Політичні погляди М. Драгоманова

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Державний заклад «Луганський державний медичний університет»

 

 

Кафедра філософії та соціальних наук

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

З дисципліни «Політологія»

Тема: «Політичні погляди М. Драгоманова»

 

 

 

 

Виконала: студентка І курсу

педіатричного факультету

групи №30

Морозова Валерія Ігорівна

 

Перевірив: викладач кафедри

Нікітенко Н. А.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Луганськ – 2012

План

 

Вступ...............................................................................................................3

 

1. Біографічна довідка: життя і політична діяльність.........................................6

1.1 Навчання...................................................................................................6

1.2 Громадська діяльність.............................................................................7

1.3 Публіцистична діяльність.......................................................................9

 

2. Літературна і видавнича діяльність.................................................................11

2.1 Драгоманов - політичний емігрант.......................................................11

2.2 Микола Васильович Ковалевський – прихильник М. Драгоманова..13

2.3 Видання журналу «Громада».................................................................14

 

3. Поява книги-монографії....................................................................................16

 

Висновки………………………………………………………………........19

 

Література......................................................................................................21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Народ, що не шанує своїх  великих людей, не варт звання освіченим  народом. Драгоманов для нас є  чимось більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Голос єго був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління.

І.Франко.

 

Політичні процеси, які  відбуваються в сучасній українській  державі, свідчать про переорієнтацію певної частини населення в напрямку відносин з Європою. Європейський вектор зовнішньої політики фігурує в програмах політичних партій, а перспективи подальшого зближення України та Європи викликають досить бурхливу, як позитивну, так і негативну, реакцію в українському суспільстві. Утім, не лише політична, але й культурна інтеграція є предметом жвавих дискусій.

Постать і творчий  спадок Михайла Драгоманова (1841-1895) традиційно викликають значний інтерес  українських дослідників. Проте, відомий  історик, фольклорист, полеміст та суспільно-політичний діяч з широким колом наукових зацікавлень є одночасно знаним і невідомим для дослідників української історіографії. Такий стан речей зумовлений низкою чинників: нескладеною залишається повна бібліографія праць М. Драгоманова; існує усталене коло робіт історика, які піддаються аналізу та критиці; багато аспектів його наукової і суспільної діяльності залишаються поза увагою вчених. Одним з недостатньо висвітлених аспектів є просвітницька діяльність Михайла Петровича та її оцінка в історіографії. Необхідність реконструкції цілісного образу М. Драгоманова, створеного в українській історіографії, та об’єктивна оцінка творчого доробку історика визначають актуальність обраної теми.

На сьогодні не існує  жодного спеціального дослідження, яке було б присвячене огляду історіографічних оцінок просвітницької діяльності М. Драгоманова в контексті загальноєвропейського просвітницького руху. Отже, завданням даної роботи є систематизація та аналіз існуючих в драгоманознавчих студіях поглядів на сутність і значення цього вектору суспільно-політичної діяльності вченого.

Джерелами для реконструкції  розуміння М. Драгомановим важливості студіювання європейської літератури та прилучення до європейських цінностей  є його публіцистичні твори: “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879 р.), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891 р.) та полеміка з Б. Грінченком, в “Листах на Наддніпрянську Україну” (1892-1893 рр.). Чимало зауважень про значущисть просвітництва в широкому розумінні міститься в листуванні історика з небогою Лесею Українкою, учнями (М. Павликом, І. Франком) та ін.

Підвалини майбутньої історіографічної оцінки просвітницької діяльності Михайла  Петровича Були закладені ним  самим в “Автобіографії” та автобіографічній повісті “Два вчителі”. Аналіз цих  автобіографічних творів свідчить про  закладання основ “європейськості” майбутнього історика вже в підлітковому віці. В цьому процесі можна виокремити кілька етапів. Перший – полтавський. Під час навчання на майбутнього історика вплинули кілька особистостей – вчитель латини, який приділяв більше уваги літературі замість граматики; вчитель історії, який не лише заглиблювався в сутність історичних подій та явищ, але й закликав до самоосвіти, вивчення іноземних мов й ознайомлення з оригінальною зарубіжною літературою. До того ж юнака оточували однодумці, з якими він читав Ф. Шлоссера, Ф. Гізо, В. Прескота, Джілліса.

Другий – київський. У залученні до європейських наукових здобутків багато дало йому навчання в Київському університеті, в якому  завдяки попечителю М. Пирогову була допущена майже європейська академічна свобода. Не останню роль в наближенні М. Драгоманова до кращих здобутків європейської інтелектуальної скарбниці зіграли його антикознавчі студії доеміграційого періоду. Такими ббули початкові етапи формування у свідомості М. Драгоманова стійкого переконання в необхідності поширення здобутків європейської науки серед широкого українського загалу задля його подальшого майбутнього.

