Предмет психології

Предмет психології, її завдання і структура.
Методи науково-психологічних досліджень.
Предмет психології складають конкретні факти психічного життя, що характеризуються якісно та кількісно. Наприклад, під час сприйняття образ предмета зберігає свою відносну сталість навіть за змінених умов сприйняття (книжкова сторінка буде білою і в напівтемряві, і в сонячному світлі). Або ж тривалість часу реакції різних людей на той самий подразник буде різною (звук, спалах тощо).
Однак наукова психологія не може обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими цікавими вони були, їх треба пояснювати.
Ось чому слід відкривати закони, за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер психічного явища.
Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.
Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми психіки.
Психологія (від грец. душа і слово, вчення) - наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.
Об'єктом вивчення психології є психіка як функція мозку.
Вихідною категорією психології є відображення.
Вищою, хоча й не єдиною, формою відображення у людини є її свідомість.
Структура психологічних дисциплін.
Сучасна психологія являє собою досить розгалужену систему наукових дисциплін, які знаходяться на різних ступенях формування, пов'язані з різними галузями практики.
Одна з можливостей класифікації полягає у принципі розвитку психіки в діяльності. Звідси можна вирізнити ряд галузей психології, які вивчають психологічні проблеми конкретних видів людської діяльності.
Педагогічна психологія вивчає психологічні закономірності навчання і виховання людини.
Вона досліджує формування в учнів (студентів) мислення, вивчає проблеми управління процесом засвоєння методів і навичок інтелектуальної діяльності; визначає психологічні чинники, які впливають на успішність процесу навчання; вивчає взаємостосунки між педагогом і учнями та стосунки в учнівському колективі; індивідуально-психологічну різницю між учнями, психологічні особливості навчально-виховної роботи з дітьми, які мають відхилення в психічному розвитку; досліджує психологічну специфіку роботи з дорослими в процесі їхнього навчання тощо.
До розділів педагогічної психології належать;
• психологія кавчання (психологічні основи дидактики, окремих методик, програмного навчання, формування розумових дій і т. ін. );
• психологія виховання (психологія учнівського колективу; психологія гуманістичного виховання; психологічні основи виправко-трудової педагогіки);
• психологія вчителя;
• психологія навчально-виховної роботи з аномальними дітьми.
Вікова психологія вивчає онтогенез різних психічних процесів і психологічних якостей особистості людини, яка розвивається. Вона розгалужується на:
• дитячу психологію;
• психологію підлітка;
• психологію юнацтва;
• психологію дорослої людини;
• геронтопсихологію.
Вікова психологія досліджує вікові особливості психологічних процесів, можливості засвоєння знань, фактори розвитку особистості тощо. Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей в різних організованих групах. До структури соціальної психології входить три кола проблем.
1. Соціально-психологічні явища у великих групах (у макросере-довищі). До них відносять: проблеми масової комунікації (радіо, телебачення, преса і т. д. ); механізми та ефективність впливу засобів масової комунікації на різноманітні спільності людей; закономірності поширення моди, чуток, загальноприйнятих смаків, обрядів, пережитків, громадських настроїв; психологію релігії, етнопсихологію.
2. Соціально-психологічні явища в так званих малих групах (у мікросередовищі). До них відносять: проблеми психологічної сумісності в замкнутих групах, міжособистісних стосунків у групах, групової психологічної атмосфери, становище лідера у групі; типи груп (асоціації, корпорації, колективи), співвідношення формальних і неформальних груп, кількісних меж малих груп; ступінь і причини згуртованості групи; сприйняття людини людиною в групі тощо.
3. Соціальна психологія особистості. Сюди відносять проблеми, пов'язані з вивченням скерованості особистості, її самооцінки, самопочуття й самоповаги; стійкості й навіюваності, колективізму та індивідуалізму; питання, пов'язані з вивченням установок особистості, їх динаміки, перспектив особистості.
Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого. Вона поділяється на нейропсихологію, яка вивчає співвідношення психічних явищ із фізіологічними мозковими структурами; психофармакологію, яка вивчає вплив лікарських речовин на психічну діяльність людини; психотерапію, яка вивчає йвикористовує засоби психічної дії для лікування хворого; психопрофілактику і психогігієну, які розробляють систему заходів для забезпечення психічного здоров'я людей.
Останнім часом почалося розроблення проблем науково-технічної творчості (особливості творчої особистості; фактори, що стимулюють творчу активність, роль інтуїції у здійсненні наукового відкриття і т. д. ).
Своєрідний розділ психології наукової творчості складає евристика, до завдань якої відносять не тільки дослідження закономірностейтворчої (евристичної) діяльності, а й розроблення управління евристичними процесами.
Психологія художньої творчості (в царині літератури і мистецтва) та естетичного сприйняття - галузь, значення якої не викликає сумніву, але поки що досить мало вивчена.
Психологія аномального розвитку, або спеціальна психологія,
розгалужується на:
• патопсихологію, яка досліджує відхилення в процесі розвитку психіки; розпад психіки за різноманітних форм мозкової патології;
• олігофренопсихологію - науку про патологію психічного розвитку, пов'язану з вродженими дефектами мозку;
• сурдопсихологію - психологію формування дитини із серйозними дефектами слуху, аж до повної глухоти;
• тифлопсихологію - психологію розвитку дітей зі слабким зором і незрячих.
Порівняльна психологія - галузь психології, яка досліджує філогенетичні форми психічного життя. У царині порівняльної психології здійснюється зіставлення психіки тварин і людини, встановлюється характер і причини подібностей і розбіжностей у їхній поведінці.
Розділом порівняльної психології є зоопсихологія, що вивчає психіку тварин, які належать до різних систематичних груп (видів, родів, родин), найважливіші форми і механізми поведінки.
До класичних об'єктів порівняльної психології (павуків, мурах, бджіл, птахів, собак, коней, мавп, щурів) у наш час долучено китоподібних (дельфінів).
Вроджені механізми поведінки тварин складають об'єкт спеціального вивчення в порівняно новій галузі біології та психології - етології.
Особливе місце серед інших галузей психології посідає загальна психологія.
Вона не є такою галуззю психологічної науки, яка могла б бути поставлена в один ряд із педагогічною, юридичною, медичною, військовою, порівняльною психологією тощо.
Загальна психологія - це особлива назва, вживана для характеристики найбільш загальних закономірностей, що їх виявляє психологія; методів вивчення, якими користується ця наука; теоретичних принципів, яких вона дотримується; основних наукових понять, які ввійшли в її вжиток.
Загальну психологію інколи називають теоретичною та експериментальною психологією, її завдання - розроблення проблем методології та історії психології; теорії та методів дослідження найзагальніших законів виникнення, розвитку та буття психологічних явищ.
Загальна психологія вивчає:
• пізнавальну і практичну діяльність;
•  загальні закономірності відчуття, сприйняття пам'яті, уяви, мислення;
•  психічну саморегуляцію;
• диференціально-психологічні особливості особистості людини;
•  характер і темперамент;
• переважні мотиви поведінки і т. ін.
Результати дослідження в галузі загальної психології- фундаментальна основа розвитку всіх галузей і розділів психологічної науки. Поняття загальної психології об'єднуються в три основні категорії: • психічні процеси;
• психічні стани;
