз ключових образів.

Об’єктом даного курсового дослідження є поетична творчість та епістолярна спадщина Е. Дікінсон.

Предметом даного дослідження є особливості поетичного світу та специфіка світогляду поетеси, а також вплив оточення та епохи на формування її поетичної та епістолярної манери.

Методи  дослідження: в даній роботі були використані системний, конкретно-історичний та порівняльний методи дослідження. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1.СТОРІНКАМИ ЖИТТЯ  І ТВОРЧОСТІ ЕМІЛІ ДІКІНСОН

     Емілі Елізабет Дікінсон народилась 10 грудня 1830 року в Амхерсті (штат Массачусетс), в родині Едварда Дікінсона. Її родина не була заможною, але користувалась в місті певним впливом. Перші Дікінсони прибули до Америки наприкінці XVII століття з Лінкольнширу, під час великого переселення пуритан, і стали досить успішними. Дід Емілі за батьківською лінією, Семюел, майже одноосібно заснував Амхерстський коледж. Саме він в 1813 році побудував Садибу, або Хомстед, - великий особняк на головній вулиці міста, Мейн-Стріт.

     Старший син Семюела Дікінсона, Едвард, був  шанованою в суспільстві людиною, юристом та політиком, майже сорок  років він працював скарбником Амгерстського коледжу, довгий час входив до палати представників та в сенат штату, був конгресменом США. Абсолютний пуританин, чиє серце було «непорочним та жорстоким», він перед одруженням меланхолічно повідомив своїй нареченій Емілі, що «не очікує та не бажає життя, сповненого насолоди».

     Можливо, саме так, безпристрасно, і пройшло  життя старших Дікінсонів. Однак незважаючи на той факт, що народилася Емілі в родині, досить стриманій у проявах почуттів, вона, середня з дітей, росла жвавою і дотепною.

     Емілі навчалася у початковій школі Амхерста, потім, разом з молодшою сестрою Лавінією почала відвідувати місцеву загальноосвітню школу (1834-1847), де вивчала англійську мову, латинь, літературу, історію, ботаніку, геологію, психологію і арифметику (відгомін усіх цих наук ми зустрічаємо в її віршах).

     Однак відомо, що тривалий час вона була відсутня на уроках через хворобу. У 1847 році Емілі вступила до Жіночого гуманітарного коледжу Маунт Холіок, де навчалася всього кілька місяців і залишила його через досі нез’ясовані причини. Смерть як невід'ємна частина життя - дуже частий гість у віршах Емілі Дікінсон. З вікон батьківського дому виднілося кладовище - позбавлене дерев і, за висловом місцевого священика, «зловісне». Крім того, вона - чутлива, тонка душа - «вмирала» з кожною смертю близьких.

     Коли  Емілі було 14 років, померла від  висипного тифу її двоюрідна сестра і близький друг, Софія Холланд, і пізніше, згадуючи цей час, Емілі напише: «Мені здавалося, я теж помру, якщо мені не дозволять посидіти з нею або хоча б глянути на її обличчя » [7,105].

     Після смерті Софії Емілі впадає до такої  безпросвітної меланхолії, що стурбовані батьки відсилають її розвіятися в Бостон. Поїздка виявляється успішною, і незабаром Дікінсон повертається до Амхерста, до занять у школі. Там же вона знайомиться зі своїми першими друзями, які залишаться із нею на все життя: це Авійя Рут, Еббі Вуд, Джейн Хамфрі і Сьюзен Хантінгтон Гілберт (яка стала її близьким другом, і, пізніше вийшла заміж за її брата Остіна).

     У 1848 р. до Амхерста докочується хвиля  руху релігійного відродження, що охопила  усю країну, і Дікінсон деякий час  відвідує церкву, з насолодою відчуваючи мир і спокій, що запанував у її душі (як свідчить її лист до одного з друзів). Проте вона так і не приєдналася до церкви офіційно і ходила до церкви всього кілька років.

     В останні роки свого навчання в  загальноосвітній школі Дікінсон потоваришувала з Леонардом Хамфрі, новим, популярним серед учнів директором школи. У Маунт Холіок Емілі так і не знайшла собі близьких подруг. Незабаром, як уже згадувалося вище, вона залишила коледж: чи було тому причиною її тендітне здоров'я, релігійні розбіжності із засновницею коледжу, Мері Лайон, або просто туга за рідною домівкою – досі не з’ясовано. Так чи інакше, після повернення додому Емілі повністю віддається родинному життю, бере на себе обов'язки по випічці хліба, шиттю, заняттю садом, і з задоволенням бере участь в різних заходах, що влаштовуються громадою .

