Планування оновлення продукції

           Теоретична частина

 

     1. Формування планів оновлення продукції, їх склад і завдання

В умовах ринкової економіки планування виробничої діяльності підприємства орієнтується на максимальне задоволення попиту потенційних споживачів у продукції (роботах), послугах.

Під впливом науково-технічного прогресу відбувається швидке старіння продукції. Одна продукція відкидається ринком, в то й час, як інша довгий час  користується попитом у покупця.

Нова продукція (новий вид продукції) – виріб, що виготовляється вперше, також модернізований виріб, що отримав  нову якісну характеристику.

Саме нові товари дозволяють вчасно змінювати структуру асортименту  і підтримувати обсяг продажу  на рівні, що забезпечує стабільний фінансовий стан підприємства.

Проблема планування освоєння нового продукту включає не тільки технічну розробку виробу, але і комплекс організаційно-економічних заходів, що направлені на задоволення запитів  споживачів і збільшення рентабельності підприємства. В основі планування оновлення продукції лежить концепція  життєвого циклу продукції.

Протягом свого життя продукція  на ринку переживає декілька етапів. Перший етап – впровадження, коли товар  є новинкою і потрібен певний час  та значні грошові витрати (особливо на рекламу), щоб довести споживачеві  його комерційні переваги. На другому  етапі, зазвичай, виникають досить великі витрати виробництва і прибуток при цьому малий чи, навіть, від’ємний. Другий етап – етап росту, коли становлення  товару на ринку супроводжується  стрімким зростанням попиту на нього. На даному етапі здійснюється модифікація  базової моделі продукту, формується плановий діапазон цін. Третій етап –  етап зрілості, коли обсяг продажу  товару, досягнувши його максимального  значення, починає поступово скорочуватися. Подальше просування товару на ринку  ускладнюється і набуває надзвичайно  жорсткого конкурентного характеру. І, нарешті, четвертий етап – етап старіння, коли попит на товар на ринку неухильно падає. Скорочується обсяг виробництва даного товару, а потім зовсім припиняється випуск цієї продукції (див. тему 4).

Ймовірність невдачі нової продукції  — це фактор, що супроводжує процес освоєння нових виробів на будь-якому  підприємстві.

Високий відсоток невдач нової продукції  виявляється, як у великих, так і  в дрібних компаніях, як у тих, котрі мають великий досвід у  своїй галузі, так і малодосвідчених. Серед причин невдач, що спіткають  нові продукти, називають наступні:  

недостатній аналіз ринку; 

дефекти самого продукту; 

більш високі, як передбачалося, витрати;  

нечітке визначення термінів; 

конкуренція; 

недостатні зусилля в маркетингових  дослідженнях; 

слабкість збутового підрозділу та інші.

Більшість проблем, що виникають у  зв'язку з розробкою нових продуктів, за своїм характером є організаційними. Обстеження сотень американських компаній показало, що в 84 % з них найбільш важливими проблемами були проблеми планування й організації виробництва  нових продуктів, а не техніко-технологічні проблеми, пов'язані з особливостями  продуктів [32].

Тому при плануванні підприємством  розробки нових товарів необхідно  з’ясувати, на якому етапі життєвого  циклу знаходяться їх аналоги, взаємозамінні  товари, що вже представлені на ринку.

При плануванні асортименту звичайно вважають, що розробка нової моделі продукту є заходом, пов'язаним з  малим ризиком, особливо якщо вона розробляється  на основі вже добре відомого продукту, на готовій виробничій лінії, і зовсім ясно, що дана зміна необхідна та прийнятна для покупців. Ризик  буде збільшуватися в прямій залежності від ступеня новизни продукту і від того, наскільки технологія його виробництва та розподілу відрізняється  від досвіду підприємства в цій  сфері.

Основним фактором успіху нового продукту є наявність на підприємстві ефективної системи планування, що охоплює всі  етапи розробки продукту.

За складом і завданнями планових робіт, які виконуються у процесі  створення, підготовки виробництва  та освоєння нової продукції виділяються  такі їх види: науково-дослідні, конструкторські  та технологічні, організаційно-планові, роботи матеріально-технічного, економічного та соціально-психологічного характеру.