•  психічні властивості чи особливості особистості.
До психічних процесів зазвичай відносять пізнавальні процеси:
•  відчуття і сприйняття як відображення безпосередньо діючих на органи відчуття предметів, подразників;
• пам'ять як відновлювальне відображення дійсності;
• уяву і мислення як узагальнене й перероблене у свідомості людини відображення властивостей дійсності, які недоступні безпосередньому пізнанню;
• вольові процеси (спонукання потреб, виникнення мотивів чи спонукань діяти певним чином; винесення рішення і його виконання);
•  емоційні процеси (виникнення почуттів, їх динаміка залежно від задоволення потреб і т. д. ); До психічних станів відносять:
• прояви почуттів (настрої, афекти);
•  прояви уваги (зосередженість, розсіяність);
• прояви волі (впевненість, невпевненість);
• прояви мислення (сумніви і т. д. ).
До психічних властивостей, або властивостей особистості, відносять: якості розуму, мислення, стійкі особливості вольової сфери, що закріпилися в характері, темпераменті, здібностях; закорінені та щойно виниклі спонукання діяти певним чином, властивості почуттів (запальність, сентиментальність, соромливість) тощо.
Розділення всіх проявів психіки на вказані категорії досить умовне.
Поняття «психічний процес» підкреслює процесуальність, динаміку факту, що його встановлює психологія.
Поняття «психічний стан» характеризує статичний момент, відносну постійність психічного факту.
Поняття «психічна особливість», або «психічна властивість», ви ражає тривкість психологічного факту, його закріпленість і повторюваність у структурі особистості.
А втім, той самий психічний факт-афект, себто бурхливий і короткочасний емоційний спалах, з повним правом може бути схарактеризований як психічний процес (динаміка розвитку почуттів, стадії, що послідовно заступають одна одну), як психічний стан (позаяк є характеристикою психічної діяльності за певний період часу) і як прояв психічних особливостей людини (оскільки тут проявляються такі риси особистості, як збуджуваність, гнівливість, нестриманість).
Принципи побудови психологічних досліджень
1. Принцип об'єктивності вивчення психічних явищ вимагає, щоб будь-які психічні явища розглядалися в єдності з тими зовнішніми причинами і внутрішніми умовами, в яких вони виникають і проявляються.
Побудова психологічних досліджень відповідно до принципу об'єктивності означає практичну реалізацію одного з основних принципів психології - принципу детермінізму, тобто причинної обумовленості психічних явищ.
Принцип об'єктивності вимагає вивчати людину в процесі її діяльності в типових і нетипових умовах. Використані в дослідженні методи, а також позиція самого дослідника не повинні впливати на одержані результати. Доказом дотримання принципу об'єктивності є одержання однакових результатів не тільки за повторного дослідження, а й за використання різних методів різними дослідниками.
2. Вивчення психічних явищ вимагає, щоб виявлялись не тільки ті психічні якості людини, що вже склалися, а й ті нові особливості психіки, які щойно зароджуються.
3. Аналітико-синтетичне вивчення особистості. Аналітичне вивчення дозволяє пізнати елементи психіки в різних умовах життя і діяльності особистості, а синтетичне дає можливість виявляти взаємозв'язки усіх окремих проявів і знаходити те стійке (тривке), що характеризує людину в цілому.
Методи організації досліджень
Найчастіше використовують лонгітюдний і порівняльний методи.
Лонгітюдний (від лат. тривалість) метод характеризується тим, що протягом тривалого часу послідовно вивчаються ті самі досліджувані. При цьому можуть застосовуватися найрізноманітніші методи збору фактичного матеріалу, але вони скеровані на той самий об'єкт дослідження.
Деякі дослідження особливостей особистості тривали десятиліттями.
За порівняльного методу паралельно та одночасно вивчаються різні об'єкти дослідження, хоча при цьому визначаються єдиний предмет і загальне завдання дослідження. Це можуть бути дослідження особливостей психіки школярів різного віку (порівняльно-онтогенетичне дослідження), психіки здорових і психічно хворих досліджуваних (порівняльно-патологічне дослідження), вивчення досліджуваних, які знаходяться в різних соціальних чи педагогічних умовах (порівняльно-соціальне, порівняльно-педагогічне дослідження). Метоли збирання фактичного матеріалу
Найширше застосовуються такі методи:
• спостереження;
• експеримент;
• бесіда;
• вивчення продуктів діяльності;
• анкета;
• тести.
1. Метод спостереження - це цілеспрямоване вивчення на основі сприйняття дій І вчинків особистості в різних природних ситуаціях.
Перша вимога до спостерігача - збереження природності психічних проявів.
Друга вимога - спостереження завжди має бути цілеспрямованим, тобто слід чітко визначити цілі й задачі, що їх належить вирішити у процесі дослідження.
Третя вимога до методу спостереження - фіксація його результатів.
Недолік методу: спостерігач (експериментатор) знаходиться в пасивній позиції: він змушений очікувати, коли настануть психічні явища, які його цікавлять.
2. Метод експерименту. Основним методом психології, як і інших наук, є експеримент - метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв досліджуваних психічних явищ.
Є два види психологічного експерименту: лабораторний і природний.
Лабораторний експеримент може здійснюватись як із використанням апаратури, так і без неї, але із застосуванням спеціально розроблених експериментальних матеріалів. Він часто скеровується на вивчення цілісної діяльності людини. У спеціальних умовах може вивчатися взаємодія різних компонентів (моторних, перцептивних, мнемонічних, інтелектуальних, вольових, характерологічних) у процесі психічної діяльності людини.
Саме так будується дослідження складної діяльності оператора в інженерній психології, комплексно вивчаються психічні можливості космонавтів, досліджується поведінка людей у різноманітних стресових ситуаціях.
У природному експерименті, на відміну від лабораторного, зберігається зміст звичайної діяльності людини, але створюються умови, за яких обов'язкові) викликається (провокується) досліджуване психічне явище. Так, розвиток природного експерименту в царині педагогічної психології привів до створення психолого-педагогічного експерименту. Суть Його полягає в тому, що вивчення школяра ведеться безпосередньо в процесі реального навчання і виховання, але з обов'язковим активним формуванням тих психічних особливостей, що вибираються як предмет навчання.
Лабораторний і природний експерименти можуть бути констатуючими, скерованими на виявлення рівня тих чи інших особливостей психічного розвитку безпосередньо до моменту проведення дослідження, і формуючими, скерованими на вивчення психічного явища безпосередньо в процесі активного формування тих чи інших психічних особливостей.
3. Метод бесіди - це збирання фактів про психічні явища у процесі особистого спілкування за спеціально складеною програмою.
Плануючи бесіду, необхідно мати на увазі, що дані про явище, яке нас цікавить, може бути одержане у вигляді відповідей па прямо поставлені запитання (що знає досліджуваний про той чи інший об'єкт, яке ставлення до нього, яке коло інтересів тощо), так і побічним способом (обговорення прочитаної книги і т. ін. ). Цей метод використовується для отримання додаткових даних про учня.
4. Метод вивчення продуктів діяльності є збиранням фактів в процесі аналізу матеріалізованих результатів психічної діяльності. Це можуть бути продукти трудоваї (виготовлені токарем деталі, проект інженера, картина художника тощо); навчальної (написаний твір, розв'язана задача, виконане креслення); ігрової (споруджений із кубиків «будинок», зроблена з піску «фортеця» і под. ) діяльності.
За продуктом діяльності відтворюється процес виготовлення, при цьому відображається (проектується) ставлення людини до самої діяльності, навколишнього світу, природи, виявляється рівень розвитку розумових, сенсорних, моторних навичок.

