Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Політична ідеологія. 2

Зміст

1. Сутність і функції політичної ідеології……………………………………..3

2. Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму………………..4

3. Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму ………………..7

4. Соціалізм і соціал-демократизм…………………………………………...10

5. Анархізм, троцкізм і фашизм …………………………………………….12

6. Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих» ……….14

Сутність і функції політичної ідеології

Політичні ідеології надають сенсу і орієнтації діяльності суб'єктів політики і являють собою раціонально-ціннісну форму мотивації політичної поведінки, створюючи світоглядну основу політики.

Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий - розмежовує радикалів, прибічників глибоких революційних перетворень, і консерваторів, апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Політичні ідеології - продукт епохи Просвітництва і тому в них неминуче відобразились взаємовиключні ідеї соціального прогресу: раціональна соціально-політична думка епохи пропонувала різні моделі суспільного розвитку.

Представники правого спектру вбачали можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності.

Ідеологи лівого спектру робили акцент на радикальне перетворення суспільства в ім'я досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов для розквіту індивіда. Обидва крайні фланги представлені ультраправими та ультралівими, а між ними знаходяться ідеологи центристського напряму.

Політичні ідеології являють собою духовне знаряддя національних еліт і обумовлюють ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

Політичні ідеології поліфункціональні, основними їх функціями є:

оволодіння суспільною свідомістю;
впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;
завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку;
згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

Слід зазначити, що не всі політичні ідеологи спираються на конкретні соціальні групи і верстви (наприклад, ідеологія фашизму, анархізму) і що будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою дистанціюється від політичних реалій. Найбільш схильні до утопізму ідеології опозиційних сил, хоча й офіційні ідеології часто прикрашають дійсність.

2.Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму

Ідеологія лібералізму як рупор виникаючої буржуазії стала історично першою політичною ідеологією. Її вихідні тези - це положення про святість і невідчужуваність природних прав і свобод особистості та їх безумовний пріоритет над інтересами і правами суспільства і держави. Термін «лібералізм» (лат. «liberalise — вільний) поширився на початку XIX ст. з появою в Західній Європі політичних партій ліберального напряму. Лібералізм як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу являє собою транснаціональний феномен. Серед творців та видатних апологетів лібералізму є англійці Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французи ПІ. Монтеск'є та Б. Констан, німці І. Кант і В. Гумбольдт, американці Т. Джефферсон і Д. Медісон, наші сучасники німець Ф. Хайєк, американці Р. Даль, Д. Гелбрейт та інші.

Основні принципи лібералізму визначають взаємовідносини і взаємодію трьох дійових осіб у системі «індивід — суспільство — держава»:

свобода людини в суспільстві та її право на самовизначення з метою існування і спрямування своєї діяльності; особиста відповідальність за її результати, свій добробут і соціальний статус;

співпадання індивідуальної політичної свободи з існуванням приватної особи та її «природними правами»; найважливіші з них - право на життя, власність і свободу (це відома «троїста формула» громадянських прав Д. Локка);

обмеження обсягу і сфери діяльності держави — правова захищеність приватного життя індивіда від сваволі держави;

утвердження ідеалів і норм реальної демократії – правова рівність громадян, забезпечення їх політичних прав і свобод,

договірна природа держави, розподіл влади і створення системи стримувань і противаг»;

організація економічного життя на основі вільного індивідуального і групового підприємництва, визнання вільного ринку і вільної конкуренції за універсальні механізми соціально-економічного прогресу; підтримка вимоги «не заважайте діяти»;

реальне вільнодумство і проведення секуляризації, свобода совісті, можливість і необхідність встановлення розумного соціального порядку свідомими зусиллями індивідів.

І. Кант підвів під лібералізм філософсько-етичне підґрунтя. В його тлумаченні кожна особа має довершене достоїнством і абсолютну цінність; особистість не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших планів спільного блага; людина як суб'єкт моральної свідомості у своїй поведінці повинна керуватись моральним законом. Цей закон є апріорним і безумовним; Кант назвав його «категоричним імперативом». Імперативною, за Кантом, має бути вимога ставитись до людей як до мети, а не як до засобу. Індивід здатен стати «сам собі паном» і не потребує зовнішньої опіки у своєму ціннісному і нормативному виборі.

Англієць І. Вентам (1748-1832) у теорії утилітаризму «приземлив» ліберальну позицію і поклав у її основу принцип корисності. Мета кожної людини, за Бентамом, полягає в одержанні максимуму задоволень і уникненні страждань. Користь - мета і рушійна сила соціальних відносин егоїстично діючих індивідів. Відповідно держава постає засобом у реалізації утилітаристських настанов особистості.

