Природно-ресурсний потенціал України

Зміст

1. Розділ 1. Природно-ресурсний потенціал.
2. Розділ 2. Суть державного програмування та його завдання
3. Розділ 3. Проаналізуйте динаміку зовнішньої торгівлі України із країнами Америки та Африки за період з 1996р.
4. Список використаних джерел

     Розділ 1. Природно-ресурсний потенціал.

     Вступ

     Природні  ресурси є тим елементом продуктивних сил, на який спрямована праця людини. Вигідність чи невигідність використання природних ресурсів визначають за критеріями господарської віддачі цих ресурсів при порівнянні затрат на їх освоєння і переробку. Ці затрати залежать від виду ресурсу, його місця перебування і корисного вмісту. Вони не є постійними, а можуть зростати чи знижуватись залежно від об'єктивних економічних обставин.

     З економічного погляду, вони виражають  категорію оборотних фондів, тобто частини виробничих фондів, яка повністю споживається в кожному виробничому циклі і яка цілком переносить свою вартість на створену продукцію і для продовження виробництва відтворюється як у натуральній, так і у вартісній формі після кожного циклу.

     Варто зазначити, що який би природно-ресурсний  потенціал на мала країна, регіон чи область, найважливішим критерієм  його корисності є економічна оцінка, тобто уміння як найменше його витрачати, а отримувати максимальну віддачу  від нього, та не приносити великої шкоди природно-територіальному комплексу.

     1.1. Визначення природно-ресурсного  потенціалу та  його складові.

     Починаючи цій розділ, треба по-перше зазначити, що чіткого визначення “потенціал”  та “ресурси” не мають. У різних тлумачних виданнях, з економічної та соціальної географії світу, можна знайти таке формулювання: природно-ресурсний потенціал (ПРП) території — це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості, У такому розумінні ПРП території посідає цілком певне місце в системі "суспільство — природа".

     Сфера взаємодії природи й суспільства  охоплює не лише безпосередньо експлуатовані, а й усі розвідані природні ресурси, що складають ПРП території.

     Разом із поняттям ПРП території використовують терміни "потенціал ландшафтний", "потенціал природних ресурсів".

     Потенціал ландшафтний характеризує фізичний стан і енергетичну забезпеченість географічних ландшафтів, які визначають їхню здатність виконувати природоохоронні та соціально-економічні функції, а також задовольняти суспільні потреби через різні види природокористування.

     Потенціал природних ресурсів — це здатність  природного комплексу або його окремих  компонентів задовольняти потреби  суспільства в енергії, сировині, здійсненні різноманітних видів господарської діяльності. Величина потенціалу природного і потенціалу ландшафтного, на відміну від природно-ресурсного, оцінюється в природних (натуральних) показниках.

     За  системним ученням, ПРП території – це цілісна система складно організованих об'єктів. Його цілісність визначається закономірним сполученням взаємно умовлених природних і соціально-економічних зв’язків і залежностей, що поєднують територіальне всі природні ресурси. ПРП — це об'єктивна дійсність і водночас — сукупність економічних відношень, що складаються на базі його використання.

     Найважливішою властивістю ПРП території як системи є те, що він становить  природний комплекс, у якому існують  тісний взаємозв'язок та ієрархічна підпорядкованість усіх компонентів, що його складають. Зміни в одному з них викликають відповідні зміни в іншому, й навпаки.

     Для ПРП території характерна наявність  компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур.

     Компонентна структура ПРП — це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів:

     мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали);

     водні (поверхневий стік, підземні води);

     земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву);

     лісові (щорічний приріст деревини);

     природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо).

     Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю  до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

     Територіальна структура ПРП характеризує різні  форми просторової організації  природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння металу тощо).

     Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а  також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

     Розвиток  ПРП території в часі має циклічний характер і веде до формування ресурсних циклів, які відображають життєдіяльність потенціалу природних ресурсів. Під ресурсним циклом розуміється сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин, що присутні на всіх етапах використання його людиною (виявлення, підготовка до експлуатації, вилучення з природного середовища, перероблення, споживання, повернення в природу) в межах суспільної ланки загального кругообігу даної речовини на Землі.

     Важливе значення в системі раціонального природокористування мас природно-ресурсне районування. Воно базується на економіко-географічному вивченні ПРП і відображає підсумки еколого-економічної оцінки ПРП, дає змогу встановити не тільки якісні, а й певні кількісні межі ресурсу. Крім цього, природно-ресурсне районування розкриває особливості організаційної структури ПРП як системного утворення в компонентному, функціональному й територіальному аспектах. У практичному аспекті природно-ресурсне районування може слугувати науковим обґрунтуванням для схем комплексного використання, охорони й відтворення ПРП, тобто природокористування в цілому.

     Раціональне використання та охорона ПРП —  найважливіша проблема сучасності в  багатьох регіонах світу. Під охороною ПРП розуміють систему заходів, що спрямовані на підтримання якісних і кількісних параметрів його продуктивності в інтересах розвитку суспільства. Відтворення ПРП можна розглядати як процес відновлення попереднього стану й збільшення продуктивності природних ресурсів території.

