Поняття і види форми правління. Форми державного устрою. Форми державно-правового режиму. Поняття і основні ознаки держави

    План 

1. Поняття і види форми правління.
2. Форми державного устрою.
3. Форми державно-правового режиму.
4. Поняття і основні ознаки держави.

Література

    Поняття і види форми правління. 

       Організація державної влади великою мірою  залежить від форм держави. Розрізняють  форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового  режиму.

       Форма правління - це організація верховної  державної влади, порядок її утворення  й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини  з населенням країни. Відомі дві  форми правління: монархія і республіка.

       Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або  частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.). 
Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються.

       Республіка - форма правління, де верховна влада  в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають  аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне  право обирати та бути обраним  належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх  Афінах, Стародавньому Римі). У демократичних  республіках формальне право  брати участь у виборах органів  влади належить усьому населенню  країни, тобто всім громадянам, які  досягли певного віку, не визнані  судом недієздатними чи їхнє право  не обмежене на підставах, передбачених законом.  
Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

       У парламентських республіках:

    - президент обирається парламентом;

    - уряд формується з представників  партій, що мають більшість у  парламенті;

    - уряд підзвітний парламентові;

    - парламент може висловити урядові  недовіру, що тягне за собою  його відставку.  
У президентській республіці:

    - президент обирається всенародне  або за особливою процедурою;

    - президент є главою держави  і здійснює виконавчу владу;

    - законодавча влада належить представницькому  органові (парламентові);

    - президент має право відкладного  вето та інші права (скажімо,  право розпустити парламент). У  змішаній республіці є елементи  як президентської, так і парламентської  форм правління (скажімо, в  Україні). 

       Форми державного устрою. 

       Форма територіального устрою - національно-територіальна  та адміністративно-територіальна  організація державної влади. Територія  держави поділяється на окремі національно-політичні  чи адміністративні одиниці, які  характеризуються співвідношенням  частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад. Автономна Республіка Крим, Київська область. Залізничний район та ін. ).

       Теорія  права розрізняє просту й складну  форми державного устрою. 
Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо. Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія.

       Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні  державні (суспільні) організації, систему  законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів  федерації. Федерація створюється  на добровільних засадах, здебільшого  згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад. Російська Федерація).

       Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних  держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або  подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом  або розпадається, або перетворюється на федерацію. 
Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади. 

       Форми державно-правового режиму. 

       Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і  недемократичних засад. Розрізняють  демократичний і недемократичний  режими.

       Основними ознаками демократичного режиму є:

   - проведення виборів державних  органів у центрі і на місцях  та органів місцевого самоврядування;

   - плюралізм у політичній, економічній,  ідеологічній та духовній сферах  життєдіяльності людей;

   - рівноправність людей, гарантії  здійснення ними своїх прав, виконання  своїх обов'язків;

   - демократизм правосуддя, пріоритет  методів переконання перед методами  примусу тощо.

       Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного  права з використанням демократичних  форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої  діяльності, правосуддя, контролю і  нагляду, рівноправність населення, а  також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків. 
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

       Тоталітарний  режим - це сукупність таких засобів  і способів реалізації державної  влади, за яких уся життєдіяльність  суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито  однією особою чи кількома людьми з  правлячої верхівки, не контролюється  населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним  є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

       Авторитарний  режим - така сукупність засобів і  способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках  правлячої верхівки; допускаються деяке  розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але  якщо така поляризація політичних сил  стає антагоністичною, включається  механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

       За  іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру  певної партії, класу іншої групи  чи прошарку в соціальне неоднорідному  суспільстві тощо.

       Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією  публічної влади, взаємозв'язком  держави з особою і громадянським  суспільством. 

       Поняття і основні ознаки держави. 

       При характеристиці правової держави необхідно  пам'ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

       Політична влада в будь-якій державі в  цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

       Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

       Правова держава незалежно від специфіки  країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

       Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

       Соціальна природа правової держави означає  законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.

       Принцип верховенства (панування) права. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

       Принцип верховенства права вимагає, щоб  як мета діяльності держави, так і  сама ця діяльність визначалися правовими  рішеннями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають передумовою таких змін.

       За  допомогою права відбувається відтворення  існуючої соціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

       Панування права в житті суспільства  забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання державної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

       У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

       Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично (в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

       Теоретична  конструкція правової держави складається  поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держави, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

       Про тісний зв'язок, який існує між громадянським  суспільством і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «великого суспільства» Л. Джонсона в США).

       Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.

       Принцип взаємної відповідальності особи і  держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охорону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.

       Основними показниками взаємовідносин особи  і правової держави є правова  захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів  держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

       Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати податки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і громадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

       Створення стабільного правового статусу  громадянина (системи його прав і обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної  відповідальності особи і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.

       У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував  і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі  він був іншим за змістом, а  саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.і ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

       У правовій державі діє й інший  правовий режим, відповідно до якого  державним органам і посадовим  особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.

       Особливо  важливого значення для ефективного  функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

       У правовій державі на належному рівні  знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами. 

       Література 

1. Л.Д. Коровіна: Основи правознавства. Навчальний посібник, К., 2008 р. - 140 с.
2. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002
3. Правознавство: Підручник / За ред. В. В. Копєйчикова А. М. Колодія. — К: Юрінком Інтер, 2004.