Політична діяльність Леоніда Кравчука до проголошення незалежності України

                                    План

Вступ

1. Загальні біографічні відомості…………….

   2.Політична діяльність Леоніда Кравчука до проголошення незалежності України……………..

   3.Президентські вибори 1 грудня 1991 року…………

   4.Становлення владних структур за президентства Л.М. Кравчука…………………………………………………

   5.Діяльність Леоніда Кравчука після дострокових виборів 1994 року………………………………………………….

Висновок……………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…

ВСТУП

     На початку 1990 - х років кожна  з колишніх радянських республік  вже

мала власного главу держави  – президента.   

 Перший президент України  Леонід Макарович Кравчук –  досі активна персона української  політики. Переважна більшість його  політичної кар’єри пройшла в  апараті Комуністичної партії  України, де він дійшов до  посади Першого Секретаря, перейшовши  згодом на бік незалежницького табору. Дехто й сьогодні вважає це кон’юнктурним кроком, адже зміна у поглядах Леоніда Кравчука відбулася наприкінці 1980 - х, однак тоді ніхто не брався передбачити, як усе складеться.   

 Про Кравчука майже  до кінця 1989 року по суті  нічого не знали навіть в  Україні – ні як про людину, ні як про політика, за винятком  партійного активу. Це відбувалося  через закритість радянського  суспільства та життя його  «верхів». Практично уся його  біографія пов’язана з компартійною  роботою. Щоправда, кажуть, що партійний  працівник – це не фах, а  стан душі.   

 Постать  Президента  Л.  Кравчука вже давно перебуває у полі зору вітчизняних дослідників. Аналізові політики і влади на фоні політичного портрету Леоніда Макаровича  Кравчука  присвятив  свою монографію В. М. Литвин. Життєвий шлях  Президента,  особливості його  політичної  діяльності також вивчали відомі науковці В. П. Андрущенко і М. І. Михальченко, А. А. Кокотюха та ін.     

 Високо оцінюючи ці  праці, все ж варто констатувати, що до цього часу залишається  недостатньо вивченою  роль  першого Президента України у розбудові позитивного образу новоствореної української держави в світі. 

1. Народився 10 січня 1934 року у селі Великий Житин Волинського воєводства Польщі, нині – Рівненського району Рівненської області, у селянській родині. Закінчив Рівненській кооперативний технікум; у 1958 році – Київський університет імені Т.Г. Шевченка за фахом економіст, викладач політекономії.  
         У 1958-1960 роках – викладач політекономії Чернівецького фінансового технікуму. У 1960-1967 роках – консультант-методист, лектор Будинку політпросвіти, помічник секретаря, завідуючий відділу пропаганди та агітації Чернівецького ОК КПУ. У 1967-1970 роках – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію на тему: "Сутність прибутку за соціалізму та його роль у колгоспному виробництві" в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.  
         З 1970 року – завідуючий сектору перепідготовки кадрів відділу організаційно-партійної роботи, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідуючого відділу, з 1980 року – завідуючий відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ. З жовтня 1988 року – завідуючий ідеологічного відділу ЦК КПУ. З жовтня 1989 року – секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи, кандидат в члени Політбюро ЦК КПУ, з червня 1990 року – член Політбюро, другий секретар ЦК КПУ; член ЦК КПРС (07.1990-08.1991). Народний депутат Верховної Ради УРСР 10-11 скликань.  
         У березні 1990 року Леонід Кравчук був обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Ямпільського виборчого округу № 39 (Вінницька область). З 23 липня 1990 по грудень 1991 року – Голова Верховної Ради УРСР (з 24 серпня 1991 року – Верховної Ради України).  
         19-21 серпня 1991 року у Москві відбувся путч, після якого Л.М. Кравчук вийшов з лав Комуністичної партії та погодився на ініціативу депутатів з Народного руху проголосувати за Акт проголошення незалежності України, автором якого був депутат Левко Лук'яненко. З 24 серпня 1991 року Україна увійшла у якісно новий історичний етап свого існування, вже як самостійна держава.  
         З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення основних атрибутів національної державності. Одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991 року парламентською постановою "Про військові формування в Україні" всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді. Згідно з "Концепцією оборони і будівництва Збройних сил України" створення останніх передбачалося шляхом переформування військових угрупувань колишнього СРСР, тобто на базі Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів та сил Чорноморського флоту. Чисельність Збройних сил України мала становити 0,8-0,9% від загальної кількості населення України (420-440 тисяч чоловік).  
         31 серпня 1991 року Л.М. Кравчук підписав указ Президії Верховної Ради про заборону Комуністичної партії. 20 вересня 1991 року було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді. 

