Природно-наукові Київської Русі

МІНІСТЕРСТВО  ОСТІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ 

«КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» 
 
 
 
 
 
 

Реферат з дисципліни

«Історія української культури»

На тему : «Природно-наукові Київської Русі» 
 
 
 
 
 

      Антоненко Андрія

Група БІ-91

Факультет ФБТ 
 
 

Київ 2011 

План

Вступ 3

Зародження освіти та науки в Київській Русі  4

Наукові знання та література Київської Русі 7

Емпіричні знання стародавньої Русі 12

Література 17 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Складовою частиною кожної національної культури є знання про природу і суспільство, які спершу мають емпіричний характер і лише з часом  набирають характеру наукових узагальнень. Вивчення різних періодів історії науки — не тільки тих, коли її розвиток супроводжувався епохальними відкриттями, а й тих, коли її поступ виражався лише в повільному нагромадженні знань, — є необхідним елементом дослідження історії культури в цілому і має важливе допоміжне значення для пізнання культурних процесів тієї чи іншої епохи.

           Створення фундаментальних, узагальнюючих робіт з історії природничих і технічних уявлень на Русі X-XVIII століть в даний час є необхідністю. 
У той період, коли  наука, як така, не займала ще значного місця в житті  суспільства і шлях, пройдений нею, був незначний, питання історії наукового знання піднімалися лише в працях з історії і з історії культури.  З'являються праці з історії галузей. Тому цілком природно, що в першу чергу була висвітлена історія таких найстаріших дисциплін, як астрономія, медицина, математика, техніка. Дійсно, серед найбільш ранніх робіт за часом - робота з історії астрономії. Так з'явилися роботи з історії склоробства, виробництва цегли, підйомного транспорту, замків, історії гельмінтології, історії календаря та ін.. 
Західної Русі, був зроблений переклад «Космографії» і «Шестоднева», які потрапили в Новгород Великий в кінці XV століття.

     Зародження  освіти та науки в  Київській Русі 

     Поширення освіченості відбувалося в тісному  зв'язку із зміцненням держави, впровадженням  християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші  державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала  грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією  та іншими країнами. Князь Ярослав  Володимирович, вважаючи освіченість  важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських  і боярських родів. Нові школи  відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському  та інших містах.  
     Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.  
Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.  
Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)  
У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.  
Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.  
За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.  
У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).  
Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.  
Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”.  
Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).  
Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена. 

              Наукові знання та література Київської Русі

     Науково-природничі знання в Київській Русі, як і  в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом  «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — і два заливи — Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.

     Звичайно, ця фантастична будова землі і  неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного  опису «Повісті минулих літ» можна  зробити висновок, що Нестору земля  уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він  називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі  шляху «Із Варяг в Греки» він  підкреслює, що із Варязького моря можна  припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.

     Широка  виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного  та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне  будівництво, літочислення сприяли  розвитку математичних і астрономічних  знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали  формулу обчислення площі кола.

     Певних  успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» —  професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «ръзанье желве», щоправда, операція була невдалою.

     Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і  ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце  посідали пісні-билини, в яких історія  народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні  богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович» та ін.

     Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.

     Глибоке враження на читача справляє «Слово о  законе и благодати» Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі «не въ худъ бо и невъдомъ земли владычьствоваша, но нъ Русьскъ, яже въдома и слышима єсть всъми четырьми концы земли». Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоєму городу, который украсил всякой красотой».

     Своєрідною  відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобаєть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищете єсть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення ,

     Видатним  публіцистом був великий князь  Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку  роздирали між-князівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і  її підданих. Князь не повинен покладатися  на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам  стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам  розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

     Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в «святих місцях» поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

     Серед церковної літератури виділяється  «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

     Митрополит  Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера» виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: «Премудрість це божество, а храмом є людство». Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб «знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых».

     Із  літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він «много писання написав предаде».

     Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

     Наприкінці  XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства «Слова» і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в «Слові» основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в «Слові» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У «Золотому слові» він звертається до удільних князів «встать в злат стремень», «прилететь издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.

     На  початку ХШ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні  твори Нестора, послання суздальського  єпископа Симона печерському ченцю  Полікарпу, Полікарпа до ігумена  Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді «Патерика» про київське життя.