План оновлення продукції складається  на основі завдань стратегічного  плану. У розширеному варіанті план оновлення продукції може містити  такі розділи:

якісні та структурні зміни “портфеля” продукції підприємства;

економічна ефективність виробництва  нової (оновленої) продукції;

норми і нормативи;

виробництво та реалізація продукції;

матеріально-технічне забезпечення виробництва  нової продукції;

персонал і оплата праці;

витрати виробництва нової продукції, прибуток, рентабельність.

Випуск нової продукції включає  великий комплекс робіт, що отримав  назву “Підготовка виробництва”.

В залежності від послідовності  виконання робіт виділяють наступні стадії підготовки виробництва нового виробу:

а) науково-дослідні роботи по створенню  продукції, тобто комплекс досліджень, що проводиться з метою отримання  обґрунтованих вихідних даних, принципів  та шляхів створення нової або  модернізації продукції, що випускається;

б) дослідно-конструкторські розробки – комплекс робіт по створенню  конструкторської і технологічної  документації, виготовлення і використання дослідних зразків виробів;

в) технічна підготовка виробництва  – сукупність робіт, що забезпечує конструкторську і технологічну готовність підприємств до випуску  нового виробу заданого рівня якості при встановлених строках, обсягах  випуску та витратах. В свою чергу  технічна підготовка включає конструкторську  та технологічну підготовку. Конструкторська  підготовка передбачає процес створення  комплекту конструкторської документації, необхідної для виготовлення, її принципів  експлуатації. Технологічна підготовка включає роботи по створенню та удосконаленню  технологічних процесів, оформленню необхідної документації, проектуванню та виготовленню технологічної оснастки;

г) освоєння виробництва – складова частина постачання продукції на виробництво, що включає обробку  і перевірку підготовленого технологічного процесу та оволодіння практичними  прийомами виготовлення продукції. Освоєння виробництва є кінцевою стадією всієї підготовки виробництва, після чого починається серійний або масовий випуск продукції.

В процесі розробки та впровадження продукції у виробництво вирішуються  наступні основні завдання:

забезпечення потреб у новій  продукції внутрішніх споживачів та експорт даної продукції;

створення і виробництво продукції  високого технічного рівня та якості, конкурентноспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках;

скорочення термінів розробки та освоєння виробництва нової продукції;

забезпечення стабільності та покращення (відповідно до умов ринку) показників якості продукції та ефективної її експлуатації;

забезпечення та підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства;

завоювання прихильності споживачів до продукції підприємства та створення  її позитивного іміджу.

Вихідними даними для планування технічної  підготовки виробництва є: планові  завдання розробки й освоєння виробництва  нової продукції; планові нормативи  для визначення обсягу і трудомісткості робіт кожного етапу технічної  підготовки.

Планові нормативи технічної підготовки виробництва поділяються на об’ємні  і трудові. За допомогою об’ємних нормативів встановлюється обсяг робіт  в натуральному вимірі, а за допомогою  трудових – в нормо-годинах. До об’ємних нормативів відносяться: кількість  оригінальних деталей, які припадають на виріб відповідної групи складності; кількість технологічних карт на одну деталь за видом обробки; коефіцієнт технологічної оснащеності за видами процесів і оснащення за групами  складності.

До трудових нормативів відносять: трудомісткість конструкторських, креслярських, копіювальних та інших робіт із проектування оригінальної деталі, трудомісткість проектування технологічного процесу  й оснащення на одну оригінальну  деталь тощо.

Обсяг робіт по конструкторській підготовці визначається в залежності від кількості  оригінальних деталей, а по технологічній  – від кількості оригінальних деталей і технологічних назв на одну деталь за видами обробки.

Обсяг робіт по проектуванню і виготовленню технічної оснащеності залежить від кількості оригінальних деталей  і коефіцієнтів технологічної оснащеності  їх виробництва.

Коефіцієнт технологічної оснащеності  показує скільки одиниць спеціальної  оснащеності приходиться в середньому на одну оригінальну деталь.

Розрізняють коефіцієнти оснащеності  за окремими видами оснастки та сумарний коефіцієнт, який характеризує загальну оснащеність технологічного процесу. Величина цих коефіцієнтів залежить, насамперед, від типу виробництва. Чим  вища серійність виробництва, тим більший  коефіцієнт технологічної оснащеності. За цими коефіцієнтами для певного  типу виробництва можна орієнтовно визначити кількість технологічної  оснащеності кожного виду шляхом множення даного коефіцієнта на кількість  оригінальних деталей та виробів, що проектуються.

