Політика русифікації в радянській Україні

ЗМІСТ

I. Вступ………………………………………………………………………….3

II.    Українська культура початку ХХ ст………………………………………..4

III. «Воєнний комунізм» - Сталінські репресії:………………………………..5

      «Розстріляне відродження» України……………………………………...7

IV. Міф про "нову історичну спільність"……………………............................9

V.   Російська православна церква – своєрідний департамент державного апарату………………………………………………………………………14

VI. Новий шкільний закон СРСР………………………………………………16

VII.                      Колоніалізм у формі «братерства»………………………………………...19

VIII.                   Висновок…………………………………………………………………….22

IX. Список літератури………………………………………………………….24

I. Вступ

Русифікація або росифікація — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції. Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи.

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р, посилилася у другій половині ХІХ ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. та триває і досьогодні. Але піком русифікаційних дій стало ХХ ст. В ці роки під прикриттям ідеології "возз'єднання" проводились активні дії проти української народності.

Питання русифікації на сьогодні є суперечливим. Частина населення не бачить ніякої загрози у прийнятті російської мови, культури і навіть народності. Прийняття російської мови як державної, стає гаслом багатьох політиків. А найстрашнішим є те, що значна частина населення підтримує ці гасла! Ці люди навіть не замислюються про ті страшні часи, коли по території тодішньої республіки України прокочувалися страшні хвилі репресій, вбивств, примушення.

В своїй роботі я розглянула основні точки впливу русифікаторів на український народ. Багато фактів були просто вражаючими. З часом все більша і більша частина інформації «випливає» з глибин забуття та секретності, але і її не достатньо для точного відображення тих подій.

II.    Українська культура початку XX століття

Розвиток української культури був невід’ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905-1907 років, з іншого – шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.Слід також зазначити, що на початку XX століття розрив у розвитку культури в Україні поглибився. Особливої шкоди русифікаційна політика завдала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювалися у “мазепинстві”, “українському сепаратизмі”. Переважна більшість “Просвіт” була закрита.У період післяреволюційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної свідомості народу. [1, c 93]

Це період, коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався “наступ соціалізму по всьому фронту”, коли масові репресії стали невід’ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників.Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. “Розстріляне відродження” – це найбільш точна характер стану української культури того часу.[2, c 187]

III. «Воєнний комунізм» - Сталінські репресії

Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5% селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30-40% суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. послав на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37%.

«Класових ворогів» інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над «шкідниками», так звана «шахтинська справа», а по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні власники шахт, які мріяли про повернення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували («висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників»), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розглядаючи «шахтинську справу» в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли висновку, що вона була задумана та здійснена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Восени 1929 р. ОДПУ оголосило про викриття іншої підпільної організації - «Спілки визволення України» (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсудними були 45 видатних діячів української національної інтелігенції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.

Проти репресивних методів «воєнного комунізму» виступав М.Бухарін. Його підтримали члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у «воєнно-феодальних» методах експлуатації селянства.

На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу вони звинувачували в капітуляції перед куркульством, так званому «правому ухилі».

У 1929 р. тиск И.Сталіна на групу Бухаріна посилився. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політбюро. Рикова і Томського було суворо попереджено. Останні перепони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступила в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.

У керівництві України послідовників М.Бухаріна, які б наважилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У обмежилися боротьбою з «примиренством у ставленні до правого ухилу». Ці розпливчасті формулювання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, «підправляли» керівників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від НЕПу, переходом до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними процесами.

Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінськими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В республіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над власними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.

      «Розстріляне відродження»

Раніше життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України, були повністю відкинуті від розглядання, не говорячи вже про їх вивчення. ГУЛАГ, Сибір, знущання над людським життям – все замовчувалось.

Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім'я Миколи Хвильового, фактичного лідера «ВАПЛІТЕ» - організації, що стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури, якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії.

