Правоздатність фізичної особи

План

Вступ

1.Правоздатність фізичної особи.

2. Поняття і види трудового  договору.

3.Батьки нареченої Кравченко,  яка була вагітна, подарували  нареченому Тарабану будинок. Однак реєстрація шлюбу не відбулася через його безпідставну відмову від шлюбу. Чи мають право батьки Кравченко розірвати договір дарування будинку? Обґрунтуйте висновки за Сімейним кодексом України (виходячи з правил заручин).

Висновки

Використана  Література

Вступ

Характер взаємовідносин держави  з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей  і перспектив його розвитку. Неможливо  зрозуміти сучасне суспільство  і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з  державою.

Питання прав і свобод людини і  громадянина на сьогодні є найважливішою  проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства  в цілому.

На українських теренах питання  прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати  про те, щоб на рядовий і простий  народ не покладали надмірних  тягарів, утисків і надмірних  вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши  свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за доби буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності СІЛА 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними  і всі вони обдаровані своїм Творцем  деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода  і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей  уряди, що запозичують свою справедливу  владу за згодою тих, ким вони керують.

Право на працю є основним конституційним правом громадян України. Воно проголошене  ст. 43 Конституції України, визначається за кожною людиною і становить  собою можливість заробляти на життя  працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується [1, ст.43КУ].

Право на працю реалізується різними  шляхами. Одні громадяни займаються індивідуально-трудовою діяльністю, інші - створюють або влаштовуються  в кооперативні чи акціонерні товариства. Переважно більшість громадян влаштовуються  на роботу шляхом укладення трудового  договору як наймані працівники на підприємства, незалежно від їх форм власності.

Для реального здійснення цього  права держава створює певні  умови, гарантує рівні можливості у  виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми створення робочих  місць, професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки працівників відповідно до суспільних потреб.

Влаштування на роботу є одним із життєвих рішень, що доводиться приймати майже кожній людині хоча б один раз у житті. І від того, наскільки  вибір робити є вдалим, залежить зміст життя конкретної людини. Але  це не означає, що проблема вибору професії та місця робити носить особливий  характер. У вирішення цієї проблеми зацікавлене також суспільство, оскільки чим повніше використовуються особливості та знання кожного працівника, тим вище ефективність праці, більше простору для подальшого розвитку особи. З другого боку, чим швидше зайняті  всі робочі місця здібними працівниками, тим вище суспільна продуктивність праці.

Переважна більшість громадян влаштовуються  на роботу, укладаючи трудовий договір. Термін ,,договір” має багато значень, що передбачається різними нормами цивільного, трудового, земельного, міжнародного права. Кожна з цих та інших галузей права розглядає договір як різновид угод, що визначаються природою відносин, які становлять предмет регулювання цієї чи іншої галузі права. Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, змінення або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

Метою даної контрольної роботи є визначення та розкриття поняття  трудового договору на сучасному  етапі розвитку,та розкриття суті форми та змісту поняття правоздатність фізичної особи, а також відповідь  на практичне питання з Сімейного  Кодексу України.

Основні питання я розглядав  по окремим главам.

В першій главі я розкрив поняття, Правоздатність фізичної особи.

В другій главі я дав характеристику кожному із видів трудового договору а також розкрив зміст його поняття.

Також в даній контрольній роботі я вирішив задачу, за допомогою  різних джерел Сімейного Кодексу  України.. Для написання контрольної  роботи я використав наукову, навчальну  літературу, а також періодичні видання.

Дана контрольна робота складається  з вступу, двох глав, задачі, висновку та списку використаної літератури.

1. Правоздатність фізичної особи

Серед суб'єктів конституційного  права слід виділити фізичних осіб. Особливий характер має конституційна  правосуб'єктність депутатів представницьких  органів, насамперед депутатів загальнонаціональних представницьких органів - парламентів  та установчих зборів (конституційних асамблей). Конституційна правосуб'єктність депутатів пов'язана з компетенцією відповідного органу. Депутати не є  посадовими особами. Вони репрезентують  представницький орган і водночас є його органічною частиною. Іноді  конституційною правосуб'єктністю наділяються  групи депутатів. Наприклад, певні  групи депутатів мають право  утворювати парламентську фракцію  або звертатися з інтерпеляцією (запитом) до уряду. В ряді країн визнається лише групова депутатська законодавча  ініціатива.

Спеціальна правоздатність характеризує конституційно-правовий статус виборців. До того ж у деяких країнах групи  виборців також виступають у ролі суб'єкта конституційного права, будучи наділеними правом так званої народної законодавчої ініціативи.

На відміну від депутатів  і виборців, громадяни мають не спеціальну, а загальну політичну (конституційну) правоздатність.

