Постать гетьмана Івана Мазепи

Міністерство освіти і науки України

Національний університет  імені Тараса Шевченка

Факультет соціології

Реферат з історії України

на тему:

«Постать гетьмана Івана  Мазепи»

Виконала студентка 1 курсу

Маковецька АннаВолодимирівна

Викладач

к. і. н. Заболотна Інна Миколаївна

Київ, 2013

Зміст

1. Молоді роки…………………………………………………... 2

2. Початок військової  кар’єри………………………………….. 6

3. Початок гетьманування……………………………………… 8

4. Об’єднання України………………………………………… 10

5. Пізнє кохання……………………………………………….. 12

6. Участь в Північній війні……………………………………. 14

7. Військово-політичний союз гетьмана зі Швецією……….. 16

8. Полтавська битва…………………………………………… 18

9. Еміграція і смерть гетьмана Мазепи………………………. 20

10. Анафема та Орден  Іуди………………………………….... 21

11. Меценатство……………………………………………….. 22

Висновок……………………………………………………….. 22

Додатки………………………………………………………… 23

Список літератури……………………………………………... 28

Джерела………………………………………………………… 28

Доба правління гетьмана Івана Мазепи є важливою віхою  в історії України. Протягом ХVІІ століття на її теренах невпинно відбувався процес народження, становлення держави, її інституцій. Він супроводжувався зростаючим прагненням українців мати більше свободи, вольностей та, разом з тим, опором будь-яким спробам з боку Речі Посполитої, а згодом Московії відібрати цю свободу. Кожну сходинку у здобутті волі, кращого життя козаки виборювали ціною великої крові.

Правління гетьмана Івана  Мазепи було важливим етапом у вибо-рюванні державності України. Стабілізація життя в Гетьманщині, зміцнення її установ у цей період сприяли появі проектів щодо пошуку іншої долі українському народові. 

1. Молоді роки

Перед тим, як розпочати біографію  Івана Мазепи, варто зазначити, якою ж була тогочасна політична ситуація в Європі, а також в Україні, що певним чином впливало на формування особистості майбутнього гетьмана.

У ХVII ст. існувало кілька основних конфліктних протиріч між держа-вами. По-перше, у Західній Європі перетиналися торгові і колоніальні інте-реси чотирьох держав, що мали найвпливовіше становище у міжнародній політиці – це Англія, Франція, Нідерланди та Іспанія. По-друге, не менш важкими були відносини християнських держав та Османської імперії, куди була долучена і Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. 

У той час коли зростав Іван Мазепа всі країни Європи були вже так тісно пов’язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів мали загальноєвропейський і кон-тинентальний характер. Подією, що мала загальноєвропейський характер стала й Національна революція українського народу на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, яка завдала непоправного удару Польсько-Литов-ському королівству, сприяла здійсненню певного перелому в ході історії Європи.

Революційні події в Україні спричинили історичну зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського Ханства, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Московської держави, яка розпочала експансію на захід.

Очевидно, що батько Івана, який довгий час перебував на Запорозькій Січі, а потім був обраний білоцерківським отаманом, брав участь у багатьох подіях Хмельниччини, зумів передати своєму синові такі головні козацько-лицарські чесноти як мужність, відвага, вірність, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою. Саме батько навчив Івана вмінню їздити на коні, володіти шаблею та пістолем й залучив його до військової справи.

Народився майбутній гетьман на хуторі Камянець (згодом село Мазе-пинці) Київського воєводства (неподалік Білої Церкви) в родині Адама-Сте-пана та Марії Мазеп. Автор «Літопису Самовидця», зазначає, що І.Мазепа був «роду шляхетского, повіту Білоцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной».

Щодо точної дати, то тут  сказати однозначно неможливо. Ісорики  наводять факти, які суперечать один одному. Михайло Єреміїв у своїй  розвідці наводить свідчення драгуна Карла ХІІ Криштофа Гасмана, який у власних мемуарах твердить, ніби Мазепа під час Полтавського бою мав 82 роки, тобто народився 1626 р. Інший дослідник, Володимир Луців, вважає що цією датою є 20 березня 1632 р. А запис у Кременецькому молитовнику можна прочитати і як 20 березня 1632 р., і як 20 березня 1639 р. Є багато й інших версій.

