Планування заходів із запобігання поширенню інфекційних захворювань з первинного осередку

Вступ

Кінець ХХ століття – це час  усвідомлення суспільством кризи цивілізації, негативних її наслідків при підкоренні природи. Суспільству потрібно усвідомити необхідність орієнтування не на боротьбу з наслідками, які руйнують природу, а на усунення самих причин знищення природи.

Закони екології, санітарного та епідемічного стану лежать в основі не лише біологічного, а й соціального  буття. З розширенням екологічної  кризи вони сьогодні стають більш  актуальними.

     Серія прогнозів, зроблених різними  вченими світу, досить об’єктивно  засвідчують, що кризові ситуації  щодо інфекцій, епідемій - вони зростають, змінюються, з'являються нові і цим самим ставлять перед людством серйозні завдання щодо їх знешкодження, та інші завдання.

     Розвиток людської цивілізації  вносить певні корективи щодо  перегляду заходів, які сприяли  б безпечному житті людини. У ХХ ст. людство Увійшло в складний період історії свого існування, коли воно у своєму розвитку вже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньо обережно та раціонально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріалізація, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров’я та життя сучасного і майбутнього поколінь людей, існування людської цивілізації.    

1. ЗАКОНОДАВЧА  БАЗА

Кожна людина має природне невід'ємне  і  непорушне  право  на  
охорону  здоров'я.  Суспільство  і  держава  відповідальні   перед  
сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і  збереження  
генофонду  народу  України,  забезпечують  пріоритетність  охорони  
здоров'я в діяльності держави,  поліпшення умов  праці,  навчання,  
побуту і відпочинку населення,  розв'язання  екологічних  проблем,  
вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового  способу  
життя.

     Основи законодавства  України про охорону здоров'я   визначають  
правові, організаційні, економічні  та  соціальні  засади  охорони  
здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій  галузі  з  
метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних  сил,  
високої працездатності і довголітнього активного  життя  громадян,  
усунення  факторів,  що  шкідливо  впливають  на   їх    здоров'я,  
попередження  і  зниження    захворюваності,    інвалідності    та  
смертності, поліпшення спадковості.

Закон України «Про Охорону Здоров'я»

Згідно цього закону розділу  ІV «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ  УМОВ ЖИТТЯ» , ст.30 : Держава   забезпечує    планомірне    науково обгрунтоване попередження,  лікування,  локалізацію  та   ліквідацію    масових інфекційних захворювань. Особи,  які є носіями збудників  інфекційних  захворювань, небезпечних  для  населення,  усуваються  від  роботи  та    іншої діяльності, яка  може  сприяти  поширенню  інфекційних  хвороб,  і підлягають медичному нагляду і  лікуванню  за  рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню.  Щодо  
окремих  особливо  небезпечних  інфекційних  захворювань    можуть  
здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні  щеплення,  
лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому  законами  
України.

У  разі  загрози  виникнення  або    поширення    епідемічних  
захворювань Президентом України відповідно до законів  України  та  
рекомендацій  органів  охорони  здоров'я  можуть  запроваджуватися  
особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення  
на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані  
на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Органи місцевої державної  адміністрації  та  регіонального  і  
місцевого самоврядування зобов'язані  активно  сприяти  здійсненню  
протиепідемічних заходів.

Перелік  особливо  небезпечних  і  небезпечних    інфекційних  
захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою  або  носієм  
збудника  інфекційного  захворювання  визначаються   Міністерством  
охорони здоров'я України і публікуються в офіційних джерелах.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»

Цей Закон  регулює суспільні відносини, які  виникають у  сфері  
забезпечення санітарного та  епідемічного  благополуччя,  визначає  
відповідні  права  і  обов'язки  державних  органів,  підприємств,  
установ, організацій та громадян, встановлює  порядок  організації  
державної  санітарно-епідеміологічної    служби    і    здійснення  
державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Закон України “Про захист людини від інфекційних хвороб”

 Цей  Закон визначає правові, організаційні  та фінансові засади діяльності  органів виконавчої влади, органів  місцевого самоврядування, підприємств,  установ та організацій, спрямованої  на запобігання виникненню і  поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Р о з д і л III «Правове регулювання відносин у сфері захисту населення від інфекційних хвороб» , ст.11 : Організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

2. ДЕРЖАВНА  СЛУЖБА  МЕДИЦИНИ  КАТАСТРОФ

Збільшення кількості  природних і техногенних катастроф, а також вивчення досвіду інших країн щодо організації і надання екстреної медичної допомоги при HC зумовили створення в Україні Державної служби медицини катастроф.