У 1928р перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності  комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в житті М. Хвильового та в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.[3]

Культурне життя УРСР у це й період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 року М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л.Мельников. він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.Отож однією з найхарактерніших рис того періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдавало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.[4, c 165]

IV. Міф про "нову історичну спільність"

Ідея "злиття націй" була центральною в комуністичній доктрині побудови інтернаціональної радянської держави в усі її історичні періоди. Вона базувалася на відомому положенні "Маніфесту Комуністичної партії": "Національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя" [5]. Вважалося, що з переходом до соціалізму процеси ці прискоряться, нації поступово відімруть, національні риси народів внаслідок знищення їхньої основи — приватної власності — неминуче будуть змішуватися і зникнуть[6]. Тому навіть вимушений "розквіт націй" в СРСР у 1920-ті pp. був жорстко контрольований і регламентований більшовицьким режимом. У своїй основі він спрямовувався до відомої стратегічної мети, озвученої Й. Сталіним у 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б): "Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою"[7].

Прискорювачем партійного курсу на зміцнення інтернаціональної єдності народів, зближення і злиття націй стала політика русифікації, розгорнута в широких масштабах з кінця 30-х pp., коли були прийняті партійні постанови про ліквідацію будь-яких форм культурного життя національних меншин та про обов'язкове вивчення російської мови в національних школах. Пролетарський інтернаціоналізм набув яскраво вираженого російського відтінку.

Досить активно ішов процес русифікації в повоєнний період. Зміни в суспільстві в період правління М. Хрущова не носили глибинного характеру і не могли вплинути на його природу. Домінуючою тенденцією, хоча й прикрашеною атрибутами лібералізму, залишалося посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення централізму, асиміляції й русифікації народів СРСР, оскільки головною етнічною базою радянської імперії були визначені росіяни, російський народ.

Русифікаційні процеси в Україні були особливо масштабними й глибокими, адже українці розглядалися, як підкреслювалося, в межах російської етнічної нації, яку треба було консолідувати, ліквідувавши сліди "чужих" впливів. У єдиному потоці русифікаторської політики звичайно виявлялись і її регіональні особливості. Процес русифікації на Заході, Сході і Півдні України не був однозначним він відрізнявся і за змістом, і за динамікою. Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Заході важливим чинником русифікації залишалися деполонізація та "українізація" на радянський кшталт. У 1944—1946 pp. з території України в Польщу насильницькими методами було переселено близько 1 млн поляків, а з Польщі в Україну — майже півмільйона українців.

Послідовно проводилася лінія партії на посилення уваги до російської мови, зміцнення її позицій в суспільстві. Центральний орган КПРС — журнал "Коммунист" пропагував ідею про те, що "...на высших стадиях коммунистического общества неизбежно исчезновение национальных различий и слияние наций. Будущее слияние наций предполагает образование единого языка для всех народов"[8]. Єдиною мовою мала стати, звичайно, російська. Тож для чого було думати та піклуватися про національні мови?

Русифікації служила не лише освіта, а й засоби масової інформації, видавнича справа. В Україні неухильно зростала кількість російськомовних видань.

Серцевиною концепції "радянського народу як нової історичної спільності" стосовно України була ідеологія "возз'єднання". Саме в ній були закорінені основні елементи опорної конструкції теоретичного винаходу партії. Особливо яскраве вираження дана концепція знайшла під час святкування 325-річчя "возз'єднання України з Росією" в 1979 р. Саме в цей час тенденції в трактуванні історії України прийняли ще більш крайню форму, ніж це було в 50—60-ті pp. Зокрема, коріння "нової історичної спільноти", згідно з новою інтерпретацією, мало сягати ще часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної ("давньоруської") мови нібито утворилася "єдина давньоруська народність" і з неї започаткувалися "старша" (як за віком, так і за статусом) російська та "молодші" — білоруська й українська нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому "возз'єднання" України з Росією в 1654 р., за новою концепцією, було обумовлено всім попереднім природним та історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією, Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб "возз'єднатися" з Росією і росіянами[9].

Поповнивши теоретичний арсенал партії, положення про радянський народ стало активно впроваджуватись у суспільно-політичну практику і в свідомість населення.

