Поняття, види, мета та система покарань

Поняття, види,  мета та система покарань.

ЗМІСТ

Вступ

Практично все життя будь-якого  суспільства характеризується наявністю  певних відхилень (девіації) в поведінці  його членів. Найбільш гострими і несприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність  суспільства, створюючи небажані для  нього шкідливі наслідки. Тому однією із функцій держави як політико-територіальної організації суспільства є активна  протидія даним соціальним відхиленням. І на протязі тисячоліть держава  веде боротьбу з тими особами, які  своєю поведінкою порушують встановлені  нею норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою.

Розвиток та ускладнення  суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють  ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку  особи згідно вимог, які ставить  перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення  останніх вбачається в заборонно-репресивних  заходах. Перевага, що надається цим  методам  розв'язання одвічної проблеми суспільства, зумовлена їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається  конкретна мета – придушення опору  з боку осіб, які не бажають слідувати  правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим  більше, що це один з найдешевших  методів досягнення такої мети.

За допомогою інституту  покарання держава підтримує  стабільність в суспільстві, відокремленою  частиною якого вона є. Тому існування  держави обумовлює існування  інституту покарання.

Саме в цьому полягає  важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні  аспекти покарання.

Розвиток нової української  юридичної науки і практики, становлення  і удосконалення власної правової системи значною мірою зачіпають  і інститут покарання.

У літературі поширена думка, що покарання  у боротьбі зі злочинністю виконує  допоміжну роль. Ця думка потребує уточнення. Вона є слушною щодо системи  заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекаріа  та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений карати за нього, знайшли свій розвиток і  підтвердження в науці кримінального  права та практиці боротьби зі злочинністю. В зазначеному аспекті покарання  дійсно відіграє допоміжну роль. Проте  серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, що їх скоїли, покаранню надається  дуже важливе значення. В ньому  від імені держави виражається  негативна оцінка вчиненого злочину  і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить його каральній  і попереджувальній суті як найгострішого, найсуворішого заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція  України, кримінальне законодавство  та практика його застосування переконують, що держава приділяє покаранню досить велике значення у виконанні свого  обов'язку захищати суспільний лад, політичну  та економічну системи, права і свободи  громадян, всі форми власності, а  так само правопорядок від злочинних  посягань.

1. Поняття покарання та його мета

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави  за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає  в передбаченому законом обмеженні  прав і свобод засудженого.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так  і іншими особами.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або  принизити людську гідність.Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

Поняття покарання визначене  у ст. 50. До найважливіших ознак  покарання ця стаття відносить те, що воно:

а) є заходом примусу;

б) застосовується від імені  держави;

в) застосовується лише за вироком  суду;,

г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

д) полягає в передбаченому  законом позбавленні чи обмеженні  прав і свобод засудженого.

Система і види покарань чітко визначені у КК.

Примус, що забезпечується силою  державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного  обов'язку неухильно додержуватися  Конституції України та законів  України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім  засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції  кримінально-правової норми Особливої  частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Ефективність покарання  залежить не лише і не в першу  чергу від суворості санкції  кримінально-правової норми, а й  від спроможності правоохоронних органів  не допустити безкарності злочинних  діянь. Саме безкарність є тим  ґрунтом, на якому формується і поширюється  правовий нігілізм у суспільстві.

Покарання є особливою  формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших  засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові  заходи виховного характеру (ст. 105).

Покарання є заходом законного  примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочинність  діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок  виконання покарання, підстави й  умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.

Держава законодавчо встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових  осіб у разі порушення встановленого  нею порядку застосування і виконання  покарання, тобто у випадку незаконного  застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує  матеріальну і моральну шкоду, завдану  безпідставним засудженням.

Особа може бути піддана  покаранню виключно за вироком суду і у встановленому законом  порядку. Суд, встановивши вину особи  у вчиненні злочину та виходячи з  конкретних обставин справи, доходить висновку про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, розмір, строк. Жодний інший  орган держави не наділений таким  правом. Порушення цього законодавчого  припису тягне за собою кримінальну  відповідальність.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб'єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального  права України. Головний її зміст  полягає у тому, що правоохоронні  органи та суд при кваліфікації злочину  виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного  діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу  формулу презумпції невинуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції  України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазначено, що особа вважається невинуватою  у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному  порядку і встановлено обвинувальним  вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення  у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні  положення:

1) злочином є діяння, вчинене  конкретною фізичною особою;

2) особа підлягає кримінальній  відповідальності за те злочинне  діяння, що вчинене нею особисто;

3) покарання застосовується  тільки до особи, яка вчинила  злочин.

Зміст покарання становить  кара - позбавлення або обмеження  прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення  або обмеження має конкретний вираз (ст. ст. 52-64) і повинно бути належним чином обгрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана  обмеженням: волі, права на працю, права  на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права  обіймати певні посади або займатися  певною діяльністю.

Засуджений зобов'язаний перетерпіти ті позбавлення й  обмеження, що пов'язані з застосуванням  до нього покарання. При цьому  має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод.

Мета покарання (ч. 2 ст. 50) - кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінальне  правового впливу.

Вона проявляється у чотирьох площинах:

1) кара щодо засудженого; 

2) виправлення засудженого; 

3) запобігання вчиненню  засудженим нового злочину; 

4) запобігання вчиненню  злочинів іншими особами. 

