Політика царату щодо української мови

Міністерство освіти та науки  України

Харківський національний університет  імені В. Н. Каразіна

Кафедра журналістики

Політика царату щодо української мови

Студентки 4 курсу

Філологічного факультету

Відділення журналістики

Слободяник Інни Петрівни

Харків 2011

Політика царату щодо української  мови.

Яким же чином могло  статися так, що стародавня українська культура і мова, котрі в литовсько-руську добу значно збагатилися завдяки  контактам з передовими ідеями Західної Європи часів Відродження та реформації, витримали жорстку боротьбу на виживання  з полонізацією й покатоличенням, раптом у подальшому опинилися на порозі реального зникнення? Адже Росія  ніби-то була державою народу, близького  до українців етнічно, культурно, релігійно. В чому ж річ?

У XVII столітті московіти були порівняно темними й малоосвіченими, через що вдалися до послуг вчених людей з України. Всіх діячів, котрих Україна дала Росії, неможливо перелічити. Досить згадати, що на формування російської літературної мови великий вплив справила «Слависька грамматика» Мелетія Смотрицького, а біля витоків новітньої російської літератури стояв ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович – права рука Петра І в церковних справах. Російський синод у деякі часи складався з українців на три чверті.

Цілеспрямована державна політика викорінення української  мови у Російській імперії XVIII століття пов'язана в першу чергу з  іменами Петра 1 і Катерини II. «Великий реформатор» започаткував цю політику, коли видав перші офіційні розпорядження про обмеження мови. Зокрема, 1720 роком датований указ про заборону книгодрукування українською мовою і про вилучення текстів, написаних по-українськи, з церковних книг. В указі особливо наголошувалося, щоб «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми высокороссийскими печатьми, дабы никакой розни (тобто відмінностей від російської мови – авт.) и особого наречия не было». [ Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С.301.]

Цей курс продовжили наступники Петра 1. Наприклад, Петро III у 1729 році наказав усі державні постанови і розпорядження, котрі торкалися України, переписати з української на російську. Однак головна увага царських урядів у першій половині XVIII століття зосереджувалася на придушенні українського самоврядування. Акти проти мови видавалися тільки в контексті цієї політики.

Комплексну атаку  на українство вчинила Катерина II. Її діяльність вінчала собою процес повного поневолення української козацької держави, котра тим не менше за час свого існування в складних умовах продемонструвала високу життєздатність. Зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі – живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної війни українців – стало найболючішим ударом, котрий остаточно зламав опір російському наступові на Україну. Мало того, на думку Катерини II нові покоління українців мали забути про своє славетне минуле й навіть не думати про можливість іншого життя, як у кріпацтві російського царату: «Сии провинции надлежат легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу (тобто не думали про свою суверенну державу – авт.)… Когда в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетьманов исчезло».Намагаючись стерти запорожців з народної пам'яті, Катерина II навіть оголосила, що "вживання слова "запорозький козак" розглядатиметься нами як образа нашої царської величності" [Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С159].

Для полегшення процесу  русифікації цариця зробила все, щоб зруйнувати українську освіту.. У 1753 р. її спеціальним указом в Києво-Могилянській академії повністю заборонили викладання українською мовою.

Подібної сили ударом, але не по минулому чи сучасному  тодішньої України, а по її майбутньому  стала заборона Катериною II українських  шкіл при полкових козацьких канцеляріях. У Слобідській Україні за переписом 1732 року у чотирьох з п'яти слобідських нараховувалося 125 шкіл: 20 у Харківському, 25 у Охтирському, 33 у Ізюмському, 47 у Сумському [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.192.]. За переписом 1740 року в семи з десяти лівобережних полків існувало 866 початкових шкіл з трирічною програмою освіти на 1094 села. Школи розташовувалися як у козацьких слободах, так і в монастирських чи панських селах. У полкових містах і сотенних містечках могло бути і по декілька шкіл. Зокрема, у Харкові і Охтирці було по 4, в Ізюмі та Сумах по 5 шкіл. Мешканці села Межирічів утримували на церковних дворах цілих 7 шкільних хат [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.193]. Гетьман Олексій Розумовський намагався охопити освітою всіх козацьких синів, а Катерина спробувала підмінити в них мову викладання російською. Адже політична самосвідомість може існувати лише там, де є народна освіта національною мовою, а такі речі в плани імператриці не входили.

