Політична ідеологія

 

 

 

 

 

Реферат

 на тему:

“ Політична ідеологія”

 

 

План:

 

1. Сутність політичної ідеології та її роль у функціонуванні політичних режимів
2. Лібералізм і неолібералізм
3. Консерватизм і неоконсерватизм
4. Соціалізм і сучасна соціал-демократія
5. Фашизм і неофашизм

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність політичної ідеології та її різновиди

 

У структурі політичної свідомості особливе місце посідає політична  ідеологія. Вперше в науковий обіг термін “ідеологія” ввів на початку ХХ століття французький вчений Де Трессі. Він розглядав ідеологію як науку  про ідеї, їх виникнення та функціонування.

Політична ідеологія покликана  розкрити специфіку двох видів розвитку - політичного та ідеологічного - і  водночас показати їх взаємодію, вплив  політики на ідеологію та ідеології  на політичний процес. Ідеологія є  необхідним структурним елементом  політики, бо ніколи політика не існувала (і не буде існувати) без ідеології.

У політичній теорії існує  чимало поглядів щодо розуміння політичної ідеології. Назвемо деякі з них.

Неомакіавеллісти (Г. Маска, Р. Міхельс, В. Парето) виникнення політичної ідеології пов’язували з потребою легітимації влади. Тобто з допомогою  ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві.

Згідно з тезою К. Маркса ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій  інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

К. Мангейм розглядав будь-яку  ідеологію як сукупність ідей, що свідомо  приховують дійсне становище речей. Разом з цим він вважав, що ідеологія - це не обов’язково свідоме обдурювання. Вона здатна об’єднувати людей, акумулювати  їх політичну енергію.

Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у  другій половині ХХ століття виступали  за відмову від ідеології, оскільки вона не може містити об’єктивних  реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб’єктивні  соціально-класові інтереси.

Р. Арон наголошував, що ідеологія  виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому вона не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться  корективи.

Ідеологія більше спрямована на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обґрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

О. Лемберг вважав, що ідеологія  призначена об’єднувати людей, щоб  вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство  не можуть існувати без ідеології.

Ідеології - такі системи  цінностей, які стають актуальними  під час глибоких суспільних криз (У. Матц). Тоді вони перетворюються в  суспільний світогляд з великим  потенціалом віри, орієнтації.

Для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження класової свідомості.

Отже, спектр поглядів на ідеологію  досить широкий. Разом з цим у  західній політології все ж склався  ряд стійких позицій відносно ідеології.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розмежування ідеології  і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М. Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість.

Якщо підсумувати раціональні  оцінки й підходи до розуміння  даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідеологія  являє собою систематизовану  сукупність ідейних поглядів, що виражають  і захищають інтереси тієї чи іншої  суспільної групи й вимагають  підкорення індивідуальних поглядів і  вчинків якнайбільшої кількості  людства відповідній меті і завдання використання влади.

Ідеологія тісно пов’язана  із соціальною структурою суспільства. Вона набуває розвинутих форм тоді, коли з’являються її соціальні основи - класи, нації, партії. Класам, партіям  ідеологія потрібна на високій стадії їх розвитку. Поки соціальна група  недостатньо розвинута, вона не усвідомлює свій груповий інтерес. Її світогляд, ціннісні орієнтації перебувають ще тільки у  формі колективної психології. Тут  переважають емоції, аніж логічна  впорядкованість ідей. Це тільки напівфабрикат, а не ідеологічний продукт. Ідеологією він стає тоді, коли теоретики- ідеологи надають:

1) системності, цілісності  цим аморфним уявленням, ідеям,  настроям;

2) логічно обґрунтовують  поняття, висновки, принципи;

3) пропонують свої поради, рецепти суспільних змін, гасла;

4) виробляють ціннісне  ставлення до світу;

5) наголошують на тих  чи інших цінностях (свобода,  рівність, справедливість, патріотизм, демократія, братерство).

Наявність ідеології прискорює  соціальне дозрівання групи, її індивідуалізацію. Група усвідомлює своє становище, самоідентифікується, самоорганізовується.

Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити  їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного  життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Ідеологія формує ставлення:

• до влади, механізмів її функціонування;
• до проблем власності, виробництва, розподілу;
• до взаємостосунків між людьми.

Ідеологія має свої різновиди:

• релігійна;
• правова;
• економічна;
• політична.

Політична ідеологія є  основою ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп у їх боротьбі за державну владу  чи участі в ній.

Оскільки політична ідеологія  являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, необхідно розрізняти три  рівні її функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування  цілей, принципів, цінностей, ідеалів.  На цьому рівні формується  узагальнене уявлення групи про  свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на  якому загальні соціально-філософські  принципи та ідеали перетворюються  в конкретні програми, лозунги,  гасла, документи, вимоги політичної  еліти і являють собою ідейну  основу для прийняття управлінських  рішень та стимулювання політичної  поведінки мас;

3) актуалізований (поведінковий), який свідчить про ступінь  засвоєння громадянами цілей,  вартостей, ідеалів, принципів  політичної ідеології та їх  втілення в тих чи інших  формах політичної участі.

Структурними складниками  політичної ідеології є:

• політичні ідеї;
• політичні гіпотези, концепції, доктрини;
• політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;
• оцінка політичних процесів;
• гасла, програми.

Політична ідея - це результат  осягнення думкою предмета пізнання - політичного процесу. Ідея містить  у собі як ідеальний стан об’єкта, так і план (проект) його реалізації. Вона є містком між думкою і  дією.

Політична гіпотеза спонукає відшукувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв’язки між  явищами. Вона дозволяє продуктивніше  формувати концепції.

Політична концепція логічно  поєднує ідею чи кілька ідей у систему  суджень. Хоча концепція містить  глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та політичній теорії своєю повнотою.

Політична доктрина - система  настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.

Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного  режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цінностей.

Політичний ідеал спрямовує  ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя, оцінює сучасні  форми життєустрою з позицій  майбутнього.

Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку, їх наслідків.

Політична утопія - це сукупність ідей та уявлень, які є продуктом  абстрактного мислення, не ґрунтуються  на знанні реальних політичних процесів і пропонують принципово нездійсненний  за даних умов проект.

Політичні гасла - це керівні  ідеї, завдання, вимоги та директиви  політичних перетворень. Вони є спонуками  до безпосередньої дії.

Політична програма - пропонований план діяльності партії, класу, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів У ній проголошені  засадні принципи бачення проблем, цілей, завдань і шляхів їх розв’язання  в усіх сферах суспільного життя.

 

2. Лібералізм і неолібералізм

 

Політична ідеологія є  однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення  певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються  відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Поняття “лібералізму”  потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші  спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis —  вільний) — політична та ідеологічна  течія, що об´єднує прихильників парламентського  ладу, вільного підприємництва та демократичних  свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

- абсолютна цінність людської  особистості та рівність усіх  людей; 

- автономія індивідуальної  свободи;

- раціоналізація й доброчинність  діяльності людини;

- визнання невідчужуваності  прав людини на життя, свободу,  власність; 

- існування держави на  основі загального консенсусу  з метою збереження й захисту  природних прав людини;

- договірний характер  відносин між державою та індивідом; 

- обмеження обсягу і  сфер діяльності держави; 

- захищеність від державного  втручання в особисте життя  людини і свобода її дій  (у межах закону) в усіх сферах  суспільного життя; 

- утвердження вищих істин  розуму як орієнтирів у виборі  між добром і злом, порядком  та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства  класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі  свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм  — як розвиток і самовираження  особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму  Франції першої половини XIX ст. був  Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості.

Англійський мислитель Ієремія  Бентам (1748—1832) у творах “Принципи  законодавства”, “Керівні основи конституційного  кодексу для всіх держав” сформулював  теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності.

Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно  пов´язаною з пошуком задоволення  та уникненням страждань. Загальне благо  є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон  соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава— засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на реформи. Завдання держави  вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше  щастя для найбільшої кількості  людей. Цієї мети можна досягти через  політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Як політична течія  лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено  розвитком капіта­лістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав  складатися новий тип лібералізму  — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos —  новий і лат. liberals — вільний) —  сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології  та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства  від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка  передбачала посилення економічної  та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної  конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ´ям одних задля процвітання  та панування інших. Реалізація кейнсіанських  принципів покликана пом´якшити, попередити економічні кризи або  навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави  взагалі неможливо забезпечити  мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних  регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція  “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання  соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної  демократії”, згідно з неою політична  система — механічний процес урівноваження  конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм  виходить із необхідності партнерства  між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому  курсі” Ф. Рузвельта (США).

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася  соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися  на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм  знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити харак­тер відносин суспільства, державно-політичної системи  та індивіда, сформулювати концепцію  “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д´Естен).

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного  суспільства можливе через створення  уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.

Різновидом ліберальної  теорії постіндустріального суспільства  є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи  суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні  інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й  перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства  і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали  трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко до­сягти, оскільки “природа людини” незмінна.

Нині ліберальний рух  налічує до 110 партій; 60 із них об´єднані  в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична  доктрина представлений групою різноманітних  ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для  різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

 

3. Консерватизм і неоконсерватизм

 

Консерватизм (лат. conservare —  зберігати, охороняти) — політична  ідеологія і практика суспільно-політичного  життя, зорієнтована на збереження і  підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму  було сформульовано у працях Едмунда  Берка (1729—1797), Жозе де Мест-pa 1753—1821), Луї  де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у  світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування  про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового  обігу після заснування французьким  мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Фундатори консерватизму  протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою  революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство  як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії  відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і  соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного  й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних  підприємців, фермерів, ремісників, які  відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко  погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в  суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує  на необхідності збереження традиційних  правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього  він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював  ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної  кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають  проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів  вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний  підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок  між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів  ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від  уряду, історично, етично й логічно  вище за конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний  консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в  неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна  політична течія, що пристосовує  традиційні цінності консерватизму  до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна  цілісність, а його частини настільки  взаємопов´язані, що зміна однієї з  них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися  передусім на досвід. Суспільство  вдосконалюється поступово за внутрішніми  законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм  суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму  вважають зміну звичок, традицій і  характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного  організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму  — традиціоналістська й патерналістська  — виступають на захист сильної  влади й держави, вбачаючи в них  засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою  суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави  та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне  й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від  чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники  елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної  боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких  норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали  суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане  економічними, соціальними й політичними  важелями розвитку. Наріжним каменем  соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі  повинен поширюватись лише на тих, хто  не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають  як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава  мусить забезпечити йому комфортне  існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для  держави. Адже розвиток суспільства  відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують  слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими  представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних  по­зицій дотримуються Українська республіканська  партія, Українська консервативна республіканська  партія та ін.

 

4. Соціалізм і сучасна соціал-демократія

 

Соціалізм  - соціально-політична  система, основні особливості якої - процес виробництва і розподілу  доходів знаходиться під контролем  суспільства. Одна з основних позицій  соціалістичного руху є суспільна  власність на засоби виробництва, яка  замінює собою приватну власність.

Ідеї соціальної справедливості відомі в усьому світі з найдавніших  часів. Однак форм соціалістичного  вчення вони набули лише в XIX ст. Суспільно-політичний ідеал соціалізму заснований на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому  розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на соціально забезпеченій свободі  особистості. Водночас соціалізм нехтує або й зовсім заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як запоруку зростання матеріального  добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання  економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності та справедливості. Іншими словами, головний пріоритет у соціалістичній ідеології  надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

Як багатозначне поняття  соціалізм одержав у науці  різноманітні тлумачення. Найголовнішими серед них вважаються два підходи: з позицій марксизму і з  погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція  соціалізму розглядає його як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму й  характеризується: ліквідацією приватної  власності та експлуататорських  класів; утвердженням суспільної власності  на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу в рамках соціально-політичної та ідейної єдності суспільства; здійсненням принципу "від кожного за здібностями, кожному за працею"; забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного й гармонійного розвитку особистості.

Реалізація вищезазначеної ідеї здійснювалася через масове соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної й духовної опозиції.