     Як  і у будь-якої юної дівчини на виданні, в Емілі були шанувальники. Вона була дотепна, тендітна, гарна, але в товаристві відчувала себе дуже скуто.У 18 років Дікінсон познайомилася з юристом Бенджаміном Франкліном Ньютоном, який добре розбирався в поезії. Він був першим, хто розгледів у Емілі поетичний талант. Вони багато листувалися; від Ньютона вона дізналася про вірші Вільяма Вордсворта і Ралфа Уолдо Емерсона; Ньютон заохочував її до творчості і спонукав писати вірші. Потім він поїхав, а через три роки помер від туберкульозу.

     З 1850 меланхолія, посилена смертю Ньютона, а потім і молодого Хамфрі, який в 25 років помер від «мозкового застою крові», починає опановувати  Емілі все сильніше. В середині 50-х вона все більше і більше віддаляється від світу (у буквальному і переносному сенсі: затемнені кімнати, небажання приймати візити).

     Найбільш  популярною ранньою теорією, що пояснює  це добровільне самітництво, було сентиментальне кліше: розбите серце. Молодша сестра Емілі, Лавінія, це заперечувала: «Емілі ніколи не знала ніяких любовних трагедій». Тим не менш, існують деякі збережені чернетки бурхливих і пристрасних листів, написаних наприкінці 1850-х і на початку 1860-х рр. Ці листи були адресовані безіменному «Вчителю» (або «Наставнику»), і лише підсилили ці чутки. Гордон вважає, що «Учитель» був здебільшого, якщо не в цілому, хвилюючою фантазією Емілі, але точні дані про це невідомі.

     У ці роки Емілі шукає порятунку  від депресії в щирій - з її боку - дружбі зі Сьюзан, дружиною Остіна, але та часто буває холодною і замкненою. І тим не менш Сьюзен була конфіденткою, близькою людиною для Емілі і незамінною підтримкою. Емілі мала потребу в друзях, але обирала їх дуже обережно.

     У 50-х роках вона починає регулярно і серйозно писати вірші - правда, дуже традиційні. Однак протягом наступних 10 років Емілі відпрацьовує власний стиль, унікальний для тієї епохи: короткий рядок, який часто розбивається тире, відсутність заголовків, малі літери і так звані «напіврими»:

“Надія” — щось пернате 

 На сідалі в душі —

 Співає  пісеньку без слів 

 Всі  дні і ночі всі. [11,163].

      У 1855 р. Емілі з сестрою та матір'ю відвідує Вашингтон, а потім на два тижні їде до Філадельфії - провідати рідню. Там Емілі знайомиться з Чарльзом Уодсвортом, знаменитим священиком Пресвітеріанської Церкви на Арч Стріт; між ними виникає міцна і щира дружба, яка припинилась тільки з його смертю в 1882 р. Невідомо, чи були ці стосунки тільки дружбою, чи коханням. Відомо тільки, що почуття було досить сильним і взаємним і дало новий, потужний імпульс її творчості.

     У середині 50-х здоров'я матері сімейства  Дікінсон починає неухильно погіршуватися, і стає зрозуміло, що комусь з дочок  необхідно постійно перебувати при  ній. Домашні обов'язки важким тягарем лягають на плечі обох сестер. Роль доглядальниці бере на себе Емілі. Як багато років потому згадувала Лавінія, Емілі звикла до життя в оточенні книг і природи, сидячи біля ліжка матері.

     Емілі тепер все частіше відмовляється  від звичайних світських візитів. Спочатку це пояснювалось тим, що вона була прив'язана до ліжка матері, потім увійшло в звичку і щоденний спосіб життя. Все необхідне було в неї з собою - точніше, в собі.

     У 1862 році у Емілі зав'язується листування з відомим в Америці літератором Томасом Хіггінсоном, якого вона називає своїм наставником, постійно питає його думки про свої вірші і просить поради. Характерно, що ні порадами, ні настановами Хіггінсона Дікінсон жодного разу так і не скористалася.

     Влітку 1885 року вона починає переглядати свої ранні вірші і переписувати їх в зшиті вручну зошити. Ніхто не підозрював про існування цих саморобних збірок.

     Наприкінці 50-х Емілі знайомиться з Семюелом Боулз, власником і головним редактором журналу Springfield Republican, і з його дружиною Мері. Емілі написала їм близько трьох дюжин листів і послала півсотні віршів. Декілька з них були опубліковані в журналі.

Перша половина 60-х вважається найбільш плідним  періодом творчості Дікінсон. Поглиблюються  її дивацтва: відомо, що вона почала одягатися тільки в біле; почувши дзвінок в двері, відразу йшла до себе; починаючи з 1886 року розмовляла лише з обраними відвідувачами, часом тільки через зачинені двері. У вересні 1861 року з нею, ймовірно, сталося щось, що її глибоко вразило:«Я боюсь – с сентября – никому не могу рассказать – и вот пою, как мальчишка у кладбища – потому что мне страшно.»[6,93].