Третій – галицький. Найбільш суперечливий в практичній реалізації його поглядів. Знайомство М. Драгоманова з Галичиною та Закарпаттям відбулося 1875 р., після трирічного відрядження в Європу (1870-1873 рр.), під час його перебування тут на канікулах. Пізніше, в „Автобіографії” історик зазначив, що не дивлячись на свою близькість до Європи, переважна більшість навіть освічених галицьких інтелігентів не знає ані європейської літератури, ані новітніх європейських суспільно-політичних ідей. Утім, у порівнянні з віденською зустріччю 1871 р. спостерігається еволюція в поглядах галичан, але вони ще не стали європейцями.

Подібною до Галичини ситуація була і серед київської радикальної молоді. М. Драгоманова вразила величезна відсталість молодих людей від європейських інтелектуальних здобутків, незнання іноземних мов і, як результат, неможливість безпосереднього прилучення до європейської культури в широкому її розумінні. В цей час відбувається остаточне утвердження драгоманівської думки про те, що ”...саме європеїзм, або космополітизм...являється найкращою підвалиною для українських стремлінь...”. Саме ця думка та її практична реалізація у вигляді пропаганди М. Драгомановим європейської та російської культур стала основою для історіографічних оцінок просвітницької діяльності історика.

 

 

 

 

 

 

1. Біографічна довідка: життя і політична діяльність

Непересічним представником  ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Життя його є тісно пов'язане з його політичною діяльністю.

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні  дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист, учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю.

«Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби.» - згадував пізніше  Михайло Петрович.

 1.1 Навчання

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв  історію, географію, мови, захоплювався античним світом. А ще місцевий учитель історії О. Стронін прищепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував М.Драгоманов, який і сам згодом став одним з перших українських просвітителів.

Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській  гімназії. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дісциплінами, а надто минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю.

Це були часи накопичення  знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок. Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів. здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі. як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

  Восени 1859 року М.Драгоманов  вступає на історико-філологічний  факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало  українських діячів, завжди була індикатором суспільних суперечностей, тож неважко уявити, які настрої панували серед студентства напередодні і на початку суспільних реформ у Росії. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську».

Ще під час навчання М. Драгоманов ступив на освітянську  ниву: викладає у недільній школі  на Подолі, а після її закриття - у Тимчасовій педагогічній школі.

1.2 Громадська діяльність

 Згодом, випустившись з університету, не пориває з педагогічною діяльністю - працює в 2-й Київській гімназії.

М.Драгоманов намагався  встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», - виявилися пророчими.

  У 1863 році М.Драгоманов  стає членом Громади. Ці об'єднання  виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з'явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких масс, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт - Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный элемент в народном образовании», «О педагогическом значении малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики русіфікації школи й обстоює навчання рідною, українською мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відігравали значну роль в розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та держави і доходить висновку, що суспільство - цілісна система, розвиток якої тісно повўязаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Зменшивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темрявоою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

1864 р. М. Драгоманов  одружується з актрисою Людмилою  Кучинською, яка стала йому вірною дружиною і помічницею. В першій половині 1870 - х рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала і популяризувала в російських журналах твори українських письменників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства.

 

1.3 Публіцистична діяльність

З середини 60-х років  становлення М.Драгоманова як ученого  відбувається у тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова - історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних - мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підгрунтя означуваного питання.

У своїй першій грунтовній праці з історії України «Малороссия  в ее словесности» М. Драгоманов показав  себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши розповідь з прадавніх часів, він доводить, що сучасний український народ - спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. він - приват-доцент, а з 1870-го - доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфікаціі у 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон.   Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Під час свого перебування за кордоном у 1871-1873 рр. М. Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді у Європі соціалістичних ідей. Повернувшись додому, він доводив, що «радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл». Опираючись на цю формулу, він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему.

У великих університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомиться з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов`янських народів, серед галичан у складі Австро-Угорщини і поляків у складі Німеччини.

Особливе місце в  політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості.

  Трирічне закордонне  турне М.Драгоманова було надзвичайно  плідним для молодого вченого.  Він тепер міг критично оглянути  й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом.