Основою радянського народу як нової нації мала стати багатошарова національна свідомість, яку графічно можна було б зобразити у вигляді піраміди. На її вершині — власне російський елемент, нижче — слов'янський ("триєдиний російський народ"), ще нижче — усі інші національності, які населяли Радянський Союз. Під цю схему підганялися міжнаціональні стосунки, проводилась відповідна національна політика.

Комуністичною пропагандою наполегливо насаджувалась думка про етнічну єдність росіян, українців і білорусів. Необхідність масштабної пропагандистської кампанії в цьому напрямку зумовлювалась тим, що питома вага росіян у складі населення СРСР зменшувалася, в той час, як мусульманське населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації швидко зростало. (За переписом 1979 р. питома вага росіян скоротилася до 52,4 %, перепис 1989 р. засвідчив, що росіяни становили вже 50,8 %.) Таким чином, домінування неросійського населення в русоцентричному Союзі РСР ставало справою недалекого майбутнього. Це лякало партійно-державну олігархію і вихід їй бачився в прискореній асиміляції українців і білорусів. Саме тому спрямовуваний Комуністичною партією тиск на "молодших братів" набрав у 70—80-ті pp. особливо потворних форм і розмірів.

Українська мова посилено витіснялася із сфери офіційного вжитку. Приклад у цьому подав перший секретар ЦК КП України В. Щербицький, виголосивши звітну доповідь на XXV з'їзді Компартії України в 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних зібраннях, на сесіях Рад, всіляких активах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах домінуючою стала російська мова. Вимога писати дисертації лише російською мовою (1973 p.), навіть з проблем української мови і літератури.

Російська мова насаджувалася в Україні адміністративним шляхом і одночасно заохочувалося її вивчення. Поряд з тиском держава прагнула формувати і позитивну мотивацію. Оволодіння домінуючою в Союзі мовою будь-де давало якісно інші можливості соціальної мобільності, в тому числі заробітків і кар'єри. Мотиви освоєння російської мови могли бути різними, однак в кінцевому підсумку наслідки цього були не на користь обом мовам і культурам. Руйнувалася національна ідентичність, а нерідко й змінювалась. Українська республіканська адміністрація повністю була готова прийняти асиміляцію, сприяла їй, як і значна частина вже денаціоналізованої інтелігенції. Поріг опору асиміляції в українському суспільстві неухильно знижувався. В різних соціальних групах він також різнився — найбільший спротив уподібненню чинився традиційно українським селом та національно свідомою інтелігенцією.

Найбільш впливовими агентами русифікації виступали Комуністична партія, комсомол, школа, профспілки, піонерська організація, армія, православна церква, громадські організації.

Русифікація і дискримінація посилювалися і в бібліотечній справі, музейному й театральному будівництві. Швидкими темпами знижувалася частка українських книжок у бібліотеках. Кількість музеїв в Україні зменшилася з 174 у 1940 р. до 147 у 1972 p., театрів — відповідно із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і телебаченням. Російськомовне телебачення захоплювало все нові й нові рубежі у найвіддаленіших населених пунктах республіки

«Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи, — пише сучасний дослідник І. В-. Діяк у монографії "Україна — Росія". — Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто "людьми двох націй", але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політично благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на "українського буржуазного націоналіста"»[10].

V.   Російська православна церква – своєрідний департамент державного апарату

Справу русифікації продовжувала Російська православна церква, яка ще за Петра І остаточно перетворилася в своєрідний департамент державного апарату, відірвалася від народу і зрослася з самодержавством.

Попри всі видимі суперечності між двома релігіями — православ'ям і комунізмом, Російська православна церква у повоєнний період знайшла своє місце в системі радянської влади, утвердившись як один із державних інститутів, а згодом перетворившись на рівні підсвідомості в складову життєвого світу "совєтської людини". Про зрощування церкви і радянської влади під проводом останньої свідчать хоча б такі символічні факти, як визнання церковними ієрархами Сталіна "богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії" та чотириразове нагородження патріарха Алексія І (1945—1970 pp.) орденом Трудового Червоного Прапора.

