Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

Тема 1

Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

     Цель  курса - рассмотрение проблем методологии  культуры в контексте новоевропейской  интеллектуальной истории, анализ содержания основных подходов к исследованию культурных форм и процессов.

     Задачи  курса состоят в том, чтобы  показать тесную взаимосвязь теоретико-методологических, историко-культурных аспектов изучения культуры с методическими проблемами подготовки культурологов. Практическая задача курса - содействовать формированию у студентов-культурологов понимания многообразных возможностей применения современных методов изучения культуры, конкретного их использования в научно-исследовательской и преподавательской работе.

     Предметом культурологии является культура в  единстве и уникальности различных культурных миров и происходящих в них процессах. Культурология является наукой, изучающей основополагающие законы становления и функционирования различных культурных миров.

     Культура  включает теорию культуры, прикладную культурологию, историческую культурологию. Теоретический уровень исследований включает те формы научного познания культуры, которые обеспечивают разработку и построение научной теории культуры. К важнейшим проблемам теории культуры относят: 1. проблемы её сущности, 2. структуры, 3. генезиса, 4. исторической динамики, 5. типологизации. В настоящее время культурология ещё полностью не отделилась от философии культуры и других наук. Она формируется на основе этих наук, многое перенимает у них. На современном этапе культурология предстаёт, как наука, изучающая культуру как сложную систему, находящуюся в постоянном развитии и во взаимосвязях с другими системами и обществом в целом. 

     Понятие культуры восходит к античным временам. Первоначально культурным считался человек, который знал, как возделывать землю. От возделывания почвы человек поднимается к возделыванию своего разума. Далее культура восходит к культу (почитание бога). В дальнейшем развитии культура связывается с оккультным (тайным, непознаваемым). Культура - это образование, как говорили древние пайдейя (Платон). Каждой эпохой выработано понятие культуры. Культурология - наука, которая является ресурсом национального развития.

     Проблема  співвідношення природи і культури - одна з перших в опануванні феномена культури, як і його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділити в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначили як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й представленими одна одній.

     Вже на рівні визначення змісту понять "природа" й "культура" простежуються  їхні взаємозв'язки.

     Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до поняття матерії, універсаму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній діяльності в її до людському бутті. Для означення після появи людини як природного, але ж і соціально - культурного чинника, за поняттям "природа" закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально - культурному існуванню, навіть в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

     Аристотель  жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких міст-держав досягла найвищого розквіту і  почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Природа - це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до поняття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилежним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опановане, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, основами і законами, то культура - це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина - частина матерії-природи, перебуває у тісному зв'язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і духовне життя людини безперервно зв'язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв'язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв'язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражається за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишнього природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'язок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять природі і входять до її складу.

     Е.Тайлор ввжається батьком еволюційної  теорії розвитку культури. Він розглядав культуру як свідомо створений раціональний устрій для цілей поліпшення життя людей в суспільстві. Повний перелік явищ, що складають життя того чи іншого народу, Тайлор називав культурою. Англійський історик Едвард Тайлор (1832 – 1917 рр.) в працях „Первісна культура” (1871 р.), „Антропологія. Вступ до вивчення людини і цивілізації” (1881 р.) прагнув дослідити на основі зібраних ним матеріалів з життя відсталих („варварських”, диких) народів загальних закономірностей еволюції. На його думку, така еволюція складає сутність історичного процесу, оскільки основана виключно на об’єктивних законах розвитку. Поступ людства йде від варварства до цивілізації. Заслуга Е. Тайлора полягає в тому, що він відкрив повторювальність в явищах культури, застосував прийом типологічних порівнянь, який в подальшому увійшов як елемент в порівняльно-історичний метод.

     Е. Тайлор більше уваги приділяв дослідженню  духовної культури і одним з перших запропонував визначення культури як сукупності духовних явищ (знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, засвоєних людиною певної спільноти). Він один з перших почав розглядати релігію як феномен, що розвивається. Його праця „Первісна культура” по суті уся була присвячена питанням виникненню та розвитку релігії. Важливим внеском Е. Тайлора в антропологію стало дослідження феномену „первісного анімізму”, як вихідної форми релігії.

     В бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське  буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури — тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід'ємною сферою буття людини.