Після визначення обсягу конструкторських і технологічних робіт розраховується їх трудомісткість. Для цього необхідні  нормативи трудомісткості за групами  складності: на проектування однієї оригінальної деталі; на розробку одного технологічного процесу за видами обробки; на проектування та виготовлення однієї одиниці технологічного оснащення за видами; на наладку  одного технологічного процесу за видами обробки. Ці нормативи носять галузевий  характер і встановлюються різними  методами на основі аналізу й узагальнення фактичних даних проектних організацій і підприємств галузі. При відсутності відповідних нормативів обсягів робіт їх трудомісткість визначаються шляхом експертної оцінки.

На основі встановлених нормативів трудомісткості робіт може бути розрахований цикл (тривалість) кожного етапу  технічної підготовки виробництва  у календарних днях (Тц) за формулою:

,

де   – трудомісткість стадії (етапу), людино-годин;    

   – чисельність робітників, які одночасно виконують дану стадію (етап) робіт, чол.;    

   – тривалість зміни, годин;   

   – коефіцієнт виконання норм;   

   – коефіцієнт, який враховує додатковий час на узгодження, затвердження, внесення змін у технічну документацію та ін., що не передбачені нормативами ( );   

   – коефіцієнт переведення робочих днів у календарні;

де   – число календарних днів у плановому році.   

   – число робочих днів у плановому році;

Кількість виконавців визначається на основі практичних розрахунків. Якщо величина Тц задана, то за вищенаведеною формулою визначається кількість виконавців.

Після цього розробляється основний плановий документ – генеральний  план-графік технічної підготовки виробництва  нового виробу, який визначає послідовність  робіт і загальну тривалість циклу  технічної підготовки виробництва [26].

В теперішній час у всіх галузях  промисловості створена і діє  система розробки і постачання продукції  на виробництво (СРПП), що являє собою  зведення правил з проведення робіт  по створенню і освоєнню нових  видів продукції, яка включає  в себе біля 20 державних стандартів.

СРПП тісно переплітається і  взаємодіє з іншими системами:

Єдиною системою державного управління якістю продукції (ЄСДУЯП).

Єдиною системою конструкторської документації (ЄСКД) і Єдиною системою технологічної підготовки виробництва (ЄСТПВ).

Єдиною системою класифікації і  кодування (ЄСКК), Державною системою забезпечення єдності вимірів (ДСВ), Системою стандартів безпеки праці (ССБП) та іншими. Всі ці системи ґрунтуються  на державних стандартах.

2.Планування витрат на підготовку та освоєння виробництва.

Основою розрахунку економічної  ефективності та доцільності впровадження нової продукції є зваження вигідності того чи іншого проекту за умови  обмеженості капіталу як ресурсу  та забезпечення найбільших прибутків  за можливості реалізації кількох варіантів  інвестицій.

Під інвестиціями розуміють  ресурси, вкладені в об’єкти підприємницької  та інші види діяльності для отримання  прибутку або соціального ефекту.

Інвестиційне планування необхідне для детального техніко-економічного обґрунтування планових нововведень. При цьому процес прийняття інвестиційних  рішень являється невід’ємною частиною стратегічного планування, яке повинне  забезпечити відповідність довгострокових цілей підприємства та використання ресурсів, направлених на досягнення цілей.

Планування інвестицій відноситься  до найбільш складної та відповідальної сфери прийняття рішень, що обумовлено наступними факторами: різними видами інвестицій і вартістю інвестиційних  проектів; наявністю альтернативних варіантів інвестиційних проектів; забезпеченістю ресурсами; великим  ризиком, пов’язаним з прийняттям інвестиційних  рішень; необхідністю швидкого отримання  віддачі від інвестицій тощо.

У практиці господарювання підприємства приймають різноманітні рішення, пов'язані з інвестуванням  нововведень. З огляду на це прийнято розрізняти загальну (абсолютну) і порівняльну  ефективність (оцінку доцільності) інвестицій. Абсолютна ефективність капітальних  вкладень показує загальну величину їх віддачі (результативності) на тому чи іншому підприємстві.

