Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення

    Вступ

    Останнім часом проголошуються нові віяння співіснування народів на Землі, забезпечення якого неможливе без врегулювання локальних конфліктів, надання кожному народові можливостей для повного самовираження і власного облаштування життя відповідно до його національних особливостей і традицій, бажань та сподівань. Таким народом, що волають про допомогу і справедливість,  є народ Сахарської Арабської Демократичної Республіки.

    Західно-сахарський конфлікт є одним із найгостріших і триваліших регіональних конфліктів, що прямо або опосередковано втягли в свою орбіту регіональні й нерегіональні сили. Проблема Західної Сахари перетворилася на важковирішуваний вузел протиріч, її неврегульованість призвела до виникнення «гарячої точки» у Північно-Західній Африці. Вона має негативний вплив на міжнародні відносини, становить серйозну небезпеку для стабільності в Магрибі, створює чималі перешкоди на шляху його інтеграції, а в стадії загострення призводить до кровопролиття.

    Дестабілізуючий вплив західно-сахарського конфлікту на ситуацію в Магрибі, на міждержавні відносини, особливо в періоди гострих криз, спонукає його безпосередніх учасників до пошуку шляхів його врегулювання мирними політичними методами.

    Історія конфлікту

    Коріння західно-сахарського конфлікту виходять з колоніальної політики, що проводилася Іспанією і Францією щодо народів Північно-Західної Африки. Історично Західна Сахара була перетином важливих торговельних шляхів і привертала пильну увагу багатьох країн, які намагалися з XV століття оволодіти нею. За панування над Західною Сахарою активно боролися та здійснювали колонізаторську політику Іспанія, Португалія, Франція. Вони довільно встановили кордон в регіоні без урахування волевиявлення населення, яке мешкало на його території, в тому числі західно-сахарського. Іспанії вдалося закріпитися на північно-західному узбережжі Африки. У 1885 році уряд Мадрида прийняв декрет про встановлення над цим районом свого протекторату. Встановлення іспанського панування над Західною Сахарою викликало активний опір корінного населення, яке придушувалося колонізаторами. В кінці 50-х років відбувся новий підйом визвольного руху. У 1958 році Іспанія пішла на зміну статусу Західної Сахари: протекторат став заморською провінцією Іспанії.

    Жителі Сахари відповідали лютим опором. Найбільш значущою організацією, яка чинила шалений опір, став Народний фронт за визволення Західної Сахари - фронт Полісаріо, який оголосив себе єдиним законним представником народу Західної Сахари в боротьбі за національну незалежність.

    У той же час Марокко і Мавританія звернулися до ООН з домаганнями на західно-сахарську територію, посилаючись на історичні, етнічні, географічні чинники, що зачіпають, нібито, їхні життєві інтереси. 16 жовтня 1975 р. Міжнародний Суд в Гаазі виніс рішення, що до колонізації територія не належала жодній державі, так що на неї могли претендувати Марокко і Мавританія, що не віднімало у території права на самовизначення.

    6 листопада 1975 відбувся так званий Зелений марш – масова демонстрація 350 тисяч беззбройних людей з усіх районів Марокко, що увійшли до Західної Сахари. 18 листопада Іспанія вивела свою адміністрацію і підписала Мадридські угоди, після чого Марокко і Мавританія поділили територію між собою. Мавританія пізніше вивела свої війська з Західної Сахари і відмовилася від територіальних домагань до неї. З тих пір боротьба за владу ведеться між фронтом Полісаріо за підтримки Алжиру і королівством Марокко.

    Після підписання Мадридських угод у 1975-76 році на частині територій була встановлена марокканська адміністрація, інші були передані Мавританії. На інших територіях фактично утвердилася влада Полісаріо.

    Напруженість в регіоні значно більше посилилася після того, як 27 лютого 1976 року в одному з західно-сахарських оазисів Фронт Полісаріо проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР). Одночасно було сформовано свого роду уряд у вигнанні - Тимчасову сахарську національну раду. Першою державою, що визнала САДР, був Алжир. У відповідь на цей крок Марокко і Мавританія розірвали з ним дипломатичні відносини, засоби масової інформації двох країн розв'язали широку антиалжирську кампанію. Напруженість досягла небезпечної межі: Фронт Полісаріо, отримуючи військову допомогу від Алжиру та Лівії, розгорнув активні збройні дії проти регулярних марокканських і мавританських військ, які почали окупацію Західної Сахари.

