Політика радянської влади в Українському селі наприкінці 1920-1930х роках

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„УКРАЇНСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ”

Факультет технології неорганічних речовин 

Кафедра історії та українознавства 

РЕФЕРАТ

ПОЛІТИКА  РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ

НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х РОКАХ

Виконав: студент групи 1-ТНР-4

Новіков Олексій Миколайович

Перевірила: доц. Ковальова Н.А.

Дніпропетровськ, 2012  

ПЛАН:

1. Політика радянського керівництва щодо українського селянства (ст. 3)
2. Політика радянської влади в Українському селі наприкінці 1920-1930х роках (ст. 4-10): 
   а) Знищення класу селян – власників;  (ст. 4-5) 
   б) Примусова колективізація; (ст. 5-6) 
   в) Причини голоду в Україні 1932-1933 років (ст. 6-7) 
   г) Голодомор (ст. 7-9) 
   д) Масове створення колгоспів. (ст. 9-10)
3. Наслідки суцільної колективізації українського селянства (ст. 11-12)
4. Список використаної літератури (ст. 13)

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ  В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х РОКАХ

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА  ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Наприкінці 20-х років радянське  керівництво, зіткнулося з першими  проблемами  індустріалізації : потрібні були кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все  це можна було від селянства, що становило  більшість населення. Але селяни - власники чинили опір. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, коли мала справу з мільйонами власників — одноосібників.  Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, не він залежав від держави, а вона від нього. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації влада побачила у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів.. Суть проблеми полягала лише в тому, яким чинному  у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий і добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин залишався власником засобів виробництва, не влаштовувало владу  Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів.

До того ж  колективізація —  це не тільки зручний засіб забезпечення пролетаріату та армії продовольством, а промисловості — сировиною  і робочою силою. Крім цього, вона  стимулювала процес пролетаризації селянства. У партійних документах підкреслювалося, що соціальна природа  колгоспника  переставала бути «дрібнобуржуазною»  Колгоспник був зобов'язаний підкорятися  безпосередньому начальству — бригадиру  і голові колгоспу, які в свою чергу перебували у цілковитій персональній залежності від секретаря райкому  партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ.

Але селяни не поспішали створювати колгоспи. Восени 1928 р. в Україні  було колективізовано лише 4% селянського  землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних  сталінських планів.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В  УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ НАПРИКІНЦІ 1920-Х 30-Х  РОКАХ

ЗНИЩЕННЯ КЛАСУ  СЕЛЯН - ВЛАСНИКІВ

В листопаді 1929 р. зібрався пленум ЦК ВКП(б), присвячений соціалістичним перетворенням у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені XV з‘їздом партії темпи колективізації  і проголосив перехід до суцільної  колективізації. Пленум спеціально заслухав і обговорив доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У прийнятій постанові підкреслювалося, що республіка порівняно з іншими регіонами має більш розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві, бо на її ланах працює близько третини тракторного парку СРСР. 

5 січня 1930 р. з'явилася постанова  ЦК ВКП(б)  «Про темп колективізації  і заходи допомоги держави  колгоспному будівництву». Почалися кардинальні зміни у сільському господарстві. Селян насильно заганяли до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу»

В другій половині січня 1930 р. комісія  політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила порядок розкуркулення. Розкуркулюванні селяни поділялися на три категорії.  До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів», які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто здійснював «менш активний опір»; їх разом із сім ями депортували у віддалені північні райони країни. У третій категорії були ті, хто не чинив будь-якого опору, їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

В офіційних документах проголошувалася  колективізація в артільній формі, тобто, колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях  та вказівках  артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р. , коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі - «як перехідної до комуни форми колгоспу» -  колективізатори у масовому порядку почали забирати в селян корів, дрібну худобу і навіть птицю.

Перший секретар ЦК ВКП(б) України  В. Косіор 24 лютого 1930  року  підписав інструктивний лист до місцевих парторганізацій з лозунгом «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.»