1873 р. він повертається  до Росії з уже сформованою  політичною доктриною федеративного  соціалізму. Майбутня держава уявлялося  йому федерацією вільних громад, які б обўєднували людей на  підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: духовно-просвітницький, політичний(здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Літературна і видавнича діяльність

2.1 Драгоманов - політичний емігрант

Про життя Драгоманова  як політичного емігранта найліпше свідчить його літературна, наукова  і видавнича діяльність, схарактеризована нами повище. Упродовж вісімнадцяти років, які він прожив за кордоном до самої своєї смерті, не було жодної бодай скількись важливої події, на яку б він не відгукнувся. Його літературна і видавнича діяльність українською мовою була присвячена не тільки політичному пробудженню українських народних мас і пропаганді серед них соціалізму, але й усебічному розвиткові української культури і літератури. Так, наприклад, уже в 1877 році він видає свою працю "Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії", де розбирає питання про народну освіту в Україні під найширшим культурним поглядом, і то з використанням даних зі свого особистого педагогічного досвіду. В 1879 році у четвертому випуску збірки "Громада" з'являється його історико-літературне дослідження "Шевченко, українофіли і соціалізм", яке Ів.Франко у передмові до його другого видання називає "окрасою української критичної літератури". Крім того, Драгоманов написав цілу низку популярних брошур. Ще до від'їзду з Києва йому пощастило видати брошуру "Про українських козаків, татар та турків", яка знайомила українського читача, з огляду на очікувану російсько-турецьку війну, з історією зіткнень України з Туреччиною. Після того в Женеві він написав і видав спільно з С.А.Подолинським брошури: "Про багатство та бідність" і "Про хліборобство", — і самостійно: "Про те, як наша земля стала не наша" і "Про те, як де земля поділена і як би слід її держати". Головним його виданням у Женеві українською мовою була збірка "Громада", де більшість статей є писані ним. Ініціатива цього видання належала не йому, а іншим членам "Старої Громади", і ця ж таки київська організація в цілому своєму складі зобов'язалася підтримувати видання Драгоманова літературно і матеріально. Та помалу ця підтримка з батьківщини чимраз слабшала. Врешті, біля середини 80-х років під впливом урядової та суспільної реакції поміж Драгомановим і "Київською Громадою" показалося велике охолодження. У грудні 1885 року, довго не маючи жодної звістки з батьківщини, він скаржиться у листі до Ів. Франка, що незважаючи на сотню друзів, з котрими він уклав братерську спілку, незважаючи на його праці, в яких найзаклятіші вороги знаходили дещо вартісне, незважаючи, зрештою, на його готовність працювати і робити що завгодно, він сидить без діла. Потім він додає, що часами він цілком об'єктивно передбачає можливість нервового удару чи божевілля, коли ж у нього з'являється думка про самогубство, то його втримує не так турбота про дітей, як про не виданий ще третій випуск "Политических песен украинского народа". Історія поступового розходження Драгоманова з "Київською Громадою" ще не може бути написана, бо поки що немає досить матеріалу для того, щоб правильно висвітлити її. Втім, нещодавно опубліковано два чудових листи Драгоманова до "Громади", датованих лютим і квітнем 1886 року. В них він докладно спиняється на всіх питаннях, через які сталися незгоди і виникло взаємне охолодження. Листи ці просякнуті надзвичайною сердечністю і трагізмом тону; водночас вони вражають багатством аргументів, наведених на доказ того, що сам Драгоманов незмінно виконував зобов'язання, взяті ним на себе. Та це не тільки захисна промова, а й оскаржувальний акт. Проте ми не маємо даних, які дали б змогу судити про те, що наводила "Стара Громада" на свій захист і як вона точніше формулювала свої звинувачення проти Драгоманова. Це одне є безперечним, що під впливом реакції серед "громадян" запанувала гранична пасивність щодо політичних питань. Не спостерігши тих результатів від літературно-політичної та видавничої діяльності Драгоманова, яких від неї сподівалися, багато хто з "громадян" зовсім охололи до неї і навіть заперечували безсумнівні позитивні сторони її. Водночас різкіше виявилися і старі незгоди: одні з "громадян" вважали Драгоманова занадто радикальним з погляду політичного, інші — замало радикальним із погляду національного. Зрозуміло, що за таких умов спільна праця "Київської Громади" і Драгоманова не могла далі тривати.