Вимоги до методу:
• типовість (характерність) самої діяльності;
• типовість умов діяльності;
• аналіз різних продуктів діяльності.
Цінність методу полягає в тому, що можна час від часу повертатися до аналізу матеріалізованих продуктів діяльності.
Недолік: не всі психічні якості можна розкрити в продуктах діяльності.
Тому метод вживається як допоміжний. 5. Метод анкети полягає у збиранні фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально складеною програмою.
У складанні анкети велике значення має чіткість змісту запитань і чіткість їх формулювання. Анкети поділяються на два види; закриті й відкриті.
У відкритих анкетах досліджувані повинні самі сформулювати відповіді на поставлені запитання;
у закритих їм пропонується вибрати одну із запропонованих відповідей.
Перевага відкритої анкети полягає в можливості отримати повніші дані про досліджуваних. Недолік - в тяжкості опрацювання через різноманітність відповідей. Закриті анкети є легкими для опрацювання, але їхні дані (відповіді) не виходять за задані наперед формулювання.
Позитивність методу анкет полягає в тому, що отримується велика кількість матеріалу, достовірність якого визначається «законом великих чисел». Недолік: відповіді не завжди є адекватними реальній поведінці досліджуваних.
6. Метод тестів. Вони призначені для того, щоб установити наявність чи відсутність уже відомих психологічних особливостей у тих чи інших досліджуваних.
Тести мають відповідати таким вимогам:
1. Це стандартизовані випробування. Стандартизація досягається за рахунок того, що тестом те чи інше дослідження стає після багаторазової його перевірки на великій кількості досліджуваних.
2. Кожен тест повинен давати всім досліджуваним однакові можливості для проявлення наявних у них психологічних особливостей.
Виконання цієї вимоги досягається за рахунок того, що в кожнім тесті вміщено різні за змістом і формою подачі завдання, завдяки чому в одних досліджуваних з'являються можливості виконати одні завдання, а в інших - інші.
3. Інтерпретація результатів виконання тесту.
Тести - це найчастіше разові випробування, вони дозволяють зробити зріз, зафіксувати те, що є на даний момент.
Тому не можна на основі результатів тесту будувати прогнози, передбачати можливості чи міру успішності подальшого психічного розвитку.
Список використаної літератури:
Історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка. -К. : Вища шк. , 1973
Педагогіка: Навчальний посібник / В. М. Галузяк, М. І. Сметанський, В. І. Шахов. - Вінниця, 2001
Психологія. Підручник. – К. , 2002.