Правоздатність фізичної особи  може бути визначена як здатність людини мати цивільні права і обов'язки.

Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина  мати права і обов'язки, що стосуються всіх галузей права (державного, адміністративного, трудового, сімейного тощо).

У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну правоздатність, тобто здатність особи мати права  і обов'язки в сфері дії цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність» застосовується в  Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах. Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов'язана з іншими галузями права. Чисельні норми конституційного  права є базовими для розвитку цивільного законодавства, в тому числі  й норм, що регулюють відносини, пов'язані  з правоздатністю. На підставі норм кримінального та адміністративного  права громадянина можна обмежити в правоздатності.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні  особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції  цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.

За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану  здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

• її рівність для всіх фізичних осіб;
• невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;
• неможливість обмеження її актами суб'єктів приватного чи 
  публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;
• Існування її як природної невід'ємної властивості фізичної 
  особи.
• Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).

За всієї, здавалося б, "прозорості" цього положення у зв'язку з  визначенням початку і кінця  цивільної правоздатності виникає  низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч 2 ст.25 ЦК про те, що у  випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема постає питання: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст.1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Для того, щоб усунути видимість  колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять "правоздатність" і "охорона прав фізичної особи". Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.

Саме у такому сенсі й сформульоване  згадане вище правило ст.25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними  показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст.1222, 1268, 1258 ЦК та інші).

На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права  громадян, але воно деякою мірою  розходиться із судовою практикою. Так, Пленум Верховного суду України  в постанові «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звернув увагу судів  на те, що особи, які померли в  один і той же день (незалежно  від часу смерті), не спадкують один після другого_. Припустимо, що одразу ж після народження дитини її мати померла, а через 10 годин того ж  дня померла й сама дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А  потім, коли дитина померла, чи відкривається  спадщина? (Мати дитини перебувала у  незареєстрованому шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).

Керуючись зазначеною постановою Пленуму  Верховного суду, потрібно дати негативну  відповідь. А якщо так, то виникає  запитання: яке практичне значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з моменту народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30 цивільного кодексу  закріпив правило, згідно з яким дитина не вважається народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.

Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

Оскільки ст.47 ЦК вказує, що правові  наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?

Виправданим видається виходити з  того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.

Такий висновок ґрунтується насамперед на трактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.

Такий висновок має за основу також  тлумачення ст.25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.

Потрібно враховувати також  і те, що здатність мати певні  цивільні права виникає у громадянина  з моменту досягнення ним визначеного  законом віку (право на заняття  підприємницькою діяльністю, вибір  місця проживання тощо).

Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний  обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа  має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а  також здатна мати усі майнові  права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична  особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Під змістом правоздатності громадян розуміють перелік цивільних  прав і обов'язків, які можуть належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність» та інших  законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві власності; займатися  підприємницькою та іншою, не забороненою  законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими громадянами і організаціями  утворювати юридичні особи; укладати незаборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях; обирати місце  проживання; мати права автора твору  науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної  діяльності; мати інші майнові і  особисті немайнові права і обов'язки.

Закон допускає два види обмеження  цивільної правоздатності - добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного  обмеження цивільної правоздатності може бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно відмовляється  від деяких цивільних прав. У зв'язку з тим, що законом не заборонено вступ  до культової установи (монастиря), то фактично дозволяється і самообмеження  цивільних прав.

Прикладом добровільного обмеження  цивільної правоздатності є також  закріплена в законодавчих актах  заборона працівникам деяких відомств обіймати посади, пов'язані з підприємницькою  діяльністю

Примусове обмеження цивільної  правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом з  обов'язковим переліком випадків і встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма  носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і не обмежують.

На нашу думку, таке розуміння природи  обмеження правоздатності громадян не відповідає ст.12 ЦК України і призначенню  інституту обмеження цивільної  правоздатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної  правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- здійснюється у випадках, передбачених  законом (позбавлення волі, виправні  роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі  посади або займатися певною  діяльністю, адміністративний нагляд_, позбавлення права управляти  транспортним засобом тощо);

- застосовується компетентним  органом (судом, начальником органу  внутрішніх справ), органами охорони  здоров'я (здійснення спеціальних  заходів профілактики та лікування  соціально небезпечних захворювань);

- є реакцією на протиправну  поведінку громадянина, або є  заходом профілактики та лікування  небезпечних захворювань (туберкульоз,  психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні  захворювання_);

- не перевершує строків, передбачених  законом, або необхідних для  лікування (позбавлення волі не  може перевершувати 20 років);

- виконується під контролем  спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про  застосування виняткової міри покарання - смертної кари - рішенням суду про  припинення (позбавлення) цивільної  правоздатності? Справа в тому, що в  цивілістичній літературі не звертається  увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної  правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного  коментарю Кримінального кодексу  України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочинів_. Не аналізуючи цього  твердження, підкреслимо, що смертна  кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна  кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення правоздатності.