    Участь міжнародних організацій в конфлікті

    Ставлення країн Магрибу до подій в західно-сахарському регіоні було далеко не однозначним, настільки ж не однозначним воно було в усьому арабському світі. Показовою в цьому відношенні стала позиція Ліги арабських країн, створеної в 1945 році з метою сприяти досягненню арабської єдності, досягти врегулювання міжарабських протиріч і конфліктів. Свою неспроможність як ефективного посередника у відносинах між арабськими державами Ліга арабських країн, керівну роль у якій грали консервативні режими, продемонструвала і під час обговорення майбутнього Західної Сахари. Керівництво Ліги виявилося нездатним знайти справедливе вирішення цього питання та взагалі відмовилося від обговорення західно-сахарської проблеми і передало її на розгляд Організації Африканської Єдності.

    Однак і в ОАЕ вивчення проблеми періодично відкладалося через політичну неоднорідність країн, що входять в цю організацію, неоднозначність їхніх позицій щодо національно-визвольного руху, а головне, через те, що монархічний режим Марокко відкрито перешкоджав її об'єктивному обговоренню. Тим не менше, до кінця 1977 року більшість держав-членів ОАЄ (33 і 38) підтвердили право західно-сахарського населення на самовизначення, а в липні 1978 року 15-я сесія Асамблеї глав держав та урядів країн-членів ОАЄ прийняла рішення створити спеціальну комісію у складі п'яти держав ("комітет мудреців") для вивчення всіх аспектів західно-сахарської проблеми та розробки рекомендацій для її вирішення.

    Велику зацікавленість у вирішенні західно-сахарської проблеми з урахуванням інтересів САДР проявив лівійський лідер М. Каддафі, який запропонував план врегулювання конфлікту. Щоб не допустити його переростання у великомасштабну війну, він запропонував "врегулювати проблему в рамках магрибської конференції, всередині якої спірна територія Сахари могла б знайти своє місце у вигляді політичної одиниці, форму якої залишається тільки визначити".

    Керівництво САДР привітно зустріло запропонований план. Прем'єр-міністр САДР заявив: "Під час реалізації будь-якого плану конфедерації необхідно враховувати прагнення сахарського народу до незалежності. Сахарці вимагають незалежності і відкидають яки б то ні було зазіхання ззовні, з боку Марокко і Мавританії, так само, як вони відкинули владу Іспанії". Лівійське керівництво не приховувало, на чиїй воно стороні. "Основні принципи нашої політики залишаються незмінними і полягають у дружбі та взаємній співпраці між нами та іншими країнами і народами. Що стосується Полісаріо, то ми вважаємо себе причетними до справи сахарського народу. Ми надали допомогу у створенні Фронту, але це не дає нам права опікуватися ним ", - заявив представник лівійського керівництва А. Джеллуд.

    Важливим є внесок ООН у врегулювання конфлікту, оскільки Організація Об’єднаних Націй займається цим питанням ще з моменту його розв’язання.

    Після того, як стало очевидним, що західно-сахарська проблема не може бути врегульована в прийнятній для всіх сторін формі за участю і за допомогою таких регіональних організацій, як ОАЕ та ЛАС, ініціатива в пошуку рішень конфлікту перейшла до ООН. У 1987 році Західну Сахару відвідала спеціальна технічна місія ООН для ознайомлення з ситуацією на місці і вироблення практичних рекомендацій про припинення вогню і створення умов для проведення референдуму. У серпні 1988 р. в Женеві представники всіх протиборчих сторін схвалили план врегулювання, розроблений ООН, за активної участі її тодішнього генерального секретаря Переса де Куельяра. Останній за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначив спеціального представника для втілення в життя процесу деколонізації Західної Сахари, який провів серію консультацій з королем Марокко та керівниками Фронту Полісаріо.

    У березні 1990 року під час поїздки країнами Північної Африки генеральний секретар ООН відвідав район Західної Сахари, контрольований марокканцями, а також табори сахарських біженців у Тиндуфі. У червні 1990 року Пересом де Куельяр була представлена доповідь про становище в Західній Сахарі, в якій містився план врегулювання західно-сахарської проблеми. Вона мала бути вирішена у два етапи: перший, припинення вогню, другий, перехід Західної Сахари під контроль спеціального спостерігача ООН, відведення частини марокканських військ, проведення референдуму про майбутнє території.

    Місія ООН з проведення референдуму. Започаткування мирного процесу

    29 квітня 1991 резолюцією 690 Рада прийняла рішення заснувати Місію Організації Об'єднаних Націй з проведення референдуму в Західній Сахарі (МООНРЗС). Передбачалося, що громадянський підрозділ МООНРЗС буде складатися з 800-1000 співробітників, в залежності від обставин, що складаються на різних етапах перехідного періоду. Марокканський уряд та лідери Фронту Полісаріо погодилися із запропонованим ООН планом; також його схвалила більшість арабських країн, в тому числі й магрибських, але в стадію практичної реалізації план досі не вступив. Згідно з планом, референдум в Західній Сахарі повинен був проводитися у січні 1992 року, але його проведення в призначений час виявилося неможливим.