2.2 Микола Васильович Ковалевський – прихильник М. Драгоманова

Межи членами "Старої Громади" були й безумовні прихильники Драгоманова, котрі до того ж дуже завзято обстоювали його ідеї та інтереси. Один із них, Микола Васильович Ковалевський (1843 — 1897), навіть визнав за потрібне вийти з "Громади", щоб бути цілком вільним у організації підтримки Драгоманова. В останні десять років життя Драгоманова, коли київська та інші "Громади" зреклися політичної діяльності і цілком поринули у культурну працю, Ковалевський був найбільш невтомним і провідним організатором матеріальної та моральної підтримки, яку подавали Драгоманову з батьківщини. Він об'єднував усіх поодиноких членів старих "Громад", котрі зоставалися вірні ідеям Драгоманова, і провадив найенергійнішу агітацію і пропаганду цих ідей, знаходячи їм нових прихильників, для чого без упину подорожував по всій Україні. За його наполяганням і на зібрані ним кошти було видано твір Драгоманова "Вольный союз". Потім, оскільки було визнано, що політичний орган тимчасово не може мати успіху і впливу через страшенну суспільну реакцію, дійшли думки, що Драгоманов поки напише історію української літератури в її зв'язку з історією культури. Ковалевський збирав кошти, аби Драгоманов мав змогу виконати цю роботу, і Драгоманов узявся за неї. На підготовчих монографіях ця робота спинилася, й "історія української літератури" лишилася ненаписана. Знову відкрилася можливість писати на політичні теми, треба було провадити політичну пропаганду й агітацію, — все це, а потім і смерть, завадили Драгоманову створити цю працю.

В останні роки життя, коли його особливо гнітило становище  емігранта і сушила велика туга за батьківщиною, зв'язок із громадським і політичним життям Галичини був йому єдиною розрадою. За його власними словами, Галичині він завдячує тим, що "не перетворився на безгрунтового емігранта і тілом і душею". За півроку до його смерті, у грудні 1894-го, його друзі і прихильники в Галичині врядили свято з нагоди 30-річчя його літературної діяльності. У цьому ювілеї, котрий він сам гірко називав своїм похороном, взяла участь і ціла Україна; з усіх найвіддаленіших навіть її куточків надсилали адреси І вітання у прозі та віршах. В одному віршованому вітанні з його рідної Полтавщини було дуже гарно схарактеризовано величезну вагу його доробку в небагатьох словах:

 

Бажали ми народові свободи,

Бажали ми, щоб очі  він розкрив,

І, як другі всесвітнії народи,

Для поступу, для правди й щастя жив.

І тут над всі, мій  брате незабутній,

Здіймавсь Твій стяг, лунав  Твій глас могутній.

 

2.3 Видання журналу «Громада»

Мету перебування за кордоном і напрям своєї діяльності Драгоманов сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну, по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думки, в тому числі західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні. Тобто зв′язок України з Європою повинен стати двостороннім. Важливо було надати українському рухові загальноєвропейського звучання, домогтися його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським». Розповівши про багатство української літератури, Драгоманов висловив надію, що «конгрес не залишиться байдужим до наших скарг і знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував слов′янські народи, що виступали проти панування Туреччини. Вагомим для популяризації ідей українського руху стало знайомство Драгоманова з одним з провідних європейських соціал-демократів - Е. Бернштейном.

Найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878-1881 рр. виходять п`ять номерів журналу «Громада», який став для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з′явилася політична програма українського руху з вимогою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал - «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти самодержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на кожного учня витрачають в середньому 1000 крб. на рік, а в народній - 4 коп. Його дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського народу. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав. Головна тема «Громади» - дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти.

Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами «Народної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їх, зокрема в статті «Малоруський інтернаціоналізм», за нехтування національного питання та великодержавний шовінізм. Докоряв і молодим українцям, котрі вступали до російських революційних організацій, бо вважав, що соціалістичні партії розумітимуть і обстоюватимуть потребу народу, якщо будуть національ-ними.

Видання «Громади» й  статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули увагу всієї Європи. А тим часом його стосунки з українським рухом у Росії складалися значно гірше. Радикалізація поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії - з другого, призвели до припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше й до відкритого розриву між ними. Але він зберіг добрі стосунки й листувався з М. Лисенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів навчання в Полтавській гімназії, а відтак у Київському університеті.

 

3. Поява книги-монографії

Михайло Драгоманов належить до тих протагоністів історії, які  не потребують презентації. Ім'я мислителя  незмінно було на вустах сучасників, та й понині його творчість глибоко  цікавить громадсько-політичну та наукову  думку.

Підтвердженням цього  є поява рецензованої монографії, яку її автор розглядає як «одну  із спроб» у ланцюгу праць, написаних  до нього, і тих, що ще будуть написані. Сенс своєї студії він вбачає у  «новому прочитанні» політичної спадщини українського мислителя.