 Перша хвиля розкуркулення  прокотилася республікою з другої  половини січня до початку  березня 1930 р. Вона охопила  309 районів, де налічувалося 2524 тис.  селянських господарств. Станом  на 10 березня під розкуркулення  потрапило 61887 господарств, тобто  2,5%. Селянство чинило опір: лише з січня до червня 1930 р. в українських селах зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. Політична напруженість у сільській місцевості різко зростала.   

Ситуація могла стати некерованою, і 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від  успіхів». У «перегинах» процесу  колективізації він звинуватив місцеву  владу. Це призвело до серйозних наслідків  — почався масовий вихід селян  із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. селян-одноосібників. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу.

 Тих,  хто виходив з колгоспів і  повертався до індивідуального  господарювання, чекали підвищені  податки, їм відводилися гірші  землі, не поверталися худоба, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися  тільки незаможники.

ПРИМУСОВА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Проте вже  у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа  «Про колективізацію». У новій Кампанії колективізації зробили наголос на оподаткуванні.  При наголошенні про добровільність вступу до колгоспу, одноосібники між тим обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи.   Ще рішучішими методами і темпами пішов і процес розкуркулення. За роки суцільної колективізації в України було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

 Такі  обставини змушували одноосібника  вступати до колгоспу  Восени 1931 р. питома вага колгоспних  дворів серед селянських господарств  дійшла до 67%. До кінця 1932 р.  в Україні було колективізовано  майже 70% господарств з охопленням  понад 80% посівних площ.

Ще одне нововведення прив'язало селян до колгоспів. . У грудні 1932 р. було введено  «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам.

Колективізовані посівні площі оброблялися технікою, яка належала державі. Були створені державні  машинно-тракторні станції (МТС). Наявність державних МТС  стала засобом економічного контролю над колгоспами. Мережа МТС швидко зростала.  Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС. Вони обслуговували половину колгоспів, переважно великих.

Колгоспникам  залишили присадибні ділянки . Втім поставки колгоспної продукції державі оголошувалися  «першою заповіддю». Держава сплачувала за неї символічні гроші. Розміри  державних поставок охоплювали майже  весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

ПРИЧИНИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ 1932–1933 РОКІВ

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного  ладу на початку 30-х років визрівала  трагедія — голодомор. Український  історик та політолог Олександр  Бойко вивчаючи історію голодомору  пише, що серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.

Деякі західні  історики вважають, що основними були національно-політичні чинники.  Зокрема, Р. Конквест, стверджує, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».

Історики, які визнають основними причинами  голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості.  Такий  підхід  є більш характерним  для праць вітчизняних публіцистів.

Деякі  історики,зокрема Н. Івницький та В. Марочко, вважають, що голод 1932—1933 pоів в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями».

Українські дослідники В.Ф.Верстюк та О.В.Гарань детально розглядають передумови голодомору 30-х років. Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і їм практично нічого не залишається для себе, вони змушені були вдатися до хитрощів. Трохи не в усіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге. Внаслідок цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го.

Заготівельники  забирали у селян абсолютно все. Змушені працювати в громадському господарстві задарма, колгоспники стали імітувати працю. Абсолютна матеріальна незаінтересованість призводила до колосальних втрат. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай нікому з працюючих не потрібний і гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть».

ГОЛОДОМОР

Падіння продуктивності у сільському господарстві у 1930-1931 рр. змусило уряд країни дещо змінити взаємини з селянством. 6 травня 1932 р. з'явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), якою запроваджувалася так звана «колгоспна торгівля», тобто, базарна торгівля за цінами, що складалися на ринку. План хлібозаготівель по селянському сектору скорочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину колгоспної продукції селяни могли спрямовувати у вільну торгівлю. Однак на становищі селян ця постанова не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

А всього за три місяці, 7 серпня, було прийнято страшну постанову  ВЦВК і РНК  СРСР «Про охорону майна державних  підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого  акта розкрадання колгоспного майна  каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник діставав строк.

