Політична психологія: зміст та основні проблеми

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний університет  «Одеська юридична академія»

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Політична психологія: зміст та основні проблеми»

                                                            

    Студентки 2 курсу  2 потоку 4 групи

Факультету цивільної  та господарської юстиції

Ляшук А.А.

                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса - 2012

 

Зміст

Вступ

 

1. Зміст політичної психології:

1.1. Поняття і генеза політичної психології

     1.2. Предмет, об’єкт і метод політичної психології

     1.3. Особливості та форми вияву політичної психології

 

2. Основні проблеми політичної психології:

2.1. Психологічна характеристика великих соціальних груп

     2.2. Проблеми малої групи в політичній психології

     2.3. Проблема  особистості

 

      Висновки

 

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Політична психологія як наука зародилася на порубіжжі науки про політику, з одного боку, і психології, насамперед соціальної — з іншого. Цей процес був надто тривалий, позаяк не одразу склалося усвідомлення того, що людина є соціальною істотою і в суспільній, громадській діяльності багато залежить безпосередньо від неї, її складу характеру, індивідуальних особливостей. Формально політична психологія як власне наука започаткувалася в 1968 р., коли в Американській асоціації політичних наук було створено відділення політичної психології. Політику творять і реалізують люди. При цьому у своїй діяльності, поведінці вони керуються певними уявленнями, мотивами, цілями, настроями та емоціями. Виходячи з цього політика загалом, як і окремі політичні події та явища, значною мірою залежить від природи, психіки конкретних людей. І якщо це так, то досліджувати політику, її прояви та результати доцільно саме через дослідження людей, переважно їхнього психологічного стану. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити певну форму політичної поведінки тільки як результат безпосереднього впливу економічних, політичних та інших факторів. Стимули, що скеровують поведінку особистості, можуть бути одні й ті самі, але поведінка людей різною. Тому всі форми відображення політики у психіці людей опосередковані їх діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

За всієї видимої єдності, у тому числі й духовної, психологічної, люди (громадяни) абсолютно різняться конкретними цінностями, потребами, запитами й соціально-політичними орієнтаціями. Отже, загальна точка зору, єдина громадська думка за жодних обставин і характеристик не є певною штучною сумою таких точок зору. Єдина громадська думка — явище надто рухливе і мінливе. Тому політична психологія повинна вивчати психологічні компоненти конкретної політичної поведінки саме окремих соціальних, етнічних груп громадян, уникаючи виняткових, узагальнюючих оцінок їхньої поведінки і психологічного стану.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      

 

 

 

 

 

 

Зміст політичної психології

1.1. Поняття і генеза політичної психології

Перед тим як розглянути феномен політичної психології, слід з’ясувати насамперед сутність психології і політики, особливості їх взаємовідносин і відмінності.

Психологія як наука, наукова  дисципліна виникла у стародавні часи. У найзагальнішому значенні психологія (від старогрецьк. psyche — душа, психіка і logos — слово, вчення) — це вчення про душу.

Роздуми про те, якими  мають бути громадянин і влада, їх взаємовідносини, яким повинен бути правитель і які якості мати, якого  мірою його правління залежить від  підлеглих, знаходимо ще в Аристотеля, Макіавеллі, Сенеки, Ж. Ж. Руссо, Гоббса, А. Сміта, Г. Гегеля, Г. Лебона та багатьох інших видатних філософів минулого, праці яких можна вважати джерелами і засадами політичної психології як науки. Зрозуміло, що їх праці є лише спробами психологічного підходу до політики, позаяк власне політичної психології тоді ще не існувало. Значно пізніше з’явилися праці італійця С. Сігеле “Злочинний натовп”, француза Г. Тарда “Соціальна логіка” та ін. Важливо, що ці та інші філософи, соціологи, історики почали досліджувати саме психологічні аспекти в політиці, їх роль і вплив на діяльність людей, представників політичної еліти. Так, Г. Лебон помітив важливу особливість: маса за відповідних умов може загрожувати неповторності особистості, а неорганізована, несвідома поведінка натовпу взагалі може спричинити невиправні ситуації в суспільному житті. Ще пізніше, наприкінці, XIX — на початку XX ст. з’явилися праці, які збагатили джерела формування політичної психології як окремої і доволі багатоаспектної науки. Так, Г. Лассуелл у праці “Психопатологія і політика” перший звернув увагу на те, що будь-які політичні процеси слід розглядати не ізольовано від конкретних осіб, груп людей, які в них задіяні, а навпаки, враховуючи насамперед героїв, учасників таких процесів, їх особистісні риси, характер, поведінку, психологічний склад. Отже, політична психологія поступово почала збагачуватися здобутками фахівців з психологічного аналізу, майстрів відтворення історичних портретів. У Росії одним з перших у цьому плані був П. Ковалевський, який видав з часом вельми популярну працю “Психіатричні етюди з історії”, в Австрії — З. Фрейд (“Я і Воно”, “Психологія мас і аналіз людського Я”, “Тотем і табу” та ін.).