Інша справа, що не можна позбавити  цивільної правоздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавство України  не знає такої міри покарання, як позбавлення  прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздатності.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно  розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реалізації цього  принципу спрямоване правило ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції  обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність - це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має право бути автором твору  літератури, науки, мистецтва, але в  нього виникне суб'єктивне право  авторства лише після того, як він  створить такий твір, втілить його в якусь форму.

2. Поняття і види трудового договору

Основним інститутом у системі трудового права є трудовий договір. На підставі трудового договору виникають  трудові відносини працівника з роботодавцем. Договір також с основною формою найму робочої сили.

Правове визначення трудового договору міститься в ст. 21 КЗпП: це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовий договір породжує взаємні права та обов'язки працівника та роботодавця. Після укладення трудового договору працівника приймають до штату підприємства. Він зобов'язаний підпорядковуватися правилам внутрішнього трудового розпорядку, затвердженим на конкретному підприємстві. При невиконанні працівником своїх обов'язків роботодавець може притягнути його до дисциплінарної відповідальності.

У свою чергу роботодавець також несе певні зобов'язання за трудовим договором. Він зобов'язаний дотримуватися законодавства про працю, а також створити безпечні умови праці, своєчасно виплачувати заробітну плату. Однак законодавство про працю не містить норм, які б регулювали відповідальність роботодавця за невиконання обов'язків за трудовим договором.

Сторонами трудового договору є роботодавець і найманий працівник. Роботодавцем є юридична чи фізична особа (ст. 21 КЗпП). У всіх випадках роботодавець зобов'язаний забезпечити найманому працівникові умови праці, їх безпеку, а також соціально-трудові гарантії, сплачувати за працівника страхові внески до фондів соціального страхування, передбачених законодавством.

Другою стороною трудового договору є найманий працівник. За загальним правилом, громадяни мають право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можна приймати на роботу осіб, котрі досягли 15 років. Для підготовки молоді для продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ і вищих навчальних закладів першого та другого рівня акредитації для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.

Роботодавці повинні вести облік працівників, котрі не досягли 18 років. Заборонено застосування прані осіб, молодших ніж 18 років, на шкідливих, небезпечних, підземних роботах, а також нічних, надурочних роботах і у вихідні дні.

Зміст трудового договору становлять умови, визначені угодою сторін. Серед цих умов можна виділити: місце роботи; трудову функцію працівника; розмір оплати праці; час початку роботи. Під місцем роботи розуміється певне підприємство, установа, організація, що розташовані вданій місцевості. У трудовому договорі може бути конкретизований певний підрозділ, філія, відділ підприємства, а також інше робоче місце, де безпосередньо буде трудитися працівник. Трудову функцію визначають через встановлення в трудовому договорі професії, спеціальності, кваліфікації для робітника і посади для службовця. Трудова функція - одна з найголовніших умов трудового договору, і вона не може бути змінена без згоди обох сторін трудового договору.

Важливою умовою трудового договору є домовленість про заробітну плату, яка визначається угодою сторін на підставі чинного законодавства і не може бути нижчою за розмір мінімальної заробітної плати.

Трудові договори можуть бути безстроковими або строковими. За загальним правилом трудовий договір укладається на невизначений строк, однак у випадках, передбачених КЗпП України, трудовий договір може укладатися на строк, визначений угодою сторін. Важливою умовою є також домовленість про початок його дії. Трудовий договір починає діяти з дати, вказаної у наказі про прийняття на роботу, а якщо наказ виданий не був, то з дати фактичного допуску працівника до роботи. Порядок укладення трудового договору регулюється законодавством про працю.

Відповідно до Конституції України і КЗпП, заборонено необґрунтовану відмову в прийомі на роботу, а також будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих чи непрямих переваг при укладанні, зміні й припиненні трудового договору залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в профспілці або іншому об'єднанні громадян, виду і характеру занять, місця проживання (ст. 22 КЗпП). Особливі гарантії законодавство визначає для окремих категорій громадян.

Трудовий договір укладається зазвичай у письмовій формі. Дотримання письмової форми обов'язкове у випадках: організованого набору працівників; укладання трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами й умовами підвищеного ризику для здоров'я; укладання контракту; коли працівник наполягає на укладанні трудового договору в письмовій формі; укладання трудового договору з неповнолітніми, при укладенні трудового договору з фізичною особою та інших випадках, передбачених законодавством.