2.  Політична діяльність Л. Кравчука до проголошення незалежності України

  У 1970--1988 рр. -- завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ.

 У 1988--1990 рр. -- завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ.

 У 1990 р. -- другий секретар ЦК КПУ.

 У 1989--1990 рр. -- кандидат у члени Політбюро.

  У 1990--1991 рр. -- член Політбюро ЦК КПУ. 

  У 1989 році відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі.  Народний депутат України Х--XIV (в тому числі І--IV) скликань. 

   У 1990--1991 рр. -- Голова Верховної Ради України.

  Своїм єдиним козирем, який допоміг йому домогтися найвищого поста в державі, Леонід Кравчук вважає свою публічність: "Будучи заввідділом ЦК, я першим в країні включився в публічні дискусії з Народним Рухом - з Іваном Драчем, В'ячеславом Чорноволом. Тоді це була бомба. Це зараз прямий ефір ні про що нікому не говорить. А тоді народ слухав це і вбирав, як губка ". Його почали впізнавати на вулицях, люди із захватом спостерігали за ним з екранів телевізорів. Тому він практично не сумнівався, що народ обере саме його.

   До вершин кар'єри Л.Кравчук йшов 56 років. Сільський хлопчина з Рівненщини, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропрацювала у колгоспі, спромігся не лише стати дипломованим економістом, кандидатом наук, а й здолати тернистий шлях від рядового працівника обкому до другого секретаря ЦК КПУ.

23 липня 1990 р. сесія  Верховної Ради УРСР у зв'язку  з відставкою В.А.Івашка обрала  на альтернативній основі Л.М.Кравчука  головою Верховної Ради УРСР.Новообраний голова парламенту відразу ж заявив, що розуміє політичні перетворення, які відбуваються сьогодні в нашому житті, в контексті загальнодемократичного процесу і вважає за потрібне вирішувати питання про владу у республіці та про Союзний договір.

  Він чудово усвідомлював, що зіткнеться із протидією, неприйняттям його опозицією. Тому цілком слушно закликав до конструктивної співпраці увесь спектр наявних тоді політичних сил.

  Уже на початку вересня 1990 р. Л.Кравчук значно скоригував бачення проблеми консолідації, заявивши на одній із прес-конференцій: "Я був тоді впевнений, що вона можлива. Але тепер, коли утвердилися різні групи, партії, вона стала нереальною. Я за консолідацію українського народу, за вихід з кризи, за будівництво нової суверенної держави. Щодо консолідації в самій Верховній Раді, то це -- ілюзії. Але не треба ворожнечі. Потрібні розумні компроміси".

3.Президентські вибори 1 грудня 1991 року

  Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність України. 1 грудня 1991 р. було вирішено й інше   суттєвiше питання -- обрано першого Президента незалежної України.

  Цьому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів вибороли право стати кандидатами в Президенти України сім осіб: Л.Кравчук, В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, І.Юхновський, В.Гриньов, О.Ткаченко та Л.Табурянський. Фаворитом вважався Голова Верховної Ради Л.М.Кравчук, котрий запропонував програму із п'яти "Д" -- "Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра". Вихід незалежної України на історичну авансцену поставив її державних і політичних діячів перед необхідністю самостійного розв'язання багатьох складних проблем. Першою і чи не найголовнішою з них було ставлення до перспектив СРСР. 25 листопада парафування нового Союзного договору не відбулося. А на початку грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі проголосили у Мінську утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

  Перші Вибори Президента України відбулись 1 грудня 1991 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але 2-й тур не знадобився. Леонід Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за вийнятком трьох областей Галичини, де переміг В'ячеслав Чорновіл.