У 60-ті роки, особливо у США  та окремих європейських країнах, під впливом так званого поведінського руху, студентських заворушень, зміни політичної системи окремих суспільств політична психологія дістала ще інтенсивнішого розвитку як теоретико-прикладна наука, позаяк постала потреба глибшого, ніж політологічне, пояснення складних суспільно-політичних проблем, що виникли у світі.

Фактично за подібною періодизацією можна охарактеризувати розвиток російської та української політичної психології починаючи з праць П. Мілюкова (“Нариси з історії російської культури”), П. Сорокіна, П. Ковалевського та Г. Чулкова і завершуючи працями сучасних вчених-політологів, психологів, соціальних психологів.

Нині під політичною психологією розуміється наука про закономірності, механізми, умови і чинники прояву політики як соціально-психологічного феномену. Концептуально як узагальнююче таке визначення доволі точне.

Часто під політичною психологією за визначенням словників розуміється також галузь загальної психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, позиції, почуття, ціннісні орієнтації та ін.) у політичній життєдіяльності суспільства, які формуються та виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях. І хоча перші згадки про психологію наводяться у працях видатного Аристотеля (трактат “Про душу”), власне термін “психологія” у науці з’явився значно пізніше. Одним із перших у своїх працях цей термін використав відомий чеський психолог Й. Прохазка наприкінці XVIст., а від філософії як самостійна галузь психологія відокремилася лише у XVIIIст.

Таке виокремлення було об’єктивно зумовлене за тієї принципової обставини, що будь-які соціально-психологічні феномени в політиці пов’язані зі ставленням людини до існуючих суспільних інститутів влади. Йдеться про основне поняття в політичній психології — політичну свідомість.

Носії політичної свідомості є в кожному суспільстві. Саме тип, характер політичної свідомості визначають ставлення суб’єкта політики до системи влади загалом та окремих її відгалужень, складових, суб’єктів.

Домінуюче значення в політиці, політичних процесах, а відтак і  в політичній психології мають основні типи політичної свідомості: тоталітарна, авторитарна, демократична, анархічна.

Серед усіх визначень поняття  психології, що різняться неістотно, наведемо наймісткіше: психологія — це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяльності людини, як її психіка, серед наук про людину психологія є найбагатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що властиві людині психічні явища залежать насамперед від біологічних, а потім від соціальних умов та обставин.

Якщо виходити з того, що психологія включає соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджувати, що політична психологія охоплює такі аспекти:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов’язані з відображенням інтересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності (йдеться про соціальний аспект політичної психології);

• індивідуально-психічні властивості — пам’ять, волю, розумові здібності;

• біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями індивіда. Вони виявляються в темпераменті людини, її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках.

Доволі часто політику помилково вважають пов’язаною виключно з політичними структурами —  державою, її політичною системою — і залежною від них. Проте діапазон дії політики та її взаємодії з численними соціальними політичними суб’єктами надто широкий, складний і потребує окремого докладного розгляду.