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.
Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.
Слово "свідомість" достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте не існує єдиного розуміння того, що воно означає. Дійсно, цим терміном позначаються два поняття, що різні за змістом. У більш елементарному значенні - це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.
Однак у науковій літературі, особливо з філософії та психології під словом "свідомість" розуміється вищий прояв психіки, зв'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін "свідомість" застосовується звичайно тільки до людини (Ю.І.Александров, 1997 p.).
При всьому розходженні цих обох значень слова "свідомість" їх поєднує світ суб'єктивних, тобто пережитих усередині себе відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, його внутрішнє життя. Спільність двох вказаних значень слова "свідомість" ґрунтується на факті, що випливає з відповіді наукового пізнання: складне, як правило, не виникає з нічого, а відбувається в результаті еволюції від свого більш простого попередника ( у даному випадку свідомість має у своїй основі також більш прості психічні прояви, такі як відчуття та емоції ).
Говорячи про мозкові основи психіки та свідомості, необхідно відзначити, що ізольованої групи нейронів, які являють собою "центр свідомості", немає. Однак після появи методів "зображення живого мозку", таких як позитронно-емісійна томографія, функціональний магнітний резонанс, комп'ютерна ЕЕГ тощо, з'явилися деякі концепції мозкової організації суб'єктивно пережитих феноменів. Це концепції "світлої плями" чи "прожектора". Друга посідає проміжне положення, претендуючи на пояснення як простих, так і складних феноменів за допомогою повторного входу порушення в "світлу пляму", механізм кільцевого руху збудження та інформаційного синтезу. Третя орієнтована на пояснення мозкової основи свідомості як вищої форми психічного, її інтегруючої ролі завдяки зв'язку з мовою.
Питання про функціональний зміст суб'єктивних переживань, їхню роль у поведінці є однією з найважливіших проблем науки про мозок. Являючи собою результат синтезу інформації, психічні феномені містять інтегруючу її оцінку, сприяючи тим найефективнішому знаходженню поведінкового акту та вибору рішення.
Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв'язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, яка пов'язана з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас з цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.
Взагалі розвиток органів чуття не міг виникнути ізольовано від розвитку нервової системи в цілому, оскільки з появою людини як біологічного виду відзначаються суттєві зміни в будові нервової системи, і, передусім, головного мозку. Так обсяг головного мозку людини перевищує обсяг мозку його найближчого попередника-людиноподібної мавпи - більш ніж у два рази. Якщо у людиноподібної мавпи середній об'єм мозку дорівнює 600 см, то у людини він становить 1400 см. Ще в більшій пропорції збільшується площа поверхні великих півкуль, тому що кількість звивин кори головного мозку і їх глибина у людини значно більша. Однак з появою людини виникає не тільки фізичне збільшення об'єму головного мозку і площини кори. Виникають суттєві структурні і функціональні перебудови мозку. Наприклад, у людини, порівняно з людиноподібною мавпою, зменшилась у відсотковому співвідношенні площина проекційних полів, які пов'язані з елементарними чуттєвими і руховими функціями, і збільшився відсотковий зміст інтегративних полів, які взаємопов'язані з найвищими психічними функціями.
Таке різке розростання кори головного мозку, її структурна еволюція передусім пов'язана з тим, що ряд елементарних функцій, які у тварин цілком здійснюються найнижчими відділами мозку, у людини вже потребують участі кори. Виникає подальша кортикалізація керування поведінкою, більша підлеглість елементарних процесів корі порівняно з тим, що спостерігається у тварин. Можна передбачити, що еволюція кори головного мозку в процесі філогенезу людини, поряд з його соціально-історичним розвитком, обумовила можливість появи найвищої форми розвитку психіки-свідомості.
Сьогодні завдяки клінічним дослідам ми знаємо, що свідома діяльність і усвідомлена поведінка людини в значному ступені визначається передньолобовими і тім'янимим полями кори головного мозку. Так, при враженні передньолобових полів людина втрачає здатність свідомо і розумно керувати своєю діяльністю в цілому, піддавати свої дії більш віддаленим мотивам і цілям. У той самий час враження тім'яних полів призводить до втрати уявлень про часові та просторові відносини, а також логічних зв'язків. Цікавий той факт, що лобові і тім'яні поля у людини порівняно з людиноподібними мавпами розвинені у найбільшій мірі. Якщо лобові поля у мавпи займають біля 15% площини кори головного мозку, то у людини вони займають 30%. Крім цього, передньолобові і нижньотім'яні ділянки кори у людини мають деякі нервові центри, які відсутні у тварин.
Слід також виділити, що на характері структурних змін головного мозку людини відбились результати еволюції рухових органів. Кожна група м'язів тісно пов'язана з відповідними руховими полями кори головного мозку. У людини рухові поля пов'язані з тією чи іншою групою м'язів, мають різну площину, розмір якої прямо залежить від ступеня розвитку тієї чи іншої групи м'язів. При аналізі співвідношень розмірів площини рухових полів звертає на себе увагу те, наскільки велика стосовно до інших полів площина рухового поля, пов'язаного з кистями рук. Кисті рук людини мають найбільший розвиток серед органів руху і найбільше пов'язані з діяльністю кори головного мозку. Необхідно підкреслити, що подібний феномен зустрічається тільки у людини.
Свідомість має й свою структуру. На думку академіка А.В.Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб'єкта і об'єкта; ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.
Свідомість тісно пов'язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує. Однією з характеристик свідомості є здатність до комунікації, тобто передавання іншим людям того, що створює дана людина за допомогою мови та інших знакових систем. Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють в ній головне. Так відбувається абстрагування, тобто відволікання від усього другорядного й зосередження свідомості на найбільш істотному. Вкладаючись у лексику, семантику в зрозумілій формі, це головне згодом стає надбанням індивідуальної свідомості людини по мірі того, як вона засвоює мову та вчиться користуватися нею як засобом спілкування й мислення.
Структура свідомості (психологічні характеристики за А.ВЛетровським, 1966 p. ):
1. Сукупність знань про навколишній світ ("зізнання").
2. Закріплене у свідомості розрізнення суб'єкта ("Я") і об'єкта (не - "Я").
3. Забезпечення цілеспрямованої думаючої діяльності людини.
4. Наявність емоційних оцінок у між особистісних стосунках.
Для формування і прояву всіх цих специфічних якостей необхідною є мова. Засвоєна конкретною людиною мова у відомому розумінні стає її реальною свідомістю.
Поняття "свідомість" вживається в психології, психіатрії та інших науках у розумінні, що відповідає поданим вище його основним характеристикам.
Як важливі властивості свідомості Р.Конечний і М.Боухап (1983) розрізняють: а) пильнування (вигілантність) свідомості. Воно обумовлюється здатністю сприйняти усі явища у навколишньому середовищі, зрозуміти їхнє значення (включати їх у адекватні зв'язки) та реагувати на подальші подразники; б) ясність (луцидність) свідомості, що характеризує більш грубі відхилення, чим вигілантність; в) серед багатьох властивостей свідомості не останню роль відіграє її орієнтуюча якість, яка необхідна для правильного відображення зовнішнього світу та доцільного діяння на нього (пізнавальна та активно - творча сторони свідомості).
Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С.Ю.Головін, 1997 p.):