Єднання православної церкви і радянської держави розпочалося з відомої зустрічі И.Сталіна з вищими ієрархами РПЦ та Архієрейського собору у вересні 1943 р. За розпорядженням "вождя", РПЦ дозволено було організувати духовну академію і духовні семінарії у всіх єпархіях, свічкові заводи та інші виробництва, видавничі центри церкви. Вищим ієрархам був наданий престижний особняк для резиденції РПЦ і мешкання, персональні урядові автомобілі, приватні дачі та ін. Держава взяла на себе зобов'язання забезпечувати їх продуктами за державними цінами. Архієреї одержали право розпоряджатися церковними коштами. Тож зрозуміло, з яких причин Архієрейський собор прийняв звернення до уряду, в якому дякував особисто Сталіна за "співчутливе ставлення" до потреб церкви і обіцяв, що служителі церкви будуть брати ще активнішу участь "в загальнонародному подвигу за врятування Батьківщини".

Для зв'язку між РПЦ і урядом у 1945 р. було створено Раду в справах РПЦ (згодом — Рада у справах релігій). На практиці Рада здійснювала повний контроль над діяльністю РПЦ, зокрема цензуру всіх її видань. Очолювали її кадрові офіцери органів безпеки (КДБ). Патріархи Сергій, а згодом і Алексій І завжди випрошували дозвіл на всі церковні заходи. Рада, а не патріарх, формулювала і статут РПЦ.

Характерно, що церковні ієрархи також не згадували про минулі антицерковні кампанії. У зверненні Собору до уряду говорилось: "Собор щиросердно молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчизні і союзним з нами країнам якнайскорішої завершальної перемоги над

фашизмом і про примноження сил, здоров'я і років життя нашому любимому Вождю Радянської Держави і Верховному Головнокомандуючому нашого славного воїнства Йосипу Віссаріоновичу Сталіну"[14]. Церковні ієрархи поділяли великодержавницькі погляди Й. Сталіна на радянську імперію

"Відновлена патріархія, — пише сучасний російський історик, професор Б.Соколов, — і в більш ліберальний період ... підтримувала всі заходи радянської влади у внутрішній і зовнішній політиці, навіть якщо вони суперечили не тільки християнським заповідям, а й один одному. Жодного слова осуду не було ні з приводу радянських вторгнень в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан, ні у зв'язку з розстрілом робітників у Новочеркаську в 1962 p., ні після знищення корейського авіалайнера в 1983 ...".

VI. Новий шкільний закон СРСР

Новий шкільний закон СРСР, в тому числі його українська копія, продемонстрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засобом подальшої русифікації і національного знеособлення неросійських народів. «...Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць, — писав згодом І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?". — Але і ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побувати в будь-якій "українській" школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителя по-українському "соромляться" говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це — "показуха" і непотрібна театральність для цифри і "для іноземців".[11]

Але найгірше те, що "українські" школи — і це вже стосується і міських, і сільських шкіл — зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української як "доважка" до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що ви­пускники шкіл України переважно — цілковиті невігласи щодо української культури"[12].

ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 26 травня 1983 р. прийняли нову постанову "О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик". Відповідну постанову прийняли ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР 10 червня 1983 р. Міністерство освіти УРСР затвердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки". Передбачалося, починаючи з 1984 р., при навчанні російської мови й літератури ділити в школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи й групи, більші ніж 24 учні, на дві підгрупи. Розширювалася мережа шкіл з російською мовою навчання та з поглибленим вивченням російської мови. Запроваджувалося навчання російської мови в дошкільних закладах. Передбачалося розширити підготовку вчителів російської мови й літератури, викладачів і науковців, збільшення видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Відновлювалася по суті дореволюційна доплата "за обрусения края": зарплата вчителям, які проводили заняття з російської мови і літератури, встановлювалася на 15 % вищою, ніж іншим учителям. «В бюджеті на утримання установ освіти, — повідомляв ЦК КПРС у секретній інформації ЦК Компартії України, — починаючи з 1984 p., щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн крб на підвищення ставок заробітної плати учителям початкових класів, які проводять заняття з російської мови, учителям російської мови і літератури 4—10 класів. Збільшений стипендіальний фонд на 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності "Російська мова і література"»[13].