Хлібозаготівлі  з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж  будь-коли. З червня по жовтень 1932 р.  вдалося зібрати  тільки 156 млн. пудів  хліба, майже вдвічі менш, ніж у 1931 році. Станом на 22 серпня ДПУ зафіксовано 220 випадків відмови колгоспів і  сільрад від прийняття планів хлібозаготівель, непогодження з ними місцевих партосередків за мотивами нереальності поставлених завдань; в Харківській області у 20 районах  — 91 випадок, в Дніпропетровській  у 12 районах — 19, у Вінницькій у 16 районах — 96, в Одеській у 6 районах  — 14. Всього у 54 районах — 220 випадків.

Тоді  Сталін направив в Україну хлібозаготівельну  комісію на чолі з Молотовим, яка  мала надзвичайні повноваження.   Початком роботи цього надзвичайного органу стало засідання політбюро ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1932 р. Молотов поінформував присутніх про нове зниження поставок для України — на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна цифра в 282 млн. пудів. Але ці, зменшені плани вимагалося виконувати негайно. «Балачки» про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а відсутністю боротьби за хліб. Загальна  «додаткова» кількість хліба, вилученого хлібозаготівельними комісіями з урожаю 1932 р., дійшла до 261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх районах України запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю.

У листопаді  було прийнято ще одну постанову: «Про заходи до посилення хлібозаготівель».  Місцеві власті зобов'язувалися  організувати вилучення хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей  пункт  на ділі означав, що держава  санкціонує проведення масових обшуків  з негайною конфіскацією наявних запасів. Ще жахливішим був пункт про натуральні штрафи м'ясом і картоплею. Він означав тільки одне: терор голодом.

В усіх районах  України, крім прикордонних, почалися подвірні обшуки з конфіскацією у  «боржників» будь-яких запасів  —  сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової  сушні, тощо. Забирали все, селяни залишалися без їжі, приречені на голодну  смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства  подавалася як кара за «куркульський  саботаж» хлібозаготівель.

Ось як пише про це Р. Конквест: «На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали “буксирними бригадами”, часто мало чим відрізнялися від банд головорізів, їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя — сталеві прути товщиною в 1,5—2 см і довжиною в 1,5—3 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимсь на зразок свердла,— на другому..

Крім  того, кожна бригада мала так званого  “спеціаліста” пошуку зерна. Він  був озброєний довгим металевим  щупом, яким перевіряв наявність  прихованого зерна.

Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: “Скільки зерна маєте для держави?”  Відповідь, як правило, була короткою: “Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі”.

Тоді  починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню  та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували  підлогу в хаті, перетоптували  ввесь двір і сад. Якщо знаходили  якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.

У 1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили  приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80. У 1932 р. не було жодного. Щонайбільше  знаходили яких 4—8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю „зайвину" забирали”.» ¹

Смертність  від голоду почалася вже у перший місяць дій молотовської комісії. Починаючи з весни 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди  траплялися випадки людоїдства. Прагнучи врятувати від смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в лікарнях, на вулицях. Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П. Василевського, кількість жертв голоду складала 7 125 850 осіб. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що кількість померлих від голоду складала 9 млн. чоловік.

МАСОВЕ  СТВОРЕННЯ  КОЛГОСПІВ

Тероризуючи село голодомором, керівництво більшовицької  партії в той же час прагнуло зміцнити свій вплив на нього. Рішенням січневого (1933) об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК  ВКП(б) створювалися політвідділи МТС  і радгоспів, наділені надзвичайними  повноваженнями на селі. Для роботи в політвідділах в Україну  було відряджено кілька тисяч комуністів з міст, у тому числі з Москви й Ленінграда. Водночас для постійної  й тимчасової роботи в колгоспи України  прибуло близько 16 тис. чол. За допомогою  місцевого активу, органів ОДПУ-НКВС відряджені з міст члени ВКП(б) мали налагодити роботу колгоспів.

Використовуючи  політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом  працюючих, за якими закріплювалися машини і робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку

при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, стали виникати ланки. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалися земля на весь виробничий сезон. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці.

_{1.  КонквестР. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. — http://zhnyva33.narod.ru/part3.html.}

Колгоспи  оснащувалися сільськогосподарською  технікою. Її випускали заводи сільськогосподарського машинобудування: харківський тракторний, запорізький комбайновий «Комунар», харківський «Серп і молот», кіровоградський «Червона зірка» та інші.