Мислителі всіх поколінь досить переконливо відстоювали привабливі переваги ліберальних цінностей, що поставило питання про лібералізм як певний абсолют на всі часи. Відома стаття американця Ф. Фукуями «Кінець історії?» підлила масла у вогонь теоретичних дискусій. Автор стверджує, що лібералізм завдав остаточної поразки всім іншим соціально-політичним теоріям і що в сучасному світі немає соціальних суперечностей, які були б не під силу лібералізму. Це означає, що у світовому інтелекті не залишилось ніші для альтернативної політико-економічної концепції, здатної перевершити ідеї лібералізму.

Це категоричне твердження є безпідставним. По-перше, принципи свободи більш привабливі і довершені у сфері абстракції й далеко не завжди можуть бути реалізовані на практиці. Спрацьовує «принцип бумеранга»: збільшення свободи одних поєднується з посиленням опору інших. У реальній ліберальній практиці дуже рідко спрацьовує «категоричний імператив» Канта. Для цього необхідні зміни в самій природі людини, в якій етичне перевершить природне. Спроби різних соціальних сил досягти повної свободи для себе найчастіше ставали трагедіями для інших. Подруге, сучасна модифікація лібералізму - неолібералізм - уже позначила корекцію його вихідних позицій.

Неолібералізм - «етатистський» різновид лібералізму, оскільки основне розходження неолібералізму з класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними соціальної ролі держави. На відміну від своїх попередників, які виступали проти втручання держави в соціально-економічне життя, сучасні ліберали (неоліберали) визнають за нею значну роль в соціальному регулюванні. Тенденція до посилення ролі держави втілилась у політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, одержала подальший розвиток під час другої світової війни і в наступні роки. Це значною мірою було обумовлено науково-технічною революцією, яка викликала збільшення державних капіталовкладень у невиробничу сферу, а це забезпечило розвиток освіти, науки, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації робочої сили. Сформувались нові уявлення про роль і функції держави, виражені загальним поняттям «держава добробуту». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, покладена в основу цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання розподільних відносин.

Таким чином, сам людський егоїзм обумовив необхідність втручання держави в соціально-економічні відносини. Логіка природних законів соціального життя взяла гору над позірною універсальністю принципів лібералізму, а це спростовує оптимістичний висновок Ф. Фукуями.

Недосконалість лібералізму відбивають принципові настанови його антипода в особі консерватизму.

3.Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму

У повсякденному сприйнятті термін «консерватизм» тотожний за значенням прихильності до застарілого і віджилого. Поверховий зріз поняття вводить в оману, а побіжний розгляд консерватизму спочатку породжує неповагу до його апологетики традиційних соціальних інститутів і норм життя. Однак дві змістовні настанови консерватизму різко змінюють наше ставлення до цього вчення. Нерозуміння суспільства як духовної реальності з власною внутрішньою життєдіяльністю і вразливою структурою і як складного механізму, непідвладного механічному переустрою.

Ці настанови конкретизуються в концептуальній тріаді консерватизму:

- у ставленні до раціонального в соціально-історичному розвитку;

- у трактуванні суспільства і характеру його взаємовідносин з державою;
- в інтерпретації соціальних змін.

Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.

Раціоналістичні концепції соціального розвитку приховували в собі явні недоліки. Це, по-перше, механістичне розуміння суспільства як простого конгломерату індивідів, здатного стати об'єктом соціального експериментаторства, по-друге, це утопічні за своєю суттю ідеї про докорінну перебудову соціальних відносин вільною творчістю мудрих законодавців.

Ідеологи консерватизму, навпаки, рішуче відкидали будь-які штучні перебудови соціальних інститутів і відстоювали ідеї соціальної активності в межах соціальних інститутів і цінностей, що склалися.

Найбільш істотне розходження між лібералами і консерваторами стосувалось тлумачення сутності суспільства і характеру його взаємовідносин із державою. Ліберали виходили з концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави та вторинності держави як соціально-політичного інституту. Консерватори розглядали державу як деяку постійно існуючу органічну цілісність, вони припускали видозміну і навіть зникнення окремих структур держави, але категорично заперечували саму можливість зміни її сутності. Ця позиція визначила основні контури політичної доктрини консерватизму — соціальний порядок, стабільність і традиціоналізм.

Консерватори надавали безумовної переваги еволюційним соціальним змінам, виходячи з ідеї обмеженості людського розуму у визначенні орієнтирів соціального процесу і органічного характеру суспільства і держави. Вони дотримувались (і дотримуються) досить обґрунтованої і логічної концепції історичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Це настанова на наступність і оновлення соціальних зв'язків між поколіннями, конструктивне ставлення до спадщини, підтримка і збереження національно-історичного менталітету народів, поважання релігійних традицій.

