Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Политические идеологии. 12

Либерализм

Либерализм стал исторически первой политической идеологией, родоначальниками которой были Дж. Локк и А. Смит. Их идеи обосновывали процесс становления самостоятельного индивида — представителя зарождавшейся буржуазии. Экономически активная, но политически бесправная буржуазия выразила свои притязания на власть в либеральной доктрине.

Базовые ценности либеральной идеологии — священность и неотчуждаемость естественных прав и свобод личности (права на жизнь, свободу и частную собственность), их приоритет над интересами общества и государства. Индивидуализм при этом был главным социальным и экономическим принципом. В социальной сфере этот принцип воплощался в утверждении абсолютной ценности человеческой личности и равенстве всех людей, признании неотчуждаемости человеческих прав на жизнь. В экономической сфере пропагандировалась идея свободного рынка ничем не ограниченной конкуренции. В политической сфере был сформулирован призыв признать права всех индивидов и групп на управление общественными процессами, осуществить разделение властей, идею правового государства с ограниченными возможностями вмешательства в жизнь общества.

Консерватизм

Консерватизм базовыми ценностями называет порядок, стабильность и традиционализм. Эти ценности проистекают из политической теории, согласно которой общество и государство являются результатом естественной эволюции, а не договора и объединения граждан, как считает либерализм. Логика прогресса задана свыше, поэтому нет необходимости вмешиваться в ход исторического развития. Принципы частной собственности, рынка и свободного предпринимательства есть естественный результат развития общества. Политическими идеалами консерватизма являются сильное государство, четкая политическая стратификация, когда власть принадлежит элите, а свобода есть осознанная лояльность граждан и групп.

Коммунизм

Коммунизм как идеология сформировался на основе марксизма. В противовес господствовавшему в XIX в. либерализму марксизм сформулировал учение о построении справедливого общества, в котором будет покончено с эксплуатацией человека человеком и будут преодолены все виды социального отчуждения человека: от власти, собственности и результатов труда. Такое общество было названо коммунистическим. Марксизм стал мировоззрением пролетариата, появившеюся в результате произошедшего промышленного переворота.

Базовые ценности при этом следующие:

общественная собственность на средства производства материальных благ;
классовый подход к регулированию социальных отношений (главная цель — защита интересов неимущих слоев в ходе классовой борьбы за искоренение частной собственности на средства производства; пролетарская революция — путь достижения этой цели);
воспитание нового человека, презревшего материальную выгоду, ориентированного на моральные стимулы к труду;
забота об общественных интересах взамен индивидуализму, труд на общее благо («кто не работает, тог не ест»);
идеал равенства и принцип эгалитаризма, т. е. «равенство результатов» против «равенства возможностей» в либерализме;
коммунистическая партия как главный механизм интеграции элементов социальной структуры (для полной реализации этой функции партия должна срастись с государством, которое под ее руководством постепенно заменится системой общественного самоуправления).

Социалистическая демократия

Социал-демократизм стал сегодня политической доктриной центристских сил. Его идеи зарождались как «левая» идеология, как одно из течений внутри марксизма. Основы социал-демократизма сформировались в конце XIX в. и вошли в историю как социал-реформизм. Их признанный основоположник — немецкий политический философ Э. Бернштейн. В книге «Проблемы социализма и задачи социал-демократии», других работах он отверг многие положении марксизма: обобострении противоречий буржуазного общества, о необходимости революции и диктатуры пролетариата как единственного пути к социализму и др. По его мнению, новая обстановка в Западной Европе позволяет добиться утверждения социализма путем ненасильственною демократического давления на политические и экономические позиции буржуазии, осуществления структурных реформ во всех сферах общественной жизни, развития различных форм кооперации. Многие из этих идей вошли в политическую доктрину современной социал-демократии. Эта доктрина была сформулирована в концепции демократического социализма. Главными ценностями провозглашены идеалы: свобода; справедливость; солидарность. Социал-демократы убеждены, что демократические принципы должны распространяться на все сферы: экономика должна быть плюралистической; возможность трудиться и получать образование должна быть обеспечена всем; и т. д.

Национализм

Рассмотрим национализм. Часто это понятие воспринимается негативно, что, по существу, не совсем верно. Можно говорить о наличии двух типов национализма: созидательного и разрушительного. В первом случае он способствует сплочению нации; во втором — направлен против других народов и несет угрозу не только для чужого, но и для своего общества, превращая национальность в верховную и абсолютную ценность, которой подчиняется вся жизнь.

