Політичні погляди Макіавеллі

Зміст

1. Вступ.
2. Розділ І. Короткі відомості про Нікколо Макіавеллі.
3. Розділ ІІ. Загальні риси ідей Макіавеллі.
4. Розділ ІІІ. Політичні ідеї, виражені в творчості мислителя.
5. Висновок.
6. Список використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Творчість Нікколо Макіавеллі органічно пов’язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але це не значить, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. І багато років після його смерті політики, дипломати, філософи сперечалися про його книги, розбиралися в його ідеях, не завжди погоджувалися з ним, але все рівно слідували його рекомендаціям.

Нікколо Макіавеллі – приклад людини дії і мислителя, практика й теоретика. Його девіз: «Спочатку жити, потім філософствувати». Він не мав знатного походження, блискучої освіти. Проте багате на події життя цієї талановитої людини, як служба секретарем при дворі Медичі у Флоренції – «лабораторії політичного досвіду», виконувані політичні та дипломатичні доручення, безцінні спостереження, неочікуваний крах кар’єри, а після цього – визнання, його літературна і філософська діяльність, популярність у наступних століттях – все це вимагає з увагою проаналізувати основні ідеї теоретичної спадщини Макіавеллі.

Нікколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у історії. За п’ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, соціологи, історики та культурологи продивилися  незліченні документи і зробили  безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі. Проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідеями і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких  поглядів, але нові дослідження (переважно  західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив  Макіавеллі та непорозуміння в інтерпретації  тверджень цього мислителя.

 

 

 

 

Розділ І. Короткі відомості про Нікколо Макіавеллі

 

Нікколо Макіавеллі народився в 1469 р. Батьки Макіавеллі, хоча і належали до давнього тосканського роду, були людьми з невеликим достатком, тому освіту він здобув досить скромну. Основною школою для нього було політичне життя Флоренції. Живучи в атмосфері «золотого віку» Флорентійської республіки, він став свідком досить бурхливих подій: встановлення тиранії Лоренцо Медичі, вторгнення французького короля Карла VIII, правління екзальтованого ченця Савонаролі. Якраз після усунення останнього в 1498 р., у віці лише 29 років Макіавеллі поступив на службу в республіканський уряд. Походження і здібності допомагали в кар’єрі, але Нікколо не мав зв’язків і коштів, через що так і не зміг досягти значних успіхів. Декілька років служби секретарем в Колегії Десяти, яка керувала закордонними і зовнішніми справами, не дали Макіавеллі ні грошей, ні становища. Макіавеллі часто і без особливого задоволення вирушав в дипломатичні місії, хоча деякі з них носили дуже важливий і делікатний характер. З 1506 р. він брав участь в організації флорентійської міліції, створення якої вважав дуже необхідним. Макіавеллі стверджував, що слід створити цивільну армію, здатну замінити найманців, у використанні яких він бачив одну з причин слабкості італійських держав. У цей «дипломатичний» період життя Макіавеллі набув досвіду і знання політичних інститутів та людської психології, що, разом з вивченням історії, стало основою для його творів. В його доповідях і листах того часу можна виявити більшість ідей, які Макіавеллі згодом розвинув в своїх творах. Сім’я Макіавеллі зростала і витрати відповідно також, та служба не давала належного прибутку і становища. Гіркота від життя накопичувалась і перетворилася на похмурий песимізм. Накопичення досвіду і спостережень стало єдиною радістю Нікколо. Після реставрації влади Медичі у 1512 р. Макіавеллі позбавили служби, звинуватили в участі в змові та піддали тортурам. У 1513 – 1520 рр. він перебував у вигнанні і жив в приміському маєтку, де написав найбільш значні твори, що зробили його знаменитим, – «Государ», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції», «Про військове мистецтво». Через деякий час гнів Медичі пом’якшився. Макіавеллі дозволили відвідувати друзів у місті, брати активну участь в літературних зборах. У 1520 р. він отримав посаду державного історіографа. У 1526 – 1527 рр. він поступив на службу в уряд Медичі, який вважав спроможним захистити незалежність Італії. Надії Макіавеллі на розквіт Флоренції і власну кар’єру виявилися марними. Рим був розграбований іспанцями, у Флоренції відновлено республіку. Оголошений її зрадником,  Макіавеллі, котрий тільки повернувся з фронту, був усунутий від політичних справ. Дух Макіавеллі був зломлений, здоров’я підірване, і як наслідок 22 червня 1527 р. у Флоренції обірвалося життя мислителя, котрий залишив нам свої твори, в яких житиме ще не одне століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Загальні риси ідей Макіавеллі