     Такий підхід передбачає однозначне негативне ставлення консерваторів до революцій. Спираючись на соціальний досвід революційних потрясінь, консервативна політична думка приходить до таких узагальнених висновків:
-     не можна здійснити докорінний розрив із соціальною дійсністю, оскільки це можна припустити лише в умоглядному теоретизуванні;
-     абсолютно неможливо втілити в практичній політиці моделі суспільства, які були сконструйовані на раціональних принципах, оскільки їх реалізація неминуче наштовхнеться на закладені в суспільстві антагоністичні суперечності;
-     створена у світі абстракцій «соціальна інженерія» закономірно приведе до прямо протилежних соціальних результатів і непомірних соціальних витрат.

Ці висновки містять в собі переконливу загальногуманістичну основу і є особливо цінними для соціальних систем, які переживають процес модернізації. У теперішній соціальній ситуації в Україні та в інших країнах СНД пожвавлення консервативних настроїв і поява консервативно-охоронного менталітету в частини населення може стати конструктивною противагою руйнівним тенденціям.

Консерватизм, як і лібералізм, зазнав закономірної еволюції. «Новий консерватизм» чи неоконсерватизм - це політична течія, яка визначає політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиріч (далася взнаки економічна криза 1973-1974 pp.), - «рейганоміка», «тетчерізм». У політичній філософії неоконсерватизму відбувається еволюція в бік визнання пріоритету прав і свобод окремої особистості. Неоконсерватори прагнуть знайти «середній» шлях між неприборканою ринковою стихією і неефективною державно-бюрократичною регламентацією. Під ідейним прапором неоконсерватизму можуть знайти спільну мову представники центристських сил і переконані консерватори, оскільки їх може зробити союзниками неоконсервативна логіка мислення: сенс і мета соціального розвитку визначаються інтересами держави і нації, а перетворення держави на могутнього суб'єкта міжнародних відносин стане гарантією соціального порядку.

4.Соціалізм і соціал-демократизм

Ідеї соціалізму відомі з давніх часів, але повне теоретичне обґрунтування та ідеологічне оформлення вони одержали у XIX ст. Для соціалізму є характерною недооцінка або заперечення індивідуальної економічної свободи, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту індивіда і суспільства. їх замінює політичне регулювання економічних і соціальних процесів, державне регулювання норм і принципів соціальної рівності і справедливості. В соціалістичній доктрині, на відміну від лібералізму, помінялись місцями індивід і держава, а свідоме регулювання витіснило еволюційні процеси в економіці: політика стала домінувати над економікою.
Перші спроби створити ідеал такого соціального ладу зробили в XVI-XVII ст. Т. Мор і Т. Кампанелла, а наприкінці XVIII - початку XIX ст. — соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Фур'є і Оуен. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс в особі промислового пролетаріату знайшли соціальну опору для реалізації соціалістичного ідеалу. Марксизм виходив із можливості пізнання соціальних процесів і виведення законів суспільного розвитку, і в цьому він чимось подібний до лібералізму, але в ньому одвічно принижувалась політична роль усіх соціальних класів і верств за винятком пролетаріату. Критерій прогресу пов'язувався з соціальним буттям цього класу. Теорія марксизму ігнорувала природу людини, а сумнівний ідеал «нової людини» орієнтувався головним чином на моральні стимули.

Якість будь-якої ідеології визначається її життєздатністю і соціальною ефективністю. Таку якість виявив соціал-демократизм як політична ідеологія центристських сил. Вона є пластичною і сприйнятливою до найкращих досягнень різнорідної політичної думки. Це ідеологія «середнього класу» - єдиного, який об'єднується солідарними інтересами; її відрізняє повна відсутність будь-якої претензії на теоретичну винятковість.

Соціал-демократизм виник наприкінці XIX століття. Один з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейн у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899) піддав ревізії класичні положення марксизму. Безпосереднім приводом для цього колишнього соратника Ф. Енгельса стали якісні зміни капіталізму кінця XIX ст., що, на його погляд, відкрили можливості взаємодії поляризованих соціальних сил. У Західній Європі визначилась явна перевага еволюційних процесів над революційними. Е. Бернштейн дійшов узагальненого висновку про докорінну зміну орієнтирів пролетаріату - з класово-революційних на еволюційно-реформістські. Ключовими в соціал-демократичній термінології стали поняття «реформа» і «демократія», що прийшли на зміну класичним «революція» і «класова боротьба». Держава трактувалась як надкласовий орган, що виражає інтереси всіх членів суспільства.

У 1951 р. концепція «демократичного соціалізму» стала програмою соціал-демократичного руху, проголосивши головними цінностями свободу, справедливість і солідарність. Умовою їх реалізації міг бути лише демократизм, послідовно і суворо проведений в усіх суспільних сферах. Соціалізм у цій концепції виступає не як жорстко детермінована суспільна конструкція, а як процес поступального руху до здійснення цих цінностей.