З середини XVIII століття великоруська канцелярська мова опанувала все діловодство в Україні. Стара книжна українська мова через цензурні утиски поступово відмерла. Серед останніх її представників можна вважати «мандрівного філософа», «українського Сократа» Григорія Сковороду, котрий писав свої твори українською книжною мовою з сумішшю церковнослов'янських, українських та великоруських елементів. Близькість мов та заборони цензури поступово привели українських письменників до користування виключно російською. Українська мова залишалася тільки в побуті й народній творчості, а освічені у російських вузах представники старшини дивилися на неї як на провінціалізм без майбутнього. Катерина II гідно продовжила політику Петра І і, здавалося, була близькою до її трагічного для України фіналу.

Українці мали забути свою історію, культуру, мову, врешті-решт, самих  себе, і стати зручними для управління. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з-під пера котрого у 1818 році вийшла граматика живої народної мови, був певен, що українській мові не довго вже судилося жити і що його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову «ані живою, ані мертвою», «наріччям, яке зникає». Російський критик В.Бєлінський написав таке: «…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя»

Але саме в цей скрутний час, коли пророцтво про її швидке вимирання – розпачливих або зловтішних – не бракувало, наша мова, як і неодноразово раніше, знову дістала нове життя. Цього разу під пером Котляревського, Квітки, Гребінки та інших. Оскільки стара українська книжна мова через цензурні утиски поступово вийшла з ужитку, той, хто бажав надати своєму творові місцевий, український характер, мусив звертатися до народної мови. Пануючі у суспільстві псевдокласичні течії, супутниками котрих були літературні переробки класичних сюжетів на простонародний лад, сприяли цьому. Яскравими прикладами цієї течії в українській літературі стали знамениті переробки Котляревським Енеїди», Лобисевичем «Буколіка» давньоримського поета Вергілія.

Творчість видатних митців слова формувала нову літературну  українську мову на народно-розмовній  основі. Справжнім вибухом народного таланту стали життя і творчість Тараса Шевченка. Вихід «Кобзаря» був подією унікального значення, саме у ньому українська мова сягнула літературної довершеності.

Тарас Шевченко спростував твердження таких російських літературних критиків, як В.Бєлінський, котрі вважали  українську мову мертвою, а "говір" українських селян не здатним  передавати витончені думки і  почуття.

Відродження національного життя в XIX столітті – після тривалого наступу Росії на права та козацький устрій українського народу – відбувалося у відповідності з новими умовами та реаліями суспільного буття. Мова слугувала могутнім фактором національного українського руху, викликаючи занепокоєння царату, оскільки кінцевим етапом цього руху завжди була українська державність. Уряд перейшов до політики пригноблення всіх можливих форм національно-культурного життя народу, вбачаючи в ньому реальне підґрунтя відродження в майбутньому політичної самосвідомості України. На нараді в Міністерстві внутрішніх справ Росії в 1876 році напередодні прийняття сумнозвісного Емського указу прямо наголошувалося: «Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России». Відповідно до цієї думки придушення української мови і русифікація українців слугували б «прочным основанием» до неможливості в майбутньому «отчуждения Украины от России».

Царський режим, дотримуючись заповідей Катерини II про небезпеку  Росії, якщо українці не забудуть хто  вони такі й звідки походять, розпочав новий наступ на паростки українства. 1847 року зазнало розгрому Кирило-Мефодієвське товариство. Заборонили найкращі твори Шевченка, Куліша, Костомарова. Довідавшись про царський вирок для Шевченка, Бєлінський сказав, що присудив би йому не менше. Поняття «гуманності», яке Бєлінський запровадив до російської мови, на українців, певно, не розповсюджувалося.

Для обґрунтування царських заборон у середині XIX столітті з'явилася вже згадувана «погодинська теорія». Хоча академік Погодін був відомий з «надмірної пристрасті до фантастичних побудов», як характеризував його тогочасний «Словарь Брокгауза и Ефрона» [Энциклопедический словарь – СПб., 1898. Т.24 – С.32.], проте його фальсифікаторська теорія знайшла публіцистичну підтримку в статтях М.Каткова і філологічну – в працях академіка А.Соболєвського. Позаяк українська мова у Придніпров'ї подавалася прийшлою», то вона не мала історичного права на існування в цій частині України.

Головний удар по мові спрямовувався  через освіту – саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий  шлях до морального і культурного піднесення народу. У 1832 році на Правобережжі, щоб перетворити його на «істинно російську землю», позакривали всі польські школи (українських майже не було) і реорганізували на імперських засадах із переведенням на російську мову навчання. У Києві створили російський університет імені Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С.Уваров характеризував так: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі.» [Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992 ].