     Охорона і відновлення ПРП охоплює  широкий комплекс заходів щодо функціонування природокористування — технологічних, відтворювальних, господарських.

     Важливим  завданням природокористування  є також відновлення природних  ресурсів, родючість ґрунтів, відновлення рибних ресурсів, продуктивності лісів та ін. Господарські заходи пов'язані з удосконаленням територіальної організації в природокористуванні, розробленням схем комплексного використання, охорони природних ресурсів (їх окремих компонентів), провадженням ефективної цінової політики, викликаної введенням плати за користування природними ресурсами.

     Високий рівень концентрації промисловості  в багатьох регіонах світу, інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, не завжди виважена з економічного погляду, політика в розміщенні й розвитку окремих галузей виробництва призвели до надмірних техногенних навантажень на природні ресурси. Іноді вплив господарської діяльності на довкілля зрівняний з природними катаклізмами.

     В умовах ринкової економіки найважливішою проблемою в системі природокористування є відпрацювання механізму фінансування природо захисних заходів. У багатьох країнах світу для вирішення цієї проблеми вводяться екологічні податки, плата за користування природними ресурсами, пільги при кредитуванні ресурсозберігальних технологій тощо. Корисним ринковим механізмом стимулювання виробництва альтернативної екологічної продукції є екобанки.

     Обмін речовиною між суспільством і  природою поділяється на основні  ресурсні цикли й підцикли:

     цикл  енергоресурсів і енергії з енергохімічним і гідроенергетичним підциклами;

     цикл  металорудних ресурсів і металів  з коксохімічним підциклом;

     цикл  неметалевої викопної речовини з  групою підциклів — гірничо-хімічних, мінеральних, будівельних матеріалів, особливо цінних і рідких нерудних корисних копалин;

     цикл  лісових ресурсів і лісоматеріалів з лісохімічним підциклом;

     цикл  ґрунтових і кліматичних ресурсів та сільськогосподарської речовини;

     цикл  ресурсів фауни й флори з серією підциклів, що розвиваються на базі біологічних  ресурсів вод, ресурсів мисливського господарства та корисних дикоростучих плодів і рослинності.

     Діяльність  людини додає до ПРП території  якісно нову ознаку: поряд із самоорганізованою  вона стає керованою системою, спрямованість  функціонування якої підпорядкована не лише саморегуляції потоків речовини, енергії та інформації, а й економічним інтересам. Маючи безпосередній зв'язок із суспільним виробництвом, із задоволенням потреб людей, ПРП території великою мірою є фактичним потенціалом усього подальшого прогресу суспільства.

     Природно-ресурсний  потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування  під природними ресурсами розуміють  тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять:

• географічне положення;
• кліматичні умови;
• особливості рельєфу;
• розміщення ресурсного потенціалу.

     1.2. Загальна характеристика  структури ПРП.

     Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну  і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна  структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна характеризує різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна характеризує можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

     Природно-ресурсний  потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові:

• мінеральні,
• земельні,
• водні,
• лісові,
• біологічні,
• рекреаційні,
• кліматичні
• космічні ресурси.

     За  ознакою вичерпності природних  ресурсів, яку нерідко називають  екологічною класифікацією, вони поділяються  на групи:

• невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо;
• вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;
• вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

     В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси: виробничого й невиробничого, галузевого й міжгалузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільового та багатоцільового призначення.

     1.3. Кількісна та якісна  оцінка ПРП.

     Використання  в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

     Економічна  оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного  використання. Визначилися дві групи економічних оцінок:

     перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів;

     друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища).

     Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні  підходи, засновані на категоріях ренти  та ефективності.

     При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо.

     Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин:

     А — докладно розвідані та вивчені;

     В і С1 — розвідані менш докладно;

     С2 — оцінені попередньо і приблизно.

     Запаси  корисних копалин за категоріями  А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

     Висновки

     Я розглянув загальну характеристику природно-ресурсного потенціалу України, визначив його складові частини, найважливіші властивості природно-ресурсного потенціалу території. Розглянув раціональне природокористування. Надав кількісну і якісну оцінку природно-ресурсного потенціалу;

     Отже  я можу зазначити, що “Природно-ресурсний потенціал України” - має важливий характер, тому що природні умови істотно впливають на особливості й засади територіальної організації виробництва, а що головне, на людей.

Розділ 2. Суть державного програмування  та його завдання

     Вступ

     В умовах фінансово-економічної кризи  зростає роль держави у сфері регулювання сукупності соціально-економічних відносин. У цьому контексті перспективним інструментом державного регулювання може бути державне програмування економічного розвитку.

     Але, на жаль, в Україні сформувалось неоднозначне ставлення до системи державного програмування розвитку, зокрема, розвитку регіонального. Дотепер більшість державних програм не виконані повністю, і це не може не провокувати досить скептичного до них ставлення. З іншого боку, сам факт схвалення конкретної програми українським урядом і включення її до переліку програм, фінансованих з Держбюджету, є значним стимулом для появи нових пропозицій щодо розробки і затвердження програм.