Принято считать, что этническое происхождение — это самая обшая характеристика, объединяющая нацию. Если люди говорят о себе как о якутах, русских, евреях и т. д., значит, они указывают на этнос, но когда называют себя россиянами, то включают в это понятие политический компонент — гражданство. США, Россия или Швейцария, например, включают несколько этнических групп. И наоборот, люди, принадлежащие к одному этносу, могут проживать в разных странах. Немцы живут в ФРГ, Лихтенштейне, а у австрийцев и швейцарцев — германское происхождение. Нацией является совокупность разных этносов, тесно взаимодействующих, объединяющихся в границах данной страны и отождествляющих себя с ней.

В идеологии национализма происходит слияние идеи этноса с идеей страны для этого этноса. На данной основе возникают движения, настойчиво требующие совмещения политических границ с этническими границами. Национализм может согласиться с присутствием «ненационалов» во имя нации или ратовать за их ас- си милицию, изгнание, даже уничтожение. Большинство исследователей настаивают на патологической природе национализма, его страхе перед инородным и оттого ненависти к нему, на близости к расизму и шовинизму. Тем самым национализм превращаемся в одну из наиболее опасных современных идеологий.

Фашизм

В отличие от либерализма, консерватизма и коммунизма, защищающих интересы отдельных социальных групп, фашизм опирается на идею расового превосходства и призывает к интеграции населения вокруг целей национального возрождения.

Фашизм (от ит. fascio — пучок, связка) — это идеология, пропагандирующая шовинистический национализм, дополняющийся расизмом и антисемитизмом. Одни исследователи считают фашизм единым феноменом, другие исходят из того, что в каждой стране развивался свой, специфический фашизм. Классические образцы — итальянский фашизм и немецкий национал-социализм (нацизм). Фашисты были не только крайними националистами, но прежде всего радикальными государственниками. Для фашистских теоретиков именно государство во главе с вождем — воплощение группового сознания.

Исторические формы фашизма были вызваны к жизни глубоким экономическим кризисом конца 20-х гг. XX в. В этих условиях классические либеральные ценности перестали быть основными мотивами человеческой деятельности и факторами интеграции общества. Процессы обнищания населения, разрушения прежней социальной структуры и появления значительных маргинальных и люмпенских групп обесценивали либеральные идеалы свободной личности. В такой ситуации вдохновляющую роль сыграли ценности национального возрождения и единства. Особенно актуальными они стали для Германии, поскольку национальное самосознание ее населении было более всего унижено поражением в Первой мировой войне 1914-1918 гг. Немецкая модель фашизма отличалась высоким уровнем тоталитарной организации и откровенным расизмом. Несмотря на поражение Германии в 1945 г. и запрет этой идеологии, фашизм время от времени возникает вновь в виде неофашистских партий. Экономические трудности, межнациональные противоречия и другие кризисные феномены провоцируют неофашистские проявления.

Анархизм

Анархизм занимает во многом противоположные фашизму позиции в отношении государства. Анархизм (греч. anarchia — безначалие, безвластие) — это:

идеология, провозглашающая своей высшей целью достижение равенства и свободы с помощью упразднении любых форм и институтов власти с их принудительным характером в пользу ассоциаций, основанных на добровольном сотрудничестве между индивидами и группами;
любые направленные против государства идеи, а также соответствующая им практика.

Ряд анархистских идей появился еще в античные времена. Но развитая теоретическая система анархизма была создана английским писателем В. Годвином, выдвинувшим в «Исследовании о политической справедливости» (1793) концепцию общества без государства. Разработка экономической основы анархизма и включение этого понятия в научный оборот были осуществлены немецким мыслителем М. Штирнером («Единственный и его собственность», 1845). Он предложил эгоистическую версию экономического анархизма («союз эгоистов»), состоящую во взаимном уважении и в обмене товарами между независимыми производителями.

В развитие анархистской доктрины внесли большой вклад русские мыслители. М. А. Бакунин отстаивал («Государственность и анархия», 1873) идею революционного уничтожения государства и создания свободной федерации крестьянских и пролетарских сообществ, коллективно владеющих орудиями труда (коллективистская версия анархизма). П. А. Кропоткин на основании сформулированных им биосоциальных законов взаимной помощи призвал («Взаимная помощь как фактор эволюции», 1907; «Современная наука и анархия», 1920) перехолить к федерации свободных коммун путем уничтожения частной собственности и государства (коммунистическая версия анархизма).

Современные формы анархизма отличаются большим разнообразием. Сегодня в литературе можно встретить упоминания об анархизме экологическом, контркультурном, этнонациональном и т. д. Явный неоанархистский потенциал имеет движение антиглобалистов (один из идеологов — итальянец Т. Негри).