1.3 точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи:
- процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою;
- процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб'єктом. 2.3 точки зори свідомості як стану виділяють;
-сон, розглянутий як період відпочинку;
- пильнування, або активний стан.
3. Свідомість щоденна - сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, заснованих на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, які перевіряються практикою повсякденного життя.
4. Свідомість політична - відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.
5. Свідомість релігійна - фантастичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.
6. Свідомість екстравертована (поверхнева) - у неї усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.
Ж.Годфруа (1992) докладніше розкриває зміст останнього різновиду свідомості, зокрема він відзначає, що у критичних ситуаціях людина існує наче на двох взаємовиключних рівнях. З одного боку, вона повинна бути частиною об'єктивного світу, в якому її "Я" змушене пристосовуватися до зовнішньої реальності. Це рівень екстравертованої свідомості, перцептивних функцій та прийняття рішень. З іншого боку, юна занурюється в об'єктивний світ змінених станів свідомості, з якого виключений усякий зв'язок із зовнішньою дійсністю та часом і де укорінюється глибинне "Своє", у якому, на думку деяких, реалізується стан "океанічної єдності зі всесвітом".
Безумовно, структура свідомості не свідчить про її якийсь поділ. Свідомість - це цілісне відображення світу, проте рівень розвитку її в нормі визначається передусім устоями суспільства.
Часто виникає питання: чи вся психічна діяльність людини в кожний певний момент є цілком усвідомлюваною? Не завжди. Розрізняють усвідомлені і неусвідомлені форми психічної діяльності, усвідомлену і неусвідомлену мотивацію вчинків. Ступінь та рівні ясності свідомості залежать не лише від патологічних змін, які відбуваються інколи в організмі людини, а й від стану активності людини.
Велике значення в діяльності свідомості відіграє її поле.
Поле свідомості - це область інформації, яка усвідомлюється у визначеному проміжку часу. Таке поле неоднорідне, у ньому виділяється фокус, периферія та безмежна область, яка переходить у несвідоме. Частина найбільш складних наших дій, що потребують постійного контролю, знаходяться в фокусі свідомості. Більш прості або більш відпрацьовані належать до периферії нашої свідомості. Найбільш прості або найбільш засвоєні дії відходять за межу нашої свідомості у рівень несвідомого.
Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й не тотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що 1) свідомість виникає і виявляється в процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.
Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.
Виділяють кілька рівнів суспільної свідомості, починаючи від буденного, масового і закінчуючи вищими формами теоретичного мислення.
Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль, філософію, право незалежно від волі і розуму окремих людей. Засвоєна конкретною людиною суспільна свідомість певною мірою стає її власною свідомістю. У процесі життя людина користується тими багатствами думки, які виробило людство до появи певної людини на світ і які передались їй за допомогою мови. Тому свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.
І.М.Сеченов вважав, що свідомість виникла відразу у двох формах: свідомості предметної та самосвідомості Якщо результатом першої є знання про світ, то друга - самосвідомість - відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенціальні можливості. Таким чином, інди-відуальна свідомість, спрямована передусім назовні, на той чи інший об'єкт, разом з тим спрямована і на внутрішній світ самого себе, свій духовний світ. Це, звичайно, умовний поділ. Однак такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною
розвитку людської психіки. Отже, розвиток свідомості як суспільної, так і індивідуальної, вказує на рівень удосконалення як особистості, так і суспільства в цілому. Але щоб краще зрозуміти поняття "свідомість", слід розглянути підсвідомі явища.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо не лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов'язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення). Пізнавальні процеси

1. Поняття про відчуття

Про багатство навколишнього світу, про кольори, запахи, музичні тони ташуми, вагу предметів, про спрагу та голод ми дізнаємося завдяки органам уття. За допомогою органів чутття людський організм отримує у вигляді ідчуттів різноманітну інформацію про стан зовнішнього та внутрішнього ередовища. Відчуття з’являються внаслідок впливу матерії на органи чуття. Вони є первинною формою відображення об’єктивної дійсності в мозку людини. У відчуттях інтегруються пізнавальні, емоційні та регулятивні аспекти психологічного. Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього

впливу на органи чуття.