     Будь-який соціальний процес викликаний до життя  прагненням людей задовольняти свої життєві потреби, будь те особистого, групового або суспільного масштабу. Взаємодіючи один з одним у переслідуванні своїх конкретних цілей, що виникають при цьому, вони так чи інакше сприяють формуванню типових, стандартних парадигм такої взаємодії, своєрідних алгоритмів спільної дії. Назвемо їхнім терміном соціальність. Взаємини людей у таких випадках будуються відповідно до вимог різних типів соціальності. Учитель і учні в ситуаціях навчання, роботодавець і працівник у ситуаціях праці, влада й громадянин у сфері державних справ, продавець і покупець у ситуації обміну й споживання й т.п. керуються виниклими в культурі взаємними очікуваннями-вимогами, що впорядковують, що нормалізують їхні взаємини й дії. Соціальна диференціація зазначених рольових фігур формує певну соціальну дистанцію між ними, розмір якої визначається нормативними вимогами, що встановилися в даній культурі: суспільство, що прагне до соціальної рівності, скорочує цю дистанцію, а суспільство, що узаконює соціальна нерівність, навпаки, намагається чітко регулювати таке соціальне розшарування між групами або їхніми представниками. Наприклад, соціалізм культивує особистостіі типу товариш або громадянин, а інший лад - пан.

     Соціалізація  — це процес інтеграції індивіда у  суспільство, в різні типи соціальних спільностей ( група, соціальний інститут, соціальна організація) через опанування ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких формуються соціально значущі риси особистості. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них

     Протягом  тисячоліть соціальний прогрес усього людства та окремих країн не був безпосередньо пов'язаний з освітою, яка була надбанням лише вузького, привілейованого прошарку населення. Нині освіта є потенційно могутнім чинником соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку суспільства. Вона проникає у всі клітини соціального організму, бере на себе відповідальність у вихованні молоді, розвитку людини, у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

     Освіта  являє собою процес і результат  засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сферою духовного зростання людини, формування інтелектуального й етичного потенціалу суспільства.

     Функціонування  освіти базується на певних принципах, до найважливіших з них слід віднести такі: 1) принцип загальності або демократизації (освіта доступна для будь-якої людини незалежно від її соціального становища і походження, віку, національності, статі і т. ін.). 2) принцип творчого ставлення до навчання як з боку учня, так і з боку вчителя. Освіту не можна зводити лише до надбання і споживання знань. Навчання сьогодні необхідно розуміти як діяльність не стільки репродуктивну, що відтворює, скільки як продуктивну, творчу, у процесі якої учень не тільки засвоює професійні знання й способи їх використання, а й сам створює нові знання, новий соціально значущий досвід; 3) навчальна діяльність має бути організована відповідно до суспільної природи будь-якої людської діяльності (спільна діяльність, співпраця); 4) принцип єдності навчання й виховання; 5) принцип єдності теорії і практики в системі навчання; 6) принцип єдності всієї системи освіти, що забезпечує можливість кожній людині послідовно пройти всі рівні освітньої підготовки від дошкільної до вищої школи; 7) принцип системності освіти, що передбачає раціональну послідовність і взаємозв'язок навчальних дисциплін і форм навчальної роботи на основі найзагальніших логіко-дидактичних вимог до навчання; 8) принцип безперервності освіти. Освіта повинна продовжуватися все життя людини — з дитячих років до старості. Тим самим забезпечується відповідність культурно-освітнього рівня особистості постійно зростаючим суспільним потребам; 9) принцип соціальної ефективності освіти та її постійного оновлення.

     Біогенетичний закон (грец. βίος — життя і грец. γένεσις — походження) — онтогенез кожної особини є коротке і швидке повторення філогенезу.

     Прикладів такого повторення (рекапітуляції) існує дуже багато. Так, зародки ссавців (в тому числі і людини), птахів і рептилій протягом перших днів або тижнів розвитку мають рибоподібну форму і зяброві борозни; у шеститижневого зародка коня на кінцівках є по три пальці; у молодих качконосів є зуби багатогорбкового типу; перші листки у папоротеподібних розгалужені дихотомічно, як у первісних наземних рослин.