 Державна служба медицини катастроф створюється згідно з Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 року. Положення «Про Державну службу медицини катастроф» затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 827 від 11 липня 2001 року.

Вона створена МОЗ, як функціональна  підсистема ЄДС і є силами постійної  готовності, особливим видом державної  аварійно-рятувальної служби.

До складу Служби входять  медичні сили, засоби та лікувально-профілактичні  заклади центрального і територіального  рівнів незалежно від виду діяльності та галузевої належності, визначені  МОЗ України за погодженням з  МНС, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою  міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями.

До медичних сил, у першу чергу, відносяться формування до яких належать мобільні госпіталі, мобільні загони, медичні бригади  постійної готовності першої черги (бригади швидкої медичної допомоги), спеціалізовані медичні бригади постійної готовності другої черги, положення про які затверджуються МОЗ України.

Мобільні госпіталі (багатопрофільні чи однопрофільні) та медичні загони швидкого реагування, які створюються на базі лікувальних закладів Служби чи медичних підрозділів відомчого підпорядкування призначаються для надання першої лікарської та кваліфікованої медичної допомоги постраждалим за умов НС.

Мобільні загони, які формуються з декількох лікарсько-сестринських бригад із складу медичних працівників лікувальних закладів одного міста для надання невідкладної першої лікарської допомоги постраждалим на догоспітальному етапі.

Медичні бригади  постійної готовності першої черги (бригади швидкої медичної допомоги), що в повсякденних умовах функціонують у складі служби швидкої медичної допомоги системи охорони здоров'я, а при надзвичайних ситуаціях на території, яку вони обслуговують, виконують функції бригад постійної готовності першої черги територіального рівня.

Спеціалізовані  медичні бригади постійної готовності другої черги, які формуються на базі центрів та закладів Служби (територіального та державного рівня) для посилення стаціонарних та мобільних лікувальних закладів другого етапу медичної евакуації, що забезпечує надання постраждалим кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги.

Лікувальними  закладами другого етапу медичної евакуації, є відповідно визначені для цього МОЗ України за погодженням з територіальними органами виконавчої влади та відомствами, незалежно від галузевої підпорядкованості лікарні, госпіталі, науково-практичні центри тощо. До них, як правило, включаються лікарні швидкої медичної допомоги, міські та районні лікарні, відомчі стаціонарні лікувальні заклади, що в повсякденних умовах ургентно приймають хворих та постраждалих, а при підсиленні спеціалізованими бригадами постійної готовності другої черги спроможні забезпечити надання кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги всім постраждалим.

Для забезпечення роботи сил Служби при закладах створюються  відповідні запаси медичного обладнання та медикаментів.

При виникненні надзвичайних ситуацій, незалежно від їх масштабу, як правило, першими для надання медичної допомоги до осередку катастрофи прибувають і починають працювати, згідно із своїми функціональними обов'язками, бригади швидкої медичної допомоги (ШМД), які обслуговують населення даної території. Вони надають першу лікарську (фельдшерські бригади — долікарську) допомогу постраждалим і евакуюють їх у стаціонарні медичні заклади.

Якщо  ліквідувати медико-санітарні наслідки надзвичайної ситуації силами штатних  бригад ШМД неможливо, то розгортаються  сили першого етапу медичної евакуації. У район надзвичайної ситуації додатково  до діючих штатних бригад ШМД направляються медичні бригади постійної готовності першої черги, територіального рівня (а якщо вимагають обставини, то і державного рівня).

При неможливості забезпечення кваліфікованої та спеціалізованої  допомоги всім постраждалим діючими  лікарняними установами розгортаються  лікувальні заклади другого етапу  медичної евакуації.

3. МЕДИЧНИЙ  ЗАХИСТ

Серед способів захисту населення  у НС особливе місце займає медичний захист. Виходячи з досвіду, надзвичайні  ситуації, як правило, призводять до масової  загибелі людей та їх ураження. Для  зменшення ступеня ураження необхідно  приймати невідкладні заходи щодо надання  медичної допомоги потерпілим.