На сьогоднішій день найвірогіднішою є дата 20 березня 1639, на користь якої є кілька беззаперечних фактів:

1. У листі від 22 серпня 1741 р. Пилип Орлик писав:. Оскільки йдеться про 1709 р., то виходить, що рік народження гетьмана 1639 р.
2. У 1704 р. Батурин відвідав французький надзвичайний посол Жан де Балюз. У своєму листі до родича він детально оповідав про зустріч із гетьманом: «Мазепа вже поважного віку, на яких десять років старший за мене». Дипломат народився у 1648 р., що цілком узгоджується із 1639 роком.
3. Англійський посол у Москві лорд Вітворт, повідомляючи 21 листопада 1708 р. про перехід Івана Мазепи на бік Карла ХІІ, зазначав, що «гетьман, людина під сімдесятку, користувався великою пошаною і довір’ям царя».

Як і більшість тогочасних шляхетських дітей, Іван початкову освіту здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини Мокієвської, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина у глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє. Вірна порадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості наприкінці 1707 р.

Протягом 1650—1657 років майбутній гетьман навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. В академії Іван 3 роки вивчав риторику, латину. Добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, цікавився усіма видами літературної творчості. Протягом життя опанував 8 іноземних мов.

Після навчання у Києві І. Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети вичав у старовинній столиці Польщі Мазепа. Можливо, що протягом 1658 — першої половини 1659 років І. Мазепа закріплює здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. Усі курси читалися латин-ською мовою, а тому Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан де Балюз, який вже під час гетьманування Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: «… Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших».

Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина, а тому вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем, зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа в жовтні 1659 року прибуває до Варшави й займає посаду покоєвого при дворі польського короля. Вже наступного місяця він разом з частиною двору в супроводі Яна ІІ Казимира та його дружини-француженки відбуває до Франції на святкування підписання Піренейського миру між Бурбонами та іспанськими Габсбургами.

Результатом багаторічного  навчання (близько 12 років) стало те, що у себе вдома, в батуринській резиденції, Мазепа мав велику бібліотеку. Згідно з свідченнями сучасників у ній «на кожному кроці видко латинські книжки». А Пилип Орлик у своєму щоденнику згадував про це так: «Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

Повернувшись з-за кордону, Мазепа продовжує свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й полагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа виконує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. Року 1659 він був посланий з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. - до гетьмана Юрія Хмельницького, а року 1663 - до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Як і батько, прихильник Гадяцької унії, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казимира на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Взагалі перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльности, й двірської інтриґи, а головне - дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро І дуже зважав на думку Мазепи в польських справах).

2. Початок військової  кар’єри

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає  на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді переломовий момент у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.

Та передусім поява  Мазепи при чигиринському гетьманському  дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. І тесть, і зять майбутнього гетьмана були близькими товаришами Петра Дорошенка, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до Чигирина.

У Дорошенка Мазепа був  спочатку ротмістром надвірної корогви, тобто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь 1674 р.) він виконує обов’язки генерального осаула. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч Іван був новою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роль Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський).

Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі  дипломатичні місії. Основною віссю  зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало нагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського  світу, яке стало йому пізніше у великій нагоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем князем  Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа потрапив у руки запорожців, які мало його не вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя не зі своєї волі, але це не було випадково. Правобережна Україна конала, а новий осередок українського державно-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.

Мазепа одразу зорієнтувався  в новій ситуації. Він здобув собі довіру Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних планів Мазепи був відкритий.

Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику в 1670-х і особливо в 1680-х роках - безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей план, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьмана на Слобідську Україну, куди пішла велика частина населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 - початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмо-вився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «Вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому доручено було у січні 1686 р. передати московському урядові українські застереження й побажання.

3. Початок гетьманування

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року у результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, ініційованою фаворитом тодішньої російської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади, заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

Прийшовши до влади, Мазепа силою обставин був змушений взятися  за вирішення стратегічних проблем, пов'язаних з остаточною стабілізацією  внутрішньої ситуації в Україні, за зміцнення державної влади та консолідацію провідної верстви Гетьманату - козацької старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було вкрай важко. Адже старшина, підбадьорена успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами й на нового гетьмана.

