Предмет історії вчень про державу і право

Предмет історії вчень  про право і державу. Значення його вивчення

Всесвітня історія вчень про  право і державу — скла­дова  частина духовної культури людства, що сконцентрувала величезний політико-правовий досвід минулого, підсумки дослід­ження проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. Задача цієї дисципліни — познайомити студента зі змістом і істо­рією найбільш значних теоретичних концепцій права і держави, що справили вплив на їх наступний розвиток. Вивчення цих тео­рій і їх зв´язку із сучасними проблемами права і держави допома­гає глибокому розумінню і правильному рішенню останніх.

Предметом цієї наукової і навчальної дисципліни є історія виникнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історія політичних і правових теорій. Тобто — історія розвитку право- і державознавства.

Політико-правові теорії в найбільш розробленому, закінче­ному вигляді  часто називають «вченнями». Вчення — сукупність ідей, концепцій, доктрин, теоретичних положень якої-небудь галузі знань; система поглядів якого-небудь ученого чи мисли­теля. Ідея (грец. idea) — концентрований вираз нового рішення чи способу, шляху до вирішення якої-небудь проблеми, її трак­тування. Концепція (від лат. conceptia — розуміння, система) — формула вираження основної установки вчення, керуючий тео­ретичний принцип рішення якої-небудь загальної теорії.

Поняття «політико-правові вчення»  основані на тісному вза­ємозв´язку проблем держави і права, що не означає другоряд­ності права. У  значній частині вчень на першому  місті стоять саме проблеми права. Вони по-новому вийшли на перший план в Нові часи — часи становлення громадянського суспільства і тих вченнях, які обґрунтовували юридичну рівність людей, їх права і свободи, відводячи державі роль гаранта цих прав і сво­бод (Дж. Локк, І. Кант, Р. Ієрінг та ін.). Разом з тим, в історії було немало вчень, що приділяли великої уваги прблемам полі­тики і держави (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс а ін.).

У системі юридичних наук і юридичної  освіти історія вчень про право  і державу є самостійною науковою і навчальною дис­ципліною, історичною і теоретичною одночасно. Цим вона відріз­няється від історії і теорії права і держави як різних, хоча і спорід­нених, взаємозалежних дисциплін. На відміну від них вона вивчає не історію політико-правових інститутів, законодавств чи теорію держави і права, а історію їх теоретичного пізнання, історію розвитку політико-правової думки.

Відносно до історії держави  і права історія вчень про  них ви­ступає як історико-теоретична наука, а відносно до загально­теоретичних наук — переважно як історична, орієнтована  на вивчення історії політико-правових теорій, закономірностей ви­никнення  і розвитку теоретичних знань  про право, державу, по­літику, законодавство. Тому учбовими планами передбачена по­слідовність у вивченні цих дисциплін: спочатку вивчається теорія держави і права, — загальнотеоретичні положення про основні правові й державні явища, поняття і категорії, вітчизняна і все­світня історія держави і права, а потім вже історія їх теоретичного пізнання, прогресу теорії держави і права в курсі історії політи­ко-правових вчень. У свою чергу, цей курс є важливою переду­мовою для глибокого вивчення і засвоєння наступних курсів — філософії права, політології, соціології, галузевих юридичних дисциплін. Серед теоретичних та історичних дисциплін в юри­дичній науці вона грає суттєву роль як важлива історико-теоре­тична передумова розвитку сучасного правознавства, вирішення ним назрілих теоретичних і практичних проблем.

Без історії нема теорії. Вивчення історії вчень про право і  дер­жаву актуально вже тому, що вони тією чи іншою мірою пов´я­зані із сучасними проблемами правознавства, державотворення. Мислителями минулого вже давно знайдені концептуальні, а ча­сто й альтернативні рішення багатьох проблем права, суспільст­ва, політики, і їх теоретичні положення та висновки мають не­минуще значення. Так, ще давньогрецькими філософами були визначені природа, основні форми, ознаки, функції і механізми держави, сутність права і його роль у суспільстві, розвинуті римськими юристами і закріплені в римському праві. Безперечна й очевидна актуальність висновків Демокріта, Сократа, Б.Спінози про демократію, міркувань Аристотеля про перевагу «середнього класу» як умови міцності державного ладу, про по­передження злочинів Володимира Мономаха і Чезаре Беккаріа, про зв´язок права, моралі й етики у філософії Іммануїла Канта, Григорія Сковороди і т.д. Політико-правова думка завжди була спрямована на з´ясування генези, суті, закономірностей, тенден­цій і перспектив розвитку права, держави, суспільства. У цьому полягає еврістична («відкривальна») функція і значення історії вчень про право і державу для інших юридичних наук.