Наданням цієї допомоги займається медична служба ЦО, яка є спеціальною  організацією в системі охорони  здоров'я і призначена для медичного  забезпечення населення, що постраждало  внаслідок стихійного лиха, аварій та катастроф. Вона виконує такі основні  завдання:

— своєчасне надання потерпілому  населенню усіх видів медичної допомоги та лікування потерпілих з метою  їх повного одужання;

—  попередження виникнення і розповсюдження серед населення масових інфекційних захворювань;

— забезпечення санітарного  благополуччя населення та виключення несприятливих санітарних наслідків виробничих аварій та стихійних лих.

Ці завдання вирішуються  шляхом проведення комплексу організаційних, лікувально-профілактичних, лікувально-евакуаційних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів. Основними з них є:

• організація і проведення лікарняно-евакуаційних, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів в осередках ураження і

     на етапах медичної евакуації;

— навчання медичного персоналу  з медичних питань;

— розроблення планів підготовки органів і об'єктів охорони  здоров'я до виконання заходів ЦО;

— організація забезпечення формувань та установ медичної служби медичним, господарським і спеціальним майном;

— та інше.

Для вирішення своїх завдань  медична служба ЦО має відповідну структуру, яка забезпечує можливість їх виконання.

Медична служба ЦО організовується за територіально-виробничим принципом. Начальниками служби є: на об'єкті — старший медичний працівник об'єкта; у сільському районі — головний лікар центральної районної лікарні; у міському районі, місті, області — завідувачі відповідними відділами охорони здоров'я. Начальником медичної служби Цивільної Оборони держави є Міністр охорони здоров'я.

Начальник медичної служби ЦО несе відповідальність за підготовку всіх медичних формувань.

До медичних формувань  відносяться:

а)  масові невоєнізовані  медичні формування:

^—  санітарні пости, санітарні дружини, загони санітарних дружин призначаються для надання першої медичної допомоги потерпілим;

б)  спеціалізовані невоєнізовані медичні формування:

— загони першої медичної допомоги призначені для надання першої лікарської і невідкладної кваліфікованої медичної допомоги. Створюються у лікарнях, поліклініках, диспансерах, медико-санітарних частинах підприємств (146 осіб в т. ч, 8 лікарів, 38 — середнього медперсоналу);

—  бригади спеціалізованої медичної допомоги (2 лікаря + 2 м/сестри + машина), призначені для надання спеціалізованої медичної допомоги в осередках ураження. Створюються в клініках медичних інститутів, великих лікарнях, поліклініках, диспансерах. Декілька бригад (8—17) за основними профілями можуть об'єднуватись у загони спеціалізованої медичної допомоги;

—  пересувні протиепідемічні загони, призначені для проведення протиепідемічних і санітарно-гігієнічних заходів в осередках бактеріологічного ураження. Вони створюються на базі санітарно-епідеміологічних станцій, а також на базі інститутів епідеміології та мікробіології;

—  спеціалізовані протиепідемічні бригади, призначені для робіт головним чином в осередках особливо небезпечних інфекцій. Створюються на базі спеціалізованих установ.

До медичних установ ЦО відносяться:

— лікарняні установи — профільовані лікарні, головні лікарні, сортувальио-евакуаційні госпіталі;

—  протиепідемічні установи медичної служби UQ — санітарно-епідеміо-логічні станції;

— установи медичного забезпечення та служби крові — аптеки, склади медичного майна, станції та відділення переливання крові.

Організація медичної допомоги постраждалим та їх евакуація із осередків  ураження здійснюється за принципом  двоетапної системи лікарняно-евакуаційного забезпечення. Суть цієї системи полягає у розподілі медичної допомоги за її видами і проведення послідовних заходів у поєднанні з евакуацією постраждалих з осередків ураження в профільовані медичні установи.

Згідно з прийнятою  системою перша медична допомога в осередках ураження надається санітарними постами та дружинами, загонами санітарних дружин, а також населенням у порядку само- та взаємодопомоги. Не слід забувати, що надання цього виду допомоги має вирішальне значення для рятування потерпілих.

Першу лікарську допомогу надають загони першої медичної допомоги, медичні підрозділи військових частин ЦО, які розгортаються в осередках  ураження, або біля кордонів осередку.

Спеціалізована медична  допомога надається в умовах стаціонарних лікарень.

