Політика та політичні вчення у Стародавньому світі

Політика та політичні  вчення у Стародавньому світі.

Політична думка в історії  цивілізації має  багату історію. Цей процес нерозривно був зв’язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади.

Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного та державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з’явилися протягом історичного розвитку людства, і нині справляють вплив на соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їхнього розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Соціально-політичні ідеї відбивають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин розквіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріальних умовах життя, у характері соціально-політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

Перші спроби пояснити суспільні  порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв’язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель  Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється  від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об’єднання сімей. Держава — велика сім’я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих [1]. У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю виборов своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На ґрунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н. е.) виникли й зміцніли ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконaлості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокріт (460—370 рр. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов’язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інтереси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхідно ставити вище за все інше [2].

Погляди рабовласницької  аристократії виражав Платон (427— 347 рр. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

Платон мріяв заснувати  ідеальну державу. Він навіть написав  спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство» [3].

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться  до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

Отже, громадяни держави  одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

Платон мало цікавився  питаннями організації виробництва, а тому майже нічого не писав про  ремісників та хліборобів. Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, стежать за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні особистої власності, бо, на думку Платона, власність заважатиме їм вершити державні справи на засадах справедливості. Вищі верстви суспільства живуть спільно, харчуються всі разом. Сім’ї в них нема, а діти виховуються державою. Платон не схвалює ні надмірних злиднів, ні надмірного багатства, оскільки приватна власність, на його думку, руйнує цілісність та єдність держави, породжує численні чвари.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспільство на щось, схоже на величезний мурашник.

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.

Величезну роль в історії  соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких викладено майже весь обсяг соціально-політичних знань стародавніх греків [4].

Арістотель розглядав  державу, яку він певною мірою  ототожнював із суспільством, як форму  спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і  вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, —  теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно  притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб  одні були народжені рабами, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов’язкову умову  існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від  виснажливої праці, дає їм змогу брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але мислитель не прийняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім’ї.

Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об’єднати  всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).

Проте суспільно-політичний ідеал Арістотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.

. Еволюція політичної думки  в епоху Середньовіччя та Відродження

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку  ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі  соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

Августин (354—430) — один з  отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель  розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався  дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом  учення було розуміння історії людства  як боротьби «двох градів», «двох  держав»: «града божого», що складається  з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель  — Фома Аквінський (1225—1274) — жив  у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського  на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено богом.

Фома Аквінський жив у  епоху, коли католицька церква, яку  очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.

Проте, хоч влада і має  божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання  владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.

Дальший період історії соціально-політичної думки пов’язано з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в  центр своєї уваги вони ставили  людину. Багато гуманістів уважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа  Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.

Соціально-політична думка  епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Ренесансні суспільні  теорії позбулися релігійного впливу. Соціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як «божественне накреслення», а як те, що залежить від самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государь»), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Найбільш відома праця  Н. Макіавеллі — «Монарх», яка здобула  йому всесвітнє визнання та величезну  популярність [5]. Мета «Монарха» —  розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити  можновладців науки досягнення політичного  успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об’єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися  на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам’яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов’язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Коли треба вдаватися  до насильства, коли до добродійства? Насильство треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма  ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну  галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й  закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських  держав з тим, щоб вона могла об’єднати  під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

1. Фундаментальні політичні ідеї Нового Часу

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII cт. та в інших країнах.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцiй (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади й держави [1]. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.

Т. Гоббс, аналізуючи анархію  й тиранію, уважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, є невдалим. Успішне повстання дає поганий  приклад. Це — дорога до хаосу, нової  війни всіх проти всіх.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум» [2]. В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв’язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність  не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму  — принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов’язково матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII століття належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів» [3]. Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, що в ній панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина території і т. п. Характер законів, за Монтеск’є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру. Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.