Розрізняють два основних підходи до визначення політики як суспільного явища — по-перше, сферу людської діяльності загалом і, по-друге, спрямування або спосіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, другий — публіцистичним.

Політика має  певні особливості, структуру, класифікацію та функції.

До особливостей політики належать універсальність, здатність проникати в усі сфери суспільної життєдіяльності, тісний зв’язок з неполітичними суспільними явищами і процесами.

Структура політики охоплює певні політичні інтереси її суб’єктів, політичні відносини, організації, свідомість суб’єктів політики та політичну діяльність останніх. Структурні складові політики тісно переплітаються, взаємодіють і взаємовпливають.

Політику класифікують так:

• за сферами суспільного життя — економічна, національна, військова, екологічна, науково-технічна, соціальна, культурна;

• за об’єктами впливу — внутрішня і зовнішня;

• за суб’єктами політики, політичного процесу — державна, політичних партій, громадських об’єднань, рухів, груп;

• за пріоритетами діяльності (тобто метою) — політика нейтралітету, національного примирення, “великого стрибка”, “відчинених дверей”, компромісів та ін.

Основними є такі функції політики:

• забезпечення та стимулювання інноваційного, поступального розвитку суспільства;

• управління суспільними  процесами;

• урівноваження, узгодження та взаємодія суб’єктів політичного процесу, усунення суперечностей між ними;

• прояв інтересів і  потреб усіх соціальних груп та верств населення;

• стабілізація соціального стану особистості, її соціалізація, саморозвиток і самореалізація.

Окремо слід розглянути особливості  політичної життєдіяльності, її зв’язок  з економікою, а також специфіку політичних процесів та політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

Вирізняють чотири основних рівні політики, які характеризуються певними особливостями, закономірностями і конкретними суб’єктами.

1. Геополітичний. Охоплює відносини, діяльність окремих держав, міжнародних організацій, що створюються здебільшого для координації політики на міжконтинентальному, міждержавному рівні. Безпосередні суб’єкти: політики — керівники держав, окремих гілок влади, політики — лідери провідних політичних партій, громадських об’єднань, представники економічної, творчої, духовної еліти та ін.

2. Державний. Основою такої політики є організація публічної влади, діяльність державних структур різних рівнів (центральний, регіональний), організація місцевого самоврядування.

3. Структурний. Йдеться про політику таких суб’єктів політичного процесу, як партії, об’єднання, рухи, окремі авторитетні соціальні формування.

4. Особистісний. На цьому рівні здійснюється політика, пов’язана з діяльністю окремих індивідів, громадян, політичних діячів, лідерів нижчого рівня (насамперед регіонального).

Найбільше учасників політичних процесів припадає на третій і четвертий  рівні.

Розглянемо політичну  психологію як науку.

Як явище політична  психологія виникла разом з політичним життям. Як зазначалося, фактично політична  психологія виокремилася в науку з політології лише в 60-ті роки XX ст. Одна з причин цього полягала в тому, що політичні партії, організації, об’єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу.

Політична психологія як наука, наукова дисципліна базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів, соціальних і політичних психологів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон.

Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології.

Більш-менш узагальненого, усталеного визначення поняття “політична психологія”, як зазначалося, не існує. Разом з тим наведемо кілька найвдаліших.

Окремі дослідники трактують політичну психологію як наукову дисципліну, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації політики. При цьому її об’єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук.

Найзагальнішим і найпростішим можна вважати таке визначення політичної психології: це наука, що вивчає психологічні аспекти політичної життєдіяльності.

Багато фахівців політичну психологію визначають як систему проявів суспільної психології (тобто свідомості), які виражають ставлення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку в політичній життєдіяльності суспільства.

На думку фахівців з  проблем засобів масової інформації, зв’язків з громадськістю, політична  психологія дає змогу пізнати внутрішні аспекти політичного портрета лідера і виборця, мотиви, якими вони керуються, приймаючи певні рішення, реалізуючи власні дії. Іншими словами, політичну психологію розглядають під певним конкретним і практичним кутом зору, що так само важливо і об’єктивно зумовлено.