       Останньою романтичною прихильністю і «останньою втратою» Емілі був вже немолодий суддя Отіс Філліпс Лорд, з листування з яким збереглося лише кілька листів. У березні 1884 р. його не стало, а двома роками раніше помер і Чарлз Уордсворт . У тому ж році, кількома місяцями пізніше, йде з життя і мати Емілі. Через рік Остін і Сьюзен втрачають старшого сина Гілберта - черевний тиф. Втрата за втратою. Емілі відчуває, що Смерть оточує її: «підступає велика темрява».

      З того часу її здоров'я різко погіршується, проте вона все ще соціально активна, продовжує листування з багатьма адресатами. Вона, як і раніше, вважає за краще не виходити до відвідувачів, посилаючи їм замість цього запашні букетики і вірші. Правда, вона сама зазначала, що букети приносять адресатам більше задоволення, ніж вірші.

     Після смерті Едварда Дікінсона в 1874 р. Емілі не припиняє писати, але більше не займається аналізом свого архіву. Вона бере з Лавінії обіцянку, що та після смерті Емілі спалить її папери. Лавінія виконала останню волю сестри, однак розпорядження щодо прихованих в комоді зошитів не надійшло і, таким чином, вірші вціліли.

     Починаючи з 1884 р. Емілі почуває себе все гірше і гірше. Одного разу в кухні вона падає без свідомості. З того часу Дікінсон вже не встає з ліжка, але все ж таки знаходить у собі сили написати кілька прощальних листів, у тому числі і своїм двоюрідним сестрам, Френсіс і Сьюзен.

     15 травня 1886 року маленьке провінційне містечко Амхерст назавжди втратило свою головну «пам’ятку». В цей день померла Емілі Дікінсон – напевно, найдивніша мешканка цього невеселого благопристойного містечка. Навряд чи мешканці Амгерста розуміли в той день, що вони ховають видатну поетесу – напевно, найбільш видатну за всю історію Сполучених Штатів. Про те, що вона написала майже 1800 найпрекрасніших віршів, не знав ніхто.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО СВІТУ Е. ДІКІНСОН.

2.1. Стиль, провідні мотиви і домінуючі настрої в творчості.

     Поезія Емілі Дікінсон є сполучною ланкою між її часом і літературою кінця XIX століття. Дікінсон не була широко начитаною людиною, але чудово знала Біблію, твори Шекспіра і праці з класичної міфології. Це були її вчителі, бо Дікінсон - одна з найбільш одиноких постатей свого часу. Коли в 50-і рр.. знову відкрили світу її поезію, читачі були вражені, як могла ця сором'язлива, замкнута жінка, яка все життя провела в маленькому містечку, чиї вірші майже не публікувалися і були мало кому відомі, створити справжні шедеври XIX століття [14,67].

     Стиль Дікінсон, дуже насичений, наповнений образами, зараз здається навіть більш сучасним і новаторським, ніж манера Вітмена. Вона ніколи не використовує двох слів, якщо вистачає одного; поєднує конкретні речі з абстрактними ідеями. Її рядки афористичні, а стиль стиснутий і динамічний. У її кращих віршах немає нічого зайвого. У багатьох висміюється модна на той час сентиментальність, а деякі вірші звучать просто єретично.

        Перед нами особистість, що тонко все відчуває, палка, темпераментна й

водночас нещадно аналізує свої переживання. Ось чому часто йдеться не про містичну чи трансцендентальну по суті душу, а виникає мотив мозку, свідомості, думки, що все контролює, все пізнає й не знає перешкод. Дікінсон не тільки досліджує роботу людського мозку, порівнюючи його з механізмом, не тільки впевнена в його безсмерті, вихваляючи його безмежні можливості, "коридори", вищі за матеріальний простір: "Наш Мозок — просторіший від Небес... Наш мозок — глибший від морів... Наш Мозок — вагоміший від усіх земель..." [11,88], але бачить і його тіньовий аспект, його замкненість, вважаючи, що наслідком пізнання може виявитися песимізм. Ось чому свідомість — "жахливий супутник", а поет: "Сам — своє багатство — / За межею часу" [12,73].

            Зі скептицизмом пов'язана важлива особливість світосприймання Дікінсон — її іронічність. Культ іронії зачепив американський романтизм лише почасти. Серед поетів тільки Дікінсон притаманне іронічне бачення світу. Поетеса з самого початку іронічна. Мова, форми віршування, ідеї, ідеали, література й релігія — все стає об'єктом ЇЇ гумору. А з гумору починається Дікінсон як поет. Ось як Дікінсон змальовує новоанглійських дам:

Такі серафічно ніжні —

З землею на різну мірку —

Що легше на Плюш напасти —

І зґвалтувати Зірку!