 

Ми називаємо Н. Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком – фундатором політології. Як соціальний філософ, Н. Макіавеллі здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, він повернув пізнання до реальності. Як політолог, Н. Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті підлягають теоретичному розглядові.

Перш ніж перейти до безпосереднього  викладу теоретичних положень Макіавеллі, необхідно хоча б коротко зупинитися на тому, що являла собою Італія в  той історичний період.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. Італію потрясали постійні війни, які гальмували економічний і культурний розвиток суспільства, вносили в нього кризові явища. Вона була поділена на декілька невеликих самостійних держав із найрізноманітнішими формами правління. Через колізію інтересів політичні непорозуміння виникали між ними ледь не щодня. Дружба союзників раптово переходила у смертельну ворожнечу суперників. Держави постійно воювали одна з одною.

Постійні чвари між ними призвели до того, що Італія стала здобиччю французів, іспанців і німців. Життя італійців  досягло найвищої напруженості. До цього ще слід додати й те, що князі постійно перебували в стані чекання різних змов і перемін. Та й самі вони готували отруту тим, кого в чомусь запідозрювали. Партії, змови, явні й таємні вбивства, підступні обіцянки правителів – такою була загальна картина морального стану Італії наприкінці XV – на початку XVI ст.

Народне господарство Італії, де вже  почали розвиватись елементи капіталістичних  відносин, перебувало в стані занепаду. Буржуазія найсильніших республік, таких як Флоренція і Венеція, прагнула полегшити свої труднощі політичним об’єднанням країни. Виразником настроїв молодої буржуазії став Н. Макіавеллі.

У своїй творчості Макіавеллі відмовився від релігійного світогляду і  досить різко виступив проти теологічних  уявлень про політику, державу  і право. Всі його погляди були перейняті світським духом. Відкинувши середньовічну концепцію божественної визначеності, Макіавеллі в повній відповідності з гуманістичними принципами Відродження розрізняв дві рушійні сили політики і всієї історії. Це: 1) fortuna – доля; 2) virtu – особиста енергія людини.

Доля, на думку Макіавеллі, не всемогутня сила, яка визначає вчинки людей  і не залишає їм ніякої самостійності. Людина таки пов’язана з певними обставинами, певними умовами життя, з якими вимушена рахуватися. Але вона – не пасивна істота, а творець, що йде наперекір долі, бо доля полюбляє показувати свою владу лише тоді, коли в людини немає мужності.

За вченням Макіавеллі, людина не повинна втрачати надію на краще, здаватися на милість долі, а мусить бути ковалем власної долі. Змальований  мислителем образ ініціативної людини-творця відповідав завданню політичного об’єднання Італії, виведення її з економічної та політичної кризи. Це вчення Макіавеллі не втратило свого значення і в наш час.

Макіавеллі був представником  прогресивної італійської буржуазії, який усвідомив необхідність знищення феодалізму, доступу до влади буржуазії. У своїх політичних творах він виступав як представник нового принципу, а саме – принципу національності. Його прагнення були скеровані на об’єднання Італії, на створення міцної національної держави. А міць держави, на його думку, визначав рівень згуртованості суспільства. А згуртованість і єдність залежали від рівня розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів. Об’єднували суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діяли в суспільстві, то в ньому формувалися громадянські чесноти, політична свідомість і загальнодержавні цінності. А там, де ці умови відсутні, годі й казати про єдину міцну національну державу.

Якщо ж громада не розуміє  потреби єдності, розмірковував  далі Макіавеллі, переймається власними, дрібними інтересами, панує егоїзм, нема патріотизму, то актуальними стають авторитаризм та примус – лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, яка втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильною та рішучою.