її значення полягає й у тім, що вона досліджує і відображає процес вироблення теоретичних знань, понятійного апарату, юридичного інструментарію, яким сьогодні оперує право- і державознавство. Так, значним досягненням давньоримської ду­мки було створення самостійної науки — юриспруденції. Рим­ські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-пра­вової проблематики в галузі загальної теорії держави і права, понятійний апарат окремих юридичних дисциплін і їх інструме­нтарій — цивільного, державного й адміністративного, криміна­льного, міжнародного права.

Історія вчень дає можливість зрозуміти  важливість і значен­ня права  і держави в духовній історії  людства, усвідомити по­стійну роботу людської думки, її постійний пошук оптималь­них, ідеальних форм державно-правової організації життя народів. Протягом усієї людської цивілізації це прагнення за­лишається постійним і визначальним: ідеї про право, як мірило справедливості, про верховенство закону, про державу як опти­мальну форму узгодження інтересів усіх членів суспільства.

І останнє. В сучасній Україні утверджується ідеологічний плю­ралізм, долається одномірність мислення і підходів до вирішен­ня нагальних проблем нашого суспільства. Звідсіль зростає і зна­чення історії політико-правових вчень як школи альтернативного мислення, теоретичного вирішення політико-правових проблем. Курс дає студенту можливість набути глибоких юридичних знань, формувати власний юридичний світогляд, що ґрунтується на знанні різних підходів і концепцій у вивченні права і держави. Висока правова культура неможлива без засвоєння важливих складових частин всесвітньої духовної культури людства, багатства ідей правової і політичної класики. Давні народи називали історію наставницею життя, шанобливо відносячись до накопи­ченого інтелектуального і практичного досвіду, визнаючи їх тео­ретичне і виховне значення. І сьогодні політичні і правові ідеї ми­нулого живлять сучасну політико-правову думку, правлять одним із критеріїв істинності наукових висновків. Отже, без їх знання не може бути висококваліфікованого правознавця.

Історія вчень про право і  державу — дисципліна юридична. Однак крім юристів значний внесок у її розвиток внесли пред­ставники інших гуманітарних наук, і насамперед філософи — Пі-фагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристо­тель, Конфуцій, Т. Аквінський, Т. Гоббс, Дж. Локк, I. Кант, Г. Гегель та інші. Вплив на розвиток теоретичних знань про пра­во, державу, політику мали також історики — Полібій, Н. Ма-кіавеллі, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін., письменники і поети -- А. Данте, Б. Констан, Вольтер, Т. Шев­ченко. Своєрідність підходів до політико-правової реальності, тео­ретичних проблем цих мислителів збагачувало теоретичні знан­ня, понятійний апарат правової науки, її логіку і методологію. Співвідношення історії вчень з іншими юридичними і неюриди-чними науками відображає взаємозв´язок історичних, теорети­чних, філософських аспектів проблем права, держави, політики.

Завдання даного курсу — дати академічні знання студентам з історії  розвитку теорії права і держави. Виходячи з потреб і за­питів нинішнього часу, вітчизняного правознавства учбовий  курс містить матеріал переважно з історії всесвітньої і вітчизняної політико-правової думки. Вивчення й засвоєння його змісту по­требує знання методології цієї науки і учбової дисципліни.

Методологія історії вчень  про право і державу

Як і будь-яка інша наука і навчальна дисципліна, історія вчень про право і державу має свою методологію. Мето­дологія (від грец. metodes і logos — наука про методи) — теорія пізнання, система принципів (тобто основних начал) і методів (способів) наукового дослідження, основних підходів до вивчення тієї чи іншої науки. Методологічними принципами даної дисципліни, на думку автора, є наступні.