Їх розрахунки потрібні для  оцінки очікуваного або фактичного ефекту від реальних інвестицій за певний час. Порівняльна ефективність капітальних вкладень у нововведення визначається лише тоді, коли є декілька інвестиційних проектів (варіантів  вирішення господарського завдання). Вона характеризує переваги (економічні, соціальні та інші) одного проекту (варіанту) інвестування виробництва над іншими. Абсолютна та порівняльна ефективність реальних інвестицій взаємопов'язані. Визначення найбільш доцільного проекту (варіанту) капітальних вкладень базується  на зіставленні показників абсолютної їх ефективності, а аналіз останньої  здійснюється шляхом порівняння нормативних, запланованих і фактично досягнутих показників, та динаміки за певний період.

Застосовують два взаємопов'язані  показники, за якими визначають абсолютну  ефективність інвестицій: перший (прямий) – коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) капітальних витрат (Ер); другий (зворотний) – період (строк) окупності капітальних вкладень (Тр=1/Ер.) Коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) обчислюють за формулами:

,

,

де   – приріст прибутку (зниження собівартості), грн.;   

   – кошторисна вартість проекту, грн.;    

   – загальна сума прибутку отримано від реалізації проекту, грн.

Приріст прибутку визначається як різниця величини прибутку за кінцеві  роки попереднього та розрахункового періоду (на сільськогосподарському підприємстві – як середньорічний приріст прибутку), а капітальних вкладень – розраховується сумарно за порівняльними цінами без будь-яких відрахувань.

Розрахункове значення коефіцієнтів  та повинне порівнюватися з нормативним коефіцієнтом , (його тривалість, звичайно дорівнює так званому горизонту прогнозування чи індикативного планування.

Проект (варіант) капітальних  вкладень, що розглядається, буде доцільним (ефективним) за умови:

> ,

де Ен – нормативний  коефіцієнт ефективності капітальних  вкладень.

Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій, основу якої складає вибір економічно кращого  проекту (варіанту) капітальних вкладень, здійснюється шляхом обчислення показника  так званих зведених затрат Z за формулою:

,

де Сі, – поточні витрати (собівартість) за і-м проектом (варіантом);     

 Кі; – капітальні вкладення  за і-м проектом (варіантом).

Проект (варіант) капітальних  вкладень з найменшими зведеними  витратами вважатиметься найкращим  з економічної точки зору. При  цьому треба враховувати, що порівнянню підлягають лише проекти, які відповідають вимогам соціальних та техніко-економічних  нормативів, охорони навколишнього  середовища і техніки безпеки.

Методика визначення ефективності капітальних вкладень дозволяє відібрати  кращі їх проекти (варіанти) за мінімальною  величиною так званих зведених витрат (собівартості обсягу товарної продукції  плюс середні щорічні капітальні вкладення в межах періоду  і нормативної окупності) та визначити  загальну економічну ефективність здійснюваного  проекту шляхом обчислення очікуваного (фактичного) коефіцієнта прибутковості  інвестування.

Проте її повсюдне і повсякчасне  застосування істотно обтяжує чи навіть унеможливлює достатньо об’єктивну оцінку доцільності капіталовкладень в умовах розвинутих ринкових відносин. Це зумовлюється тим, що вона:

1) спирається на показник  зведених витрат, який є штучно  сконструйованим та реально не  існує в практиці господарювання;

2) лише частково враховує  чинник часу (зміну вартості грошей  з часом);

3) ігнорує амортизаційні  відрахування як джерело коштів  і цим самим обмежує грошові  потоки лише чистими доходами;

4) не враховує існуючі  у ринковій економіці господарський  ризик та інфляцію.

3 огляду на ці міркування  виникає негайна потреба в  застосуванні дещо інших методичних  основ оцінки доцільності виробничих  інвестицій. Такі методичні основи  мають бути позбавлені перелічених  вад, що властиві існуючій офіційній  методиці, і завдяки цьому пристосовані  до умов ринкових відносин  господарюючими суб'єктами.

В основі планування інвестицій та оцінки їх ефективності лежить розрахунок обсягу застосовування інвестицій і  майбутніх доходів (грошових надходжень) від впровадження нововведень.

Показники економічної ефективності інвестицій, можна об’єднати в  дві групи: а) засновані на дисконтуванні; б) засновані на розрахункових оцінках.