    Головною проблемою стала ідентифікація потенційних учасників референдуму, яка за весь цей час не просунулася ані на крок, перш за все через розбіжності сторін з приводу критеріїв, на основі яких мала проводитися їхня реєстрація.

    Це суперечність між конфліктуючими сторонами відображає їх протилежні цілі очікуваного референдуму. Полісаріо прагне до досягнення незалежності країни та наполягає на тому, щоб у процесі визначення долі Західної Сахари брало участь лише корінне населення, тому фронт вважає іспанський перепис населення від 1974 єдиною можливою базою для ідентифікації учасників референдуму. Марокко хотіло би бачити у референдумі своєрідне схвалення його дій з приєднання території насильницьким шляхом всупереч резолюціям ООН і ОАЄ, які неодноразово підтверджували невід'ємне право народу регіону на самовизначення. Марокко прагне до включення до числа виборців сотень тисяч марокканських громадян, які нібито мають історичні зв'язки з Західною Сахарою.

    Після тривалих переговорів і консультацій в листопаді 1993 р було оголошено про початок процесу ідентифікації, як в окупованій частині Марокко, так і в таборах біженців на південному заході Алжиру.

    Через різницю в інтерпретації критеріїв визначення та реєстрації виборців процес ідентифікації був зупинений і знов план врегулювання став перед реальною загрозою зриву. У цій складній ситуації колишній Генеральний Секретар ООН Бутрос Бутрос Галі у своїй доповіді від 10 березня 1994 р дав Раді Безпеки три варіанти для подальших кроків з пошуку вирішення проблеми:

  • проведення референдуму без участі однієї зі сторін
  • продовження переговорів і консультацій зі сторонами з метою знаходження компромісу
  • пошук інших варіантів врегулювання конфлікту крім наявного плану.

    Рада Безпеки ООН обрала другий варіант, і з цією метою Генеральний Секретар провів серію додаткових консультацій із зацікавленими сторонами, і в листопаді 1994 р. Б. Галі відвідав регіон, щоб дати процесу новий поштовх. Незважаючи на зусилля ООН щодо прискорення мирного процесу, глибокі протиріччя між фронтом Полісаріо і Марокко зокрема з питання про те, кому надаються права на участь в референдумі, залишилися нерозв'язними.

    Наступна спроба провести референдум мала місце у 1997 році. За посередництва США Марокко і фронт Полісаріо уклали так звану Х'юстонському угоду, яка знов запустила процес організації референдуму. Місія МООНРЗС завершила попередню реєстрацію виборців у 1999 році. У попередній список увійшли близько 85 тисяч виборців. Проте Марокко висловило протест проти виключення великої кількості людей, які стверджували, що вони є корінним населенням Західної Сахари, але позбавлених права голосу після співбесід з інспекторами МООНРЗС. Згодом Марокко відмовилося визнати результати попередньої реєстрації та подало 130 тисяч індивідуальних апеляцій. Це знову завело переговори у глухий кут.

    Після 2000 року відновилися спроби врятувати мирний процес, найбільш значною з яких був план Бейкера. Він передбачав надання повних виборчих прав всім особам, що живуть на території Західної Сахари, включаючи тих, яких фронт Полісаріо вважав переселенцями. Висновки комісії МООНРЗС за попередньою реєстрацією ігнорувалися. Початковий план Бейкера був енергійно підтриманий Марокко, але викликав серйозне невдоволення фронту Полісаріо й Алжиру, який активно його підтримував. Після цього план не був прийнятий Радою Безпеки. Другий, більш детальний варіант плану був схвалений резолюцією 1495 Ради Безпеки ООН влітку 2003 року, і з обережністю підтриманий фронтом Полісаріо.

    Однак план був категорично відкинутий Марокко через те, що при голосуванні пропонувався варіант повної незалежності Західної Сахари. Після вступу на трон Мухаммеда VI в 1999 році Марокко відмовилося визнати раніше прийняті угоди про можливості незалежності Західної Сахари. Фронт Полісаріо заявив, що відмова Марокко від переговорів означає також відмову від угоди 1991 року про припинення вогню, але не відновив військові дії.

