Поняття, види та форми угод. Умови дійсності угод. Підстави та наслідки визнання угод недійсними

Міністерство  освіти і науки України

Приазовський  державний технічний університет

Кафедра охорони праці та навколишнього  середовища 
 
 
 
 

Семестрове  домашнє завдання

з курсу  правознавства

на тему: «Поняття, види та форми угод. Умови

дійсності угод. Підстави та наслідки

визнання  угод недійсними» 
 
 
 
 
 

Виконала: студентка групи ЕП-09

                   Кирильченко Надія

Перевірив: старший викладач

                   Антонець П.Д. 
 
 
 

м. Маріуполь 2010г.

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1.Поняття,  види та форми угод (договору)…………………………….….4

  1.1.Поняття  договору…………………………………………...………..4

  1.2.Види  договору………………………………………………………..7

  1.3.Форми  договору………………………………………………….…..11

2.Умови  дійсності угод…………………………………………………….13

3.Підстави  та наслідки визнання угод  недійсними……………..………..15

Висновок……………………………………………………………………....17

Список  використаної літератури……………………………………………..18 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Угоди - це одні найпоширеніших юридичних фактів, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

     Угоди мають велике значення у народногосподарському  житті країни.

     Побудова  ринкової економіки зумовлює посилення  і розширення сфери застосовування угод, у тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу  виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. У межах  цієї згоди інтерес однієї сторони  задовольняється лише шляхом задоволення  інтересу іншої сторони. Бажання  однієї особи продати відповідний  товар, а іншої — його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні  договору і його належному виконанні.

     Через договір здійснюється зв'язок між  виробництвом і споживанням. За допомогою  договору є можливість насичити ринок  необхідними товарами. Шляхом укладення  договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для  придбання товарів з метою  задоволення своїх майнових і  немай-нових інтересів.

     Значна  роль угод у повсякденному житті  громадян: користування комунальним  транспортом, послугами аптек, приватних  або акціонерних лікувальних  закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). У цих  і подібних випадках укладаються  відповідні угоди.

     Щодо  юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т. п.), то їх діяльність неможлива без угод.

     Саме  тому тема моєї роботи: «Поняття, види та форми угод. Умови дійсності угод. Підстави та наслідки визнання угод недійсними» є актуальною для України. 
 
 

1.Поняття,  види та форми  угод (договору)

1.1.Поняття  договору

     Незважаючи  на те значення, яке має цивільно-правовий договір (угода) в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні навіть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо  детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі  характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на вста­новлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

     Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення  втілюється.

     При цьому найважливішим значенням  терміна "договір" є якраз розуміння  його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити  сутність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вдалим видається  визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів, спрямованої  на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

     Звідси  випливає, що характерними ознаками договору як юридичного факту є те, що в  ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, що він є  узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

     За  своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір  є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також дії  однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені  гл.16 ЦК.

     Слід  зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір  виступає як категорія відповідної  галузі права з відповідними особливостями  визначення та правового регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

     Сутність, а також значення цивільно-правового  договору найбільш яскраво виявляються  в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

     Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.

     Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

     Програмне-координаційна  функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

     Інформаційна  функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

     Гарантійна  функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

     Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.

     Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При  цьому підкреслюється, що договірна  дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання  договірних зобов'язань, є найважливішим  елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового  обігу та інших цивільно-правових відносин.

     Однією  із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і умовою існування  ринкової економіки.

     Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким  чином: "Відповідно до статті 6 цього  Кодексу сторони є вільними в  укладенні договору, виборі контрагента  та визначенні умов договору з урахуванням  вимог цього Кодексу, інших актів  цивільного законодавства, звичаїв  ділового обороту, вимог розумності та справедливості".

     Звідси випливає, що свобода договору означає:

     1) неприпустимість примусу вступу  в договірні відносини. Учасники  цивільного обігу мають право  вільно, виходячи з власних інтересів,  вирішувати, вступати їм у договірні  відносини чи не вступати. Як  виняток з загального правила,  обов'язок вступу в договірні  відносини може бути прямо  встановлений актом цивільного  законодавства (публічний договір  — ст.633 ЦК) або передбачений угодою  сторін (ст.635 ЦК);

     2) можливість вільного вибору майбутнього  контрагента. Винятки з цього  правила можуть встановлюватися  лише законом. Наприклад, підприємець  за публічним договором бере  на себе обов'язок продати майно,  надати послуги тощо кожному,  хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);

     3) можливість сторін вільно визначати  характер (вид, тип) договору, який  вони укладають. Це означає,  що сторони за своїм вибором  вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені  цивільним законодавством, але не  суперечать його загальним засадам  (так звані "безіменні" або  ж "непойменовані" договори);

     4) можливість учасників договору  вільно визначати його зміст.

     Водночас  принцип свободи договору логічно  доповнюється вимогою обов'язковості  його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню  історію, спираючись у його сучасному  вигляді на сентенцію римського  приватного права "Pacta sunt servanda". Такий  підхід пояснюється тим, що сторони  договору, вільно взявши на себе певні  права та обов'язки, стають учасниками зобов'язання, а відтак перебувають  у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення  договору на певних умовах.