Санітарні пости створюються на всіх ОГД та у житловому секторі з розрахунку — один на 150—200 Працюючих. Санітарний пост складається з 4 осіб і оснащується згідно з табелем.

Санітарні дружини є основним масовим формуванням, яке створюється на об'єктах (одна на 2000 осіб населення). Санітарна дружина складається з 24 осіб та має 5 носилкових ланок по 4 особи. Загони санітарних дружин формуються на великих об'єктах, де є не менше 5 санітарних дружин.

Після надання першої медичної допомоги уражених переносять до місця  посадки на транспорт. Перенесення  здійснюють носильні ланки, які надаються  із рятувальних формувань. Перевезення  здійснюється транспортом загонів  першої медичної допомоги та інших формувань, які діють в осередку ураження .

Крім заходів, які проводяться  в осередках ураження, планується та проводиться ще низка заходів медичного захисту.

У сховищах і ПРУ організовуються медичні пости та медичні пункти, для чого у складі ланок з обслуговування захисних споруд передбачаються медичні працівники. У захисних спорудах місткістю до 150 осіб — 2 сандружинниці, 150—600 осіб — 1 фельдшер і 2 сандружинниці, 600—1200 осіб — 1 фельдшер (лікар) і 4 сандружинниці, більше 1200 осіб — 1 лікар і 4 сандружинниці. У кожній захисній споруді є у наявності колективна аптечка та крім того, кожна сандружинниця має санітарну сумку, а на фельдшера і лікаря передбачається відповідний набір ліків.

При проведенні евакуаційних заходів також організується  медичне забезпечення. До пунктів збору приписуються 2—3 фельдшери, або медичні сестри.

На шляхах пересування  на кожну пішохідну колону, автоколону або залізничний ешелон виділяються  медичні працівники. На приймальних  пунктах передбачаються медичні  пункти у складі лікаря та 2-х медичних сестер. Медичне оснащення формувань здійснюється відповідно до табеля забезпечення.

До основних засобів медичного  захисту для населення належать аптечки індивідуальні (АІ-2), що містять медичні засоби, призначені для профілактики та надання першої допомоги при радіаційному опроміненні, ураженні отруйними і бактеріальними засобами, індивідуальні протихімічні пакети (ІПП-8), які мають закритий посуд з дегазованим розчином і марлеві серветки. Він призначений для усунення і знезараження отруйних речовин та бактеріальних засобів.

Крім аптечки та пакету особовому складу формувань видається  індивідуальний перев'язувальний пакет (ІПП) для накладання пов'язок. Крім табельних засобів для надання само- та взаємодопомоги можливе використання підручних засобів.

4. ЗАХОДИ  ЩОДО  ЗАПОБІГАННЯ  ПОШИРЕННЮ  ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

         Інфекційними хворобами називаються такі хвороби, які передаються від людини до людини або від тварин до людини через повітря або через безпосередній контакт. До інфекційних захворювань відносяться чума, холера, віспа, тиф, дизентерія, кір, грип та інші. Особливістю інфекційних захворювань є те, що збудників хвороби – мікробів, вірусів людина не може бачити, а ознаки хвороби з'являються тільки після інкубаційного періоду, який може тривати від одної до кількох десятків діб.

         У воєнний час інфекційні хвороби  використовуються як засіб виводу  з ладу провідної сили ворога. В результаті розповсюдження  інфекцій утворюється зона бактеріологічного  зараження, в межах якої може  виникнути один або декілька  осередків ураження.

          Осередком бактеріологічного ураження називається територія, в межах якої сталося масове ураження людей та тварин. Межі осередку бактеріологічного ураження встановлюються протиепідемічними установами медичної служби ЦО і службою захисту тварин та рослин на підставі узагальнених даних, отриманих від постів радіаційно-хімічного спостереження, розвідувальних ланок і груп, метеорологічних і санітарно-епідеміологічних станцій.

        Для  запобігання розповсюдження інфекційних  захворювань в осередку інфекційної  хвороби встановлюється режим  карантину або обсервації.

Карантин — система протиепідемічних та режимо-обмежувальних заходів, які спрямовані на повну ізоляцію усього осередку ураження і ліквідацію в ньому інфекційних захворювань. Карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну  негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про  встановлення карантину зазначаються:

— обставини, що призвели до цього;

— визначаються межі території  карантину;

— затверджуються необхідні  профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни  проведення;

— встановлюються тимчасові  обмеження прав фізичних і юридичних  осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них.