Важливе місце у поглядах Макіавеллі відведено державі. В його теорії держава означала політичний стан суспільства, тобто відносини тих, хто правлять, і підвладних, наявність відповідним  чином організованої політичної влади, юстиції, встановлених законів.

Сутність держави полягає в  гарантуванні підданим безпеки і  миру: у внутрішніх справах це захист власності, безпеки, охорона свободи  і прав громадян, у міжнародних  – незалежність, яку забезпечує сильна армія. «Державець, – писав Макіавеллі, – повинен мати головну турботу про охорону порядку і зміцнення військової сили для захисту держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів».

Макіавеллі доводив, що загострення  соціально-політичних суперечностей, порушення стійкої рівноваги  сил, які борються між собою, збільшує можливість установлення монархії. У  країні, писав він, розколеній на два  ворожі табори в результаті боротьби аристократії та народу, незгод між  різними групами, важко чи навіть неможливо зберегти чи створити республіку.

З цього випливає, що Макіавеллі визнавав дві головні форми держави – республіку та монархію, відкидаючи мішані форми на зразок Аристотеля, Цицерона, бо держава може бути міцною тільки тоді, коли вона є або чистою монархією, або чистою республікою. Змішування форм є зло, писав він.

Зваживши на все негативне, що було в Італії, Макіавеллі сформулював  у загальних рисах свій політичний ідеал. Він хотів би бачити правителя, який перебуває в безпеці серед забезпечених громадян, світ, що насолоджується спокоєм і керується правосуддям. З іншого боку, Макіавеллі волів би бачити приборкання розбрату, безпорядків, словом, ту золоту добу, коли кожен може вільно виражати свої думки. Отже, вища радість для мислителя – бачити світ радісним, князя, оточеного повагою і славою, та щасливий народ, що ставиться до нього з любов’ю. Але щоб настав цей час, необхідно передусім досягти об’єднання Італії під однією могутньою владою, створення єдиної національної держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ. Політичні  ідеї, виражені в творчості мислителя

 

У своїх творах Н. Макіавеллі обґрунтував  можливість поєднання правомірних  цілей з неправовими засобами їх досягнення. Епоха Ренесансу, в яку жив і творив мислитель, відзначалась надзвичайним радикалізмом і авантюризмом мислення. Саме з цим пов’язаний наскрізний імператив, своєрідний епіграф до творчості Н. Макіавеллі, який втілився в постулаті «мета виправдовує засоби». На відміну від філософів-моралістів, Макіавеллі був прагматиком і скептиком. За його переконанням, у певні історичні моменти необхідно в ім’я благих цілей використовувати будь-які засоби, в тому числі аморальні та протиправні. Він вважав, зокрема, що зло можна виправдати запобіганням ще більшому злу, особливо за умов загрози національній державності, дестабілізації суспільного порядку.

У період вимушеного дозвілля Макіавеллі писав свої твори, в яких розробив основи емпіричної політичної науки  нового часу. Про свої наукові заняття  він писав: «Коли настає вечір, я  повертаюся додому і йду до своєї  робочої кімнати. Скидаю свій брудний  селянський одяг, одягаюся в парадний службовий костюм і в такому пристойному  вигляді вступаю до кола великих  людей давнини... Я не боюся розмовляти з ними і сміливо вимагаю пояснення  їхніх дій... Протягом чотирьох годин  я не відчуваю найменшої нудьги, забуваю всілякі неприємності, нехтую своєю бідністю і не боюся навіть смерті». Саме результати тих щоденних вечірніх занять обезсмертили ім’я Макіавеллі. Найбільш відомі його політичні трактати це «Державець» і «Роздуми про  першу декаду (або десять книг) Тіта Лівія». Важливим є й трактат «Історія Флоренції».