     Загальні  вимоги щодо виконання зобов'язань  встановлені гл.48 ЦК. Відмова від  виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.651 ЦК). Невиконання або неналежне  виконання сторонами договору спричиняє  наслідки, встановлені гл.51 ЦК.

     1.2.Види договорів

     Класифікація  договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових  рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів  правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого  дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними  підставами, що обираються залежно  від поставлених цілей.

     Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків  у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

     Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші.

     Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

     Практичне значення такого поділу полягає в  тому, що при консенсуальних договорах  спір про виконання обов'язків  і відповідальність за їх невиконання  може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами  угоди, навіть якщо передання майна  ще не відбулося. Наприклад, можлива  вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання  такого обов'язку тощо.

     Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної  ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.

     Залежно від характеру  розподілу прав і  обов'язків між  учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні (синалагматичні) — у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.

     У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника — лише обов'язок виконати вказану вимогу.

     Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.

     З урахуванням наявності  або відсутності  еквівалентності  відносин договори поділяються на сплатні і безвідплатні.

     Якщо  обов'язку однієї особи щось зробити  або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне  задоволення у грошовій або іншій  матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигля­ді загального правила (ч.5 ст.626 ЦК). Це договори купівлі-продажу, найму, підряду тощо.

     Якщо  ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною  компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно.

     За  ступенем юридичної завершеності можна  виокремити договори остаточні та попередні.

     Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання  робіт, надання послуг, передачі майна  тощо. Переважна кількість договорів  має саме такий характер.

     Попередній  договір таких прав та обов'язків  безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст.635 ЦК). Іншими словами, попереднім договором є угода про укладення договору в майбутньому.

     ЦК  розрізняє попередній договір і  договір про наміри. Договір про  наміри (протокол про наміри), якщо в  ньому прямо не виражена воля сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.

     ЦК  прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад  попереднього договору можна назвати  відомий практиці минулих років  договір запродажу жилого будинку.

     За  змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні.

     Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов'язання.

     Специфікою  організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.

     Залежно від значення договору для задоволення  певних (приватних  або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.

     До  публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).

     Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке ґрунтується  на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії  публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів  є прямо протилежним режиму свободи  договорів, який найповніше виражає  приватно-правові засади, що ста­новлять  основу цивільного права.

     З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.

     Основний  договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання.

     Значення  договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст.634 ЦК). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде". Тому, можливо, більш точним, ніж "приєднання", може вважатися термін "продиктований договір". Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так.

     Юридична  практика, особливо у сфері господарської  діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у  новий ЦК.

     Залежно від цілей укладення розрізняють  такі групи цивільно-правових договорів:

     — договори про передачу майна у  власність, повне господарське відання  або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

     — договори про передачу майна у  тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

     — договори про виконання робіт (побутовий  підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних  і розвідувальних робіт, договір  на виконання аудиторських робіт);

     — договори про передачу результатів  творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної  продукції);

     — договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

     — договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

     Своєрідною  є класифікація цивільно-правових договорів  із врахуванням належності їх до певного  типу або різновиду.

     Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються  як певні договірні типи; роздрібна  купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох договірних типів — міни і  купівлі-продажу.

     Для такої класифікації договірний тип  виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або  залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного договірного  зобов'язання.

     У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так  і за істотними умовами, необхідними  для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться  один з одним не як типи, а як різновиди  одного і того ж договірного типу.

     Якщо  ж укладений договір опосередкує  два або кілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні  для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

     Залежно від суб'єкта, що набуває  права за договором, розрізняють договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.

     Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання.

     Договір на користь третьої  особи означає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника виконання договору (ст.636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.

     1.3.Форми договору

     Угоди можуть укладатись усно або в письмовій  формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена  певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно  її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.

     Угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено  українським законодавством . У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання.

     Письмові  угоди повинні бути підписані  особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби  або з будьяких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати  інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною  організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного  лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

     Якщо   сторони   домовилися  про  нотаріальне  посвідчення договору,  щодо   якого   законом   не   вимагається   нотаріальне посвідчення,   такий   договір   є   укладеним   з   моменту  його нотаріального  посвідчення. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України "Про здійснення державних  закупівель" (   2289-17   ),   на   вимогу  замовника  підлягає  обов'язковому нотаріальному  посвідченню  та вважається укладеним з моменту  його нотаріального посвідчення.{  Частина  четверта  статті  639  із змінами, внесеними згідно із Законом N 2289-VI ( 2289-17 ) від 01.06.2010 } {  Стаття  639  із  змінами, внесеними згідно із Законом N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005 } 
 
 
 
 
 
 
 

     1.2.Умови дійсності угод

     Оскільки  цивільно-правовий договір є однією з основних підстав виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення  договорів.

     Розгляньмо  спочатку загальний порядок укладення  договорів. Оскільки договір є загальним  юридичним актом двох або кількох  осіб, узгодження умов договору між  ними проходить як мінімум дві  стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття  пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала  укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.

     У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення  договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або  іншого правового результату в сфері  цивільного права, передбачає виявлення  волі кожної з сторін і її узгодження.