Роль идеологии в политике

Идеология в политике призвана заниматься обоснованием интересов и ценностей тех или иных социальных слоев, классов, этносов, концессий. Каждая идеология стремится доказать правомерность своих взглядов, идей, ценностей и несостоятельность других. Так, В. И.Ленин ввел категорию «научная идеология». Он считал, что в домарксистских идеологиях содержались лишь научные элементы, но только марксизм может считаться научной идеологией.

Политическая идеология разрабатывается и обосновывается представителями политических элит для распространения среди населения. И чем больше людей становятся приверженцами той или иной идеологии, тем больше шансов у данной элиты завоевать политическую власть.

Политическая идеология способна объединить большие группы людей для достижения определенных целей. Она придает смысл и направление общественному движению. При этом важно, чтобы основные положения данной идеи выражали интересы этих людей. Фашизм в Германии в 30-х гг. XX в. приобрел массовый характер, потому что в своих выступлениях Гитлер затрагивал самые насущные проблемы немецкого народа и обещал в ближайшее время их решить. Большевики обещали измученному войной, голодом и разрухой народу, что «нынешнее поколение будет жить при коммунизме», и многие поверили этим популистским обещаниям. Оболваненный коммунистической идеологией народ сам способствовал приходу к власти политических авантюристов (большевиков).

Политическая идеология способна сплотить и разъединить людей, сделать их союзниками или врагами, воинами или пацифистами. Поэтому идеология является мощным оружием в политической борьбе.

Отсутствие в стране, в обществе доминирующей, способной объединить и мобилизовать людей на достижение общественных целей идеологии делает общество и государство аморфным образованием, где каждый преследует свои личные или групповые цели и интересы, отвергая социальную ответственность за будущее страны.

В период борьбы с тоталитарной коммунистической идеологией в России (конец 80-х — начало 90-х гг. XX в.) был взят курс на деидеологизацию страны.

Політичний режим -- це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється
державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.
Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.
Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія -- це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія -- це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.
Демократичний режим -- це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.
Авторитарний режим -- це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
Політичний режим - теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.
Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.
Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства^ і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дю-верже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства
.
Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.
Природно, політичний режим - політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів - політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основні компоненти політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і який відповідає інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправляється вільно, відображає більшістю, що поважає права меншості». Тут чітко визначено: демократія - завжди політична влада більшості над всім народом і завжди незмінна повага думки меншості і її права вільно конституювати опозицію.

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ
2.1 Демократичний політичний режим
У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).
Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.
Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:
Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.
Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.
Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.
Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм.
2.2 Авторитарний політичний режим
Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в крайню форму - тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству і нав'язане йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведінка. Об'єктивність авторитаризму може бути зв'язана з активною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властивості авторитаризму відрізняють від інших типів прояву влади і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх верств влади. Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.
Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або група осіб (військова хунта та ін.).
Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична опозиція існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об'єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. По-третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Опора, в разі необхідності, на силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.
Політична поведінка влади при авторитарному режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко і ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем. Авторитарні системи визначити дуже тяжко. Автократія - влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури (авторитарна влада).
В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, є ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає - монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі - Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії.
2.3 Тоталітарний політичний режим
Тоталітаризм - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму.
Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. О. Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж. Оруелла "1984".
З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х. Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К. Фрідріхом і З. Бжезинським, найбільш популярна в політології.
Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):

· офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

· масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

· монополія партії над ефективними засобами комунікації;

· концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

· централізований контроль і керівництво економікою;

· система терористичної поліцейської влади.

Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б. Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий". Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку.

2.4 Ліберальний політичний режим

Авторитарний політичний режим, допускаючи і культивуючи окремі демократичні інститути - необхідний етап суспільної еволюції від тоталітаризму до демократії. Але такий режим відгороджує маси від сфери політичної діяльності, спрямовуючи їх активність винятково в русло економічних інтересів. У тих же випадках, коли суспільство охоплюють політичні пристрасті, що не дозволяють утвердитися режиму авторитаризму, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу, тоді формується політичний режим - ліберальний. В умовах ліберального політичного режиму при різноманітності форм власності зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва. Але на відміну від тоталітарного суспільства, що також засновується на пріоритеті суспільної власності, тепер допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Влада постійно веде діалог з представниками політичних партій у владних структурах.