Скандальну славу Н. Макіавеллі приніс соціально-політичний трактат  «Володар», який містить роздуми  про право правителя на політичні  інтриги і злочини в ім’я досягнення благих цілей чи задля втримання  при владі. Не заперечуючи відверто моральних норм, він обґрунтував  думку про те, що за певних умов і  в певних сферах людської діяльності їх виконання є необов’язковим, обтяжливим і невиправданим. До таких сфер, на думку Н. Макіавеллі, належить насамперед сфера соціально-політичної діяльності. Політичний лідер має вміти заради досягнення своїх цілей користуватися всіма доступними йому засобами: як морально-правовими, так і аморальними, позаправовими. Можна вдаватися до обману, інтриг, підступності, оскільки це лише засоби, які за своїми ціннісними параметрами не можуть бути порівняні зі значущістю поставленої мети.

У своєму трактаті Н. Макіавеллі проповідував правовий нігілізм – заперечення законів та інших правових норм. Насильницькі («звірячі») методи, дволикість правителя він прикривав патріотизмом, прагненням до суспільного блага, створення могутньої централізованої держави. Нікколо Макіавеллі рішуче заперечував теологічні й етичні уявлення про сутність держави і політики. Він принципово розмежував сфери дії політики, релігії і моралі, стверджуючи, що основою політики є не християнська мораль, а користь і сила, критерієм ефективності – користь держави. Політичне мистецтво виявляється в тому, щоб, враховуючи приватні інтереси, приймати такі рішення, які дадуть змогу прийти до влади і втримати її.

Політика як наука в трактуванні  Макіавеллі є емпіричним знанням  типових соціально-політичних ситуацій і способів, прийомів, методів ефективної поведінки в них. Основою його політичної доктрини стало історичне  знання. Розмірковуючи над природою історичного процесу, Макіавеллі певною мірою повернувся до античної ідеї циклічності. Середньовіччя заперечувало цінність земного існування, а Макіавеллі реабілітував його, стверджуючи, що воно має мету, цілі та засоби. Виведення політики за межі релігії і моралі логічно привело мислителя до розуміння держави як структури, відмінної від церкви і створеної не Богом, а людьми як істотами політичними. Мета такої держави – захист і забезпечення безпеки кожному.

У «Роздумах про першу декаду Тіта Лівія» Н. Макіавеллі подає політичний ідеал, яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії, аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея створення загально-італійської національної держави. Водночас мислитель виступав за підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.

Макіавеллі був свідком діяльності католицької церкви, войовничих домагань пап на гегемонію, бачив негативний вплив папського двору на політику і моральність. «Ми, італійці, – писав  він, – завдячуємо Римській Церкві з її священиками тим, що вона досі не давала і не дає нашій країні об’єднатися. А країна, звісно, може бути єдиною і щасливою, тільки коли вона підпорядковується одному урядові, республіканському або монархічному, як це маємо у Франції та в Іспанії, і якщо в ній не править одна республіка чи один суверен, то винуватець цьому один – Церква. Церква, не здатна ані сама запанувати над цілою  Італією, ані дозволити це іншим, спричинилася до того, що Італія так  і не зуміла об’єднатися під однією рукою, тільки залишилася під різними  принцами та сеньйорами, а ті так  її розсварили та ослабили, що стала  вона здобиччю не лише могутніх варварів, а й усіх, кому лише заманулося на неї напасти».

У «Роздумах про першу декаду Тіта Лівія» Макіавеллі захищав народ від докорів у невдячності й непостійності. Він доводив, що юрма розумніша й постійніша, ніж князь, що зазвичай народ твердіше стоїть за порядок, який склався; переконавшись на досвіді, що він добрий, народ ніколи не погодиться на його зміну. Народ, твердив Макіавеллі, завжди розсудливіший, аніж цар, у судженнях про справи, він рідко помиляється у виборі між двома протилежними думками, якщо вони захищаються рівносильними ораторами. У республіці можна безбоязно користуватися своєю власністю, не побоюватися за честь дружин і дочок та свою особисту безпеку. Тому республіканська форма, у вченні Макіавеллі, краща за монархічну в усіх випадках, окрім тих, коли треба запровадити нові порядки, закони та інститути, тобто перетворити суспільство. У цьому вбачається буржуазне спрямування вчення Макіавеллі. Республіка найбільше відповідає капіталістичному ладу як такому. У звичайних умовах буржуазія віддає перевагу демократичній формі держави, яка передбачає рівність (хоча б формальну), свободу і недоторканність особи і власності.