     Подібне явище помічене ще К. М. Бером і Ч. Дарвіном, але найдокладніше описане Ф. Мюллером і Е. Геккелем. Проте зародок або молодий індивід в процесі свого розвитку не може повторити всі минулі етапи розвитку предків. В зв'язку з цим біогенетичний закон іноді називають біогенетичним правилом. Спроби зовсім відкинути існування біогенетичного закону суперечать реальній дійсності. Біогенетичний закон є одним з доказів поступового розвитку організмів від найпростіших до найскладніших.

     Найпоширеніший  тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування  історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

• культуру первісного суспільства (від 4 тис. років до н. е.),
• культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е - 5 ст. н. е.),
• культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);
• культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);
• культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;
• культуру Новітнього часу (кінець 19—20 ст.).

Тема 2 Основи загальної  теорії культури. Особистість  і індивідуальність. Знакова природа  культури

     Особистість і індивідуальність. Особистість  кожної людини наділена тільки їй властивим  сполученням психологічних рис і особливостей, що утворюють її індивідуальність, що становлять своєрідність людини, його відмінність від інших людей. Індивідуальність виявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, переважаючих інтересах, якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви), в здібностях, індивідуальному стилі діяльності і т.д. Немає двох людей з однаковим поєднанням зазначених психологічних особливостей - особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

     Подібно до того як поняття «індивід» і «особистість» не тотожні, особистість та індивідуальність, у свою чергу, утворюють єдність, але не тотожність. Здатність дуже швидко «в умі» складати і множити великі числа, задума, звичка гризти нігті та інші особливості людини виступають як риси його індивідуальності, але не входять з необхідністю в характеристику його особи хоча б тому, що вони можуть бути і не представлені у формах діяльності і спілкування, істотно важливих для групи, до якої включений індивід, що володіє цими рисами. Якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних відносин, то вони виявляються несуттєвими для характеристики особистості індивіда і не отримують умов для розвитку. Як власне особистісні виступають тільки ті індивідуальні якості, які найбільшою мірою «втягнуті» в провідну для даної соціальної спільності діяльність. Так, наприклад, спритність і рішучість, будучи рисами індивідуальності підлітка, не виступали до пори до часу рисами його особистості, поки він не був включений в спортивну команду або поки в далекому туристському поході він не взяв на себе забезпечення переправи через швидку та холодну річку. Індивідуальні особливості людини до певного часу залишаються «німими», поки вони не стануть необхідними в системі міжособистісних відносин, суб'єктом яких виступить дана людина як особистість.

     Отже, індивідуальність є тільки одна зі сторін особистості людини.

     Тріада  “культура - суспільство – особистість” являє собою соціально-філософську  і культурологічну проблему, яка  включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька  дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство  пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім  проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

     Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у  світі. Світогляд античності був  космогонічним, тобто людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий. Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина – служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос – людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість - втілення творчої спрямованості людини, а культура - це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст. (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та вийняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф.Кафки, Л.Шестова, М.О.Бердяєва, Ж-П.Сартра, А.Камю.

     Сьогодні  поняття “людина” і “особистість”, “індивід” і “індивідуальність” розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між  ними.

     Людина  - вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це - біологічна істота, з іншого - творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

     Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистісних якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

     Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

     Пояснюючи поняття “особистість” через  поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим  світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої  самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

     Індивід - поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття “індивід” несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово “індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

     Семіотика - молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857-1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839-1914) і Чарльз Морріс (1901-1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав "семіологією". Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін "семіотика". Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю "Основи теорії знаків", що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

     Семіотика на сучасному етапі її розвитку - це міждисциплінарна наука. Вона не має  чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

Основним  терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити  як ланцюжок знаків. Що ж таке знак? Знак - це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта. Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними. У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні. Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на

- знаки-копії  (іконічні знаки),

- знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси),

- знаки-символи. 

     Знаки-копії (іконічні знаки) - це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.

     Знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси) - це знаки, значення яких повністю визначається тим контекстом, у якому вони виявляються  і позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями.

     Знаки-символи - це знаки, що фізично не зв'язані  з об'єктами, які вони позначають. їхні значення встановлюються переважно  за умовною згодою. У зв'язку з  цим вони набувають статусу умовного позначення і всезагального правила.