Саме таке завдання робить книгу по-справжньому цікавою. Адже історіографія проблеми надзвичайно  масштабна за кількістю публікацій і строката за своїми оцінками та присудами, часто протилежними — від апологетики  до прямих звинувачень. Таке багатоголосся окреслилося вже у перших відгуках про Драгоманова, що пролунали з боку його найближчих соратників — Михайла Павлика та Івана Франка.

Цілком логічно, що книга  починається докладним аналізом літератури про Драгоманова за більш  як столітній період. Тут простежуються напрями, зигзаги і баталії історичної думки, з'ясовуються причини різнополярних оцінок. За рівнем осягнення масиву матеріалу і ретельністю його розгляду ця частина монографії — один з найкращих історіографічних аналізів в усьому драгоманознавстві.

Сама ж характеристика політичних поглядів мислителя викладається у чотирьох розділах — «М. Драгоманов у пошуках суспільного ідеалу», «Національне питання: від теорії до практики», «Політична етика Михайла  Драгоманова», «Розвиток поглядів М. Драгоманова на державно-політичну організацію суспільства». Обрана структура дослідження дала можливість охопити широке коло тем. Це соціально-економічні засади формування світогляду Драгоманова, його уявлення про взаємозв'язок соціалізму і демократії, ставлення до марксизму і роздуми про українську Реформацію, тлумачення суспільного поступу, погляди на роль церкви в суспільній модернізації, трактування національної ідеї, теорії «плебейської нації», прав людини, системи самоврядування, політичної організації національно-визвольного руху та ін.

 Вельми широкий  діапазон розглянутих проблем  допомагає уникнути одномірності  у характеристиці політичних  ідей Драгоманова. Важливо, що  ідеологічні набутки мислителя  аналізуються у тісному зв'язку  з реаліями тогочасної дійсності, станом політичної свідомості українського народу, а сама теоретична платформа Михайла Драгоманова подається як результат безперервних пошуків найефективніших моделей політичної діяльності. Особливої ваги надавало проектам Драгоманова те, що він спирався на дані соціологічних досліджень. З цього погляду неабиякий інтерес становлять сторінки книги, де йдеться про використання вченим фольклорно-етнографічних матеріалів як масового джерела, важливого для визначення реальних цілей і методів боротьби за національне відродження України.

При вивченні діяльності М. Драгоманова, як і будь-якої іншої  історичної особи, неминуче постає запитання: до якої суспільно-політичної течії  її віднести? В історіографії вже  пропонувалися відповіді на нього, проте дискусії тривають і досі. Включається в них і автор монографії, який рішуче заперечує оцінки драгомановської спадщини в рамках народницької ідеології, панівної у тогочасних визвольних рухах на теренах Російської імперії. Як слушно зазначається у книзі, Драгоманов не приймав, більше того, критикував один з ключових постулатів народництва — про общину як зародок нового соціально-економічного ладу. Водночас тут обстоюється думка про неправомірність ототожнення світогляду українського мислителя «з будь-якою чітко визначеною ідеологічною доктриною чи, тим більше, окремою партійною доктриною». Подальший хід авторських міркувань завершується твердженням, що Драгоманов «не прийшов до створення і програмної фіксації якоїсь однієї чітко визначеної політичної доктрини». Хотів того дослідник чи ні, але в даному разі піддається сумніву сама цілеспрямованість таких розробок М. Драгоманова, як план формування української політичної нації, проекти «Вільної Спілки», Східноєвропейської федерації з їх далеко не аморфними, конкретно окресленими програмними засадами політичного й соціального визволення і співжиття українського та інших «недержавних» народів.

Чимало сторінок у  монографії присвячено драгомановським  ідеалам української самостійності. Аби уникнути спрощеної візії, авторові довелося долати густе плетиво емоційних оцінок і заідеологізованих стереотипів антидрагомановської літератури, з'ясовувати, із залученням численних джерел, характер і зміст федералістських програм Драгоманова, історичні умови їх появи і поширення. Дослідник доводить, що ці проекти не протистояли національній ідеї, а, навпаки, спиралися на неї, розглядалися як засіб знищення політичної централізації, уособленням якої була Російська імперія. Автор нагадує: сам Драгоманов пояснював, що пропонована ним «Вільна Спілка» «як держава була б не так федерацією, як конфедерацією». Саме на шляху спільних змагань пригноблених народів та формування федеративних (конфедеративних) зв'язків між ними відкривалася реальна перспектива здобуття Україною незалежності. Адже для здійснення інших проектів за доби Драгоманова в Україні не існувало ані умов, ані відповідної політичної сили у вигляді ідеологічно та організаційно розвиненого національного руху.