Походження і розвиток терміну міжнародне право

ТЕМА:  Походження і розвиток  терміну міжнародне право

 ВСТУП

 Розділ 1. Історична ретроспектива походження терміну міжнародне право

1.1. Поняття «право народів» у римському праві

1.2. Погляди вчених на походження і значення поняття jus gentium

1.3. Вестфальский мир

 Розділ 2. Визначення терміну «міжнародне право» у різних правових школах світу

2.1. Французька школа

2.2. Голландська школа

2.3. Німецька школа

2.4. Італійська школа

2.5. Англо-американська школа

2.6. Українська школа

 Висновки

Список джерел

1.1. Поняття «право  народів» у римському праві

Jus gentium (право народів, переґринське право) — термін, що виник в Стародавньому Римі і означає правові норми по відношенню до підкорених і союзних народів. Дані правові норми були частиною римського законодавства і склалися під час вирішення спорів між римськими громадянами і іноземцями (переґрінами).

Jus gentium з'явилося в другій половині існування Республіки в Стародавньому Римі, коли він став центром всесвітньої торгівлі. З розвитком торгівлі в Римську Республіку стали прибувати торговці з різних країн, які іменувалися іноземцями (peregrini). Так як jus civile не передбачало для іноземців ніякого захисту, виникла необхідність врегулювання правових відносин як між самими іноземцями на території Риму, так і у випадку, коли однією стороною був римський громадянин, а іншою — іноземець.

Джерелами jus gentium є едикти преторів і магістратів у справах іноземців.

У порівнянні з jus civile право народів (Jus gentium) високорозвиненt, має добре розроблені юридичні конструкції.

У jus gentium з'являються нові засоби захисту: преторсmкие позови, реституція, інтердикт і введення у володіння (непозовний спосіб захисту).

У jus gentium з'являється критерій доброї совісті (bonae fidei) і справедливості (aequitas) при вирішенні питання про дійсність угоди. На відміну від jus civile, де була важлива форма угоди, в jus gentium на перше місце вийшов критерій змісту правочину. Угода могла бути визнана дійсною і з порушенням форми.

Jus gentium втратило своє значення після прийняття закону Каракалли у 212 році. За цим законом всі жителі Римської держави наділялися Римським громадянством.

В епоху рецепції римського права в Європі «jus gentium» призвів до виникнення в науці та практиці держав поняття «міжнародне право».

1.2. Погляди вчених на походження і значення поняття jus gentium

Встановлення походження терміна «міжнародне право» тісно пов´язане з актуальною проблематикою термінологічного апарату міжнародно-правової науки та впливає на розвиток юриспруденції, оскільки сприяє глибшому розкриттю сутності міжнародного публічного права та дослідженню особливостей його впливу на міжнародні відносини. Вирішення цього питання в юридичній літературі переважно зводиться до констатації факту, що термін (рос. — международное право, англ. — international law, польс. — prawo miedzynarodowe і т. д.) вживається як загальноприйнятий для дефініції правової системи, що регулює міждержавні відносини.

Проте такий стан речей не вважаємо закономірним, тому що саме встановлення походження терміна впливає на визначення предмета міжнародного права, проблеми, що досі залишається у полі зору як українських, так і іноземних вчених. Дослідник історії міжнародного права Л. Ейрліх (1889-1968), діяльність якого пов´язана з Львівським університетом, у своїх наукових працях неодноразово звертався до етимологи вислову «міжнародне право». На сьогодні наукова спадщина Л. Ейрліха залишається не тільки невідомою, але й недоступною для осіб, котрі цікавляться міжнародним правом, тому що його підручники досі не були перекладеними українською мовою. Крім Л. Ейрліха до проблеми зверталися інші дослідники, серед яких українські вчені В. Незабитовський, В. Грабар та В. Буткевич.