Отже, політична психологія — це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичної життєдіяльності суспільства, що формуються і виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їхніх конкретних політичних діях.

Відома ще й так звана двовимірна модель політичної психології, прихильниками якої є, зокрема, психологи на чолі з Т. Адорно. Ця модель зумовлена історико-традиційним існуванням чітко визначених дуалістичних партійно-політичних систем республіканців і демократів (США), лібералів і консерваторів, правих і лівих. Звісно, у “чистому” вигляді такої моделі практично не існує, але в політичній життєдіяльності вона має важливе значення, позаяк найчастіше політичні сили поділяються на два основних протилежних табори.

Основними є такі функції політичної психології:

• пізнавальна — дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичній життєдіяльності й вибирати способи власних дій;

• адаптаційна — сприяє пристосуванню суб’єкта політики до навколишнього середовища;

• мотиваційна — надає можливість втілювати наміри в певні політичні дії.

Певна обмеженість наведеного пояснення сутності політичної психології очевидна. Слід виходити з того, що її основою є власне психологія як наука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв’язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. Мають рацію спеціалісти в галузі політичної психології (зокрема, російський вчений О. О. Яблокова), які вважають, що політичну психологію потрібно розглядати у вузькому і широкому значеннях. У першому випадку це наука, яка вивчає психологічні аспекти політичної діяльності, поведінки і певних відносин як специфічної сфери соціальної життєдіяльності й особливості осіб, що безпосередньо беруть участь у політичних діях. У другому випадку політична психологія як наука розглядає явища суспільної та індивідуальної психіки, пов’язані з політикою в усіх її особливостях і проявах. Саме різні підходи до розуміння сутності, а потім і об’єкта та предмета політичної психології насамперед зумовили дискусії щодо власне назви цієї наукової дисципліни. Мало того, недостатня визначеність об’єкта і предмета політичної психології є результатом того, що й нині терміни “політична психологія” і “психологія політики” часто плутають або вважають майже тотожними. З огляду на викладене окреслимо предмет, об’єкт і метод політичної психології.

1.2. Предмет, об’єкт  і метод політичної психології

Предмет політичної психології — це відповідні психічні процеси, стани і властивості людини, які модифікуються при її взаємодії з владою.

Таке загальне визначення предмета політичної психології можна  дещо поглибити, деталізувати. На думку  західних вчених, предметом політичної психології є психологічні компоненти політичної поведінки людини, дослідження і аналіз яких дають змогу застосувати психологічні знання до пояснення власне політики. Це визначення, однак, не включає психологічних компонентів політичної поведінки окремих соціальних та етнічних груп.

Оскільки основними напрямами політичної психології є біхевіористичний, когнітивістський, психобіографічний та психоісторичний, у кожному з них дещо по-різному трактується і об’єкт політичної психології.

Психологи-біхевіористи, наприклад, предметом політичної психології вважають певні особливості політичної поведінки конкретної людини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації тощо. Вони стверджують, що у процесі вивчення поведінки її можна не лише зрозуміти, пояснити, а й відповідно змоделювати, сконструювати. Тому й самі політики, на думку біхевіористів, є об’єктом маніпулювання. Такий погляд не можна однозначно заперечувати.

Когнітивісти вивчають і досліджують закономірності ідеологічного процесу як складного, суперечливого та неоднозначного явища; їх мета — на основі розвитку політичної психології гуманізувати політичні відносини. Не можна відкидати й такий погляд.

Психологи-психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму насамперед підсвідомого. За допомогою своєрідного психобіографічного методу вони прагнуть зрозуміти власне мотиви конкретних політичних вчинків. У колишньому СРСР до 60-х років ХХ ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважались абсолютно неприпустимими, аполітичними. Іншими словами, політична свідомість громадян зводилася виключно до сповідування, дотримання комуністичної ідеології.