Кара щодо засудженого  здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала  принципові справедливості. Три інші прояви мети покарання с бажаними, але досягаються не завжди. Доказом  цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже  відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності.

Виправлення засудженого- це такі зміни його особи, які роблять  його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної  поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким  чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі  особи зобов'язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності  таких діянь виступає засобом  стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.

Конституція України визначає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському  або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тому покарання  не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську  гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру.

Фізичні страждання - це такі страждання, які виникають внаслідок  негативного впливу на фізичну сферу  особи, тобто фізичний біль - певний психічний стан людини, який визначається сукупністю фізіологічних процесів центральної нервової системи, викликаний надміру сильними чи руйнівними подразненнями. Фізичний біль має гнітючий, тяжкий характер. У психічно здорової людини фізичні страждання неминуче викликають моральні страждання, які можуть проявлятися  у формах образи, сорому, горя, депресії, почуття незворотної втрати тощо.

Гідність - внутрішня самооцінка особою власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення, що ґрунтується на громадському, тобто  публічному визначенні цінності цієї особи.

2. Поняття системи покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система  покарань, встановлена ст. 51 КК, і  є тією юридичною базою, на якій ґрунтується  діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для  побудови санкцій у відповідних  статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана  визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і  згідно з цим бути важливим засобом  забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також  болісні і такі покарання, що ганьблять  і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення  всіх громадянських прав та ін. У  ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи  в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити  при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину  і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

3. Ознаки системи покарань

Поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а  саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання  не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені  тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють  систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є  застосування покарання, не має права  відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють  систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають  на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких  покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку  за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від  менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи»  покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають  при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні  покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким (ст. 82 КК).

Система покарань, встановлена  в ст. 51 КК, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або  кваліфікаційного класу; позбавлення  права обіймати певні посади чи займатися  певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження  для військовослужбовців; конфіскація  майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна  відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від виконання громадських  робіт карається за ст. 389 КК —  арештом на строк до шести місяців  або обмеженням волі на строк до трьох років.

4. Види покарань

До осіб, визнаних винними  у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1. штраф;
2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4. громадські роботи;
5. виправні роботи;
6. службові обмеження для військовослужбовців;
7. конфіскація майна;.
8. арешт;
9. обмеження волі;
10. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11. позбавлення волі на певний строк;
12. довічне позбавлення волі.

Ст. 57 визначає систему покарань - вичерпний, загальнообов'язковий перелік  визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю  та узгодженістю. Система конкретно  визначених за змістом покарань дає  суду можливість при застосуванні покарання  здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують  та обтяжують покарання. Вказану  систему складають дванадцять покарань. Чотири із них - громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі - є нововведеннями, які не були відомі раніше діючому кримінальному законодавству України.

На відміну від КК1960 р. в основу побудови системи покарань в КК 2001 р. покладено критерій порівняльної суворості видів покарань і застосовано  принцип її побудови "від менш суворого до більш суворого покарання". Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівняно більш м'які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосовчої практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.

Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена  лише шляхом прийняття відповідного закону.

Система покарань має загальнообов'язковий  характер, який проявляється у тому, що:

а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (ст. ст. 98 -108) встановлює окрему систему покарань);

б) ці покарання є обов'язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

5. Основні та додаткові покарання

Основними покараннями є  громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в  дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями  є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права  обіймати певні посади або займатися  певною діяльністю можуть застосовуватися  як основні, так і як додаткові  покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком  відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи:

1) основні покарання; 

2) додаткові покарання; 

3) покарання, що можуть  застосовуватися і як основні,  і як додаткові. 

Основні покараная є найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями  прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися  одне до іншого або поєднуватися. За один злочин може застосовуватися лише одне основне покарання, вказане  в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Призначення  іншого, не вказаного в санкції  норми основного покарання, можливе  лише у випадках переходу до більш  м'якого покарання (ст. 69), заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82), а також в порядку  амністії та помилування (ст. ст. 85-87).

Додаткові покарання, якими  є позбавлення військового, спеціального знання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна, не можуть застосовуватися самостійно. Вони приєднуються до основного покарання.

Покараннями, що мажуть застосовуватися  і як основні, і як додаткові, є  штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Ці покарання як основні  застосовуються на загальних підставах. Як додаткове покарання штраф  може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в Особливій  частиш КК, а позбавлення права  обіймати певні посади або займатися  певною діяльністю - і у випадках, коли воно не передбачене санкцією норми Особливої частини КК.

Штраф, позбавлення права  обіймати певні посади або займатися  певною діяльністю, а також позбавлення  військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу можуть застосовуватися як додаткові покарання  і у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 77).

Висновок

У різні часи і епохи  суспільство дивилося на покарання  під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі  немає єдиної точки зору щодо поняття  покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного  кримінального законодавства покарання  є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання  є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком  злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому  законом обмеженні пав і свобод засудженого і виражає негативну  оцінку держави і суспільства  на вчинені злочинні дії. Покарання  призначаєтьяс лише особі, засудженій за учинення злочину і тегне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає  у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з  боку злочинця так і з боку інших  осіб.