1862 року закрили  безкоштовні недільні українські  школи для дорослих, організовані  інтелігенцією. Царські чиновники доводили, що недільні школи є змовою з метою пропаганди українського сепаратизму, а в діях їхніх творців українофілів – вбачали підривну діяльність. У 1864 р. статутом про початкову школу запроваджувалася вимога проводити навчання виключно російською мовою. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що живуть в межах нашої батьківщини, незаперечно повинно бути обрусіння…», – пояснював міністр освіти Росії Д.Толстой у 1870 р. [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Апогеєм русифікаторської політики царату стали нормативні акти, відомі в історії як Валуєвський  циркуляр і Емський указ. Вони офіційно визначали ставлення Російської держави до будь-якого українського національного руху.

Таємний обіжник (циркуляр) міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 року був докладною цензурною інструкцією для державних органів влади. Ним заборонялося надавати цензурний дозвіл на друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, закривалася газета «Чернігівський листок». Також заборонявся український театр. Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О.Кониський, П.Чубинський, П.Єфименко, В.Лобода, С.Ніс. Сам міністр Валуєв не приховував свого ставлення до української мови, коли заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може» [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Особливо цікавим  у циркулярі Валуєва є те, що він у своїх заборонах, начебто, спирався на побажання самих українців: «…Можливості вживання в школах цього наріччя (тобто української мови – авт.) не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі» [ Національні процеси в Україні. – Т.1 – С.260.]. І

нші точки зору українців  просто не друкували, а ввезення і  поширення в Російській імперії  непідконтрольної цензурі української  преси, як, наприклад, львівської газети «Мета», заборонили.

Твердження, буцімто самі поневолені народи відмовляються від  своїх мов на користь російської, було улюбленою пропагандистською  тезою царського режиму та російських шовіністів і великодержавників  різного ґатунку. Впритул до цього постає питання про роль русифікованих інородців у придушенні національно-культурного життя своїх народів. В.Ленін прямо зазначав, «що обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою» [В.І. Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом. – К., 1976. – С.123.]

Емський указ 1876 р. доволі часто згадується в літературі ще як «закон Юзефовича». Запеклий ворог українського національного руху помічник попечителя Київського учбового округу М.Юзефович належав до провокаційних чинників, що породили цей указ. Зокрема, доповідна записка нашого «землячка» царському уряду, подана наприкінці 1874 р., містила доволі простору аргументацію, нібито українофільство є австро-польською інтригою. Юзефович вбачав в ньому «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність Росії». Також він дав спотворену оцінку історії «Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства» й праць Чубинського, Антоновича, а також «Киевского Телеграфа».

Юзефовича викликали до Петербурга для участі в спеціальній нараді щодо українського руху, яка відбулася  в Міністерстві внутрішніх справ. Там він додав наклепів проти товариства «Просвіта», газети «Правда» та М.Драгоманова.

Пасквіль Юзефовича, посилений  матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини  цензурного акта 1876 р. Назву Емський  він отримав за німецьким містом Емс, де його підписав Олександр II, коли лікувався тамтешніми водами. Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити  українофільську пропаганду, поширення  україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Перший пункт  містив заборону перевезення книжок з-за кордону без дозволу Головного  управління в справах друку.

Другий пункт  забороняв друкувати українською  мовою оригінальні твори й  переклади. Виняток – історичні  пам'ятки і твори письменників, які  мали друкуватися російським правописом. Цензурна перевірка всіх цих творів перепокладалася з місцевих комітетів на Головне управління в справах друку.

Третій пункт  ставив під заборону сценічні вистави  та видання нот українською мовою.

Одночасно із запровадженням Емського указу закрили Київський  відділ географічного товариства, почали переслідувати М.Драгоманова й  вчителів-українофілів, усунено декількох  професорів з Київського університету. Зокрема, Драгоманова звільнили  з посади доцента університету за статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» Указ зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначали вчителями етнічних росіян, а українців посилали до Петербурзького, Казанського та Оренбурзького учбових округів. У 1876 р. тільки з Київського округу вислали 8 педагогів. Небезпека Емського указу полягала не лише в тексті його пунктів, але вона посилювалася тим, що цензурна практика завжди виходила за межі літери указу. Як наслідок – 1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. З російськомовних текстів викреслювали навіть окремі українські слова. Українську пісню і романс, аби вони прозвучали зі сцени, доводилося перекладати французькою, а на ювілеї Котляревського в Полтаві було заборонено промови українською мовою.