Водночас  було здійснено масову перевірку  голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів, завідувачів ферм. Багатьох із них  звинуватили в антиколгоспній діяльності й репресували. Тривали пошуки «куркулів» і «підкуркульників», які нібито проникали в колгоспи для шкідництва. Місця звільнених і репресованих займали висуванці, нашвидкуруч підготовлені на короткотермінових курсах з числа сільських активістів, які відзначилися під час проведення колективізації.

Існування колгоспного ладу виявилося можливим при досягненні певного консенсусу між тоталітарним режимом і селянством. У кризовій ситуації владі довелося відступити від буквального втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську  працю в комунах. У свою чергу  селяни (після кампанії розкуркулення  і терору голодом)  змирилися з  необхідністю працювати в артілі і припинили чинити опір владі.  На Всесоюзному з'їзді колгоспників — ударників у лютому 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними».

Наслідки суцільної колективізації українського селянства

В другій п'ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 МТС. Урешті-решт, вони охопили  обслуговуванням майже всі колгоспи . Багато робилося і для того, щоб  матеріально зацікавити механізаторів  у сумлінній праці. Застосування машин не тільки полегшувало працю  в полі, але й створювало можливості для впровадження агротехніки. Якщо 1932 р. зернові культури зовсім не прополювалися, то 1933-го вони оброблялися на площі  в 5,8 млн. га, у 1934 р. — 11,8 млн. га.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стали  скасування карткової системи розподілу  продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС. У лютому 1935 року у Москві відбувся 2-й Всесоюзний з'їзд колгоспників — ударників. З'їзд прийняв новий Примірний статут сільськогосподарської артілі.  В ньому скасовувалися обмеження на прийом до колгоспу.  Проголошувалося, що оброблювана колгоспами земля закріплюється за ними у довічне користування. Статут істотно обмежив (до чверті або половини гектара, залежно від місцевих умов) розміри присадибної ділянки.

У другій п'ятирічці держава послабила податковий тиск на селян. Більшість колгоспів  стала розвивати, крім основних виробництв, й додаткові — птахівництво, садівництво, бджільництво тощо. Організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби.

Виявилося, що полегшення матеріального  становища селян більш вигідне  державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами.  У 1935 році українські селяни дали державі 462 млн. пудів хліба, в 1936 — 545 млн. пудів. Зростання хлібопоставок відбувалося паралельно з деяким підвищенням життєвого рівня колгоспників.

В середині 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). Суцільна, справді всеосяжна колективізація стала фактом.

Напередодні Другої світової війни у республіці існувало майже 30 тис. колгоспів, близько  тисячі радгоспів. Селянство поступово  звикало працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала  де, коли і що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай.

 Офіційна  пропаганда змальовувала картину  добробуту на селі,щасливого життя  колгоспників.

Справді, в роки довоєнних п'ятирічок відбулась  істотна модернізація сільського господарства. Якщо на початку 20-х років головними  знаряддями праці були плуг, серп і  ціп, то наприкінці 30-х в МТС налічувалося  100 тис. тракторів , 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажних автомашин. МТС виконували 3/4 операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40 % посівних площ. Про результати перших п'ятирічок радянське керівництво говорило як про один з найважливіших своїх успіхів. При цьому замовчувалося найсуттєвіше: натуроплата колгоспників становила лише 12-15 % заробленого.  За таких умов селянство поступово втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

Список  використаної літератури:

1. Бойко О. Історія України. — К., Академвидав, 2010 – 688 стр.
2. Історія України: нове бачення: У 2-х т. Під ред. В. А. Смолія.           НАН України. Інститут історії України. – Т. 2. – К.: Вид-во “Україна”, 1996. – 494 с.
3. Субтельний О. Історія України - Київ : Либідь, 1993. - 720 с.

4. Турченко  Ф.Г. Новітня історія України: Посібник. – К : «Генеза», 2003 -352 стр.

5. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. —http://zhnyva33.narod.ru/part3.html.