Встановлення  карантину передбачає:

— повну ізоляцію осередку інфекційної хвороби;

— встановлення охорони  на зовнішніх кордонах;

— заборону виходу людей, тварин та вивезення майна;

— дозвіл в'їзду лише спеціальним  формуванням призначеним для  проведення профілактичних та протиепідемічних заходів;

— заборону транзитного  проїзду;

— розподіл населення на дрібні групи і доставку продуктів  харчування, води в окремі квартири та будинки;

—  припинення роботи всіх підприємств та установ, крім тих, які  мають значення для життєзабезпечення  населення;

— проведення профілактичних заходів серед населення та лікування  хворих;

—  проведення санітарної обробки населення, дезінфекції, дезінсекції, дератизації;

— використання засобів  індивідуального захисту.

Об'єкти які продовжують  роботу в зонах карантину переходять на особливий режим праці:

— робітники та службовці  переводяться на казармене положення  з виконанням протиепідемічних заходів;

— зміни розподіляються на окремі групи (можливо меншої чисельності), контактування між ними та вихід  з приміщень забороняється;

— харчування та відпочинок організується групами у спеціально відведених приміщеннях.

Особам, які виявили бажання  залишити територію карантину до його відміни, необхідно протягом інкубаційного  періоду відповідної" хвороби  перебувати в обсерваторі під  медичним наглядом і пройти необхідні  обстеження. Після закінчення терміну перебування в обсерваторі з урахуванням результатів медичного нагляду та обстежень їм видається довідка, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної  інфекційної хвороби.

Коли інфекційна хвороба  не відноситься до групи особливо небезпечних вводяться обмежувальні протиепідемічні заходи — режим обсервації.

Обмежувальні протиепідемічні  заходи встановлюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за поданням відповідного головного державного санітарного лікаря у разі, коли в окремому населеному пункті, у дитячому виховному, навчальному чи оздоровчому закладі виник спалах інфекційної хвороби або склалася неблагополучна епідемічна ситуація, що загрожує поширенням інфекційних хворіб. Обмеженням підлягають ті види господарської та іншої діяльності, що можуть сприяти поширенню інфекційних хворіб.

До ізоляційно-обмежувальних  заходів можуть відноситися:

— максимальне обмеження  в'їзду та виїзду;

— вивезення майна дозволяється тільки після обеззараження;

— посилення медичного  контролю;

— обмеження масових культурно-просвітницьких заходів та інше.

Види і тривалість обмежувальних  протиепідемічних заходів встановлюються залежно від особливостей перебігу інфекційної хвороби, стану епідемічної  ситуації та обставин, що на неї впливають.

На територіях, де встановлено карантин, місцевим органам виконавчої влади та органам  місцевого самоврядування надається  право:

— залучати підприємства, установи, організації незалежно від форм власно*», до виконання заходів з  локалізації та ліквідації епідемії чи спалаху інфекційної хвороби;

— залучати для тимчасового  використання транспортні засоби, будівлі, споруди, обладнання, інше майно підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, необхідне для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів із наступним повним відшкодуванням у встановленому законом порядку його вартості або витрат, пов'язаних з його використанням;

— установлювати особливий  режим в'їзду на територію карантину  та виїзду з неї громадян і транспортних засобів, а у разі необхідності —  проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів;

—  запроваджувати більш  жорсткі, ніж встановлені нормативно-правовими  актами, вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації продуктів  харчування, режиму обробки та якості питної води;

— установлювати особливий  порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів;

—  створювати на в'їздах  і виїздах із території карантину  контрольно-пропускні пункти, залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади з питань оборони, внутрішніх справ.

ВИСНОВОК

Людина постійно взаємодіє  із середовищем існування, будучи невід'ємною складовою частиною природного навколишнього середовища.

.Технологічні процеси сучасного виробництва забруднюють навколишнє середовище пиловими, газовими і тепловими викидами, промисловими стоками, електромагнітними полями, що іонізують і шумовими випромінюваннями, іншими фізичними і хімічними негативними факторами. Такий вплив людини на навколишнє середовище негативно позначається на протіканні її основних законів розвитку й екологічної рівноваги і, як наслідок, – появі нових і модифікації відомих захворювань....