Може здатись дивним те, що людина, яка ставила республіканську  форму вище монархічної, написала твір «Державець», в якому давала монархові  вказівки, як йому необхідно правити, щоб зберегти владу і зміцнити державу. У цьому не раз вбачали  суперечності Макіавеллі, хоча навряд чи це так. І це виявилося вже з перших слів трактату «Державець»: «Я не стану тут торкатися республік, оскільки про це я детально казав в іншому місці. Тут я розгляну лише князівства і постараюся з’ясувати, яким чином вони можуть управлятися і як тримати над ними владу».

І справді, суперечностей між «Роздумами»  й «Державцем» немає. Створено ці твори майже одночасно і спрямовано на розв’язання однакових або подібних завдань. Хіба що різними є теми цих творів. Крім того, обидві книги рівною мірою відображають те, чим прославився Макіавеллі, а саме індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежать сила і спритність.

Макіавеллі чекав від монарха  визволення Італії від іноземців, її об’єднання й перетворення на могутню квітучу державу. Все сказане вище привело Макіавеллі до схилення на бік монархії, у виявленні природи якої полягав глибокий концептуальний смисл твору Макіавеллі «Державець».

У книзі «Державець» Макіавеллі пропонував низку політичних засобів, за допомоги яких володар спроможний досягти найвищої своєї мети. Філософ застерігав, що запропоновані ним засоби стосуються не лише монархії. «Все, що повинні робити для здійснення й поширення своєї могутності володарі, повинні робити й республіки, поки не стануть могутніми», – писав він.

Як прихильник державної могутності, Макіавеллі не зупинявся на виборі засобів, які можуть служити справі утворення сильної держави. Він  рекомендував правителеві підступний принцип – не дотримуватися своїх обіцянок, даних підданим, якщо їх виконання шкідливе і коли відпали причини, які змусили його дати таку обіцянку. «Не гріх володареві, – писав він, – заради збереження держави піти проти свого слова». У своє виправдання мислитель наводив такі міркування: «Якби всі люди були чесними, подібну пораду можна було б вважати аморальною, але оскільки люди часто не вирізняються чесністю і піддані відносно правителів не вельми переймаються виконанням своїх обіцянок, то й правитель, відносно них, може бути не дуже точним. Досвід наших днів доводить, що грандіозні справи творили якраз ті князі, які не рахувалися з обіцянками, діяли хитрістю та обманом».

Чому Макіавеллі давав правителям подібні аморальні поради? А тому, що така практика – сама політична дійсність. Жорстокість, підступні вбивства були нормою в системі державного правління Італії; чесність і вірність – інфантильними пережитками, які навіть випали зі словесного обігу освіченої людини; сила і спритність вважалися ключами до успіху; про розпусту й гультяйство годі було й казати, а грубий, відвертий егоїзм мав одне виправдання – власний тріумф. В італійському суспільстві процвітали політична корупція і моральна деградація. Політик, який за таких умов задумав би керуватися добрими намірами і моральними правилами, був приречений на загибель. Тому правитель, твердив Макіавеллі, мусив рішуче та без вагань проводити тверду політику, не боятися заради впорядкування держави чи створення нової вдаватися до надзвичайних заходів, бути безжалісним і жорстоким, за будь-яку ціну домагатися реалізації своїх великих цілей.

Втім, необхідно відзначити, що підступність і насильство, безжалісність і жорстокість не були для Макіавеллі абсолютними цінностями. Їх використання, вважав він, виправдано лише з метою об’єднання й перетворення держави, а надто в боротьбі проти реакціонерів, які не бажають розмовляти жодною мовою, визнаючи лише мову отрути й кинджала. Мислитель розумів, що вказані засоби були неминучим злом, але злом, повернутим проти набагато більшого зла. Водночас Макіавеллі застерігав, що жорстокості можуть бути виправдані лише тоді, коли вони застосовуються один раз і тільки для користі підданих. Якщо ж вони використовуються систематично для пригнічення громадян, то їм немає ніякого виправдання.