Для того, аби зміцнити конструкцію  Української держави, Іван Степанович наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно  служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для козацької  старшини сприятливі умови для зростання  її добробуту, здобуття дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, І. Мазепа від початку гетьманування починає опікуватися над українськими православними монастирями. Він видає ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так 9 жовтня 1687 року І. Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві. 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це, монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільсько-господарського виробництва та сприяло укріпленню економіки Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут магдебурзького права. Окрім того, І. Мазепа заборонив козацькій старшині вмішуватися до діяльності міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: «…аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися».

З часом гетьман І. Мазепа переймається й тяжким становищем найниж-чих верств козацької України - селянства і рядового козацтва. Він видає ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Окрім того, гетьман намагається так реформувати систему податків та «оренд», щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, які ті колись «шаблею й кровію своєю завоювали».

В одну з найбільш гострих  проблем внутрішньої політики гетьманського  уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу. Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії.

4. Об’єднання України

Друга половина XVII ст. в історії  Правобережної України - це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби україн-ського народу на цій території. Але польська політика на Україні не могла досягнути своєї головної мети - цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.

Ставлення до козацтва в  польських колах було подвійне. Загалом  польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української  людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.

У цю пору в Україні прославився  фастівський полковник Семен  Палій. Визнаючи над собою владу  гетьмана, Палій, у той же час, маючи  свій власний великий загін козаків, поводився достатньо незалежно. Постійно наймаючись зі своїм загоном то до поляків, то до татар, то до турок, Палій жив війною і військовою здобиччю, був відважним воїном і користувався великою любов'ю своїх козаків і заступництвом гетьмана Мазепи.

Влітку 1702 р. почалися селянські  заворушення на Поділлі та Брацлавщині. Незабаром почалися розрухи на Київщині. 

Поляки, вирішивши знищити Палія, направили до Фастова корпус найманих німецьких військ. Проте Палій, дізнавшись про наміри ворога, завчасно заховав своїх козаків у лісах біля міста і, коли німці підійшли до Фастова, напав на них з усіх боків і розбив, захопивши багату здобич.

Поляки знову зібрали  ополчення на Палія з польської  шляхти і добровольців. Побачивши  велику чисельну перевагу польського корпусу, Палій запросив до себе декілька реєстрових полків, запропонувавши їм значну винагороду за допомогу. Ці полки разом із загоном Палія напали на польський корпус під містом Бердичевим і розбили його. Дії Палія були розцінені поляками як пряме повстання проти королівської влади. Незабаром, маючи у своєму розпорядженні більше 12 тис. козаків, Палій узяв міста Немирів, Бердичів та Білу Церкву.

У цей самий час шведи  на чолі з Карлом XII вдерлися на територію  Польщі. Гетьман Мазепа переконав  Петра І в необхідності використовувати  слушну нагоду і захопити Правобережну Україну, що і було зроблено. У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р. Гетьман повідомляв про те, що йде не для порушення «вічного миру» або шляхетських прав. Тепер, побачивши величезну популярність тут Палія, Мазепа вирішив прибрати можливого конкурента. Перший крок у цьому напрямкові зробив, мабуть, Мазепа. Незважаючи на свої приятельські відносини з Палієм, Гетьман завжди ставився до нього з певним упередженням і не раз перестерігав Москву щодо Палія. Так було, зокрема, в 1693 р., і «чорна кішка», яка, на думку Костомарова, пробігла між Мазепою й Палієм у 1694 р., була, звичайно, не перша. Ще більші застереження проти Палія помітні в Гетьмана з осени 1695 р., коли покращали взаємини між фастівським полковником і поляками. Крупницький вважає, що 1699 р. був критичним роком (Krisenjahr) у відносинах Мазепи й Палія. Але справді критичним моментом було, мабуть, повстання 1702-1703 рр. і позиція Палія, як лідера того повстання, зокрема щодо Польщі.

1 серпня 1704 р. запросивши Палія до своєї резиденції, гетьман наказав його заарештувати і відправив на вічне заслання до Сибіру, конфіскувавши маєток на користь казни. Після арешту Палія, в універсалі до жителів Фастова Мазепа писав, що «оддаливши... для певных причин пана Семена Палія од уряду полковництва», він, Гетьман, призначає на його місце Михайла Омельченка. Помічники Палія або були заарештовані разом з ним, або визнали переворот. Козаки, що були в Білій Церкві, не хотіли підкоритися гетьманському наказові: «поки не уздрим нашого батька (Палія), поты не поддамось гетманству», - казали вони. Але сили були нерівні, і незабаром Правобережна Україна опинилася під безпосередньою владою гетьмана Мазепи.