Якщо капітальні витрати  здійснюються протягом кількох років, то економічну ефективність капітальних  вкладень визначають із врахуванням  чинника часу, тобто проводять  розрахунок впливу неодночасності капітальних  витрат на їх ефективність. Із цією метою  інвестиції більш пізніх років приводять  до одного розрахункового року шляхом їх множення на коефіцієнт дисконтування a, який обчислюється за формулою:

де   – дисконтна ставка, %;    

   – розрахунковий рік;    

   – кількість років до (після) розрахункового.

Основними показниками для  оцінки визначення доцільності інвестицій повинні стати інші фінансово-економічні терміни:

Чистий приведений дохід (ЧПД), що відображає абсолютну величину економічного ефекту від реалізації інвестицій, тобто:

ЧПД = ГПт – ІК,

де ГПт – теперішня (дисконтована майбутня) вартість грошового  потоку;   

 ІК – сума інвестиційних  коштів за проектом, що реалізується.

Індекс доходності (ІД) –  відношення дисконтованих – грошового  потоку (ГПт) та інвестиційних коштів (ІК), тобто:

ІД = ГПт / ІК.

Термін окупності (ТО), тобто  термін повернення авансових інвестиційних  коштів, що базуються на величині грошового  потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із застосуванням дисконтованого множника). Його можна обчислить за формулою:

То = ІК / ГПс,

де ГПс – середньорічна  величина грошового потоку за певний період.

Якщо метою є поліпшення якості продукції, то економічним результатом  інвестицій може слугувати збільшення прибутку виробника.

Економічна ефективність від поліпшення якості продукції  характеризується розміром додатково  отриманого прибутку від виробництва  і реалізації продукції підвищеної якості.

Річний економічний ефект (або річний прибуток від поліпшення якості (Ея) обчислюється за формулою:

Ея = (ΔП – Ен х К) х Nя, грн.,

де ΔП – приріст прибутку за рахунок реалізації одиниці продукції  підвищеної якості, грн.;    

 К – питомі капіталовкладення  на проведення заходів щодо  поліпшення якості продукції,  грн. / од.;    

Nя – обсяг продукції  поліпшеної якості в натуральних  одиницях.

Якщо покращення якості продукції  знаходить відображення у підвищенні її сортності, то додатковий прибуток створюється за рахунок підвищеної ціни на продукцію вищого сорту (ΔПя):

ΔПя = ((Ц2 – С2) – (Ц1 – С1)) х Nя

де Ц1, Ц2 – відповідна ціна одиниці продукції нижчого  і вищого сорту, грн.;    

 С1, С2 – собівартість  одиниці продукції нижчого і  вищого сорту, грн.

Річний економічний ефект  у виробника продукції покращеної якості (Ев) може бути також обчислений як різниця приведених витрат на виробництво  продукції покращеної і попередньої  якості:

Ев = ((С1 + Ен х К1) – (С2 + Ен х К2)) х Nя, грн.

де С1, С2 – собівартість виготовленої одиниці продукції  відповідно попередньої і покращеної якості, грн.;    

 К1, К2 – питомі капіталовкладення  у виробництво продукції відповідно  попередньої і покращеної якості, грн.

Досить часто цей ефект  може мати від’ємне значення тому, підприємство змушене змінити ціну виробу, щоб  забезпечити собі необхідний рівень рентабельності виробництва.

œ Приклад. Визначимо економічний  ефект у виробника побутових  кухонних комбайнів нової покращеної моделі та термін окупності додаткових капітальних вкладень за даними таблиці 16.1:

Річний економічний ефект  у виробника продукції покращеної якості може бути обчислений за формулою:

Таблиця 16.1. Вихідні дані для визначення економічного ефекту та терміну окупності капіталовкладень

Показники	Стара модель	Покращена модель
Річний випуск, тис. грн.	100	100
Додаткові капіталовкладення  пов’язанні із освоєнням виробництва  нової моделі, тис. грн.	–	500
Собівартість комбайна, грн.	150	180
Ціна комбайна, грн.	180	220

 

 

Ея = (ΔП – Ен х К) х Nя.

Приріст прибутку в розрахунку на одиницю реалізованої продукції  покращеної якості (ΔП):

(220 – 180) – (180 – 150) = 10 грн./од.

Ея = (10 – 0,15 х 500000/100000) х 100000 = 925 тис. грн.

Термін окупності додаткових капіталовкладень виробництва (Ток) можна  знайти як відношення цих витрат до величини річного економічного ефекту.