Принцип, або загальний метод  діалектики (від грец. dialek-tike — мистецтво  вести бесіду, міркувати). Сократ розглядав  діа­лектику як мистецтво виявлення  істини шляхом співставлення протилежних  думок, спосіб ведення бесіди, що веде до істини, істинним визначенням понять. Методом пізнання сущого для Сократа була іронія, критичний підхід до понять, раціоналізм. У Г. Гегеля діалектика — єдино правильний метод пізнання, що розкриває істинний смисл предмета в єдності його протилеж­ностей/У дослідженні політико-правових вчень діалектика, як загальний метод пізнання, відіграє ведучу роль і вимагає від дослідника глибокого проникнення в сутність самого вчення, все­бічного аналізу його ідей, логіко-понятійного апарату, способу побудови політико-правової теорії. Наприклад у гегелівському вченні про право наука про право розглядається як частина фі­лософії, і поняття права трактується «поза наукою права», «як дане». При цьому поняття «право» вживається в його філософії в трьох основних значеннях: право як свобода, «ідея права»; право як визначена ступінь і форма свободи («особливе пра­во»); право як закон («позитивне право»). Складним є і гегелів­ське трактування держави: держава як ідея свободи, як конкре­тне і вище право, як правове утворення, як єдиний організм, як політична держава, як конституційна монархія:´ Керуючись діа­лектичним методом, важливо зрозуміти і засвоїти не тільки ва­гомі результати теоретичних розробок мислителів минулого, але і логіку, аргументацію, методи і прийоми аналізу політико-пра­вових явищ. У їх творах б´ється жива думка і, коли читаєш їх твори, враження — начебто слухаєш мудрого оповідача.

Принцип історизму. Він вимагає  підходити до того чи іншо­го вчення, ідеї, концепції історично, розглядати їх у контексті епохи, враховувати, як це вчення складалося, розвивалося, які етапи у своєму розвитку пройшло, яку роль зіграло в подальшому розвитку теорії. Відкидаючи крайнощі архаїзації чи модернізації ідей і концепцій минулого, історичний підхід дозволяє виявити в них як історично минуще, написане на потребу дня, що втра­тило теоретичну цінність, так і неминуще, вічне, істини і відкрит­тя. Так, в промовах Цицерона проти змови Катіліни («катілінарії») і Антонія («філіппіки»), у яких він захищав сенатську рес­публіку, у його знаменитих «Діалогах» і сьогодні не втратили теоретичної цінності ідеї про змішану форму держави (res publica, res populi) як справу, надбання народу, як правове утворення, його визначення природного права як вищого, «істинного зако­ну», сформульовано правовий принцип: «Під дію закону повин­ні підпадати всі».

Принцип об´єктивності, як загальнонауковий метод, вимагає оцінювати вчення й ідеї в них без упередженості, політичної чи партійної кон´юнктури, ідеологічних пристрастей. До чого при­зводить ігнорування об´єктивного підходу до вчень, наочно по­казують радянські підручники з історії вчень, видані в 70—80-х pp. Тут правові доктрини і погляди мислителів минулого розгляда­ються як відображення ідейної боротьби різних класів. Виникнен­ня марксизму оцінювалось як революційний переворот у вченні про державу і право. Тим самим знецінювався весь попередній досвід політико-правової думки і немарксистські вчення. Об´єк­тивність не терпить ідеологічних ярликів, класової зашореності. Критерієм істинності, світлом істини (грец. lux veritatis) у вивчен­ні минулих доктрин є, з одного боку, результати розвитку теоре­тичних знань, а з іншого — практика, історичний досвід.

Принцип соціального підходу, загальнолюдської моралі. Він вимагає оцінювати ідеї, вчення, політичні програми з погляду інтересів народу, загальнолюдських цінностей. Тільки в гумані­тарному вимірі, з погляду загальнолюдських цінностей, прояв­ляються в істинному світлі ідеї Ф. Ніцше, теорії націократичної держави Д. Донцова та ін.

Методологія будь-якої науки включає  набір загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. В історії політико-правових вчень використовуються методи: історичний, логічний, систем­ний (загальнонаукові), які допомагають відтворити розвиток по­літико-правової думки в різні часи у всій складності, наступно­сті, системності. До спеціальних методів дослідження історії вчень можна віднести і догматичний (для встановлення юриди­чних принципів, визначень, понять розроблених чи вживаних мислителем), хронологічний (вимагає досліджувати вчення в їх хронологічній послідовності, історичному розвитку), конкретно-історичних умов, їх впливу на творчість мислителя та її результати, порівняльно-історичний (для порівняння, співставлення різночасових ідей, концепцій, проектів державних реформ), біо­графічний (для врахування взаємозв´язку фактів біографії і твор­чості мислителя) та ін.