Ліберальний режим мав місце в країнах західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але виникав ліберальний режим в умовах економіки, яка ефективно розвивається, і суспільства, що вже йде по демократичному шляху. Соціалістичний експеримент в таких умовах переслідував зовсім певну мету: знайти оптимальну рівновагу між свободою особистості і суспільними інтересами. Застосовуючи засоби насилля, соціалісти, не заперечуючи в далекому майбутньому необхідності заміни приватної власності суспільною, спробували підпорядкувати державному контролю і регулюванню основні сфери виробництва та споживання. Але ініціювавши бурхливий розвиток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки, альтернативних політичних і державних структур, ліберальний режим зазнає крах у сфері економіки - її ефективність різко впала вже при перших кроках націоналізації.

В сучасних умовах соціалісти франції та Іспанії, що перебувають у владі, відмовилися від ідеї націоналізації економіки, вбачаючи її руйнівний вплив. Більш того, процеси роздержавлення ведуться саме за їх наполяганням. Але соціалісти не відмовилися від утопічної ідеї про можливість одночасного досягнення повної рівності людей і соціальної справедливості. Привабливість соціалістичних ідей, як і ліберального політичного режиму, тепер невелика в країнах так званого «дальнього зарубіжжя», але продовжує залишатися предметом дискусій в політичних колах співдружності незалежних держав і демократичних країнах східної Європи

ВИСНОВКИ

Поняття «політичний режим», а також класифікація політичних режимів не втратили в сучасні дні своєї актуальності. Вони вимагають розвитку відповідно до сучасних умов в світі. Саме політичний режим визначає політичну атмосферу суспільства, на відміну від порівняно стійких правових норм, він рухомий і здатний еволюціонувати в різних напрямах. Вивчаючи конкретні різноманітні форми політичних режимів, що існували в минулому і теперішньому часі, потрібно, виходячи з сучасних гуманістичних вимог до політичної науки, розглядати кожний режим саме по відношенню до конкретної особистості, її найважливіших прав і свобод. В політичному режимі дійсно виявляється функціональна сторона державної влади і інших інститутів політичної системи. Саме через політичний режим держава чинить вплив на суспільство. Але і сам політичний режим по відношенню до форм функціонування державної влади володіє самостійністю. З його допомогою можна визначити різні періоди життєдіяльності основних інститутів політичної системи суспільства, розвитку або ерозії демократії, ступінь участі мас у формуванні органів влади.

Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), що безпосередньо ставить перед собою завдання оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування.

В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Історія[

Термін “партія” (лат. pars/partis - частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз -- витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу -- парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд з поширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства. Розширення народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну кількість своїх потенційних прихильників. Зі зростаючою кількістю осіб, які не лише мають право обирати, але й право бути обраними, з’явилася небезпека безладдя у вільному політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і програмами, виборець у такому хаосі політичних прапорів навряд чи міг зробити обдуманий і виважений вибір.

Крім того, формування уряду у парламентській системі за такого величезного розмаїття представлених точок зору було вкрай складною, якщо не сказати майже неможливою, справою. Таким чином, постала необхідність певних форм організації між офіційними особами чи кандидатами на політичні посади і тими групами громадян, котрі їх підтримують, з метою сприяння цим особам у здобутті або збереженні влади. Так, протягом XIX — початку XX століть у західних демократіях виникають політичні партії, які об’єднують громадян у більш чи менш формально організовані структури, призначені забезпечити кандидатів на політичні посади у державі і культивувати громадську підтримку в суспільстві, необхідну для їх обрання на основі їхніх спільних заяв принципів і програм діяльності.

Спочатку це були так звані “внутрішньо створені” партії в межах певної парламентської асамблеї, у подальшому переважали “зовнішньо створені” (поза парламентом) партії, які відображали вимоги і потреби різних соціальних верств і класів для їх законодавчого та самоврядного представництва. Яскравим прикладом таких “зовнішньо створених” партій є соціалістичні робітничі партії, що поширилися в Європі з початку нинішнього століття. Трохи пізніше таким чином виникли комуністичні, націоналістичні та фашистські партії, котрі вимагали вже не лише реформ, але повної трансформації суспільств, у яких вони діяли. Поява та розвиток цих партій знаходили сприятливий ґрунт саме серед суспільств з нерозвиненими демократичними інституціями, передусім такими як парламент та інші представницькі органи влади, а також за умов слабкої, хиткої виконавчої влади.

Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників.

Ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час розмірковувань виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію безвідносно до змін у складі її кандидатів. На багатьох виборців з часом назви партій вже діяли як певні кодові символи, які викликали прихильну або несхвальну реакцію, навіть коли виборець мало знав про склад та особисті якості партійних кандидатів.

Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об’єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу.

З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці 1).

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб’єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

Функції партій

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -- до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв’язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже, зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка -- проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” -- комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” -- соціального індикатора і відповідно -- інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій” (Г.Уоллес) 2). Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.