     Державне програмування економічного розвитку

     Питанням  державного програмування економічного розвитку присвячено значну кількість наукових робіт вітчизняних і зарубіжних учених. Однак, не зважаючи на постійне зростання кількості наукових публікацій з окресленої проблеми, її не можна вважати до кінця вирішеною як у науково-теоретичному, так і у прикладному плані. Оскільки, по-перше, постійно змінюються соціально-економічні умови розвитку держави, що потребує швидкого реагування органів влади на такі зміни; по-друге, сьогодні в Україні спостерігаємо певний зсув у плані концептуально-теоретичного забезпечення програм. З огляду на це, тема дослідження є актуальною та важливою в науково-теоретичному та практичному аспектах [4, с. 112].

     Державне  програмування економічного розвитку регіону вчені розглядають як інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку регіонів через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно варіанту соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів і завдань на досягнення намічених у плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті вирішення важливих проблем розвитку регіону.

     У програмі відображаються основні показники розвитку економіки відповідного регіону, що характеризують найважливіші відтворювальні процеси, зокрема використання трудових, фінансових і природних ресурсів, виробничих фондів, споживання населенням матеріальних благ і послуг, будівництво об'єктів соціальної інфраструктури та природоохоронного призначення, розвиток ринкових структур тощо.

     Стратегічні цілі державного програмування економічного розвитку зосереджуються на виробленні ефективної структурно-інвестиційної політики, а саме:

     – вирішення проблеми фінансового оздоровлення і платоспроможності підприємств, зниження рівня безробіття, стабілізація і зростання доходів населення за рахунок диверсифікації форм його зайнятості;

     – зниження витрат виробництва і підвищення якості, забезпечення конкурентоспроможності товарів, що виробляються в державі;

     – створення ефективних ринкових механізмів акумуляції фінансових ресурсів інституціальних і приватних вкладників, трансформації накопичень в інвестиції для оновлення і розвитку виробничого апарату, інтенсифікації вкладень у найефективніші, конкурентоспроможні види виробництва, що дають швидку віддачу і дозволяють максимально збільшити доходи підприємств, населення і бюджету;

     – вирішення проблеми фінансової стабілізації економіки на основі пожвавлення виробництва, його структурної та інституціональної перебудови;

     – дотримання в макроекономічній політиці балансу економічних і соціальних інтересів різних груп населення і держави в цілому [4, с. 115].

     Аналіз  сучасних державних програм економічного розвитку показує, що вони являють собою комбіновану систему з трьох різних технологій:

     – політичної (необхідна для узгодження інтересів, цілей і пріоритетів різного рівня, формування консенсусу учасників, контроль за результативністю);

     – інтелектуальної (відповідає за розробку уявлень про майбутні програми, формулювання проблем і пошук найбільш ефективних рішень);

     – управлінської (покликана забезпечити  реалізацію окреслених цілей програми на основі використання наявних фінансових, організаційних, людських та інших видів ресурсів) [2, с. 216].

     Учені розрізняють кон'юнктурне та структурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 1970-х рр. стала включати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам [3].

     Структурне програмування, на думку вчених, є вищою формою економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов'язано, насамперед, зі зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері та високим ступенем взаємодії приватного та державного секторів і значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливають щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних і централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище [3].

     У практиці державного регулювання економіки  використовують як індикативне, так і директивне програмування. Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п'ять (у Франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Регулювання економічної діяльності недержавних підприємств здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури.

     Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням у забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів [3].

     Директивне  планування передбачає визначення органами державної влади економічних потреб, збалансовування їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечення реалізації розроблених планів.

     Висновки

     На  думку вчених, удосконалення системи  державного програмування економічного розвитку виходить з необхідності виведення економіки держави на новий рівень розвитку на основі створення ринково-мотиваційних механізмів, мобілізації внутрішніх фінансово-підприємницьких і природно-виробничих ресурсів. Це стане у пригоді на шляху подолання кризово-депресивного стану економіки і переходу до її стійкого зростання [4, с. 116].

     Таким чином, розвиток державного програмування  економічного розвитку в Україні може стати суттєвим чинником подолання кризових явищ та створити умови для оптимального використання наявних ресурсів як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. 

     Розділ 3. Проаналізуйте  динаміку зовнішньої торгівлі України із країнами Америки та Африки за період з 1996р.

     Аналізуючи  розвиток зовнішньої торгівлі України  з країнами Африки, відзначимо, що темпи  зростання торгівлі з цими країнами перевищують загальні темпи зростання  експорту й імпорту України. Так. з 1996 по 2005 рр. загальний товарний експорт України зріс у 2,38 раза. а з країнами Африки в 11.4 раза. загальний імпорт зріс у 2.05 раза. а з Африкою в 3.01 раза. Про обсяг і динаміку зовнішньої торгівлі з Африкою дає уявлення табл. 1.

Таблиця 1

Зовнішня  торгівля України товарами з країнами Африки, млн дол. США*