Останніми роками інтерес  до політичної психології за кордоном, зокрема в посткомуністичних країнах, посилився з огляду на такі складні політико-психологічні явища, як внутрішня і зовнішня політика, тероризм, етноконфлікти, дискримінація окремих соціальних груп, наявність конфліктного потенціалу, формування субкультури протесту і недовіри громадян до владних структур.

Основними об’єктами  політико-психологічних досліджень політичної психології є політична участь, політичне лідерство, політичні цінності та установки, мотиви, що впливають на політичну поведінку, політична соціалізація, індивідуальна, групова та масова політична свідомість.

Розглянемо особливості  найпоширеніших методів дослідження політичної психології.

Спостереження — один з основних емпіричних методів психологічних досліджень. У політичній психології — це спеціальне, систематичне і цілеспрямоване спостереження за політичною поведінкою, діями, процесами з метою з’ясування їх змісту, мети і спрямованості.

Соціологічне опитування — це метод, який часто використовують для збирання первинної вербальної інформації про явища індивідуальної і суспільної свідомості, об’єктивні чинники і процеси. Цей метод широко використовують також у соціологічних, психологічних, економічних, демографічних, політологічних, педагогічних та інших дослідженнях. Позаяк у політичних процесах часто задіяно багато особистостей, за допомогою цього методу визначають психолого-політичні стани, орієнтації, прогнозують поведінку значної кількості людей, окремих соціальних, демографічних груп, класів тощо. У політичній психології велике значення мають багаторазові соціологічні опитування (панельні), за допомогою яких простежують динаміку політичних явищ і процесів. Для оперативного вивчення громадської думки застосовують так звані зондажні опитування (опитування-блискавки, опитування-голосування). Найпоширеніші анкетні соціологічні опитування: поштові, друкування анкет у засобах масової інформації, телетайпні. Технологію опитувань політична психологія загалом запозичила у соціології.

Тестування — це метод психологічної діагностики за допомогою наперед заготовлених стандартизованих запитань і завдань (тестів). У політичній психології тестуванням можна виявити відмінності в політичних поглядах окремих політиків, різних явищ, визначити рівень політичної культури, освіченості людини, наявність у неї певних навичок, знань, особистісних характеристик.

Моделювання політичних ситуацій — це дослідження політико-психологічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних (насамперед математичних) моделей. Під моделлю тут розуміють систему об’єктів і знаків, які відтворюють окремі істотні властивості системи-оригіналу. У такий спосіб можна змоделювати, наприклад, прогнозований мітинг, дискусію, партійні збори, виборчу кампанію.

Психосемантичний  аналіз базується на психосемантиці — галузі психології, що вивчає генезу, будову і функціонування індивідуальної системи значень в індивідуальній свідомості (образи, символи, символічні дії).

Як правило, що складніші  політична дія, процес, явище, то більше методів їх дослідження (у поєднанні) використовує політична психологія як теоретична і прикладна наука.

1.3. Особливості  та форми вияву політичної  психології

Можна виокремити щонайменше шість основних особливостей політичної психології як науково-прикладної дисципліни.

1. Формування політичної психології у процесі безпосередньої суспільно-політичної діяльності, активності громадян, їх практичної взаємодії між собою, різними суб’єктами та інститутами влади. Тому й вивчати, аналізувати політичну психологію слід з урахуванням саме цих обставин.

2. Відтворення політичних подій і процесів, що має фактично поверховий характер. Політичну психологію не можна сприймати спрощено, однозначно, без відповідного осмислення.

3. Домінуюча роль чуттєвих, емоційних елементів свідомості, а не раціональних. З огляду на це політичні процеси важко спрогнозувати, передбачити їх соціальне значення.

4. Швидка і чутлива реакція людини на зміну політичних умов та ситуації. Така політична мобільність властива переважній більшості суб’єктів політики.

5. Неоднозначний вплив різних ідеологій на людей, а точніше на формування, існування політичної психології у процесі зіткнення, боротьби ідеологій. Без такого зіткнення політичний процес взагалі неможливо уявити.

6. Відображення не перспективних, майбутніх, а насамперед сьогоденних, поточних інтересів і потреб людей. Тому політичні процеси, події завжди детерміновані в часі.