Наприкінці 80-х років XX ст. пріоритетною цінністю в «демократичному соціалізмі» стала солідарність: солідарне, а не просто «демократичне» суспільство здатне забезпечити високу якість життя, сформувати почуття належності кожного до цього суспільства і стати потужним чинником інтеграції.

Соціал-демократичну теоретичну конструкцію увінчує концепція «соціальної держави». В ній держава постає в подвійній якості: вона правовим шляхом захищає інститут приватної власності і здійснює потужну соціальну політику з метою підтримки соціальних аутсайдерів.

Соціал-демократизм - ідеологія, яка ґрунтується на принципах соціального макроконсенсусу, соціального партнерства і компромісу політичних сил. Це і конструктивний тип політичної культури, яка інтегрує здоровий глузд, реалізм, терпимість до інакомислення і орієнтацію на загальнолюдське.

5.Анархізм, троцькізм і фашизм

Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.

Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.

Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлучає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вгору». М. Бакунін у полеміці з К. Марксом попереджав про загрозу «червоної бюрократії» - правонаступниці традиційного чиновництва буржуазної держави.

Квінтесенцією троцькізму є доктрина «перманентної революції». Л. Троцький (1879-1940) осучаснив марксистську ідею безперервної революції. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали її як довгий ланцюг якісно відмінних один від одного етапів, що наближають революцію до її неминучої мети - завоювання пролетаріатом державної влади і усунення від неї заможних класів.

Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.

Прояви троцькізму різноманітні — від міської «герільї» до партизанщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.

У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції». Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.

У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.

Фашистська теорія у виконанні її родоначальника Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї в Платона і Гегеля, а також концепцію «органістської держави» - обґрунтування агресивної політики держави в ім'я відданого їй населення. У класичному фашизмі злились в єдине ціле войовничий націоналізм, «безмежна воля» держави, харизматична елітарність політичних вождів і апологія військової експансії.
Німецька версія фашизму відрізнялась рафінованою демагогією (націонал-соціалізм Гітлера), філософським обґрунтуванням у формі реакційного ірраціоналізму («німецький міф»), вищим рівнем тоталітарної організації влади і невтримним расизмом. Теоретики німецького фашизму були ідеологічними епігонами і використовували ідеї расової переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них положення філософії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї ідеології на пріоритеті соціально-політичних прав деякого міфічного народу-«арії». Відповідно була проголошена політика підтримки «культуротворчих рас» (німців, англійців), обмеження життєвого простору для народів, «підтримуючих культуру» (слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих народів» (євреїв, циган). У цій «місії» держава і раса мінялись місцями (на авансцену виходила раса); захист культурної цілісності раси виправдовував та інспірував політику експансіонізму, терору і дискримінації.

Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).

6.Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих»
Ідеологія націоналізму (за висловом В. Соловйова - «прапор поганих народних пристрастей») містить аксіоми, які проголошують пріоритет:

- національних (етнічних) цінностей перед особистими;

- своєї культури перед іншими;

- державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;

- національного минулого (частково міфологізованого) і бажаного національного майбутнього перед теперішнім, яке розглядається як «викривлення» історії;

- «народного» життя і культурної самобутності перед життєвими настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти.

Теоретичне обґрунтування націоналізму полягає в тому, що «природа» («кров і земля») - найбільш, тривка основа «національної ідеї». В межах цих пріоритетів націоналізм утворює динамічний вузол між патріотизмом і расизмом.

Відповідно до умов і рівня національної самосвідомості населення політичні сили можуть висувати найрізноматніші вимоги - від захисту культурної самобутності національної діаспори і створення самостійної держави до розширення геополітичного простору для життя нації шляхом пригнічення інших народів.

Титул «нові ліві» - спроба назвати іншого лідера-натхненника в революційних потрясіннях. Ідеолог «нових лівих» Г. Маркузе (1898-1979) заявив, що робітничий клас індустріальних країн приєднався до споживацької гонки і значною мірою інтегрував до капіталістичного суспільного організму, а тому втратив роль соціально-політичного гегемона. Його політична місія нібито переходить до радикального студентства, гуманітарної інтелігенції і маргінально-люмпенізованих верств. Цей «горючий матеріал» розвинутого капіталістичного суспільства в союзі із знедоленими масами бідних країн протистоїть купці багатіїв і надбагатіїв.

Такий авангардно-політичний статус «оздоблюється» відповідними теоретичними здобутками, часто шляхом синтезування різнорідних соціально-філософських ідей. Так, німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (1900-1980) зробив спробу з'єднати марксизм із фрейдизмом, «безособовий об'єктивізм» марксизму - з глибоким психологізмом фрейдизму та синтезувати марксову динаміку соціальних процесів із фрейдистською концепцією особистості.