Вивчення розвитку пізнавальної дійсності в еволюції тваринного світу (у філогенезі) й у дитини (в онтогенезі) показує, що відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому середовищі. Низькоорганізовані тварини відчувають тільки окремі, такі що мають безпосереднє значення для їхньої життєдіяльності, якості предметів і явищ. Новонароджена дитина в перші тижні життя теж реагує тільки на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також в тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений – заспокоює, червоний – збуджує. Із двох однакових за вагою ящиків, пофарбований у білий і чорний колір, перший здається легшим. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус. Не випадково в слові “чутливість” закладена характристика пізнавальної функції відчуттів, і слова “відчуття” і “почуття” (переживання) мають однаковий корінь.

Органічні відчуття перебувають у співвідношенні з об’єктами зовнішнього світу, викликають бажання, вони є джерелом вольового імпульсу. Рухи й дії, спрямовані на досягненні мети, регулюються відчуттями, які необхідні для побудови дії. Таким чином, відчуття забезпечують життєдіяльність людини.

Відчуття, сприймання – процеси чуттєвого пізнання. Це такий ступпінь чуттєвого відображення дійсності, коли значення про світ безпосредньо пов’язані з впливом предметів на органи чуття. В процесі діяльності, на практиці людина здобуває перші чуттєві знання про навколишні предмети, якості та властивості їх, про власне тіло. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи, а тому чуттєві форми відображення спільні для людини і тварини.

Слід відзначити, що відчуття, сприймання й уявлення є як у тварини, так і в людини, але вони не тотожні. Праця і мова в процесі антропогенезу (походження людини) сформували специфічно людські відчуття, сприймання та уявлення. Вони відрізняються від подібних образів у тварин за змістом (людина відображає соціальні умови життя суспільства, предмети створені в процесі праці, і через них природу, на яку вона активно діє); завона активно діє); за

фізіологічними механізмами (відчуття, сприймання й уявлення людини виникають у взаємодії образу і слова в специфічно людській першій сигнальній системі); за роллю в процесі пізнавання (у деяких тварин це вища форма орієнтування, у людини – лише початковий ступінь пізнання).

Другий ступінь пізнання – абстрактно-теоретичне мисленя – характерний тільки для людини. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких складається на основі трудової діяльності, а також культури багатьох поколінь людей.

Відчуття не є єдиною формою відображення світу. Більш високі форми чуттєвого пізнання, сприймання та уявлення не можуть бути зведені до суми або комбінації відчуттів. Кожна з форм відображення своєрідна, Але без почуттів як початкової форми відображення будь-яка пізнавальна діяльність неможлива. Відчуття є джерелом наших знань про світ і про нас самих.

2.Поняття про сприймання

Знання про навколишній світ ми ожержуємо не лише за допомогою відчуттів, завдяки яким ми можемо відчувати окремі властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, але й сприймань, які дають нам цілісний образ предмета або явища. Ці форми відображення є процесами чуттєвого пізнання. Сприймання – відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їх якостей та частин, що діють у певний момент на органи чуття. Як і відчуття, сприймання виникають тільки пр безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання – це перехід до складнішого і повнішого відображення. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо музичну мелодію тощо.Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, хоча й передбачає їх наявність у відображенні дійсності. Сприймання залежить від певних

відношнь, що існують між відчуттями, взаємозв’язок яких, у свою чергу, залежить від зв’язків і відношень між якостями, властивостями, різними частинами, що входять у предмети і явища. Без відчуттів сприймання неможливе. Але, крім відчуттів, сприймання включає досвід людини у вигляді уявлень та знань. Всяке сприймання є залежним від попереднього досвіду людини. Предмет, діючи на аналізатори людини, завжди якоюсь мірою активізує раніше утворені тимчасові нервові зв’язки, що є здобутком її життєвого досвіду. Тому не можна в образі певного предмета відокремити те, що виникає в даний момент, від того, що додається за рахунок минулого досвіду. У нас не буває сприймань, які вичерпувалися б тільки враженнями, що безпосередньо одержуються від їх об’єктів. Попередній досвід прискорює процес виділення об’єкта, розпізнання його особливостей, збагачує зміст сприймання, підвищує його повноту і точність.Сприймання предметів і людей, з якими суб’єкту доводиться мати справу, умов, в яких протікає його діяльність, становить необхідну передумову усвідомленої людської дії. Життєва практика змушує людину перейти від мимовільного сприймання до цілеспрямованої діяльності спостереження; ная до цілеспрямованої діяльності спостереження; на

цій стадії сприймання перетворюється уже на специфічну “теоретичну” діяльність (С.Л.Рубінштейн). Теоретична діяльність спостереження включає аналіз, синтез, осмислення та розуміння сприйнятого. Таким чином, виникаючи як компонент або умова будь-якої конкретної практичної дяльності, сприймання у формі спостереження переходить у більш або менш складну діяльність мислення, в системі якого вона набуває нових специфічних рис. Розвиваючись в іншому напрямі, сприймання дійсності переходить у художню творчість, стає естетичним.

