Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Політична соціалізація особистості

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………..3

Людина в системі соціально-політичних відносин…………………….4
Політична соціалізація особи та її особливості в Україні……………..9

Висновки………………………………………………………………………..17

Список використаних джерел………………………………………………....18

ВСТУП

Необхідним елементом розвитку сучасного демократичного суспільства є політична соціалізація людини яка обумовлюється формуванням особистості та вихованням громадянина.

Психологічно політична активність особи зумовлена людською потребою належати соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією, певною групою, партією чи організацією. Часто людина залучається до політики, щоб стати частиною групи, відчути причетність до життя цілого суспільства.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда: сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей, схильність до політичної діяльності.

Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Велику роль у процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, важкі умови існування мають великий вплив на психіку людини.

Великий вплив на політичну соціалізацію особи відіграє політична система, яка діє в державі. Цей вплив здійснюється двома способами. Насамперед, безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У зв‘язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербального змісту соціалізуючого впливу інформації, невербальному змісту, який застосовується індивідом внаслідок накопичення соціального та політичного досвіду. Конфлікти, які виникають на цьому ґрунті, приводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.

Політична соціалізація індивідів є одним із напрямків діяльності спеціальних інститутів, що діють у рамках політичної організації, громадсько-політичної організації та політичної партії, які значною мірою впливають на формування політичних поглядів та позицій особи в сучасному політичному житті.

ЛЮДИНА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].

Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Аристотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:

соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);
усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;
масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;
політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;
наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);
рівень свідомості та політичної культури особи тощо [2].

Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище людини в системі суспільних відносин визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).

Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка [1]. Які політичні ролі особи об’єктивно можливі? Звернімося до тексту загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.

До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [1]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [4].

Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.

Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг — це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів, безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу, який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто цілком невинні та сторонні люди.

Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон ораторів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.

Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха, утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші. Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий психоз.

Або інше досить складне питання: чи такою вже простою є роль виборця? Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі. Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?

Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови визначатимуть політичний курс країни.

Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».

Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.[4]

Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.

Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ ТА ЇЇ

ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ

Поняття "політична соціалізація" почали активно використовувати останнім часом для характеристики політичного життя суспільства та формування політичних знань, норм і цінностей його громадян. Це поняття є похідним від лат. socialis — суспільний. Уперше в науковий обіг поняття "соціалізація" ввели американський соціолог Ф. Гіддінгс і французькі соціопсихологи ще наприкінці ХІХ ст. Вони трактували соціалізацію як процес розвитку соціальної природи людини. І в сучасній науковій літературі ця категорія використовується для характеристики формування людини під впливом соціального середовища , хоч природа і вплив цього середовища на людину визначаються по-різному. Соціалізацію розглядають як процес розвитку людської спільності та окремого індивіда. Сюди відносять соціальне становлення індивіда, його включення в різноманітні соціальні відносини, засвоєння соціального досвіду, виконання людиною певних соціальних ролей, що зумовлюються суспільством, розвиток соціальної активності тощо.

Отже, дослідження сутності та змісту процесу соціалізації вітчизняними і зарубіжними філософами та політологами дають уявлення про складність, багатогранність і багатофакторність взаємовідносин людини і суспільства. Соціалізація розглядається як процес засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду, що здійснюється в різних видах діяльності і спілкування.

Поняття "політична соціалізація", що його почали використовувати в суспільних науках з кінця 50-х років ХХ ст., дало змогу ґрунтовніше дослідити соціалізацію у сфері політики, включення людини в складну систему політичних відносин.

В історії суспільної думки проблема взаємовідносин індивіда і політичної влади вирішувалася по-різному. Один із варіантів таких стосунків бере початок у концепціях Т.Гобса і Ж.-Ж. Руссо і будується на основі моделі "підкоряння" громадян державі, інститутам політичної системи, а нині реалізується в рамках неоелітаристських концепцій. Підкорення особистості державі в сучасних умовах обґрунтовується потребами стабілізації політичних систем, розв´язання конфліктів, які виникають внаслідок соціальної нерівності, а також "поділу праці" між елітою, що професійно займається політикою, і рештою громадян.

