Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха

Міністерство  фінансів України

Львівська державна фінансова академія 
 
 

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін 
 
 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу  філософії

на тему «Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха» 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                      Виконав:

студент 110-ЕК групи

Дмитришин Б. С.

Перевірила:

Костишин Е.І. 
 
 
 
 
 

Львів 2010 

ПЛАН 

    Вступ 

1. Місце Л. Фейєрбаха в німецькій філософії.

2. Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха.

3. Релігія і людина в філософії Фейєрбаха.

   Висновки

   Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

  Людвіг  Андреас Фейєрбах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейєрбаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей. Упродовж деякого часу – професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці «Думки про смерть та безсмертя».   Основні філософські твори Л.Фейєрбаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                         1. Місце Л. Фейєрбаха в німецькій філософії.

  Після смерті Гегеля прихильники його філософії  поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждаюча істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

  Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

  Свою  філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), полю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно; і попередниками, він приділяв культуро творчій природі людини, її історичному способу буття.

  Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

  У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

  Головною  справою життя і філософії  Фейєрбаха була критика релігії Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-кого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це — питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога — тому, що так хоче і велить Бог. Фейєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства. Християнська релігія, на його думку, має необхідне походження, обумовлене самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем походження релігії є час, тобто цей корінь має історичний характер. Християнська релігія, на думку Фейєрбаха, могла народитися саме в той час, коли вона і виникла, — в час занепаду античного світу: загибелі усіх національних відмінностей, усіх національно-моральнісних зв'язків, усіх принципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору Фейєрбаха, могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, і прийняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.

                  2. Проблема людської діяльності у філософії Л. Фейєрбаха.

  Фейєрбах  запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і  ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — «релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе «сенс» у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

  Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене  при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись  у практичну філософію (цей мотив  був характерним для усього молодогегельянства).

  Найсильнішою  стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко  доходити до «серця» людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова  філософія» повинна знайти якусь  нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії  гегелівського типу він запропонував «філософію Людини». Згідно з його гуманістичною  концепцією Людина — це найвище  у ціннісному відношенні, абсолютна  цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про  їх сутність, тобто про родовий  початок. Окрема людина зовсім не є  вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно  мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості  — це вона сама, а без них (тобто  без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

  Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності  з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою  природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає  у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до бога. При  цьому людина ставиться до себе як до бога, коли вона бачить божественне  у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до бога і ближнього  перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче  в людському ставленні до бога) наділяється в Фейєрбаха родовим  смислом — це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.

  Фейєрбахівські  уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських  ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія  приписувала богу. На його думку, бог  — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, бог  є деяким символічно закодованим  зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і  корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості  в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії  саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього  розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська  філософія виявила значний вплив  на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу  ж вона була піддана критиці сучасниками  мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

                              3. Релігія і людина в філософії Фейєрбаха.

  Проте більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в  тому, щоб показати, як виникає релігійна  психологія, почуття, релігійні переживання/Релігійний об'єкт, підкреслював він, не перебуває  як чуттєвий об'єкт поза людиною, а  прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною  істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив  релігії на природні, характерні для  раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ  явищ природи, та духовні, що обожнюють  духовні властивості людини. Загальну основу будь-якої релігії, на думку  Фейєрбаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії).

  Проте в релігії відображається, згідно з Фейєрбахом, не лише почуття залежності. Воно є основою релігії, але не вичерпує всього її змісту. В релігії  відображається також і бажання  людини бути незалежною, вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєрбах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляючись від  себе та зосереджуючись на Богові, постійно знову повертається до самої себе. Людина є початком, серединою і кінцем, завершенням релігії.

  Отже, метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є  прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями  та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов.

  Сутність  релігії прихована в людському  серці, яке відрізняється від  тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються  фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

  Фейєрбах  пропонує такі основні принципи пояснення релігії:

  а). людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;

  б). вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;

  в). людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати. Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між "Я" і "Ти".

  Фейєрбах  постійно протиставляє релігійному  наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

  Така  своєрідна критика релігії переросла  у Фейєрбаха в критику філософського  ідеалізму, яка завершилась переходом  до матеріалістичних тенденцій. Фейєрбах був глибоко переконаним, що критика  релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється  на ідеалістичну філософію. Він переконливо  показав органічний зв'язок релігії  та філософського ідеалізму. Фейєрбах звертав увагу перш за все на гносеологічну  спільність ідеалізму та релігії. Логічне  джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від  чуттєвого буття. За допомогою абстрагування  людина утворює загальні поняття  та категорії.

  Ідеалізм  відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і в релігії. Бог  у монотеїстичних релігіях, гадає  він, теж є загальним поняттям, відірваним та протипоставленим світу. Основний недолік ідеалізму, особливо гегелівського, Фейєрбах вбачає в ототожненні  мислення та буття. Єдність буття  та мислення, на його думку, є істинною і має смисл лише в тому випадку, коли основою, суб'єктом її буде людина. Фейєрбах розглядав свою філософію як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб, то "нова філософія", або "філософія майбутнього". Фейєрбаха виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслював значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов'язана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише в природі, завдяки їй. Саме це значення природи для людини, підкреслює філософ, і було причиною того, що природа стала першим предметом релігії, першим богом людини. Фізичні явища, що оточують людину, лише тоді стають об'єктом шанування, обожнення, коли набувають для людей культурно-історичної значимості.

  В розумінні природи Фейєрбах був  послідовним матеріалістом, розглядав  її як цілісний організм. Він вчив, що у світі немає нічого, окрім  матерії, яка рухається, природи, породженням  якої і є людина. На відміну від  Гегеля, що зробив предметом своєї  філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії  людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетворює людину, включно  з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет  філософії. Керуючись антропологічним  принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є  в той же час продуктом суспільного  життя. Людська природа тлумачиться  Фейєрбахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього  є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку Фейєрбаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії  та моральній свідомості людини. Продовжуючи  матеріалістичні традиції, Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного  сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний  принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського  спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. Фейєрбах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об'єктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення. Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерело знання, Фейєрбах підкреслював взаємозв'язок чуттєвого споглядання та мислення в процесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлюваний зміст. Фейєрбах розумів, що мислення має опосередкований характер. Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявляється у Фейєрбаха критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний взаємозв'язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки. Філософська система Фейєрбаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії. 
 
 
 
 
 
 
 

                                                     Висновки

  Отже, сутність основних положень філософії Фейєрбаха можна звести, до наступного:

  1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю  породжує мислячий дух, розум.  Природа, матерія, існує незалежно  від мислення, свідомості і будь-якої  філософії. Свідомість є продуктом  матерії, а не навпаки.

  2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

  3) Природа – джерело усіх наших  знань. Якби не було природи,  то наше пізнання не мало  б ні спонукань, ні матеріалу,  ні змісту. Початок пізнання –  відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна”. Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом”. Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”.

  4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії”;

  5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність”. “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії”, “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини”, “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність”;

  6) Релігію необхідно подолати. В  результаті подолання релігії  необхідно: на місці віри поставити  – невіру; на місце релігії  – освіту; на місце Біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину. Однак Фейєрбах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

  Фейєрбах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії”. Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, пост капіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

  Фейєрбах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує”.

  Критикуючи  справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну  концепцію природи, Фейєрбах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику. Маркс у своїх “Тезах про Фейєрбаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейєрбах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейєрбаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейєрбах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії”.

  Людвіг  Фейєрбах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейєрбаха?

  Він виявляється насамперед, в тому, що Фейєрбах поставив людину в центрі своєї філософії.

  В обґрунтуванні ним моральних  принципів людини, якими повинні  бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів  відображає таке судження Фейєрбаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини”; і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині”; “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого”; “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” .

  Гуманізм  Фейєрбаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості  людини, набутті нею знань, щоб  потіснити віру; у перетворенні самої  філософії в релігію, де б у  центрі стояв не Ісус Христос, а людина. Такі головні основні положення  і принципи філософії Людвіга  Фейєрбаха. Його вчення стало одним  з теоретичних джерел марксистської  філософії. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаних джерел

  1. Подольська Є.А. Філософія. Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів. – К.: Інкос, 2006.

  2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник для студ. вищих закладів освіти. –К.:Либідь, 1993.

  3. Мозговий Л. І., Бичко І. В., Додонов Р. О. та ін. Філософія. Кредитно-модульний курс.- К.:Центр учбової літератури, 2009.

  4. Кирилюк Ф.М. Філософія.-К.: Центр учбової літератури, 2009.

  5. Рессел Бертран. Історія західної філософії / Юрій Лісняк(пер.), Петро Таращук (пер.). – К.:Основи, 1995.

  6. Надольний І.Ф. Філософія. Підручник. – К., 1997.