Сприймаючи, людина не лише бачить, а й дивиться, не лише чує, а й слухає; а часом не тільки дивиться, а й розглядає, вдивляється; не лише слухає, а й прислуховується; вона активно вибирає установку, яка забезпечує адекватне сприймання предмета. Сприймаючи, вона таким чином виконує певну діяльність, спрямовану на те, щоб привести образ

сприймання у відповідність із предметом. Предмет є об’єктом не лише усвідомлення, а й практичної дії, яка контролює це усвідомлення.Процес сприймання тісно пов’язаний з іншими психічними процесами: завдяки мисленню ми усвідомлюємо те, що сприймаємо; завдяки мові називаємо предмет сприймання; почуття допомагають виробити певне

ставлення до того, що сприймаємо; завдяки волі довільно організовуємо цей процес. Сприймання посідає важливе місце  в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про довкілля Будучи необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Людина відображає різні предмети та явища в мовах праці та інших різновидах своєї діяльності. Відповідність сприймання явищам об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

3.Поняття про пам’ять

Пам’ять – одна з форм психічного відображення. Завдяки пам’яті індивід може закріплювати, зберігати і відтворювати свій життєвий досвід. Образи предметів і явищ дійсності, що виникають у процесі сприймання, а також

пов’язані з ними думки, емоції, дії за певних умов знову з’являються тоді, коли предмети і явища, що їх викликали, не діють на органи відчуттів. Ці ідеально відтворені образи предметів і явищ навколишнього світу називаються уявленнями. Вони утворюються внаслідок взаємодії різних аналізаторів і поділяються на зорові, слухові, дотикові, рухові,

нюхові та ін. Завдяки пам’яті людина може утримувати безліч змістових зв’язків між явищами світу; за її відсутності створюються “болісні розриви” в усьому духовному житті людини, що може призвести до тяжких хворобливих явищ. Набуття життєвого досвіду в широкому розумінні можливе тому, що до сучасного пам’ять додає минуле, а уява допомагає перенестись у майбутнє. Досвід охоплює не лише індивідуальне, а й суспільне життя. Завдяки пам’яті, індивід у формі знання привласнює досягнення попередніх поколінь, оволодіває продуктами культури. Людська пам’ять, таким чином, - ланка зв’язку між минулим , сучасним та майбутнім. Втрачаючи пам’ять, майбутнім. Втрачаючи пам’ять, індивід втрачає не лише своє минуле, а й здатність нормально жити. Пам’ять - - хатактеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда, причому не лише чуттєвої, а й раціональної. Вона виконує функцію накопичення, збереження і використання наслідків дії відчуттів, сприймання, мислення, уяви. Отже, пам’ять забезпечує цілісність і розвиток особистості людини, посідає важливе місце в системі пізнавальної діяльності. Пам’ять – це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам’ятовування, зберігання, відтворення.

4.Поняття про мислення

Прокинувшись вранці, людина підходить до вікна і бачить, що дахи будинків мокрі. “Значить, уночі був дощ”, думає вона.Цей випадок дає нам типовий приклад процесу мислення. Людина безпосередньо не сприймала дощу. Вона дізналась про нього побічним  шляхом, через інші факти, тобто опосередковано. Розв’язуюси усяке хоч трохи складне завдання, ми дістаємо відповідь через ряд міркувань. Перша ознака мислення і полягає у тому, що воно є процесом опосередкованого пізнання речей і явищ дійсності. Кожна наука дає нам безліч прикладів опосередкованого пізнання.

Наприклад, лікар на підставі огляду хворого може зробити висновки про стан внутрішніх органів, недоступних безпосередньому спостереженню. Будову атома не можна спостерігати безпосередньо, але вона визначена докладно і точно. Безпосередньо спостерігати фізіологічні процеси, які відбуваються в корі головного мозку, неможливо; проте І.П.Павлов встановив основні закони вищої нервової діяльності. На чому грунтується можливість такого опосередкованого пізнання? Насамперед на усвідомленні зв’язків і відношень поміж речами і явищами. Навіть найпростіший висновок про те, що вночі йшов дощ, людина могла зробити тільки тому, що їй відомий причинний зв’язок між дощем і вологістю дахів.Друга не менш вожлива ознака мислення полягає в тому, що воно являє

собою узагальнене пізнання дійсності.Наше пізнання починається з відчуттів і сприймань. Але сприймаємо ми

завжди поодинокі факти. Як могли б ми знати, наскільки швидко розчиниться в гарячому чаї саме ця грудка цукру, якщо ми цю грудку ще не пробували розчиняти, а того, що було, коли опускали в чай інші грудку цукру, ми ніяк не узагальнювали? Опускаючи цукор в чай, ми знаємо, що з нього вийде, тільки тому, що ми узагальнили наслідки наших минулих спостережень і знаємо деякі загальні властивості цукру, знаємо зв’язок між швидкістю розчинення цукру і температурою рідини.Недосить помітити, що одного разу дощ викликав вологість дахів. З цього ще ніякого висновку зробити не можна. Треба прийти до загального твердження: після всякого дощу достатньої сили дахи бувають мокрі. Інакше кажучи, потрібно, щоб людина узагальнила наслідки своїх спостережень. Мало помітити зв’язок між двома фактами; треба усвідомити, що цей зв’язок має загальний характер, що він визначається загалиними властивостями речей. В нашому прикладі причинний зв’язок між дощем і вологістю дахів визначається не окремими особливостями якого-небудьхів визначається не окремими особливостями якого-небудь дощу, а властивостями, притаманними всякому дощу достатньої сили.В усякому процесі мислення ми маємо справу з відображенням загальних властивостей речей, тобто властивостей, які стосуються цілої групи схожих предметів або явищ.Основу мислення становить утворення тимчасових зв’язків, які відбивають об’єктивні зв’язки предметів реальної дійсності. вчення І.П.павлова про дві сигнальні системи вказує на фізіологічний механізм мислення: це – утворення тимчасових зв’язків у другій сигнальній системі, які спираються на зв’язки в першій сигнальній системі.Мислення дає нам змогу знати те, чого ми безпосередньо не спостерігали.Мало того, воно дає нам змогу передбачити хід подій і наслідки наших власних дій.Відомо, наприклад, з якою великою точністю астрономія передбачає заздалегідь затемнення Сонця і положення планет у певний відрізок часу. Отже, мислення – це соціально зумовлений, пов’язаний з мовленням психічний процес самостійного відображення істотно нового, тобто процесс узагальненого та опосередкованого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу, що виникає на основі практичної діяльності з чуттєвого пізнання і здатний виходити далеко за його межі.