Періодизація історії політичних і правових вчень, структура курсу  обумовлені прийнятою історичною періодизацією (Ста­родавній світ, Середньовіччя, Новий і Новітній час і сучасність), програмою навчальної дисципліни.

Основними джерелами вивчення курсу  є твори мислителів минулого, теоретичні рішення в них проблем права, держави, політики, прав особистості й ін.

Історіографія (історія самої науки, її проблем) історії вчень про  право і державу вирізняється багатством і розмаїттям, вели­кою кількістю досліджень творчості мислителів минулого. Пер­шим історіографом цієї науки був Аристотель, який дав у книзі «Політика» критичний огляд робіт своїх попередників, запро­понованих проектів ідеальної держави, конституцій і законо­давств. Такі огляди стали традицією й є обов´язковими в науко­вих працях. Досягнення історіографії історії політико-правових вчень узагальнені і систематизовані в підручниках і посібниках. Кожен з них має свої переваги.

Таким чином, історія вчень про  право і державу має влас­ний предмет, методологію та історіографію  як наука і навчаль­на дисципліна

Сутність, зміст і призначення історії вчень про державу і право як навчальної дисципліни виявляються у її функціях:

— пізнавальній (вивчення природи держави і права, формування цілісного уявлення про особливості функціонування цих інститутів);

— світоглядній (формування правосвідомості, правової й політичної культури);

— комунікативній (висвітлення знань, фактів про державно-правовий розвиток);

— прогностичній (прогнозування тенденцій, перспектив розвитку держави і права);

— прикладній (передавання систематизованих знань, підготовка фахівців-юристів).

Основними завданнями історії вчень  про державу і право є формування теоретичного мислення, історичної і  правової свідомості, вміння на конкретному історичному матеріалі відстежувати закономірності державно-правового розвитку, розкривати зміст значущих теоретичних концепцій держави і права попередніх епох, утвердження у свідомості людини розуміння багатоманітності й невичерпності осягнення державно-правового розвитку як основи колективного та індивідуального людського буття.

Значення історії держави і  права як науки та її місце в системі юридичних дисциплін

Published by Lada on Вс, 10/12/2008 - 13:01

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб ста-ти незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права  в системі юридичних дисциплін  в основному визначають реалії об’єкта  дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення на-дається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаб-лення, розпаду і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає не-обхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над сус-пільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального роз-шарування населення механізм держави все більше контро-люється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізнома-нітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно ви-користовувалась чи використовується з вузькокласовою, ін-коли клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв’язок  історії держави і права з  теорією держави і права.

Таким чином, історія держави і  права досліджує держав-но-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто "історичний". Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш зага-льні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто “логічний”. Таким чином, науково об-ґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу пе-редбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і  взаємозв’язку історії дер-жави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність держа-вних та правових вчень в їх історичній конкретності і хроно-логічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретич-ною основою галузевих юридичних наук.

Загальні риси міфологічних уявлень  про державу і право в країнах Стародавнього сходу

Початок державно-правової думки як невід'ємної складової міфологічного  світогляду сягає доби ранніх річкових цивілізацій, які створили ірригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримки.

Ранні форми державної організації  суспільства (прото-держави) виникли  в лоні перших цивілізацій в родючих  долинах річок Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія) на межі ІУ-Ш тис. до н. е. Приблизно в цей же час аналогічний процес відбувався в долині Інду (Індія), трохи пізніше - в II тис. до н. е.- в долинах річок Хуанхе і Янцзи (Китай), згодом - в І тис. до н. е.- на Балканському півострові, Західному узбережжі Малої Азії та південному узбережжі Апеннінського півострова (Стародавня Греція). Стародавні цивілізації сформувалися переважно у вигляді низки пов'язаних між собою і, як правило, етнічно близьких ранньокласових номових міст-держав, з подальшою їх трансформацією у централізовані східні деспотії, яскраво виражені в Стародавньому Єгипті та Китаї. Поняття «східна деспотія» характеризується низкою ознак. Це монархічна форма правління з необмеженою спадковою владою монарха - вищого законодавця і вищого судді; централізованою державою з жорстоким тоталітарним режимом, з розгалуженим адміністративним апаратом та безправними підданими. Масова свідомість наділяла правителя тотальними повноваженнями не тільки завдяки божественному характеру його влади, а й завдяки одноосібній ролі в підтримці безпеки, соціальної справедливості і правосуддя. Стійкі патріархально-общинні відносини, на ґрунті яких розвивались ранні державні деспотичні режими, формували в суспільній свідомості образ правителя-батька, захисника слабких і обездолених.