Починаючи свою наукову діяльність після Першої світової війни, Л. Ейрліх беззастережно вживав термін «право народів». Саме так називається («Ргато narodдw») один з його перших підручників, котрий було видано у Львові. Під правом народів він розумів сукупність норм, що є обов´язковими для держав, які належать до міждержавної спільноти. Загалом підручник Л. Ейрліха з міжнародного права мав чотири видання (1927,1932,1948,1958). Слід звернути увагу на те, що перші три називались «Право народів», і лише видання 1958 р. — «Міжнародне право». Може виникнути думка, що перед підготовкою останнього видання автор змінює свої уявлення про те, що раніше він називав правом народів. Однак якщо уважно проаналізувати зміст праць, то виявиться, що дефініції права народів, які містилися у підручниках під назвою «Право народів», повністю збігаються з дефініцією міжнародного права, викладеною у підручнику 1958 р. Очевидно, що заміна назви «право народів» на «міжнародне право», зроблена автором після Другої світової війни, не стала випадковою. У 1949 р. Л. Ейрліх видає у співавторстві з Є. Лангродом «Нарис з історії науки права народів, політичного та адміністративного права в Польщі», а у період з 1949 р. до 1958 р. Л. Ейрліх приходить до переконання використовувати термін «міжнародне право». Що спонукало вченого до такої зміни?

Напевно, пояснення такої зміни у поглядах дослідника необхідно шукати в реаліях міжнародних відносин того часу. Як відомо, після закінчення Другої світової війни міжнародна спільнота рішуче засудила будь-які збройні конфлікти та поставила чітку мету на глобальному рівні запобігти їх виникненню у майбутньому. Хоча подібні завдання ставились і перед Лігою Націй раніше, проте ця міжнародна організація не виправдала покладених на неї сподівань у зв´язку з початком Другої світової війни. Враховуючи досвід минулого та зміни на політичній карті світу, у 1945 р. було засновано Організацію Об´єднаних Націй (ООН), ще одну міжнародну організацію, що мала на меті забезпечення миру у світі. Ця подія дала поштовх зростанню ролі у міжнародних відносинах міжнародних організацій, завдяки сприянню яких розроблялись та приймались фундаментальні міжнародні угоди. Середина XX ст. знаменувала момент, коли співпраця держав почала координуватись міжнародними організаціями, а не здійснювалася безпосередньо на двосторонньому рівні.

Вживання терміна «право народів» передбачає з лінгвістичного погляду його зв´язок з правами та обов´язками народів у відносинах між собою («право, яке діє щодо народу»). Тому, звертаючись до вислову «право народів», дослідники підкреслювали як предмет регулювання саме відносини між народами, ця правова система мала відношення до народів у тому розумінні, що саме народи були її «носіями» та гарантами дотримання. У той час, як вживання терміна «міжнародне право» («право, яке діє між народами») підкреслює велику роль у міжнародних відносинах не тільки народів, але й міжнародних організацій та навіть фізичних і юридичних осіб (як доказ можемо згадати про міжнародні договори з прав людини та гуманітарне право, які регулюють не тільки відносини між державами, але й відносини з участю громадян).

До якого терміна схилялись інші представники міжнародно-правової науки? Однорідності у підходах не існувало: якщо одна частина авторів вживала термін «міжнародне право», то інша — «право народів». При цьому під «правом народів» та «міжнародним правом» розуміли аналогічні правові норми, що регулюють відносини міждержавного характеру. Доцільно акцентувати увагу на думці Л. Ейрліха про те, що відмінність між поняттями права народів та міжнародного права була характерною лише для французької доктрини, оскільки у Франції терміном «право народів» називали традиційне міжнародне право (як правило, йдеться про міжнародне звичаєве право), а «міжнародним публічним правом» — міжнародне договірне право [1, 52].

Від того часу, коли англійський філософ та юрист Дж. Бентам першим застосував термін «міжнародне право» (1780), саме цей вираз користується більшою популярністю в юриспруденції. Наприклад, фундаментальні для американської та німецької науки праці Вітона та Оппенгейма містили у назвах термін «міжнародне право» (Вітон — «Elements of International Law», Оппенгейн — international Law»). Серед вчених, що використовували термін «право народів», можна виділити Е. де Ваттеля («Право народів, або принципи природного права, що застосовуються до поведінки та справ націй та суверенів») та Й. Клюбера («Сучасне право народів»). Незважаючи на це, у передвоєнній історії міжнародного права не простежується тенденції вживання того чи іншого терміна, залежно від походження дослідника або його належності до однієї зі шкіл.

Необхідно звернути увагу на те, що дослідниками міжнародного права, котрі писали польською мовою і одним з яких був Л. Ейрліх, також використовувалися обидва терміни. Проте від середини XX ст. спостерігається практика перманентного вживання терміна «міжнародне право». Саме після Другої світової війни кафедра права народів Ягеллонського університету у Кракові, яку з 1945 р. очолював Л. Ейрліх, була перейменована у кафедру міжнародного права. Разом з тим ще у XIX ст. Ф. Ліст переконував у тому, що викорінення назви «право народів» та запровадження у правничу науку терміна «міжнародне право» відбулися значно раніше [2, 11].