     Чудовою пам'яткою мистецтва «книжного  строения» є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII — початку ХШ ст. Як вважає Б.О.Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X — ХШ ст. 
 

       Емпіричні знання стародавньої Русі 
          З найдавніших часів людство накопичувало елементи знань про оточуюче його, природнє і по-своєму, залежно від конкретних історичних умов, осмислювала цей емпіричний матеріал. Перші зачатки природничо-наукових уявлень стали складатися в стародавньому світі, однак і в рабовласницькому і в феодальному суспільстві вони були, як правило, інтегровані в багатоликий і складний комплекс всіляких знань самого різного порядку, по-різному називався у різних народів, а на Русі отримали назву « мудрість », як узагальнене знання про світ у цілому. 
Це об'єднане в єдиний комплекс знання, колишня скарбниця колективного досвіду багатьох поколінь, передавалася в дописьменний період шляхом усних родових переказів і ретельного дотримання численних заборон, рекомендацій, приписів, зорієнтувавшиних стародавньої людини в оточуючому його місці існування. Уже первісні люди у важкому протиборстві з природними стихіями стали виробляти свої методи освоєння світу, що носили головним чином емпірично-не-усвідомлений прикладний характер. 
          Зі створенням писемності знання стало фіксуватися і передаватися від покоління до покоління в письмовому слові. Тепер елементи уявлень про природу присутні переважно у характерних для епохи еллінізму і раннього середньовіччя складових збірниках, що містили самий різнорідний матеріал, починаючи з чисто практичних порад і закінчуючи глибокодумними роздумами про сенс світобудови. Саме в цей період створюються «Книга Епоха», «Християнська топографія», «Фізіолог», «Розумна Пале» та численні антології, хрестоматії, збірники, які прагнули увібрати в себе все те, що здавалося для людей того часу мали життєво-практичну і морально-повчальну цінність. «Прагнення охопити світ як єдність проходить через всі середньовічні « суми », енциклопедії та етимології, вони послідовно розглядають всі, починаючи з бога, Біблії і літургії, включаючи людей, економію (вчення про життя сім'ї) і політику (вчення про управління державою). 
Емпіричні, нерідко досить змістовні, але в цілому наївні уявлення вчорашніх язичників приходили в зіткнення з поки ще не зовсім зрозумілими абстрактними категоріями розвиненого абстрактного мислення, якими оперувала візантійська вченість, яка спиралася на більш ніж тисячолітній фундамент грецької цивілізації і колишня головною наставницею давньоруського суспільства в духовному його освіті. 
До того ж до Русі після її хрещення доходила головним чином богослужбова і Канонічна література, природничі і філософські знання потрапляли в давньоруську середу найчастіше в фрагментарному і переробленому вигляді. Відсутність великих центрів освіти і науки, подібних європейським університетам, також зіграло свою негативну роль. Лише в XVII с. виникає Киїєво-Могилянський колегіум, школа боярина Ртищева при Андріївському монастирі, Слов'яно-греко-латинська академія та інші культурно-освітні та освітні установи, все це, безумовно, гальмувало розвиток об'єктивних уявлень про природу і формування умоглядних методів осмислення практичного досвіду, але все ж поступово йшло кількісне і якісне зростання знань про світ. Абстрактні теоретичні ідеї, концепції і систематизують схеми накладалися на емпіричний матеріал як би «зверху», вони були значною мірою імпортовані і перенесені на російський грунт в готовому вигляді, тому їх органічне злиття з місцевими умовами і традиціями проходило тривалий період. 
Втім, розрив між теорією і практикою був явищем не тільки давньоруським, але і загальноєвропейським і навіть загальнолюдським, починаючи з найдавнішого часу аж до настання капіталістичної епохи, вперше з'єднала науку, техніку і виробництво в потужну, безперервно прогресуючу систему впливу людини на природу. До цього в усіх країнах і цивілізаціях панували переважно стихійно накопичені емпіричні знання, систематизувати найхимернішим чином і слабо осмислюється в теоретичному плані. 
           Крім систематизації емпіричного досвіду «зверху», дедуктивної за своєю спрямованістю, йшла паралельна організація цього ж досвіду «знизу», що базувалася на змісті самого матеріалу досвіду, індуктивна за своїм спрямуванням. Отже, поряд із зовнішньою формально-логічної систематизацією великого комплексу всіх знань і навичок виник і еволюціонував внутрішній функціонально-змістовний спосіб їх упорядкування, пов'язаний з певними типами відображення буття. 
          У цьому плані можна виділити три основні методи: художній, символічний і науковий, які починаючи з перших пам'яток писемності вже досить виразно простежуються в загальній структурі давньоруського знання; складатися вони, звичайно, стали набагато раніше. Слід відразу обмовитися, що дані методи існували не у вигляді розвинених та відокремлених