     Різновидами знаків є також мовні знаки, які  можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Мова - це знакова  система, яка служить засобом  вираження думок, засобом спілкування  між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

     Наповнення  художнього тексту символами – поширене явище в історії літератури як української, так світової. Це зумовлено  тим, що символ дозволяє поглибити текст, розширити його словесно-раціональні  рамки, з одного боку – до всезагального контексту культури, з іншого – до затемненого всесвіту підсвідомості конкретного читача. Використовуючи символ письменник долучає свою творчість до загальнолюдських здобутків, і тут, можна сказати, що він виходить за межі якогось одного виду мистецтва у сферу ірраціонального і незнакового осягнення світу. Мова символів потрібна лише для того, щоб вловити думкою і серцем нічим не означену дійсність. Посередницька функція символу випливає з того, що сам він „цілком видимий і цілком осяжний, хоча у нього входять ірраціональні та трансцендентні величини”(Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. - М. 1976.- С.14). Вкраплені у художній текст символи витворюють приховане повідомлення, зміст якого пронизує людську культуру по горизонталі (оскільки експлікація цього змісту у свідомості читача залежить від його реального життєвого досвіду, обумовленого тут-теперішніми часопросторовими межами) і по вертикалі (бо ж символ, переходячи з епохи в епоху, накопичує у своїх семантичних шарах найсуттєвіше з ословленої та неословленої історії людства). Для людини символ – як дорога у непроминальне, і, водночас, дзеркало минущості її буття. Ю.Лотман вважає символ „механізмом пам’яті культури”, що переносить тексти, сюжети з одного пласту культури в інший (див. Лотман Ю. Символ в системе культуры// Лотман Ю. Статьи по семиотике искусства.-СПб., 2002.- С.213). Закономірно, що „символ і в плані вираження, і в плані змісту завжди є деяким текстом”(Там само.- С.212), розшифрування якого вимагає інтелектуально-інтуїтивних зусиль реципієнта. Незалежно від волі автора художнього твору читач може віднаходити у тексті символи, і пізнаючи їхню семантичну невичерпність, наповнювати своїм змістом, оскільки символ не нав’язує жодних значень, він лише виокремлює поле для їхнього виникнення і визначає напрям духовного пізнання.

     Інтерпретація— дослідницька діяльність, пов'язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Смисловий зміст досліджуваного літературного явища в інтерпретації виявляється через відповідний контекст на фоні сукупностей вищого порядку.

     Інтерпретація існувала вже в античній філології («алегоричне» тлумачення текстів), в середньовічній екзегетиці (християнська інтерпретація язичницького переказу), в епоху Відродження («критика тексту»), Реформації (протестантська екзегетика XVII ст.). У цей час вона чітко не відмежовується від герменевтики.

   Перші спроби виразного розмежування мають  місце на зламі XVIII—XIX ст., коли герменевтика починає тлумачитися як теорія будь-якої інтерпретації, як всеохопна наука про «мистецтво розуміння». Теорія інтерпретації у зв'язку із загальною теорією герменевтики стає одним із найпопулярніших предметів наукових дискусій у 70— 80-ті XX ст. Виразно вималювались у них дві протилежні тенденції з проміжною третьою:

1. об'єктивістська (редукційна): вважається, що значення, надане літературному творові автором, чи первісне значення самого тексту є визначальним і інтерсуб'єктивно пізнавальним (Е. Гірш, П. Югл, М. Абрамс);
2. суб'єктивістська: вважається, що значення тексту відносне; не текст детермінує інтерпретації, а інтерпретація є продовженням тексту (С. Фіш);
3. раціональна: виходить з того, що значення літературного твору — це результат «діалогу» (М. Бахтін та його послідовники) чи «інтеракції» (В. Ізер, Юлія Крістева) між текстом і його реципієнтом. Свободу діалогу передбачають «недовизначеність», «недоокресленість», схематичність літературного твору, помічені ще Ф.-В.-Й. Шеллінгом, О. Потебнею, Р. Інгарденом.

   У сучасному літературознавстві інтерпретація  у найбільш досконалих проявах пов'язується з такими напрямами наукових досліджень, як психоаналітична критика, марксизм, екзистенціалізм, «нова критика», лінгвопоетика. Спільним для них є єдина основа — герменевтична теорія інтерпретації.