Політична діяльність Є. Петрушевича

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ННІ ІСТОРІЇ І ФІЛОСОФІЇ

 

 

Кафедра архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін

 

 

 

Політична діяльність Є. Петрушевича

 

Реферат

студента 3-Б курсу

спеціальності 6.020302 – історія

Орловської Анни Олегівни

 

 

Науковий керівник – викладач Мотуз В. К.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Черкаси 2014р.

 

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП ……………………………………………………………………………

 

РОЗДІЛ 1. Особливості становлення Євгена Петрушевича як політика та громадського діяча …………………………………………………………..

 

РОЗДІЛ 2. Діяльність Євгена Петрушевича в період становлення української держави …………………………………………………………..

 

РОЗДІЛ 3. Діяльність в еміграції. Значення громадсько-політичної діяльності Євгена Петрушевича

 

Висновки …………………………………………………………………………

 

Список використаної літератури ………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Змінилось кілька поколінь людей, вже немає учасників і очевидців того великого національного зриву, яким палала Україна на початку ХХ ст. Але кожен раз ми знову і знову повертаємося у пам’яті до тих вікопомних днів. Повертаємося не лише для того, щоб віддати шану, а передусім здобути від них те невичерпне джерело сили, знання та досвіду, які так потрібні у наш нелегкий, відповідальний час утвердження самостійної Української держави.

Сьогодні в умовах демократизації і національного відродження на Україні, проливається світло правди на ряд історичних подій, повертаючи добрі імена багатьох діячів нашої історії. Одним з таких є наш земляк Євген Петрушевич   - визначний громадський і політичний діяч, Президент ЗУНР.

Постать та діяльність відомого західноукраїнського громадсько-політичного діяча першої половини кінця ХІХ – початку ХХ ст., Президента Української Національної Ради, Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича (1863-1940), як і в роки визвольних змагань українського народу, так і в наш час є надзвичайно цікавою, повчальною, дискусійною, особливою зважаючи на реалії сучасного політичного життя вже незалежної України.

Ці та ряд інших дотичних факторів переконують у абсолютній актуальності дослідження теми «Політична діяльність Є. Петрушевича».

Об’єкт дослідження: громадсько-політична діяльність Євгена Петрушевича.

Предмет дослідження: особливості становлення Є.Петрушевича як громадського діяча та політика, особливості його правління при ЗУНР, внесок у визвольні змаганання українського народу тощо.

 

Мета: об'єктивне і всебічне висвітлення політичної діяльності Євгена Петрушевича.

Згідно із поставленою метою необхідно виконати ряд дослідницьких завдань:

- дізнатися про особливості становлення Євгена Петрушевича як політика;

- охарактеризувати його політичну діяльність в різні періоди його життя в контексті подій які відбувалися в період становлення української державності та опісля;

- визначити яке значення мала діяльність Євген Петрушевича.

Хронологічні межі охоплюють роки життя визначного українського діяча – 1863р. по 1940р.

Відповідно до мети та головних завдань побудована структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (перший і другий розділи поділяються на два підрозділи кожний), висновків, списку використаних джерел та літератури (16 найменувань) та додатків (дві таблиці та три карти). Загальний обсяг роботи становить 17 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

Особливості становлення Євгена Петрушевича як політика та громадського діяча

 

Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ в сім’ї греко-католицького священика. Батько Омелян Петрушевич був парохом Буська, а від 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем. Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і в родині було троє дітей-синів: Степан, Євген та Роман. Батько був людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості і відповідно виховав своїх трьох синів.

Євген Петрушевич навчався у Академічній Гімназії у Львові, а пусля її закінчення студіював право у Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був активним у студентському житті і якийсь час очолював «Академічне Братство» [11, c.117].

Після відбуття адвокатської практики Євген Петрушевич відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином засновано в Сокалі товариство «Просвіта», товариство клубного типу «Руська Бесіда», «Народне Міщанське Касино», бурсу для селянських дітей «Шкільна Поміч», «Повітове Кредитове Товариство», товариство «Січ» та збудовано «Народній Дім». Завдяки йому засновано в повіті багато «Січей» і читалень «Просвіти». Брав він також активну участь у політиці цілого краю і став членом екзекутиви Національно-демократичної Партії, заснованої при кінці 1899 р. [6, c.68]

Доцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92% усіх голосів у виборах до австрійського парляменту в 1907 р. у виборчій окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи в 1911 р. і він залишився послом австрійського парляменту аж до розвалу Австро-Угорської імперії.

Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено.

На виборах 1913 р. до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету [13, c.19].

Коли в травні 1915 р. у Відні повстали представники галицьких і буковинських партій та Союзу Визволення України, Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником голови.

Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про відокремлення Галичини. Ці події викликали гостру критику політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв'язання ЗУР. Політичний провід перейшов знов до Української Парламентарної Репрезентації (УПР), головою якої на місце К. Левицького став Юліян Романчук. В 1917 р. Романчук рішився віддати провід у молодші руки. Головою УПР став Євген Петрушевич.

Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем домоглися деякого послаблення утисків проти українського населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, І. Горбачевський став міністром здоров’я (1917–1918), а Й. Ганінчак – генеральним прокурором Австрії.

Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострійшого тону» [6, c.69].

Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. 

Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брестських угод, що певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності.

У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність [1, c.129].

 

РОЗДІЛ 2

Діяльність Євгена Петрушевича в період становлення української держави

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація  скликала у Львові збори всіх  українських послів австрійського  парламенту, галицького і буковинського  сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР [9, c.208].

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова [2, c.43].

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви УНР до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: «Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада»[2, c.44].

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради [6, c.70].

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада  прийняла кілька законів, присвячених  удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити  Президію у складі президента (голови) — їм був обраний Є.Петрушевич  — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою діяльність. Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього утворювалися виборчі округи.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд  ЗУНР — Державний Секретаріат.                                  

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави [13, c.29].

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР [3, c.84].

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини.

Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є. Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав [1340, c.58].

Є.Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав включення Львова і Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну до Польщі.

Як Президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова [12, c.83].

Є.Петрушевич підтримав укладання польсько-української угоди від 2 лютого 1919 р. про двосторонню санітарну діяльність, обмін полоненими та інтернованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й в’язниць було випущено на волю 1149 поляків, насамперед, інвалідів, жінок, дітей, чоловіків віком понад п’ятдесят років, священиків. Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звільненні українців з польських таборів.

Є.Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади польських громадських структур — Польського національного комітету, Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських газет, друку тримовних оголошень [7, c.74].

  Створивши достатньо сильну Галицьку Армію, уряд ЗУНР від початку українсько-польської війни визначав її стратегію, керуючись перш за все політичними прагненнями, часом не враховуючи ситуацію на фронті. Показовим прикладом служить операція з метою звільнення Львова від поляків 11–13 січня 1919 р. Президент Є. Петрушевич поставив завдання командуванню армії повернути столицю ЗУНР до 18 січня, коли за участю української делегації в Парижі відкривалася міжнародна мирна конференція [9, c.61-62].

Слід додати, що уряд ЗУНР та президент Є. Петрушевич продовжували беззастережно покладатися на справедливі рішення Антанти, й Паризької мирної конференції зокрема. Внаслідок надмірного оптимізму закінчилися провалом переговори 27 березня у Хирові. На них була знову відкинута як неприйнятна демаркаційна «лінія Бертелемі» [4, с. 88].

У травні — червні 1919 р. польське військо, за сприяння Антанти, захопило майже всю Галичину, а румунське — Буковину та Покуття.

Під загрозою державної кризи УНРада на екстреному засіданні в Бучацькому монастирі Отців Василіян 9 червня надала Є.Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Загалом, це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Тоді Є. Петрушевича було усунуто із Директорії

. У результаті — взаємини Є. Петрушевича з С. Петлюрою загострилися. Зроблено навіть невдалу спробу через командира окремого залізничного куреня І. Сіяка арештувати Диктатора. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли: після невдалого завершення наприкінці червня 1919 р. Чортківської операції прийнято пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до Збройних сил УНР для спільної боротьби з більшовиками [10, c.248].

Незважаючи на спротив частини галицьких старшин, Є.Петрушевич підтримав створення 11 серпня спільного командування обох армій — Штабу Головного отамана на чолі з генералом Миколою Юнаківим.

З 24 вересня армія билася на двох фронтах — не лише проти більшовицького, але й денікінського війська. Знесилена жахливою епідемією тифу, Начальна команда Галицької армії змушена була заради порятунку 6 листопада на станції Зятківці укласти перемир’я з денікінцями. 7 листопада про це дізнався по телефону стривожений Є. Петрушевич [10, c.251].

У цей час на адресу Петрушевича посипалося багато звинувачень у зраді УНР. Ситуацію загострили спроби наддніпрянського уряду змусити Є. Петрушевича передати С.Петлюрі верховне командування Галицькою армією. Врешті-решт, роздратований Петрушевич 12 листопада категорично відмовився передати галицькі бригади в підпорядкування штабу Армії УНР.

14 листопада Є. Петрушевич отримав  інформацію про домовленість  С.Петлюри про зайняття польськими  частинами Кам’янця і розцінив  це як останній доказ дворушництва  Головного отамана. Відтак, він фактично  дозволив перейти галицьким бригадам  на бік Збройних сил півдня Росії для спільної боротьби проти більшовиків. Згідно з текстом нової угоди від 17 листопада 1919 р., за Галицькою армією залишалася адміністративно-організаційна автономія, діловодство українською мовою, право на проведення мобілізації та поновлення за рахунок надходження галицьких бранців з інших країн. Право керівництва та контролю над внутрішнім життям армії залишалося за Є. Петрушевичем, який після зайняття поляками 14 листопада Кам’янця через Румунію виїхав до Відня. Водночас білогвардійці зобов’язалися розмістити хворих галичан у своїх шпиталях, і слова свого вони дотрималися.