    Мирний процес знову був зупинений, після чого Марокко повідомило, що готує пропозицію про автономію Західної Сахари під суверенітетом Марокко. Королем Марокко Мохамедом VI було висунуто пропозицію надання Західній Сахарі якнайширшої автономії в межах королівства. При цьому він пропонував практично повне самоврядування Західної Сахари: власні законодавча, виконавча і судова влади, місцеві правоохоронні органи, власний бюджет і податкова політика. Автономія отримала б у використання всі доходи від експлуатації місцевих ресурсів, а це 25% світових запасів, багатющі рибні запаси та виявлені легкодоступні поклади нафти і газу на Атлантичному узбережжі, поклади урану і золота. За собою королівство погоджувалося залишати питання оборони, зовнішньої політики, національної безпеки, верховенство влади короля, національну валюту, прапор і гімн.

    Фронт Полісаріо погодився помістити автономію як третій варіант при голосуванні на референдумі, але відмовився обговорювати можливість референдуму, у бюлетені якого не було б варіанту повної державної незалежності, тому що такий референдум не міг би реалізувати самовизначення в юридичному сенсі цього терміна.

    Міжнародна спільнота щодо вирішення конфлікту

    Фактично керівництво Полісаріо категорично відкидає будь-який варіант, який не передбачає незалежності Західної Сахари, і наполягає на проведенні референдуму як на єдино можливому способі вирішення конфлікту.

    В той же час уряд Марокко стверджує, що проведення референдуму та право на самовизначення – це зовсім не тотожні поняття: «У Хартії ООН слово "референдум" не зустрічається. У резолюціях Ради безпеки ООН по Західній Сахарі воно теж не зустрічається. На Генеральній Асамблеї ООН, яка збирає всі держави, постійних і не постійних членів, про це ані слова. І я вам нагадаю, що в практиці ООН такий інструмент, як референдум, використовується рідко. А переговори - базовий інструмент для вирішення питання про самовизначення. І коли ви починаєте розповсюджувати ідею про те, що самовизначення і референдуму – це одне й теж, то ви негативно впливаєте на ситуацію, виступаючи на боці тих сил, що блокують переговорний процес», – стверджує Таіб Фассі Фіхрі.

    Багато країн Європи та Африки, в тому числі й Лівія, протягом десятиліть намагаються виступити посередниками у складному процесі західно-сахарського врегулювання.

    "Ми, на відміну від інших сторін, залучених в конфлікт, представили конкретний і розгорнутий план виходу із ситуації, пропонуючи надати Західній Сахарі найширшу автономію. Інші сторони, в тому числі Алжир, нічого не пропонують, а лише затягують процес врегулювання проблеми, оскільки їх влаштовує така патова ситуація ", - зазначив прем'єр-міністр Марокко Абас ель Фассі. В свою чергу від позиції Алжиру багато в чому залежить, чим закінчиться конфлікт. Всі 30 років Алжир підтримував Фронт Полісаріо і досі вважає проблему "простим питанням про деколонізацію території ", і виступає різко проти ідеї "великої автономії ".

    Прем'єр-міністр Іспанії Хосе Луїс Родрігес Сапатеро і постійний голова Європейської ради Херман Ван Ромпей, зі свого боку, заявили, що повністю підтримують політику ООН у врегулюванні проблеми Західної Сахари. "Іспанія не міняє своєї позиції, яка полягає у тому, що в цьому конфлікті необхідно знайти взаємоприйнятне рішення і досягти угоди на основі резолюцій ООН і з повагою до інтересів і прав обох сторін", - сказав Сапатеро.

    "Європейський союз підтримує зусилля спецпосланця ООН по Західній Сахарі і закликає всі зацікавлені сторони продовжити діалог для досягнення взаємоприйнятного угоди, яке задовольнило б усі сторони. І тут важливо врахувати інтереси обох сторін, а не тільки однієї сторони", - сказав Ван Ромпей. За словами прем'єр-міністра Марокко, необхідно виходити з реальної ситуації в регіоні.

    Не варто забувати і про самих жителів регіону. Навесні 2005 року в найбільших містах Західної Сахари Ель-Аюне і Смара пройшли мирні акції протесту, що отримали назву "сахарської інтифади". Вони були жорстоко придушені марокканської поліцією. Сталося це саме тоді, коли цей конфлікт, за влучним зауваженням журналіста з El Pais Антоніо Каньо, "рухався без будь-якого рішення в кут забутих світових проблем". Ці маніфестації, які тривали з деякими перервами більше ніж півроку, перетворили конфлікт із суперечки між Марокко та Алжиром у внутрішню проблему Марокко.