способів освоєння емпіричного матеріалу, але скоріше  у вигляді тенденції до їх створення. Їх вживання було неусвідомленим, а самі методи були невіддільні від того конкретного матеріалу, з яким вони були пов'язані, вони як би виростали з нього. 
          Існуючи нероздільно в середньовічній свідомості, дані методи нероздільні в пам'ятках писемності. Однак, маючи свою якісну відмінність, вони можуть бути виділені у вигляді тенденцій до створення самостійних творчих методів, оскільки самі ці методи в зрілому вигляді склалися пізніше, в новий час. Їх співвідношення в рамках кожного окремого пам'ятника не є постійним, тим більше різному воно в творах різного жанру. Разом з тим по перевазі однієї з тенденцій можна виділити твори, які мають більш наукоподібний, більш художній або більше символічний характер. 
         Одним з найдавніших і в давньоруської традиції, мабуть, одним з найбільш розвинених був спосіб художній, що виріс на основі образно-поетичного світосприйняття і досяг порівняно високого рівня досконалості ще в дописемного період. Давньоруська «слово-образ» проявило себе добре пристосованим для художнього вираження складного світу ідей: «Російська мова виявилась здатною виразити всю тонкість абстрактної богословської думки, втілити в собі витончене ораторське мистецтво церковних проповідників, передати складне історичний зміст всесвітньої та російської історії, сприйняти в перекладах кращі твори загальноєвропейської середньовічної літератури ». 
         Художній спосіб широко використовує образну виразність розвинених мов. Тут важливо не просто вживання метафор, порівнянь та інших тропів, але вміння стислим, концентрованим чином передати головне в викладеному. Незаслужено забутий внаслідок загального позитивістського захоплення, цей метод знову починає привертати увагу вчених, які шукають нові виразні можливості мови, що особливо важливо в наш вік катастрофічно зростаючого обсягу інформації. 
Висловлювання філософського порядку присутні вже в народному епосі. 

     Художній  метод при всіх своїх перевагах  має і певними недоліками, які  випливають з його природи. Одним з найістотніших є нечіткість визначень і значень «слова-образа», яке допускає багатозначність його тлумачення. Художній метод тяжіє до суб'єктивного тлумачення буття, він несе сильний емоційний заряд і прагне до упередженому і можливо більш багатого відтінками зображення світу. У мистецтві ці якості надають йому силу і живу виразність, але у сфері об'єктивного ставлення до буття вони з достоїнств пре-обертаються в свою протилежність. 
Важливим є те обставина, що символічним тлумачення у багатьох випадках не вимагало словесної аргументації, воно було зрозуміло людям, що говорять на різних мовах.   
           Одним з найбільших мислителів XII в. був Кирило Туровський.  Туровський створив чимало творів, з яких понад десяти дійшло до нашого часу. Більшість творів мислителя названі «Словами», вони містилися в так званих «Торжественника» - збірниках, призначених для святкового читання. Використовуючи символічний спосіб, Кирило Туровський прагнув дати філософське тлумачення канонічної літератури, повідати «таємниць одкровення і пророчих писань дозвіл». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         Література  
Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.  
Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.  
Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.  
Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.  
Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

Греков Б.Д. Київська Русь. – М., 1953. – 351

Замалеев А.Ф., Зоу В.А. Мислители Киевськой Руси. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1981. – 159

Історія Української  культури./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К, 2000. – 606

Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку. – К., 1994. – 34

Параманов С.Я. Звідки ми, чиї ми діти? Нове з історії стародавньої Русі. – Вінніпер, 1963. – 118

Талочко П. Київська Русь. – К.: Абрис. – 360