На початку 1881 р. з обґрунтованими запереченнями  проти Емського указу виступили  навіть генерал-губернатори київський (М.Чертков) і харківський (князь  Дондуков-Корсаков). Вони вказували  на те, що подібні крайнощі не придушать  українського слова, а лише спричинять роздратування серед українського суспільства. їхні міркування підтримав  начальник Головного управління в справах друку князь В'яземський.

Пропозиції Черткова поставити  українське слово в однакові умови  з російським хоча і залишилися без  уваги, проте зовсім їх не розглядати уряд уже не міг. Була проведена нова особлива нарада, котра внесла доповнення до другого пункту Емського указу – дозвіл друкувати українські словники. Також Олександр III дозволив друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. Формування цілком українського театру, як і раніше, заборонялося. На місцеву владу покладався обов'язок контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Зокрема, циркуляр 1881 р. вимагав спеціального дозволу губернатора чи генерал-губернатора на проведення кожної окремої вистави. У випадку одержання такого дозволу, трупа мала того ж вечора поставити аналогічну «великоруську» виставу.

Хоча Емський указ був  до певної міри визначальною віхою  боротьби Російської імперії з українством, історичною крапкою він не став. Царат діяв послідовно. Того ж 1881 р. було накладено заборону на викладання в народних школах та виголошення  церковних проповідей українською  мовою. 1884 р. влада остаточно заборонила українські театральні вистави по всіх губерніях Малоросії, а в 1888 Олександр III видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. Під заборону вже потрапляли не лише саме слово «Україна», але й «Малоросія». Вважалося, що ніяких відмінностей між різними гілками східних слов'ян немає-є один єдиний російський народ. А щоб це всім було зрозуміло, в 1892 р. заборонили перекладати будь-які твори з російської на українську. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелія мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Отже, існувала тільки єдина російська мова.

Подібну думку втокмачували з дитячих років, для чого в 1895 р. Головне управління у справах  друку заборонило видавати українською  мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялися би благонадійними». [Іванишин В., Радович-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич.,1994].

В1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською  мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії – українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних. [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998]

Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи  багатющий фольклор, оригінальну  художню літературу, покоління українців  ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності.

Перша російська революція  дещо послабила національно-культурний гніт, проте не щодо українського слова. Депутати Думи ухвалили дозвіл навчатися  інородцям у школах рідними мовами польською, татарською, латиською і навіть – «заради сміху» – єврейською . Але українцям, писав М.Грушевський, і на сміх не схотіли позволити [Іванишин В , Радевич Винницький Я Вказана праця – С 43]. Навпаки, лише один куратор П. Зілов у 1905-1912 р.р. закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 вчителів, а 822 вчителя «перевів» до інших шкіл.

Після придушення в Роси першої революції знову посилився наступ реакції проти «революційних ексцесів». Українські клуби розпустили, україномовна преса, що в такій різноманітності з'явилися в 1905р, практично зникла, а розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування. Тільки 1904 року Російська академія наук, нарешті, офіційно визнала українську мову мовою, однак, за свідченням П.Стебницького, вже з наступного року цензура активно розпочала виключати з неї такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя». 1908 року указом Сенату Російської імперії україномовну культуру оголосили шкідливою, бо вона "може викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці". Голова уряду Столипін, якими б прогресивними не були б його економічні погляди, щодо українського питання залишався імперіалістом. У 1910 р. за його наказом закрили всі українські культурні товариства, видавництва, заборонили читання лекцій українською мовою. Окремим циркуляром заборонялося створення будь-яких товариств з «інородців», враховуючи і українців. Врешті-решт, Столипін добалакався до того, що оголосив боротьбу з українством державним завданням, котре стоїть перед Росією від XVII століття.

Характерно, що точку зору офіційної влади підтримувала значна частина російської інтелігенції. Відомий «прогрессист» і ліберал П. Струве, наприклад, пропагував ідею України без українців: "Я полагаю, что будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории – общерусскую культуру" [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К , 1998 -С 103]. Не надто відрізнялася від позицій чорносотенців і точка зору партії кадетів ("російської ліберальної опозиції") її центральний комітет під час зустрічей з українськими представниками у Києві й Петербурзі однозначно відкинув навіть вимогу звичайної автономії України, хоч ця вимога, за їх власним визнанням, "не зазіхала ні на єдність Росії, ні на монархічний принцип".