Наманіжені погляди.

Ах — як лякає плоть!

Натура в ластовинні —

Який простак Господь.

Ні, не для жантильних

дам Рибалок груба мова.

Хай небо — недотики —

Соромиться вас знову! [12,69].

        Іноді вона показує таке знання реальності та природи людини, що це виглядає приголомшуючим. Подібно Едгарові По вона досліджує темні, потаємні куточки свідомості; драматизує смерть і могилу. У той же час вона прославляє прості предмети - квітку, бджолу тощо. У її поезії відчувається глибокий розум, і в читачів виникає болісна думка, що людську свідомість піймано в пастку часу:

Затемнення — Білка — Метелик —

Ні, та самі Небеса!

_{Природо — тебе ми чуємо:}

Блискавка  _— Бджілок колонія —

Боболінк — Океан,

Ні — ти сама Гармонія!

Природо — тебе ми знаємо _—

Та в слова — не вкладемо.

Не дотягнеться вся наша Мудрість

До простоти твоєї [12,95].

     Для розуміння провідних мотивів  та домінуючих настроїв творчості Е. Дікінсон, доцільно звернутись до дослідження, здійсненого А. Гавриловим. Неможливо не погодитись із С.Б. Джимбіновим, що роботи А. Гаврилова – це найбільш серйозна спроба наблизити Е. Дікінсон до російськомовного читача. Він виступив не тільки як дослідник, критик, перекладач, але й як поет. Гаврилов сам був поетом, не оціненим сучасниками і писав «в стіл». Він скрупульозно вивчав біографію поетеси, її оточення, детально досліджував її твори. Кожній загадці в її долі він знайшов пояснення – і самотності, і способу життя, і білому одягу, і, нарешті, неординарності її поетичної та епістолярної форми.

     Поетичні  переклади Гаврилова – це гармонійна система, що відображає його розуміння  творчості Дікінсон. Згідно з його концепцією, її поетичний світ не змінюється, залишається єдиним в ранніх та пізніх творах. Тому у Дікінсон не було творчого шляху, оскільки шлях – «це розвиток, зростання від етапу до етапу, від книги до книги»[3,205]. Уся її творчість в різні періоди однаково проникнута єдиною думкою про єдність філософських засад Всесвіту. Вони визначаються силою природи та священним обов’язком поета передати її за законами вищої простоти.

        У художньому світі Дікінсон час дуже рухливий. Під впливом психологічного чинника він може стискатися, завмирати й розсувати свої рамки:

Тож Час — безвартісний засіб —

Для горя він — тільки Проба —

Бо якщо він ліками став,

Значить, не було хвороби[12,89].

       Основні образні мотиви поетеси парні. Тема життя, світла й радісна, розвивається в мотиві сп'яніння, впивання буттям. Героїня просто оглушена красою світу й одержима творчістю. Можливо, образ вина як символ духу й натхнення виник у Дікінсон під певним впливом Емерсонового вірша "Бахус". "Принесіть мені вина, але не того, що виросло з виноградного лона"¹⁶³, — каже Емерсон. Йому вторує Дікінсон:

Я п'ю — з опалової мушлі —

Літнього дня вогонь.

Не п'янить так ніколи в кухлі

Рейнських вин алкоголь! [12,13].

     Інтимну лірику поетеси можна розглядати як підрозділ її філософської лірики. У неї складається концепція кохання, відкинутого, неподіленого або внаслідок життєвих обставин неможливого, що вражає глибиною і складністю. В центрі мотив розбитого серця:

Серцем своїм пишаюсь — розбитим твоєю рукою.

Стражданням своїм пишаюсь — бо ти їх спричинив [12,162].

       Дікінсон обожнює муку кохання і говорить про нездоланну перешкоду що відгороджує її від коханого. Вірш закінчується високою нотою відчаю. Тема кохання невіддільна від теми смерті. Смерть нерідко персоніфікована в образі нареченого-коханця. Почуття випробовується, перевіряється смертю. Дікінсон часто міркує про силу скорботного кохання і про кохання єретичне, радісне. Це друге кохання поетесі не раз увижається як стан розуму такої самої руйнівної сили щодо моралі пуританства, як невіра, сумнів, іронія. Кохання конкретної ліричної героїні скорботне і трагічне. Кохання піднесене до абстракції, як основа життя, що сильніше за смерть, а закохані не можуть померти, бо почуття, як і дух, безсмертне :