То = 500/925 = 0,54 року або 6,5 місяців

Оскільки основною метою  планування витрат є забезпечення зростання  прибутку, збільшення рентабельності виробництва, то при плануванні витрат, пов’язаних із оновленням продукції, необхідно приділити особливу увагу  вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, витрати за яким є найнижчими.

Поточні витрати чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах  розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від  прийнятого варіанта технологічного процесу, називається технологічною собівартістю.

У більшості випадків зміна  собівартості залежно від варіанта технологічного процесу визначається наступними витратами: вартість основних матеріалів; вартість технологічної  енергії; заробітна плата основних і допоміжних працівників із нарахуваннями; витрати на амортизацію, ремонт обладнання та пристроїв; витрати на інструмент. За даними елементами визначається технологічна собівартість. Але інколи потрібно розширювати склад елементів  технологічної собівартості в залежності від особливостей того чи іншого технологічного процесу.

Розраховуючи технологічну собівартість і капітальні витрати, необхідно враховувати увесь  технологічний ланцюг, не обмежуватися окремими процесами чи групою операцій, оскільки це може призвести до неправильної оцінки варіанта технологічного процесу.

Величина елементів технологічної  собівартості, а також окремих  видів капітальних витрат залежить від обсягу випуску продукції. Частина  витрат є постійною (умовно-постійною), а частина – змінною.

Розрахунок змінних поточних витрат за окремими елементами є досить трудомістким, тому він використовується переважно у масовому та багатосерійному  виробництві, де необхідно забезпечувати  високу точність економічних обґрунтувань. У дрібносерійному та одиничному виробництві розрахунки спрощують  шляхом використання кошторисних ставок вартості станко-годин роботи обладнання. За такими ставками неважко визначити  суму змінних поточних витрат для  певного варіанту технологічного процесу.

Для різних технологічних  процесів технологічна собівартість має  різну структуру. У загальному випадку  річна її величина визначається за формулою:

,

де ЗВ – змінні витрати  на одиницю продукції;    

 УПВ – умовно-постійні  витрати за рік;   

   – річний випуск продукції, шт.

Порівняння двох варіантів  технологічних процесів можна здійснити, виходячи із співвідношень:

С1 = ЗВ1 х N + УПВ1,

С2 = ЗВ2 х N + УПВ2,

де С1 і С2 – технологічна собівартість у першому та другому  варіанті.

Критична програма випуску  нової продукції розраховується за формулою:

.

Розрахований за формулою чи шляхом побудови графіку обсяг  випуску Nкр порівнюють із плановим випуском Nпл. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при  ‹ Nкр.

При › Nкр вигідніший варіант із більшими постійними і меншими змінними витратами. При визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати й величину можливого доходу від реалізації нової продукції.

При цьому за конкретної величини постійних витрат і збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво  є збитковим, а після його досягнення – прибутковим. Тому у процесі  розробки проекту організації виробництва  нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції Nкр:

Nкр = ПВ/(Ц-ЗВ)

де ПВ – постійні витрати  на виробництво продукції у розрахун-ковому році;    

 Ц – ціна одиниці  продукції;    

 ЗВ – змінні поточні  витрати на виробництво одиниці  продукції.

œ Приклад. У цеху підприємства у зв’язку з переходом на новий  технологічний процес умовно-постійні витрати збільшились з 20000 грн. од. до 26000 гр. од., змінні витрати зменшились із 12 грн. од. до 9 гр. од. Впровадження технологічного процесу потребує однакових капітальних  витрат у порівнянні з попереднім технологічним процесом.

Визначимо критичну величину річного випуску продукції:

При розрахунку не враховуються капітальні витрати, оскільки вони однакові, а порівнюється тільки технологічна собівартість.

Річна величина технологічної  собівартості річного випуску продукції, що досягає критичної величини, визначається:

С = ЗВ х Nкр + УПВ = 9 х 2000+26000 = 44000 грн. од.

На етапах розробки нової  продукції, коли немає комплекту  технічної документації та нормативної  бази, витрати, пов’язані з цим, визначаються як прогнозні величини.

Планування науково-технічної  підготовки виробництва нової продукції  охоплює всі стадії та етапи і  включає: розробку планів виконання  робіт по кожній стадії взаємоузгодження; складання зведеного плану-графіка  або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.