5. Поняття про уяву

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідною стороною будь-якої людської діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці. Уява виникла і розвинулась в процесі праці людини. За образним визначенням А.Ейнштейна, “уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції”. Людина має бузліч уявлень, які щоденно виникають у голові. Деякі з них не лишають сліду, а найцікавіші, найзначущіші уявлення залишаються в паммяті людини й складають уяву. Отже, уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.Функції уяви полягають:

у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які

необхідні для його досягнення;

у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація

невизначена;

у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

у створенні образів об’єктів з опорою на схеми та описи.

Характерні риси уяви:

Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робитиме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найуміліших тварин. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань. Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями  та емоціями. Відокремити уяву від процесів відчуття і пам’яті, а також від процесів мислення не так уже й легко. Розв’язанню цього завдання Арістотельй легко. Розв’язанню цього завдання Арістотель присвятив майже всю книгу “ Про душу”.  Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості. Реальний процес задоволення потреб

може інколи підмінятися ілюзорним, уявним задоволенням їх.Уява знаходить розв’язання проблемної ситуації навіть за відсутності необхідної повноти знань, які потрібні для мислення. Уява дає змогу “перескочити” через деякі етапи мислення й уявити кінцевий результат.Але саме в цьому й полягає слабкість процесу уяви, оскільки намічені

уявою розв’язання не завжди правильні.Образи уяви відрізняються від образів пам’яті тим, що в уяві ми змінюємо

згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам’яті. Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об’єктивна дійсність.Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій та антипатій, уява дає змогу

глибше осмислити і пізнати дійсність, але інколи спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до певної людини наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Уява в такому разі готує чимало гірких розчарувань.Уява – складова творчості. Уява постає як янтипод само собою зрозумілого тривіального. Уява – цепочуття новизни, яке є неоціненною якістю людини. Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини.Так, найвищий “ розквіт” уяви проявляється в хвилини небезпеки: перед атакою, перед операцією, перед смертельною небезпекою.Сприймання, запах, ритми музики стимулюють уяву.

6. Поняття про увагу.

Увага – зосередженість діяльності суб’єкта в певний момент часу на якомусь реальному чи ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І.Страхов).Увага є не психічним процесом, а формою організації пізнавальних процесів та умовою її успішного протікання, бо мислить не саме по собі мислення і не саме по собі сприймання, а сприймаюча та мисляча особистість. Як пише С.Л.Рубінштейн, у кожному психічному процесі присутній момент, що виражає різні ставлення особистості, зокрема до світу людей, природи, свідомості до об’єкта. Це ставлення виявляється в увазі. Наприклад, коли учень з інтересом ставиться до математики, вона, ніби в полон, бере його свідомість. Він глибоко й зосереджено, зі стійкою увагою, виявляючи витривалість, працює над виконанням математичних задач.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таки чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над протіканням їх. Самостійною формою психічної діяльності вважає увагу П.Я.Гальперін. Він дотримується гіпотези, що увага є діяльністю психічного контролю. Основні положення цієї гіпотези полягяють у тому. що увага є однією зі складових орієнтовно-виконавчої діяльності, що в цій діяльності увага не має власного продукту, а виконує функцію контролю, поступово стаючичи внутрішньо скороченою автоматизованою дією.Довільна увага є увагою планомінарною. Це – контроль за дією, що

відбувається на підставі виробленого плану, вирізнених критеріїв та способів їх використання. Мимовільна увага також являє собою контроль, але такий контроль, який обмежується тим, що є у предметі, ситуації, тим, що “саме по собі впадає в око”. Зміст діяльності такої уваги становить те, що відображається сприйманням або мисленням, пам’яттю або почуттям.Увагу як дію контролю можна формувати. Для цього потрібно не просто поставити завдання, а й навчити перевіряти його виконання на основі певних критеріїв у конкретному напрямі та послідовності. Розпочинати слід з організації контролю як зовнішньої дії, дії, що виконується в матеріальній або матеріалізованій формі. А потім дія контролю, шляхом поетапного опрацювання, доводиться до розумової, узагальненої, скороченої та автоматизованої форми, коли вона, власне, і перетворюється на акт уваги.Увага відіграє важливу роль у житті людини. Завдяки увазі здійснюється регуляція діяльності та поведінки людини. Без уваги неможлива цілеспрямована практична діяльність, неможлива ні фізічна, ні розумова діяльність, бо людина повинна з увагою ставитися до об’єкта діяльності, до плану своєї діяльності, уважно стежити за перебігом цієї діяльності та її наслідками. Особливо велике значення має увага в навчальній діяльності школяра. Увага є необхідною умовою чіткого, усвідомленого відображення навчального матеріалу та міцного засвоєння його. Згідно з поглядами К.Д.Ушинського, увага є тими єдиними дверима нашої душі, через які, безумовно, проходять усі об’єкти зовнішнього світу, відображені свідомістю.