Зрозуміло, що перехід галицького стрілецтва в стан недавнього ворога викликав неоднозначний суспільний резонанс. Дії Є. Петрушевича засудив член Виділу УНРади соціал-демократ Семен Вітик. «Політично це був промах, якого не можна допуститися навіть в найкритичніших хвилинах», — так охарактеризував у 1930 р. перехід УГА до А. Денікіна четар Дмитро Паліїв, ад’ютант М. Тарнавського й один із прихильників угоди з білогвардійцями.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

Діяльність в еміграції. Значення громадсько-політичної діяльності Євгена Петрушевича

 

В еміграції Є. Петрушевич розгорнув боротьбу на міжнародній арені за відновлення незалежності ЗУНР. Коли у листопаді 1919 р. Антанта запропонувала галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини на 25 років у федерації з Польщею, Є. Петрушевич його не підтримав.

У серпні 1920 р. екзильний уряд терміново реорганізувався, до нього ввійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та ін. Передусім він намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Східної Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу і Женеву. Багато уваги приділялося взаєминам із США. Протести Є. Петрушевича надходили не лише до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, але й до президента США. Є. Петрушевич допускав прихід американських концесій на територію майбутньої Галицької республіки [9, c.223].

У лютому 1921 р. Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Східної Галичини за умови, що її сувереном є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проєкт Конституції незалежної Галицької республіки.

Нарешті вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є . Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, до якої увійшли К. Левицький, С. Рудницький і О. Назарук. Але дискусію щодо майбутнього Галичини було зірвано.

Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Східною Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку акцій, що мали вплинути на світове суспільство [7, c.98].

5 березня 1923 р. уряд ЗУНР надіслав  країнам Антанти ноту, в якій виклав власний проєкт розв’язання польсько-українського конфлікту. Але аргументи уряду Є. Петрушевича не бралися до уваги. 14 березня 1923 р., Рада амбасадорів у Парижі ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею. Є. Петрушевич у травні 1923 р. розпустив екзильний уряд і ліквідував дипломатичні представництва і місії за кордоном. Є. Петрушевич переїхав у Берлін.

Саме у берлінський період Є. Петрушевич піддався впливу ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні. Biн відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. [8, c.63]

1925 р. група прихильників Є. Петрушевича  на чолі з О. Думіним розколола  УВО й утворила Західноукраїнську  народно-революційну організацію. Радянофільські  настрої Є. Петрушевича, як і багатьох  його співвітчизників, розвіялися  на зламі 1930-х pp., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ-НКВС.

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р., похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги. 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано на меморіалі вояків УГА на Личаківському цвинтарі [13, c.105].

За висловом Сидора Ярославина, історика і публіциста, Євген Петрушевич «є найтрагічнішою постаттю нашої новітньої історії», і  водночас «він був надто великою постаттю, щоб її можна було збагнути одразу».

 

Висновок

Отже, оцінюючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, не можна не схилити голову перед його мужністю. Його заслуги перед Україною не піддаються вимірам. Лідер визвольної війни, ідейний патріот, мудрий державний муж, стійкий борець за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх замислів і збудувати самостійну українську державу.

За його участі у ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, у якій широко представлено весь спектр політичних партій, громадських та профспілкових організацій. Крім українських партій, у політичну систему входили і єврейські партії та організації. Законодавство ЗУНР гарантувало широкий обсяг політичних прав і свобод – друку, слова, мітингів і зборів, недоторканість особи та ін.

Отже, Євген Петрушевич - це взірець європейського політика, який пройшов школу Віденського парламенту, Галицького сейму. Згідно з європейськими стандартами, намагався провести земельну реформу, не поспішав з націоналізацією землі, створив боєздатну армію. Петрушевич був толерантним до різних політичних партій, у тому числі і до лівого спрямування, з повагою ставився до національних меншин. Намагався нав'язати прагматичні стосунки з країнами-сусідами і навіть з більшовиками, про що мало хто зараз говорить... Сповідував європейські стандарти життя. У період еміграції потрапив під приціл радянської розвідки, яка хотіла через Петрушевича розіграти антипольську карту і розкласти зсередини українську еміграцію. Це політик великого масштабу, на жаль, незаслужено призабутий...

 

 

 

Список використаної літератури

1. Власов В.Г. Історія України. Підручник. – К.: «Генеза», 2004
2. Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти // Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.
3. Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.
4. Гунчак Т. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і час. — 1990. — № 10. — С. 62.
5. Дольницький М. Антанта в українсько-польській війні в 1918–1919 рр. // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпеґ, 1958. – С. 435–450.
6. Євген Петрушевич – президент ЗУНР (1863–1940) // Наш голос: Літературно-культурний журнал українських письменників Румунії. – 2002. – Ч.97–98. – С.3. – Співавт.: Л.В.Горват.
7. Євген Петрушевич (1830–1925) // Історія України в історичних портретах: (Збірник наукових праць) / Ужгород. держ. ун-т., Кафедра історії України. – Ужгород, 1996. – С.67–74.
8. Кравс А. За українську справу. Спомини. – Львів, 1937. – 99 с.
9. Кульчицький С., Шаповал Ю. Історія України. Підручник. – К., 2003
10. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919. – Львів, 1998. – 488 с.
11. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – 368 с.
12. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ, 2002. – 457 с.
13. Судачинський В.І. Хто такий був Євген Петрушевич? – Львів, 2005.