  Одночасно з референдумом про "Підтвердження чи ні Акту проголошення незалежності України?" були проведені вибори Президента України, результатом голосування яких було більше 60%, що стало рекордом для України. Леонід (трохи не сказав Ілліч) Макарович Кравчук і став ним, от тільки питання, перший або другий (мається на увазі Михайло Сергійович, ні-ні, не "Міхал Сергійович", а Грушевський). І не варто забувати, що левову частку голосів надало йому російськомовне населення, до якого він і звернув свої погляди у важкий час, як це зробив "Великий Йосип", він же Сталін: "Дорогі брати і сестри ...". (Додаток 3).

  В п`ятиденний термін після виборів, тобто 5 грудня 1991 року, відбулася інагурація новообраного президента. (див. Додаток 4)

  Новообраний президент згідно своєї передвиборчої програми планував зробити в країні багато змін. Зокрема в таких сферах, як внутрішня та зовнішня політика України, економічне життя України, культурі, освіті та інших. Про свої плани щодо цього Леонід Кравчук офіційно розповів під час свого виступу на урочистому засідані Верховної Ради України 5 грудня 1991 року. (Додаток 5).

4.Становлення владних структур за президентства Леоніда Макаровича Кравчука 1991 - 1994 роки

  Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

  1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон України",який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України".

  2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Відповідно до цього Закону громадянство наддавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних Україна на шляху незалежності гійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

  3. Визнання національної символіки як державної. У січні--лютому 1992 р. Низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", синьо-жовте знамено -- державним прапором, а тризуб -- малим гербом України.

  4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р . на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р . відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.  На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил повинна не перевищувати 0,8--0,9% від чисельності населення України (420--440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4--5% державного бюджету. Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон "Про Збройні сили України", у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил. Пакет Законів, які було прийнято надалі ("Про прикордонні війська України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та і н . ) , створив певну правову базу для реформування війська.

  Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування Становлення владних структур на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. -- 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції --активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави -- з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р . Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю. Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Воєнну доктрину України". Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах -- воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії,

  Президент України підкреслив, що "хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України".

  У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

   Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності -- лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції -- трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть "розбудови держави" полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему. Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України-- Верховна Рада -- дістався в спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 р . , і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні -- Україна на шляху незалежності безпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні -- більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент.

   У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, я к а б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центріта на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства. Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду". Іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр- міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

   Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 р . , покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки. На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не Становлення владних структур забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади -- Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними.

   За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч. Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, я к и й не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -- В. Масола (травень--жовтень 1990 р . ) , В. Фокіна (листопад--жовтень 1992 р . ), Л. Кучми (жовтень 1992--вересень 1993 р.), Л. Кравчука-- Ю. Звягільського (вересень 1993--червень 1994 р . ).

   Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: "Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути т а к и м . . . -- управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу" . Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук Україна на шляху незалежності періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть я к и х полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

   Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: "Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію". Проте Верховна Рада його не підтримала. Протистояння Президент -- Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту м іж місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України "Про представника Президента України" та Положення "Про місцеву державну адміністрацію", затвердженого Указом Президента.

     Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

    Отже, на початковому етапі державотворення (1991 -- перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:

  1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

  2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент -- уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

  3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях; Становлення владних структур.

  4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

  За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р . Під тиском шахтарських страйк і в було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

  Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади. Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. "Про вибори народних депутатів України", у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України -- в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат. 11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту -- віком від 25 до 50 рок і в . До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

   Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група Україна на шляху незалежності "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); группа "Єдність" (25); група "Державність" (25); "Міжрегіональна депутатська група" (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні--серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс. 7--8 груд. 1991 разом із президентом Росії Б.Єльциним і головою ВР Білорусії С.Шушкевичем брав участь у нараді в Біловезькій Пущі (Білорусь), на якій було ухвалено рішення про ліквідацію СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав. Як Президент України поставив підпис під Біловезькою угодою про створення СНД 1991. Перебував на посаді Президента України до лип. 1994. У цей період почалося формування атрибутів держав-ності України, скорочення ЗС, створення багатопарт. системи, започаткувався процес поділу держ. влади. Протистояння Президента і ВР призвело до створення в лют. 1992 Держ. думи України, яку К. очолював до жовт. 1992 і діяльність якої виявилась неефективною. У березні 1992 було запроваджено інститут представників Президента України, що значною мірою зміцнило президентську вертикаль, але водночас призвело до протистояння між цими представниками та головами міськ. і районних рад через неокресленість від-повідних компетенцій. Спроби Прем'єр-міністра України Л.Кучми (призначений у жовт. 1992) підпорядкувати собі представників Президента України в областях призвели до його конфронтації з К. До цього за відсутності чіткого проекту реформ додалися труднощі в екон. розвитку, падіння життєвого рівня народу, зростання злочинності. Протистояння К. і тогочасного складу депутатів ВР України закінчилося ухваленням рішення обопільно достроково припинити свої повноваження й оголосити нові вибори.