Через 15 років ув'язнення  Семен Палій був звільнений із заслання царем Петром І і взяв участь у знаменитій Полтавській  битві, де, показавши чудеса хоробрості та відваги, був убитий гарматним  ядром.

Козацька старшина свідчила, що Мазепа призначив своїх старост до правобережних міст, налагодив на Правобережжі фінансову службу, взяв під контроль розвиток торгівлі. Збереглися також і гетьманські універсали, якими він закріплював пустуючи ґрунти за представниками місцевої козацької адміністрації, православними монастирями та шляхтою. Окремі розпорядження Мазепи стосувались розвитку селітроваріння на Правобережжі, фундування тут хуторів і пасік.

Ліквідація Палія зробила  гетьмана Мазепу фактичним володарем  Правобережної України, принаймні  в межах правобережної частини  держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована  шведами, знесилена міжусобною боротьбою  окремих маґнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишається в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагається евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед Гетьманом і царем були даремні.

Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських  домагань, доводячи Москві, що вдержання Правобережжя під українським володінням конче потрібне під час війни зі Швецією - навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд.

5. Пізнє кохання

Протягом століть легенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки генерального писаря, а потім судді, який був поряд із Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея.

1702 року померла його дружина, Ганна Фридрикевич. Залишившись вдівцем, Мазепа помічає якою гарною стала Мотря. Гетьман закохався у свою хрещену і вирішив на ній одружитись. Це визвало відвертий протест з боку Мотриної матері, Любові Федорівни Кочубей. Вона й слухати не хотіла щоб хрещений батько оженився на її доньці. Та не думала так сама Мотря. Дуже їх хотілось стати гетьманшею. Тому й тікає з батьківської хати, від материнських докорів, лайок до Івана Степановича. Але Мазепу слова батьків-Кочубеїв змусили відправити Мотрю назад у Батурин. Гетьман поступив так, як наказувало йому сумління. Ось уривки з його письма до Мотрі: «Нікого я ще на світі так не любив, як Вас, і для мене було б щастям і втіхою, коли б Ви приїхали і жили в мене. Але я розумію, який кінець може з того вийти, ще й при такій злісності Вашої родини, прийшло б від Церкви неблагословєніє, щоб разом не жити і де б я Вас тоді дів. Мені було Вас жаль, щоб Ви опісля на мене плакали».

Про цей роман стало відомо з доносу Кочубея на Мазепу в 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду. Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків.

Почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни.

6. Участь в Північній війні

В кінці XVII ст. був сформований  військовий союз спрямований проти Швеції, до якого входили в той час Норвегія, Фінляндія, Прибалтика. Швеція мала дуже сильну армію і флот. До антишведського союзу увійшли Данія, Саконія та Росія. Скориставшись ослабленням Росії на початку XVII ст., Швеція відібрала в неї вихід до Балтійського моря в районі р. Неви, який належав ще Давньоруській державі. Цар Петро І вирішив повернути вихід до моря і це було основною метою війни з боку Росії. Північна війна між Росією та Швецією тривала з 1700 по 1721 р. Доленосні події цієї війни відбувалися і на території України.

Військові дії проти шведів почалися 1700 р., коли російські війська взяли в облогу шведську фортецю Нарва. Серед 80-тисячної російської армії перебував і 7-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Іскри. Шведський король Карл XII з 20-тисячною армією прибув на допо-могу Нарві. Вночі, коли російські війська розвели в своєму таборі числені великі вогнища, щоб бачити наближення ворога, шведи пішли в атаку. Діючи в темряві, вони чудово бачили росіян та їхній табір, залишаючись у тіні. Шведські артилеристи впритул розстріляли російські порохові склади, що викликало паніку в російському таборі. Удар шведської піхоти і кавалерії, завданий після цього, був страшний. Російська армія виявилася розбитою наголову і почала в паніці тікати, кинувши всі обози й артилерію. Тільки Преображенський та Семенівський полки зберегли військовий стрій та вчинили запеклий опір. Російській армії ще належало навчитися воювати по-європейськи. Вважаючи, що з росіянами покінчено, Карл XII вирушив до Курляндії та, розбивши там польські й саксонські війська, вступив до Польщі.