Судячи з наведеного, чи можна  назвати аморальною політику, яку  пропонував правителеві Макіавеллі? Коли йдеться про державні проблеми, про існування або відсутність вітчизни, треба відкинути всілякі міркування, належить зробити все, що може врятувати вітчизну чи свободу. Заради спасіння свободи, своєї вітчизни все є моральним – такий загальний висновок самого мислителя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного  підходу до політики, який дає змогу  виявляти істинний стан суспільного  розвитку, політичної реальності замість  домінування уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну людину на всіх сходинках  соціальної ієрархії, продемонстрував  на прикладах, як деформує особистість  спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він зруйнував міф про державу  як втілення національного духу і  показав, що держава – це і є ті люди, які владарюють над суспільством.

Політична концепція Макіавеллі – складна та багатогранна. Навколо його політичного вчення вже декілька століть не припиняється гостра полеміка. Воно оцінюється і позитивно, і негативно. Зганьбити ім’я мислителя намагались ідеологи феодалізму і церкви, яким не подобалися його різкі випади проти дворянства, католицької церкви, розрив зі схоластикою, республіканізм. Крім того, у вченні Макіавеллі сформульовано основні програмні вимоги буржуазії: недоторканність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці та ін.

Навпаки, високо цінували вчення Макіавеллі видатні прогресивні мислителі, такі, як Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є. Видатний представник німецької класичної філософії Гегель рішуче засудив тих, хто був противником об’єднання Італії в насильницький спосіб. «Ситуація, за якої отрута, підступне вбивство стали звичайною зброєю, – писав він, – не може бути змінена м’якими заходами протидії». Гегель категорично заперечував проти антиісторичних трактувань вчення Макіавеллі. «Державця», – писав він, – треба читати під безпосереднім враженням історичних подій, які передували Макіавеллі та сучасній йому історії Італії, і тоді цей твір одержить не тільки своє виправдання, а й постане перед нами як істинно велике творіння справжнього політичного розуму високого і шляхетного спрямування».

Вчення Макіавеллі відіграло у свій час велику роль у боротьбі з ідейними утопіями та порядками феодалізму. Воно було революцією в політичному мисленні, яке проклало шлях від середніх віків до нового часу.

Сила Н. Макіавеллі полягає в  тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної  моделі держави (й суспільства взагалі) й водночас побудови її «світської»  моделі, ґрунтованої на матеріальному інтересі людини. Це був видатний крок вперед в царині суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, революцією, яка започаткувала вивчення суспільства в контексті його власного розвитку, а не лише як прояву «єдиного» та «божественного».

Н. Макіавеллі треба вивчати. Тим  паче, вивчати як соціального філософа, оскільки саме в цій галузі пізнання він вивищує себе як мислитель, що започаткував нову традицію соціального філософствування – традицію розгляду суспільства як системи, інтегрованої (або дезінтегрованої) матеріальними інтересами людей, відносинами власності, а не лише релігійною ідеєю, як вважали впродовж півтора-тисячолітнього періоду.

Але одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі складається все-таки таки в тім, що він вперше в історії  відокремив політику від моралі і  релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами і принципами, що відрізняються  від законів моралі і релігії. Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому вона повинна  займати пануюче положення у  світогляді. Політична ідеологія  Макіавеллі спрямована на досягнення визначеної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу.

Макіавеллі був одним із титанів  Відродження, і саме тому він виявився великим художником. 

Список використаних джерел

 

1. Бурлацкий Ф.М. / Загадка и урок Никколо Макиавелли, – М., 1977 г.
2. Гелей С., Рутар С. / Основи політології. – Львів, 1996 р.
3. Кухта Б. / З історії політичної думки. – К., 1994 р.
4. Піче В. М., Хома Н. М. / Політологія – «Каравела», К., 1999 р.
5. Політологія / За ред. О.Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 2001 р.
6. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. – К., 1998 р.
7. Хлодовский Р. О. / Никколо Макиавелли, секретарь Флорентийской республики, гуманист, историк, – М., 1999 г.