Щодо існування української  освіти той же П.Струве вважав, що «створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення» [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.43.]. Йому вторив чорносотенець професор І.Сікорський, котрий поширював наступну думку: українська і російська мови нібито різняться лише фонетично, збігаються за духом, а тому є одним і тим самим. Оскільки існування паралельних мов є розкіш, то в українській мові немає потреби, досить самої російської, К.Каутський не визнавав можливості розвитку суспільних функцій у мов пригноблених царатом народів, оскільки вони були приречені на асиміляцію. У Києві 1908 року постав «Клуб русских националистов», котрий ставив собі за мету «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». А VII дворянський з'їзд 1911 року в Москві постановив, що «…урядова школа не може мати інородницького характеру, в ній повинна без будь-яких поступок панувати державна мова». І далі: «Навчання повинно відбуватися російською мовою. Нам, дворянам, належить сказати, що школа повинна бути російською і Росія для росіян» [Национальные школы РСФСР за 40 лет. – М., 1958. – С.14.].

26 січня 1911 р. цензура наклала арешт на «Кобзар», котрий під редакцією історика-фольклориста В.Доманицького видавався з 1907 р. майже без купюр. А в 1914 р. царат заборонив відзначати і 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Також Микола II видав указ про заборону української преси. Як зазначала російська реакційна газета «Киевлянинъ», «український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом». [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.27.]. Навіть Ленін визнавав становище, в якому опинився український народ, нестерпним: "Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою"

Незважаючи на такі несприятливі умови початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу. Професор Я.Головацький у 1848 р. очолив нововідкриту кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 став ректором університету. Саме йому належить вислів, котрий тоді возвеличив українську мову і отримав велику популярність: "Бандке называет его прекраснейшим из славянских, Мицкевич – из русских языков, Бодянский превозносит его поэтичность и музыкальность и ставит наравне с греческим и итальянским, Коубек и Мацеевский считают его лучшим чешского, Раковецкий сожалеет, что он не сделался господствующим во всей России, а знаменитый великорусский писатель Даль-Луганский признает ему первенство пред великорусским народным и книжным языком» [Грушевський М. Вказана праця. С.327.]. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої «Записки…»(у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того «Етнографічний збірник», «Матеріали до української етнології», збірники історико-філософської секції, філологічної, тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник".

Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала  можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяев зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. Мало того, Російська імперія всіляко намагалася обмежити і придушити український рух, використавши для цього початок 1-ї Світової війни. Царський міністр закордонних справ С. Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху» [Субтельний О. Вказана праця. – С.299.].    Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки ходатайству Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Восени 1914 р. російські  війська перейшли в наступ на південно-західному  фронті й захопили Галичину та Буковину. З вересня (21 серпня ст. ст.) вони здобули  Львів. Російські козаки одразу спалили  бібліотеку Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Верховний головнокомандуючий російською армією великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити» (тобто збирання руських земель Москвою). Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: «Галиция и Лемковщина – искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство» [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.]. Тепер Західній Україні доводилося в стислі строки пройти весь шлях русифікації та придушення українства, котрим Наддніпрянська Україна йшла майже 250 років. Чорносотенця Бобринського навіть більшовик Ленін називав «душителем» України.

Одразу в зайнятій російськими військами Галичині й на Буковині було заборонено друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгромлено товариство «Просвіта», розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили.

У боротьбі з українцями, або, як називав їх Бобринський, «мазепинцями», адміністрація спиралася на москвофілів та «великополяків». Кредо москвофілів ще у 1866 р. було викладено у львівській газеті «Слово»: галицькі русини є одним народом з великоросами, котрий живе від Карпат до Камчатки; українська мова є «говором» російської з відмінностями вимови (навіть видали керівництво під назвою «В один час выучиться малорусину по-великорусски»); оскільки української мови немає, то працювати над українською літературою не варто – є готова російська, котру треба засвоїти. «Москвофіли» навіть вітали Валуєвський циркуляр 1863 року, заперечуючи право українського народу на національне самовизначення. А лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ – «на землю русску» [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.].

З самого початку  окупації Галичини розпочалися масштабні  арешти. Тільки через київські в'язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тисячи осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в'язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал». У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто «неблагонадійних осіб», до Сибіру, На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.