Влада-власність у формі верховного диктату бюрократичної державності виступала структуроутворюючою силою економічного, суспільно-політичного і культурного життя ранньокласових суспільств Стародавнього Сходу. Держава тотально домінувала над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функції. Окремий індивід поза державою не мислив свого існування, навіть не виникало уявлення про його індивідуальну цінність, а отже не ставилося питання про особисті права індивіда. Були громадяни держави (вільні) і були раби в якості знаряддя праці. Політичний союз був початком і кінцем, альфою і омегою суспільного буття, майже не існувало поняття церкви і громадянського суспільства як окремих союзів.

На Стародавньому Сході панував  міфологічний світогляд з його домінуючим уявленням про божественне, надприродне походження назавжди встановлених суспільних порядків. Міф у нерозчленованій, синкретичній формі відображав погляди на господарське, соціальне, економічне, політичне життя суспільства. У зв'язку з цим держава уявлялась древнім як цілісний організм, який породжений самою природою, втіленням вищого порядку, ідей добра і справедливості, яким людина покликана служити. Правитель розглядався або живим богом, якому юридично належало все в країні (Єгипет, Індія), або особою, яка керує від імені богів, будучи сама суворо підпорядкованою їм (Месопотамія, Китай). Переконання в божественній природі державної влади виключало будь-який моральний осуд персоніфікаторів цієї влади або думку про непокору. Всі беззастережно корилися деспоту, «заслуговуючи» таким чином на милість богів і безсмертя душі.

Деспотична форма державного правління, морально-етична світоглядна традиція та міфологічна свідомість обумовили  характерні риси політико-правових поглядів в країнах Стародавнього Сходу. Усі вони були міфологізованими, мали виключно прикладний характер, в основному стосувалися питань природи, завдання влади правителя та «мистецтва управління», механізму здійснення влади і правосуддя. Політичні уявлення органічно вписувалися в норми моралі, набуваючи форми етико-політичних доктрин, згідно з якими перетворення в суспільстві і державі пов'язувалися зі зміною в способі життя людей та їх моральною поведінкою. «Мистецтво управління» зводилося до морального удосконалення можновладців. Державна влада і суспільство ототожнювались. Це стало причиною того, Що питання про походження держави і права, їхній історичний розвиток залишалися поза увагою.

Принципи етичного детермінізму в  методах і засобах управління знаходимо в таких писемних джерелах як «Повчання», що нерідко були настановами  з політичних питань: «Повчання Птахотепа», «Книга мертвих», «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» та ін. (ХХУ-ХХІІ ст. до н. е.), в ранніх главах книги  історичних переказів «Шуцзин» (VIII ст. до н. е.), найдавніших пам'ятках права -«Авесті», «Артхашастрі» (УІ-Ш ст. до н. е.), «Законах Ману» (II ст. до н. е.) тощо. Всі вони засуджують злостивість, самовдоволеність, пихатість, безвілля, безвідповідальність правителів; загострюють увагу на зобов'язаннях правителя бути справедливим і старанним у виконанні владних функцій, турбуватися про благо підданих, оточуючи себе здібними, талановитими помічниками, втілювати в життя божественну справедливість.

Так, в політико-моральних поглядах Стародавнього Єгипту з класичною  формою східної деспотії домінували уявлення про божественну природу  державної влади, фараон розглядався  як уособлення бога на землі (так, ще в  ранньому царстві (III тис. до н. е.) єгипетським фараонам присвоювали священний титул «сина бога Сонця»), а запорукою земних порядків, законів і правил людської поведінки була божественна справедливість (читай - справедливість фараона). Всі, хто безчинствували, потрапляли у немилість до богів і позбавлялися надії на головне - загробне життя.

У Месопотамії та прилеглих до неї  областях (Сирія, Фінікія) вже за доби правління царя Вавилону Хаммурапі (II тис. до н. е.) посилилась тенденція до формування станово-класового суспільства. Тут поряд із державною вла-дою-власністю та редистрибуцією (системою державного централізованого перерозподілу матеріальних та духовних благ) дедалі виразніше почали владно заявляти про себе приватні власність та підприємництво, започатковувався процес поступового відокремлення влади від власності. В масовій свідомості відповідно похитнулися уявлення про сакральність влади верховного правителя, і як нове утверджувалась думка про цінність індивіда. Намагання Хаммурапі зберегти попередні уявлення про божественний характер влади і своїх законів, переконати суспільство про їхню відповідність незмінним божественним приписам і справедливості знаходимо в Законах царя Хаммурапі - політи-ко-правовій пам'ятці XVIII ст. до н. е.

Об'єктивний процес формування імперських структур на Близькому Сході, зініційований  новоассирійським, а пізніше нововавилонським і мідійським царствами в третій чверті VI ст. до н. е. врешті завершився утворенням світової імперії Ахеменідів. Вавилонія та Єгипет остаточно втратили незалежність відповідно у 539 і 525 рр. до н. е., увійшовши до складу перської наддержави Ахеменідів. Цивілізації Межиріччя та Єгипту занепали, і вже не відігравали провідної ролі у культурному, інтелектуальному житті стародавнього людства. Хоча в імперії Ахеменідів утвердилась класична форма східної деспотії, однак імперія, як форма деспотичної держави не мала стабільності і перспектив подальшого розвитку. Прогрес і майбутнє людства як історично справдилося, пов'язувались із трьома великими периферійними цивілізаціями Індії, Китаю, Греції.

2.Державно-правова думка  стародавньої Індії

Одна із ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долині річки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Археологічні розкопки виявили, що вже в III тис. до н. е. тут існували досить великі міста -центри ремісництва, де були розвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства. Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливих станових груп - варн: брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв (воїнів, правителів), вайшіїв (землеробів, торговців і ремісників) і шудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр міститься в ранньому творі ведичної літератури - Рігведі. У пізніших варіантах Вед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінської діяльності брахманів і кшатріїв.

Занепад Харрапської цивілізації  зумовився глибинною внутрішньою  кризою, що охопила суспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепад економіки, злидні та дискредитація пов'язаних зі старою суспільною системою релігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійський період у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.- І ст. н. е.), пов'язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був період формування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й на Стародавньому Сході державного утворення - імперії Маур'їв (IV ст. до н. е.- II ст. н. е.). Характерною особливістю суспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законами каст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа ца-ря-людини не мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада - гарант процвітання вірнопідданих.

Арійська кастова (варнова) система  віднайшла ідеологічне обгрунтування  у філософії брахманізму, а засудження цієї системи знаходимо у ранньому буддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного ними суспільного устрою.

Ідеологія брахманізму практично  втілилася в численних релігійно-ритуальних і правових збірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами - дхарма-сутри і дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.), якими законодавчо закріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станова належність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належало шанувати брахманів, єдиних знавців Вед.

Історія вчень про державу і  право розглядає брахманізм як один з варіантів теологічного уявлення про світобудову і суспільне життя. Його політичним ідеалом є теократична держава} в якій цар2 править під керівництвом брахманів, яким належить виключне право тлумачити закони і давати поради царю та представникам інших варн.

Альтернативою брахманізму стала  релігійно-філософська течія буддизм (виник у VI ст. до н. е.), засновником якої став виходець із знатної кшатрійської родини Сіддхартха Гаутма (Будда). Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне начало Брахмана. Брахман в релігійних і філософських вченнях Стародавньої Індії - це абсолютне, абстрактне, духовне начало, з якого виникає світ і все, що існує в світі. Бог Брахма мислився іманентним, тобто внутрішньо притаманним Брахману.

Виходячи з уявлення про природний  характер законів, які керують світобудовою в цілому і суспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил і сак-ральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняння каст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течією матеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм», реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливий перебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляє надії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш за все, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою - нірвани (тобто заспокоєння, згасання).

Отже, право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки  власним духовним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада» (Шлях чеснот). У  ньому викладена універсальна етична схема буддизму, інтегрованим висновком  якої є положення про те, що моральна доля кожної людини повністю контрольована  самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені. Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.

Таким чином, буддійським вченням  підривався авторитет брахманів  від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.