Форми вияву політичної психології:

• політичні цінності, потреби, інтереси, прагнення, сподівання, воля;

• політичні відчуття, емоції, настрої, думки, забобони, ілюзії, міфи;

• політичні звички, навички, традиції, вдача;

• політичні навіювання, переконання, наслідування, чутки.

Розглянемо основні з  перелічених форм вияву політичної психології.

Політичні цінності

Політичними цінностями можна  назвати суть політично значущих дій, процесів, явищ, коли йдеться про їх відповідність або невідповідність інтересам суспільства, окремої особи, соціальних груп.

Строго кажучи, політичні  цінності — це підведення відповідних конкретно-історичних явищ і властивостей під клас абстракцій (наприклад: рівність, братерство, свобода, безпека, справедливість, демографія). Ідеальне уявлення про такі цінності та їх реальне втілення, наявність у суспільній життєдіяльності, як правило, значно відмінні, а то й протилежні. Іншими словами, абсолютної їх узгодженості не може бути.

Політичні цінності — це найвищі принципи, що забезпечують злагоду в суспільстві або окремих його соціальних групах щодо основних цілей і проблем; віра у бажаний і кращий (або найкращий) тип політичної системи, у політичну мету, засоби її досягнення, а також уявлення про них.

Основним засобом політичних дій, спрямованих на досягнення, забезпечення політичних цінностей, є влада.

Політичні цінності виявляються в політичних нормах.

Політична норма  — це правило досягнення політичних цінностей. Останні існують у трьох сферах соціальної дійсності: нормативних висловлюваннях тих, хто при владі, і тих, хто підпорядкований владі; соціальних відносинах, що зумовлюють правила функціонування певних політичних норм; свідомості як почуття або переживання політичних норм.

Не слід ототожнювати політичні  норми і політичні принципи.

Розрізняють політичні норми основні та операціональні. Наприклад, у тоталітарному суспільстві принцип керівної ролі однієї з політичних партій є основною політичною нормою, а от обов’язкова приналежність керівних кадрів у такому суспільстві (країні) до цієї партії є вже операціональною нормою.

На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу вибирають відповідний спосіб поведінки.

У складній політичній життєдіяльності  орієнтирами є саме політичні  цінності. Врешті-решт завдяки ним люди пізнають світ політики.

У національному  суспільстві, як слушно зазначає відомий політолог А. Беднар, найвищою цінністю, що об’єднує його членів, є збереження цілісності та незалежності держави. Досягти цієї мети доволі важко, позаяк це потребує узгодження, або консенсусу ідей і думок множини суб’єктів суспільно-політичного процесу. Консенсус між державами вкрай необхідний, коли йдеться про забезпечення миру і злагоди на світовому рівні. Тут постає проблема групового прийняття рішення, з чим людство стикається постійно і повсюдно.

Політичні потреби

Потреба загалом  — це те, що детермінує відповідну активність, спонукає людину або групу людей до певної свідомої діяльності.

Передбаченням у свідомості результату задоволення потреби є мета.

Потреби поділяються на біогенні, психогенні та соціогенні. Останні мають чи не найскладніший механізм утворення і задоволення, позаяк залежать від знань суб’єкта потреби в певній галузі, рівня освіти, виховання, свідомості тощо.

Розрізняють потреби економічні, матеріальні, політичні, естетичні, етичні, психологічні, соціальні та суспільні. Політичні потреби пов’язані з необхідністю реалізації в державній або суспільній діяльності, а також у діяльності окремих соціальних груп, класів, націй, держав певних політичних інтересів.

Політичні інтереси

Будь-який колективний інтерес  охоплює індивідуальні та групові  інтереси. Колективний політичний інтерес  лише умовно можна вважати таким, оскільки він ніколи не є штучним  поєднанням політичних інтересів окремих учасників політичного життя. Інша річ — спробувати відшукати в політичному інтересі багатьох людей спільне, єдине, що об’єднує їх на певний, іноді доволі короткий період.