Спробу пояснити, чому існує дві назви для однієї дисципліни, зробив ще один представник польської науки міжнародного права Ц. Березовскі. Пояснення походження термінів

«право народів» та «міжнародне право» Ц. Березовскі здійснює шляхом зіставлення з латиномовними відповідниками, тобто шукає відмінності між ними в особливостях римського права та латинської мови. Ц. Березовскі вважає назву «міжнародне право» відповідником терміна jus inter gentes, що дослівно перекладається як «право між народами». Цей термін вперше застосував Зьоч у XVII ст. Назву «право народів» слід пов´язувати з терміном jus gentium, з чим абсолютно погоджується більшість дослідників. Під jus gentium у Стародавньому Римі розуміли визнане римлянами міжнародне право, право іноземців (перегринів) та загальне право всіх людей [З, 5]. Як відомо, ще з XVIII ст. у науці права латинська мова втрачає своє панівне становище. Тому є підстави поставити під сумнів такий погляд.

Л. Ейрліх також зіставляє терміни «право народів» та «міжнародне право», оскільки саме вони найчастіше трапляються у правовій літературі для дефініції системи правових норм, що регламентують міжнародні відносини. Так, Л. Ейрліх досліджує іноземні мови для з´ясування відповідників цих понять. У свою чергу, «право народів» та «міжнародне право» у латинській мові — jus gentium та jus inter gentes, у французькій — droit des gens, droit international, в англійській — law of nations, international law — відповідно. Слово «народ» у цих термінах вживається з різною метою.

По-перше, вживаючи слово «народ», римські юристи протиставляли право народів римському праву як нормам права, що покликані регулювати відносини між громадянами або особами, які належать до однієї спільноти (роду). Отже, право народів — це норми, що їх встановлює природний розум між різними людьми (naturalis quaedam ratio inter omnes hominess constituit). Вплив римського права відчувався впродовж всіх етапів розвитку правової доктрини, тому не дивно, що творці нової науки права народів користувалися напрацюван-нями римських юристів.

Звертаючись до класичної доктрини міжнародного права, Л. Ейрліх знаходить підтвердження своїх припущень у працях Ф. Суареса та Г. Гроція. Ф. Суарес (1548-1617) вказував на існування права, обов´язкового для дотримання у відносинах між народами (inter), та права, яке діє в межах держави (intra). Під латинським виразом jus gentium слід розуміти саме ті правові норми, що регулюють відносини між народами та є спорідненими у різних народів. Засновник міжнародного права Г. Гроцій у своїй праці «De jure belli ac pacis» («Про право війни та миру»), на думку Л. Ейрліха, виділяє поряд із приватним правом «право, що існує між кількома народами або правителями народів».

Іншою підставою вживання слова «народ» є той факт, що на Заході це поняття (nation) часто вживалося для окреслення держави. Наприклад, Британська Співдружність держав (British Commonwealth of Nations). При цьому варто зауважити, що така особливість є характерною для англійської мови. Але ж саме англомовним був Дж. Бейтам [4, 8-9].

Л. Ейрліх не пояснює у своїх працях, у чому відмінності між термінами «право народів» та «міжнародне право». На основі його поглядів можна дійти висновку, що ці поняття є рівнозначними. Проте жоден із цих термінів не є згідно з поглядами вченого коректним.

Л. Ейрліх висуває пропозицію застосувати до цієї дисципліни дефініцію «міждержавне право», що повністю відображатиме предмет її пізнання [4, 9]. Такий підхід є частково виправданим та сприяє конкретизації. Хоча під терміном «міжнародне право», як правило, розуміють міжнародне публічне право, варто відзначити, що існування міжнародного приватного права, яке регулює міжнародні неміждержавні відносини, та їх тісний взаємозв´язок сприяють об´єднанню норм обох у систему міжнародного права.

Тому шляхом наголошення у найменуванні дисципліни на її предметі забезпечується дотримання правової коректності та визначеності, що повною мірою не досягається вживанням терміна «міжнародне право». З другого боку, зважаючи на міркування дослідників міжнародного приватного права стосовно того, що норми, які регламентують міжнародні неміждержавні відносини, належать до системи внутрішньодержавного права, такий аргумент не обґрунтовує доцільність вживання терміна «міждержавне право» з огляду на його відмінності від міжнародного приватного права.