Інша модель базується на категорії "інтерес", її розробляли ще А. Сміт і Г. Спенсер. Тут основні витоки участі особи в політичному житті суспільства вбачаються в її інтересах, які людину з пасивного об’єкта політики перетворюють на активного суб’єкта. Ця ідея популярна в європейській ліберально-демократичній традиції і є складником основних політичних доктрин різної орієнтації — від ліворадикальних до правоконсервативних.

Наприкінці ХІХ ст. зароджується політична соціологія, і вже в працях Дюркгейма, М. Вебера, Паретто відбувається перехід до емпіричного аналізу політичної діяльності.

Марксистська концепція в поглядах на людину, на її взаємовідносини з суспільством виходила з того, що сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин. Отже, вона не може бути незалежною від суспільства. Водночас особа завдяки своїй активній, цілеспрямованій діяльності здатна перетворювати навколишній світ відповідно до своїх інтересів. Марксизм розглядав історію як наслідок діяльності людини, яка має свою власну мету.[3]

У ХХ ст. в дослідженні проблем взаємовідносин людини і політики найчіткіше виділяються два підходи:

1) марксистська концепція в цих питаннях віддає перевагу соціально-класовим чинникам, їхньому домінувальному впливові на людину;

2) політико-психологічні та соціологічні концепції, що базуються на біхевіористському (аналізі поведінки) та когнітивному (навчальницькому) підходах, орієнтуються переважно на соціально-психологічне пояснення цих явищ (концепції Е. Фромма, Г. Маркузе, В. Райка, Т. Адорно, Г. Лассуелла, А. Адлера та ін.).

Немарксистські концепції єдиним реальним суб´єктом історії (політики) визнають людину. Колективні форми діяльності та впливу розглядаються як похідні від устремлінь, поведінки, поодиноких дій. Особлива роль відводиться видатним особам (пророкам, ідеологам). Маси трактуються як несамостійна сила чи статистична величина (сума типових, середніх індивідів, які мають несуттєвий вплив).

Концепції формально-конституційного спрямування вирішальну роль у політиці відводять політичним організаціям та інститутам (державним органам, партіям та об’єднанням, а також політичній еліті, керівним групам тощо), діяльність яких спонукає до самоорганізації великі соціальні групи. Маси розглядаються як стихійний чинник у політиці або навіть як предмет впливу відповідних політичних сил, пасивний матеріал для дій і рішень видатних осіб, як об´єкт регулювання інститутами.

На розумінні взаємовідносин політики й людини в сучасній політології позначалися різні концептуальні підходи філософської антропології, і насамперед — персоналістські, екзистенціалістські, психоаналітичні, феноменологічні, прагматичні та структуралістські концепції тощо. Так, у соціобіологічних ученнях поведінка людини, як і різноманітні вияви соціального і морального життя, трактуються через редукцію до еволюційного генотипу даної біологічної спільноти (К. Лоренц, Р. Тріверс, Р. Александер). Структуралізм розглядає людину як соціальну істоту, яка позбавлена своєї самотності і є лише конкретним виявом відповідності цілості (групи, соціальної системи) своїм ролям та функціям.

Одним із головних напрямів у сучасній політології є біхевіористський, що головну увагу акцентує на вивченні поведінки людей у політичній сфері, всі суспільні явища і процеси зводить до взаємодії між стимулами чи комплексами стимулів, які впливають на людський організм, і реакціями цього організму. Оскільки поведінка людини з погляду біхевіоризму є сукупністю реакцій на певний набір фіксованих стимулів, то й завдання вбачається в тому, щоб вивчати поведінку людини в різних її проявах.

Отже, проблема взаємовідносин людини і політики є складною й багатогранною. В історії суспільної думки вона одержувала різне тлумачення. У наш час ця тема є однією з найактуальніших у політології.

В останні роки проблема соціалізації привертає до себе увагу Дослідників різних наукових та ідеологічних течій. Збагачується уявлення про сутність, зміст, завдання і функції соціалізації. Складнішим уявляється і процес політичної соціалізації. Так, сучасне визначення соціалізації характеризується як процес операційного оволодіння сукупністю програм діяльності та поведінки, характерної для тієї чи іншої культурної традиції, а також як процес інтеріоризації індивідом знань, цінностей і норм, які її відображають.

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.