 5. Діяльність Леоніда Кравчука після дострокових виборів президента України 1994 року

  В умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту -- 27 березня -- і Президента України -- 26 червня 1994 р. За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. -- лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука --45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв'ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді -- "п'ятий, десятий, сороковий -- лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимутьПогодьмося зі словами його наступника на нелегкій президентській посаді -- Л.Кучми, який сказав про свого попередника: "Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності".

   Леонід Макарович Кравчук був обраний народним депутатом у 1994 р. -- на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. 1994-2006 рр.. - Народний депутат України II-IV скликань. Був членом Комітету Верховної Ради у закордонних справах і зв'язках з СНД Верховної Ради України. Входив до фракції "Соціально-ринковий вибір", "Конституційний центр". До парламенту III і IV скликань пройшов за списком Соціал-демократичної партії (об'єднаної). Під час IV скликання очолював фракцію СДПУ (о). Був членом цієї партії.

   На парламентські вибори 2006 року Л. Кравчук пішов у якості лідера "Опозиційного блоку" НЕ ТАК! "," Базовим елементом "якого була СДПУ (о). У компанії (у першій десятці списку) з першим главою держави йшли лідер об'єднаних" есдеків " Віктор Медведчук, його заступники по партійній лінії Нестор Шуфрич і Михайло Папієв, голова Республіканської партії Юрій Бойко, відомий футбольний функціонер Григорій Суркіс і знаменитий футболіст Олег Блохін. Результат блоку - 1,01% відсотка голосів виборців при необхідних 3% (11-е місце в "загальному заліку"). З 2000 року - президент Українського муніципального клубу. З 2001-го - президент Всеукраїнської благодійної організації "Місія" Україна - Відома "

Висновок

   До написання даного досье в мене були зовсім інші погляди на першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука, які дещо змінилися під час вивчення матеріалів поданих у даній роботі. Про дану постать я знала тільки зі шкільних уроків історії, та дещо з розповідей старшого покоління. На даний момент я усвідомила на скільки багато він зробив для України, а загалом для становлення її державності. Його особливість в тому що він був першим. Незважаючи на всі труднощі, які виникли на той час Леонід Кравчук зміг переконати людей, що він саме та людина, яка зможе зробити життя людей кращим та стабільним. Хоч йому не вдалося зробити те що він хотів, чи мав намір зробити, все ж таки він зміг об`єднати український народ та покласти початок створенню української державності. Він поклав початок у політичному процесі.  На мою думку однією з найголовніших причин його невдачі було те, що на той час відбувалося лише формування країни де ще практично не було нічого українського. Навіть конституція дісталась у спадок новонародженій Україні від Радянського Союзу. Все потрібно було робити майже з нуля, як політику, так і культуру, а заодно і формувати, так би мовити, ному політичну свідомість українців. Але він дав всьому початок, зрушив з місця всей процес.

    Сьогодні ж Леонід Кравчук вважає головною помилкою молодих політиків те, що кожен з них починає свою справу, а не продовжує уже розпочату. На помилках вчаться, і на мою думку,аналізуючи діяльність попередніх урядів можна було б запобігти багатьом помилкам, які були здійснені за останній час.

   Одже можна зробити висновок про те, що Леонід Кравчук назавжди ввійшов в історію України, його ім`я завжди будуть пов`язувати з незалежністю України. Адже він зробив те, що до нього ніхто не насмілювався зробити. І це всього навсього сільський хлопчина з Рівненьщини…

Список використаної літератури

1. Андрійченко В.М. Хто такий Леонід Кравчук? // День. – 2006. - №84.

2. Смешко І.П. Політична ситуація в Україні. – К., 2004.