Як один із варіантів альтернативного до «міжнародного права», враховуючи погляди Л. Ейрліха, вважаємо термін «міжнародне міждержавне право». Такий вираз можна застосовувати як синонім міжнародного публічного права. Принагідно зауважимо, що подібні міркування висловлював Ф. Ліст. Він вважав, що назва «міждержавне право» є більш прийнятною у сучасній юриспруденції, тому що не народи, а держави виступають основними суб´єктами правовідносин. Позиції як Ф. Ліста, так Л. Ейрліха можна пов´язати з ученням І. Канта, який у 1797 р. у праці «Metaphysische Anfan-gsgmnde der Rechtslehre» вживає тер-мін «право держав» [2, 11]. Варто відзначити, що саме термін «міждержавне право» одним із перших використовував професор Київського університету В. Незабитовський.

В. Незабитовський звертається до римського права з метою дослідження класичного розуміння поняття права народів та доходить висновку, що таким терміном позначали як міждержавне право (норми, що регулювали відносини між державами як політичними одиницями), так і загальнонародне право (право всіх людей). З часом зміст поняття jus gentium почав обмежуватися першим значенням, оскільки думка про загальнолюдський союз втрачає популярність, а загальнолюдські відносини «губляться та зникають у міждержавних відносинах» [5, 150].

Що стосується терміна «міждержавне право», то Л. Ейрліх вважає свою пропозицію не цілком доречною, адже вживання виразу «міждержавне право» має педантичний відтінок. Ще одним доказом, який заперечує доцільність такого нововведення, на думку дослідника, є суперечність загальноприйнятій назві. Вважаючи міжнародне право системою норм, в якій велике значення відводиться звичаям, було б недоцільно відступати від традиційних на той час уявлень про назву дисципліни.

Водночас Л. Ейрліх вважає, що крім міжнародного публічного права міжнародні відносини може регулювати приватне міжнародне право. Такий термін вчений використовує для позначення норм, що визначають, яка правова система повинна застосовуватися, якщо існує можливість застосування різних законодавств. У праці «Вступ до науки про міжнародні відносини» Л. Ейрліх зауважує, що колізійне право (conflicts of law — термін, котрий використовують в Англії стосовно міжнародного приватного права у сучасному розумінні) охоплює різні галузі права. Крім цивільного, за допомогою якого регламентуються відносини з іноземним елементом стосовно заповітів, правочинів, нерухомості та ін., до галузей колізійного права автор відносить кримінальне, фінансове та адміністративне право. На перший погляд, таке міркування здається помилковим, адже зазначені вище три галузі права традиційно належать до публічного права. Проте не можна не враховувати, що призначенням колізійного права є розмежування сфер застосування законодавств кількох держав, звідси — публічний характер.

Незважаючи на те, що термін «міжнародний» вказує на обов´язковість для всіх держав, Л. Ейрліх стверджував, що кримінальним міжнародним правом слід називати систему таких норм внутрішньодержавного права, які вирішують питання покарання іноземців, покарання за злочини, вчинені за кордоном тощо. На відміну від кримінального міжнародного права, міжнародне кримінальне право — це одна з галузей міжнародного права, яка, на думку вченого, встановлює покарання за злочини проти міжнародного права (наприклад, порушення законів та звичаїв війни, піратство). Л. Ейрліх зробив власні висновки щодо фінансового міжнародного та міжнародного фінансового права, а також адміністративного міжнародного та міжнародного адміністративного права. До сфери регулювання фінансового міжнародного права належить питання оподаткування доходів, вилучених за кордоном, а адміністративного міжнародного права — набуття або втрати громадянства держав, в одній з яких діє принцип jus soli, в іншій — jus sanguinis [1, 52-54].

Сучасні дослідники термінологічного апарату міжнародно-правової науки погоджуються з думкою про необхідність заміни терміна «міжнародне приватне право» на термін «приватне міжнародне право». Г. Фединяк переконана, що при цьому не матиме місця «механічне переставлення слів». Наголос на слові «приватне» свідчитиме про те, що «йдеться не про приватне право взагалі, а лише про таке, яке містить елемент «міжнародного спілкування» [6, 142].