    "Більше 85% населення території Західної Сахари - марокканці. І ми не можемо ігнорувати їхні права. Коли західно-сахарці приїжджають з Тиндуфу в Ель-Аюн (Марокко), щоб зустрітися з родичами, вони щасливі, вони посміхаються. Коли вони повертаються у свої табори в Тіндуф, вони плачуть, як плачуть їхні родичі, коли відвідують їх в Алжирі. Ось реальність. Фронт Полісаріо нав'язує їм своє бачення проблеми, не дозволяє нікому мати інше, відмінне від офіційного, думку. Ось вона, реальність ", - заявив ель Фассі.

    Проблема на сучасному етапі

    За останні роки політична обстановка в Західній Сахарі зазнала деяких змін в позитивну сторону.

    У 2007 році Рада безпеки ООН закликала учасників конфлікту почати прямі переговори без попередніх умов, щоб знайти справедливе і довгострокове вирішення спору.

    З тих пір Марокко і фронт Полісаріо 4 рази сідали за стіл переговорів у передмісті Нью-Йорка Манхассет. Але ніякого прогресу не було досягнуто через різне бачення вирішення проблеми. Не допомогли і неформальні переговори в 2009 році. Незважаючи на міжнародний тиск, сторони й досі залишаються на своїх позиціях. Але, не дивлячись на це, голава МЗС Марокко Тайеб Фассі Фіхрі заявив про "необхідність надати нової динаміки і якісний ривок переговорів" навколо Сахари: наступний етап неформальних переговорів призначений на грудень 2010 року.

    Висновки

    Незважаючи на триваючі розбіжності в думках, відновлений діалог став першими прямими переговорами між конфліктуючими сторонами за більш ніж сім років.

    Важливість західно-сахарської проблеми полягає в її багатогранності, багатоаспектності, взаємозв’язку та взаємному впливі різних її сторін. Виділяються як національний аспект, пов’язаний з долею західно-сахарського народу, регіональний, що зачіпає інтереси країн регіону, міжнародний, що потребує участі світових держав у мирному врегулюванні проблеми.

    Також слід зазначити, що обидві сторони, задіяні в конфлікти по-різному розуміють сутність конфлікту; кожна з них має власне бачення вирішення сахарської проблеми та свій погляд на мирний процес та його кінцевий результат. Відновлений діалог являє собою спробу знайти компроміс між конфліктуючими країнами, відійти від старих стереотипів та обрати новий тип мислення й нові підходи до пошуку виходу з багаторічної тупікової ситуації.  
 
 

 

    Використані джерела

  1. http://www.krugosvet.ru/enc/Earth_sciences/geografiya/ZAPADNAYA_SAHARA.html?page=0,7 Західна Сахара
  2. http://www.day.kiev.ua/315717 Західна Сахара: Пісок чи порох
  3. http://leitoii.livejournal.com/3079.html Фронт ПОЛІСАРІО
  4. http://www.africana.ru/lands/Saharavi/ Історія Західної Сахари
  5. http://www.regnum.ru/news/703887.html  Елена Висенс: Западная Сахара - преданная независимость
  6. http://ru.euronews.net/2010/11/09/western-sahara-the-long-road-to-deadlock/  Засахаренный конфликт     09/11/10
  7. http://ru.euronews.net/2010/12/04/euronews-interviews-taib-fassi-fihri/  Марокко: референдум – не синоним самоопределения Западной Сахары 04/12
  8. http://ru.euronews.net/2010/11/10/western-sahara-talks-will-continue-despite-clashes/ 
  9. Марокко и Фронт ПОЛИСАРИО продолжат переговоры 10/11/10
  10. http://ecosahara.com/ghali.htm Западная Сахара: Когда поступит долгожданный мир?
  11. http://ru.wikipedia.org/wiki/Переговоры_в_Манхессете      Переговоры в Манхессете
  12. http://www.un.org/russian/peace/pko/minurso/minursobackgr.htm   Западная Сахара — МООНРЗС
  13. http://www.ecosahara.com/boib.htm Проблема Західної Сахари в міжнародному контексті
  14. http://geografica.net.ua/news/dolja_zakhidnoji_sakhari/2010-11-06-642 Доля Західної Сахари

 

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка 

ІНСТИТУТ  МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 
 
 

Реферат

з дисципліни країнознавство

на  тему:

«Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи  її вирішення» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконала:

студентка ІІІ курсу

відділення  МБ групи 3

Пашукевич Є.

      Викладач:

Головченко  В.І.

Кравчук О.А.

КИЇВ-2010

 

ПЛАН

    Вступ

    Історія конфлікту

    Участь міжнародних організацій в конфлікті

    Місія ООН з проведення референдуму. Започаткування мирного процесу

    Міжнародна спільнота щодо вирішення конфлікту

    Проблема на сучасному етапі

    Висновки

Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення