Преса України у роки Другої світової війни

                                               Кабінет Міністрів України

        Національний університет біоресурсів  и природокористування України

 

 

                                                                                Кафедра історії и політології

 

 

 

 

 

 

 

 

                         

                                   Преса України у роки Другої світової війни

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                         Реферат

                                                                       студентки І курсу 2 групи

                                                                       факультету ветеринарної медицини

                                                                       Лапенко Альони Андріївни

       

 

 

 

                                                      Науковий керівник – доцент  О.М. Кропивко     
    

 

 

 

 

 

                                                                                               

 

 

 

 

                                                               Київ – 2012

         Зміст

1. Вступ
2. Преса у воєнні роки (1939 – 1945рр)
1. Становище України в період Другої світової війни та перша діяльність преси.
2. Західна Україна
3. Східна Україна
3. Фронтові кореспонденти. 
4. Імміграційна преса
5. Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ.

  Чорною хмарою прокотилося фашистське лихоліття через Україну. Колонізатори масово знищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжні роботи сотні тисяч людей. Було зруйновано 17 тис. промислових підприємств, майже всі колгоспи й радгоспи. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, вузи, школи. Гітлерівці знищили в Україні 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, позбавили оселі близько 10 млн людей.

Надзвичайно жорстоке ставлення  до жителів міст і сіл викликало  масовий опір окупантам; населення  піднялося на боротьбу з ворогом. Із перших днів війни десятки тисяч  студентів, викладачів, письменників, представників творчої і наукової інтелігенції стали захисниками Батьківщини. У зв'язку з окупацією ворогом території України на Схід було евакуйовано наукові установи, вищі та середні навчальні заклади, культурно-освітні установи. Розмістившись на Уралі, у Сибіру, середній Азії, вони, долаючи труднощі, продовжували напружено працювати для зміцнення фронту, наближення перемоги.

На окупованій території  фашисти пильно контролювали національне  життя. Наприкінці 1941 р. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств. На початку 1942 р. у Галичині було заборонено всі українські організації, встановлено ретельний контроль за діяльністю засобів масової інформації, нагляд за діячами літератури і мистецтва. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Почалися масові розстріли інтелігенції. Так, у Києві були розстріляні поетеса Олена Теліга, поет І. Ірлявський, редактор газети "Українська дійсність" І. Рогач та ін.

Величезних масштабів  набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і понад 3 тис. стародруків, 300 інкунабул, близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України вороги вивезли понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

2. Преса у воєнні роки (1939-1945 рр.)

  Історичне тло розвитку української преси часів другої світової війни ще й досі викликає ідеологічні суперечки, й доволі гострі. В українському суспільстві існують дві полярні точки зору на цю проблему. Згідно з першою, українська нація в роки війни боролася як проти німецько-фашистських, так і проти московсько-більшовицьких окупантів, але отримала поразку й змушена була перевести боротьбу за відновлення незалежності в інші площини. Друга трактує ці ж події як участь українського народу у Великій Вітчизняній війні, тобто у героїчній боротьбі усього радянського народу за волю і незалежність СРСР, у якій, у контексті другої світової війни, разом з союзниками він здобув історичну перемогу.

2.1.Становище України в період Другої світової війни та перша діяльність преси.

 

Український народ включився  у нову світову війну одним  з перших. 1 вересня 1939 р. розпочалися  запеклі бої на німецько-польському фронті, а 17 вересня Червона армія  розгорнула так званий “визвольний похід” на захід, взявши, згідно з планом “Молотова - Ріббентропа” (а фактично Сталіна - Гітлера) участь у розподілі Польщі.

2.2 Західна Україна відійшла до СРСР. Трудящі Галичини у багатьох випадках радо зустрічали червоноармійські підрозділи, сподіваючись на покращення власної долі у возз’єднаній Україні та у державі робітників і селян.Цей обережний оптимізм відобразила частина західноукраїнських газет, здебільшого прокомуністичної орієнтації. Націоналістично налаштовані видання побачили в подіях, що розгорнулися, нову загрозу звільненню України. Зрештою, через кілька місяців НКВС почали переслідування і тих, і інших. Члени компартії Західної України швидко розібралися в ситуації та почали приховувати свою приналежність до КПЗУ від “братів по вірі”. Вочевидь, націоналістичні кола відразу стали до процесів совєтизації західних областей у безумовну опозицію. Ці процеси в першу чергу охопили створення нових органів влади, переміни навчальних програм у школах, а поволі почали переходити й у світ преси.Всьому процесу переведення соціально-політичного життя краю на радянсько-сталінський спосіб життя потрібні були нові відносини в сфері масової інформації. Все видання, що були надбані галицькою інтелігенцією до 1939 р., виявилися не просто непотрібними, але вкрай шкідливими. Ні співпрацювати з ними, ні навіть терпіти їхнє існування нова влада не мала наміру. Замість них почали виходити об’єднані органи обласних та міських партійних комітетів “Радянська Волинь”, львівська “Вільна Україна”, тернопільська “Вільне життя”, станіславська “Радянська Україна”, дрогобицька “Більшовицька правда”. Згодом, після перебрання у Румунії Північної Буковини, у Чернівцях почалося видання обласної “Радянської Буковини”.

2.3 Східна Україна 
Дуже швидко розгорнулася мережа районних газет з дуже претензійними назвами, механічно перенесеними з Східної України, зміст яких був чужим і незрозумілим галичанам: “Сталінська перемога” (Рава-Руська), “Червоний прапор” (Коломия) тощо.

У Львові, Станіславі, Дрогобичі, інших  містах розпочалися перші арешти української інтеліґенції.Початок Великої Вітчизняної (або ж радянсько-германської) війни 22 червня 1941 р. перервав розвиток подій за сценарієм, вже відомим східним українцям.

В перші дні війни у Східній Україні редакції перебудовували роботу на новий лад. “Все для фронту, все для перемоги!” - це гасло визначило життя радянських людей на чотири довгих роки. Основними тематичними напрямками місцевої преси стали повідомлення з фронтів, пропаганда справедливого характеру війни, розгортання мобілізаційних ресурсів, переведення промисловості на виробництво військової продукції, евакуаційні проблеми.

3. Фронтові кореспонденти. 

  У діючій армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет - “За Родину!”, “В бой”, “За победу!”. Кореспонденти низових військових газет брали матеріал прямо в землянках та окопах, на вогневих позиціях, на бойових кораблях. Багато з них загинули смертю хоробрих, виконуючи редакційні завдання.

Фронтовими кореспондентами центральних  газет “Правда”, “Красная звезда”  стали відомі радянські письменники  К. Симонов, Б. Полевой, Є. Петров, А. Гайдар та багато інших.Номери армійських газет періоду Великої Вітчизняної війни - це суміш з партійних передовиць, описання боїв, повідомлень Совінформбюро про становище на фронтах, інформація про життя тилу, міжнародні події, наприклад, пов’язані з відкриттям союзниками “другого фронту”. З текстів обов’язково вилучалися цензурою будь-які подробиці, що могли б розкрити військові таємниці. Наприклад, бойові частини або оборонні підприємства іменувалися по прізвищах їх командирів або директорів: “На заводі, де директор І. П. Сердюков, освоїли новий вид продукції для фронту. Відзначилися .” - а далі перераховували робітників, інженерів, керівників, які заслуговували на поляки від парткомів.

В умовах “дивізіонки” редакція та друкарня складали єдиний комплекс і пересувалися разом згідно з переміщеннями  штабів. На окрему згадку заслуговують фронтові фотокореспонденти та кінооператори, які не могли описувати події з слів учасників чи очевидців, а мусили самі лізти в пекло бою за цінним кадром.

Таким чином, нова війна породила і  новий тип преси - компартійно-фронтовий. Він відрізнявся від “мирних” типів певною романтикою надзвичайних, історичних подій, газети створювали атмосферу ненависті до ворога, волі до перемоги, прагнення військового подвигу, звитяги, подолання страшних труднощів і принесення жертв задля захисту Батьківщини та кінцевої перемоги.

Це певною мірою ріднить такі газети з пресою січових стрільців  або з підпільними журналами, газетами й листівками української  повстанської армії. Але абсолютно  протилежна ідеологія - комуністична, інтернаціональна замість демократичної, національної - породжує особливості теми, проблем, заголовків, лексики тощо.

Подібними були й організація та методи підпільної журналістської роботи. В бойових ланках були призначені дописувачі з числа колишніх вчителів, активістів тощо, вони конспіративно передавали матеріали до редакцій, які мали прямий контакт з військовим командуванням та політичним центром.

Порівнюючи пресу ОУН-УПА  та червоних партизанів, слід мати на увазі, що перші спиралися на підтримку  обмеженого населення на порівняно  невеликій території - тоді як за другими  була величезна країна з потужною економікою, армією, зв’язком з Великою  землею. За документами, партизанам було відправлено літаками 84 похідні друкарні з усім необхідним та й з верстальниками й друкарями. Кількість друкарень УПА, вірогідно, сягала 10 - 20.

Для ефективного забезпечення діяльності цієї преси у надзвичайних умовах фронту й тилу ЦК партії було вжито ряд термінових заходів.

Було змінено структуру  управління засобами масової інформації: керівні функції були передані Управлінню пропаганди й агітації ЦК ВКП(б), яке  направляло до редакцій численні й  дуже детальні інструкції: про що писати, як само писати, на які особливості теми звертати увагу. У них часто містився й аналіз номерів окремих газет з типовими помилками.

Підтвердженням незмінно великої ролі преси як незамінного  “гвинтика” у партійній машині навіть у таких надзвичайних умовах (а може, й саме в них) став лист Управління пропаганди й агітації від 3 березня 1942 р. “ О работе районных газет”. Цікаво, що поруч з турботами, пов’язаними з воєнним часом, саме тут, вперше за місяці війни, наголошувалося й на необхідності для загальнополітичних видань приділяти увагу роботі кооперації, їдалень, лікувальних закладів.

Наступний керівний матеріал, надісланий до редакцій з Управління, називався “О недостатках газет  в освещении работы промышленных предприятий. Письмо Управления пропаганды и агитации ЦК ВКП(б) всем редакторам городских, областных, краевых и республиканских газет”. Недоліки виявилися численними, їх було достеменно проаналізовано й піддано критиці. Гідне поваги те, що у важких умовах від місцевої преси вимагалося не послабляти уваги до роботи крамниць, їдалень, міського транспорту, лікарень, дитячих закладів: “Недооценка культурно-бытовых вопросов ведет к отрыву газет от трудящихся, от их повседневных нужд и вопросов, снижает авторитет газеты и ослабляет ее влияние и действенность борьбы за выполнение и перевыполнение производственных планов”.

Як відомо, у перші  тижні війни гітлерівці захопили західну Україну, а в перші  її місяці зайняли значну її східну частину. Кілька місяців уся територія  України знаходилася під німецько-фашистською окупацією. Випуск партійно-радянських газет на цей час на теренах східної України припинився повністю, за виключенням листівок підпільників та друкованих видань крупних партизанських з’єднань під командуванням Ковпака, Федорова (“Партизанская правда” тощо). Ці газети виходили в лісових друкарнях на обладнанні, що доставлялося з Великої землі разом зі зброєю, вибухівкою та пачками “Радянської України” і центральних московських газет. У формуванні бойових загонів та веденні ними воєнних дій вони зіграли надзвичайно важливу роль. Ґрунтовне й цікаве дослідження короткої, але яскравої історії преси партизанського руху зробив С. І. Горєвалов. ЦК КП(б)У та радянський уряд евакуювалися на схід. Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка вела передачі українською мовою з Саратова, “Радянська Україна” - з Москви, а фронтова радіостанція “Дніпро” була наближена безпосередньо до місць ведення боїв. Орган ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР газета “За Радянську Україну!” в 1942 році виходила навіть без зазначення місця її випуску.

Вигнання німецько-фашистських  окупантів з українських земель почалося з Ворошиловградської (нині Луганської) області, невдовзі у 1943 р. в  цьому місті почався випуск центральної  української партійно-радянської газети “Советская Украина”, згодом її редакція перебралася до Харкова, а вже звідти повернулася до Києва восени 1943 року.

З Луганщини почалося відновлення й низових ланок  партійно-радянської преси. Вже в  перші тижні після відновлення  райкомів партії почали виходити “Під прапором Леніна” (Мілове), “Ленінський заклик” (Рубіжне), “Ленінська перемога” (Містки).

Згодом, із просуванням  лінії фронту на захід, почали виходити одна за одною обласні газети в  тому ж партійно-радянському варіанті вони проіснували до кінця горбачовської  перебудови, тобто до початку 1990-х: “Соціалістичний Донбас” (Сталіно), “Соціалістична Харківщина”, “Зоря” (Дніпропетровськ). Перші номери відновлених газет з’являлися на другий-третій день після визволення обласних центрів від німецько-фашистських окупантів. Видані в дві полоси, на напівпрозорому чи, навпаки, дуже цупкому папері, вони, тим не менше, знаменували початок мирного життя. Так, “Днепровская правда” (Дніпропетровськ) в перших жовтневих номерах 1943 р. друкувала розпорядження міськвиконкому, вісті з фронтів, міжнародну інформацію. Цікавість викликає розпорядження про заборону населенню випасати худобу в скверах в центрі міста.

“Ворошиловградская  правда” повідомляє про стан шахт області та перші дії по відновленню  вуглевидобутку.

Натомість у великих  містах окупаційні влади почали випускати колабораціоністські газети, як, наприклад, “Нове життя” у Харкові - втім, ці видання не мали широкого розповсюдження серед населення. За змістом вони являли собою суміш офіційних повідомлень військових комендатур, управ бургомістрів, та передруки з геббельсівських видань у Німеччині.

4. Імміграційна преса

Шляхи української повоєнної  еміграції у Західну Європу під  час Другої світової війни були ще більш заплутаними, аніж їхніх попередників. Тут виявилося кілька потоків - в’язні концентраційних таборів, т. зв. “фабрик” і “млинів смерті” – понад 400 тисяч українців, вояки дивізії “Галичина”, переформованої у березні 1945 р. у Першу Дивізію Української Національної Армії (понад 15 тисяч), остарбайтери, примусово вивезені окупантами, переміщені особи... Невипадково роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської влади Німеччини називають “ерою переміщених осіб”: бойові операції, партизанські дії, підпільна бортьба, військовополонені, утікачі... Українців у Західній Європі серед переміщених осіб у 1945–1950 рр. виявилося понад 1,5 мільйони. Культурно-просвітні товариства виникали серед військовополонених на території Італії (у Ріміні видавалися дві великі газети “Батьківщина” і “Наше життя”, а також полкові – “Просвіта”, “Неділя”, “Таборовик”) чи Великої Британії (“Наші будні”, “Відгук”, Мета”, “Другий етап”), де сам факт існування преси, хорів, оркестрів, танцювальних і театральних груп, а також широка видавнича програма людей за колючим дротом служила “документальним доказом нашої великої сили, доказом уміння творити скрізь, де б ми не були, наші культурні цінності...” 
“Духовними соняшниками людських душ”, за словами відомого публіциста Миколи Шлемкевича, на чужині стали просвітні товариства, часописи, культурні установи. Понад 500 українських часописів з’явилося у Європі (Австрія, Італія, Велика Британія, Німеччина) у таборах переміщених осіб і військовополонених із весни 1945 до 1950 рр. Імена Уласа Самчука, Юрія Шевельова, Віктора Домонтовича, Катрі Гриневичевої, Івана Багряного, Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Юрія Клена, та багатьох інших непересічних емігрантів прикрашали сторінки газет “Українські вісті”, “Українська трибуна”, “Час”, “Неділя”, “Наше життя”, а також журналів “Літературно-науковий вісник”, “Літаври”, “Вежі, “Сучасник”, “Сьогочасне й минуле”, “Рідне слово”, “Пу-гу”, “Комар” і т.д.

5. Висновки

  Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.

Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.

У тилу ворога розповсюджувалися  газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних  свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".

Особливого значення в умовах окупації набуло і радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин. Отже, незважаючи на війну українська культура розвивалась, а завдяки українській пресі в період Другої світової війни, ми можемо відтворити деякі події того часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                             Список використаної літератури

1. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.
2. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
3. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.
4. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України. (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) - Львів: Світ, 1995.
5. Мас-медіа України. - К.: “К.І.С.”, 1885.
6. Москаленко А. З. Теорія журналістики. - К.: 1998. 
7. Преса боротьби й ідеї (західноукраїнська публіцистика першої половини ХХ століття) / Збірник текстів. - Львів, 1994. 
8. Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини (1918 - 1940 рр.). - Львів, Фенікс. 1996