Отже, Л. Ейрліх вважав терміни «право народів» та «міжнародне право» рівнозначними. На його думку, походження цих термінів можна встановити на основі римського поняття gentium. Л. Ейрліх формулює власний погляд з приводу обґрунтування вживання слова «народ» в обох термінах. Він переконував у тому, що, по-перше, у стародавньому Римі, називаючи цю систему норм правом народів, намагалися протиставити її тому праву, яке регулює відносини «всередині» народу, по-друге, слово nation в англійській та деяких інших мовах означає «держава». Аналізуючи наукову спадщину вченого, доходимо висновку, що термін «право народів» Л. Ейрліх використовував на початках наукової діяльності, а після Другої світової війни він використовує термін «міжнародне право». Разом з тим науковець не впевнений у коректності обох термінів. Одним із варіантів на заміну терміна для позначення «сукупності правових норм, яка регулює відносини між державами» Л. Ейрліх пропонує термін «міждержавне право». Вважаємо такою, що заслуговує на належну увагу, думку Л. Ейрліха про існування систем колізійного права (приватного міжнародного права), яке складається з цивільного, кримінального, фінансового та адміністративного міжнародного права та ін., а слово «приватне» можна розглядати не з огляду на цивілістичний характер відносин, які колізійне право регламентує, а зважаючи нате, що не існує єдиного колізійного права для всіх держав, а кожна з них має своє (приватне).

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.   Ehrlich L. Wstep do nauki о stosunkach miedzynarodowych. — Krakow, 1947.

2.   Лист Фр. Международное право в систематическом изложении / под ред. В. Е. Грабаря. - Ленинград, 1926.

3.     Prawo miedzynarodowe publiczne / Pod redakcja Cezarego Berezowskiego. — Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1962. Ehrlich L. Prawo miedzynarodowe. — Warszawa, 1958. Антологія української юридичної думки / упоряд. : В. Н. Денісов, К. О. Савчук ; відп. ред. В. Н. Денісов. — К., 2004. — Т. 8. Міжнародне право.

4.     Фединяк Г. Міжнародне приватне право України : деякі актуальні теоретичні та практичні аспекти розвитку // Право України. — 2002. — № 11.

1.3. Вестфальський мир

Тридцятилітня війна, 1618-1648 – міжнародний конфлікт загальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих рядом національних держав Європи проти влади Священної Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Мирні переговори розпочинались ще до 1640 року, але просувалися повільно і часто переривалися; бойові дії при цьому тривали. Нарешті, після декількох програних імперією кампаній, конгресами було розроблено умови миру і згодом підписано Вестфальський мир, який завершив Т. В.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Т. в. в цілому завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлювали, що не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, але закладають основи нового світового порядку, елементи якого зберігатимуться більш ніж 300 років. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше п’яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених «банальностей» набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави «дозріли» до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

- Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше «держава» перетворилася у «державу-націю». Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d’etat.

- Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 року, кожна така спроба привертала увагу всього «світового співтовариства», сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до активних дій.

- Принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика – невід’ємним атрибутом відносин між державами.

 Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок «впорядкованим» міжнародним відносинам, при чому впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, вказують на те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. З точки зору останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 – завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24.10. в Мюнстері (Вестфалія) в формі 2 мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одного боку, та королем Швеції та союзниками, з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, та королем Франції і союзниками – з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста – Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та ін. – зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція вступила в состав імперії і отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми. Швеції також було виплачено 5 млн. талерів на покриття військових витрат.

Оскільки територіальні поступки на користь Швеції було зроблено за рахунок Бранденбурга та Мекленбурга, останніх компенсували за рахунок секуляризованих єпископств та монастирів. Бранденбург отримав єпископства Гальберштадт, Камін, Мінден та право на приєднання архієпископства Магдебург після смерті архієпископа. Мекленбург отримав єпископство Шверин і Ратцебург, а також інші церковні території.

Франція приєднала 3 лотаринзьких єпископства – Мец, Туль та Верден – і отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання В. м. було проголошено Францію і Швецію – держави-переможниці.

В релігійній своїй частині Вестфальский мир  зрівняв в правах кальвіністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624, За німецькими князями залишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому політичну роздробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 року.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил в рамках регіональної міжнародної системи. В даному випадку, це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько 30 років. Здавалося б, що ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відносини між державами – динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та обов’язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змінах status quo.

Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція – формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції – здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох «офіційних» переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на колоніальну потугу. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала «природнім» її союзником. У трикутнику Франція-Англія-Нідерланди точитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.