Проблема соборності України в ХХ ст.

МІНІСТЕРСТВО  ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН 
 
 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА 

З дисципліни: Політологія

На тему: Проблема соборності України в ХХ ст. 
 
 
 

Виконала:

студентка групи ФК-08-7 

Ярова О.Г.   

Перевірив:

викладач кафедри

Табінська Л.М.                                                                                                                   
 
 
 
 
 
 
 

    Дніпропетровськ - 2010

    ЗМІСТ: 

    Вступ

1. Центральна Рада. Становлення нової української держави на початку ХХ століття
2. Уряд Директорії та Українська держава
3. Західноукраїнська народна республіка
4. Україна в складі СРСР
5. Становлення незалежної України

    Висновки

        Бібіліографічний список 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП

          Над пошуками розв’язання так званої української справи – проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бачинський, І. Франко, Д. Донцов та ін. Наприклад, М. Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі учений Україну. “Для  всіх українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

          Якщо ж підрахувати  хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і  тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава.

          Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності.

          Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською  революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

    Складною  і суперечливою була історія держави  радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

    У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською  РСР. Здійснилася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і ідеологічно залежною від Москви.

          Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом  відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

    1. Центральна Рада. Становлення нової української держави на початку ХХ століття

          Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.

          Важливою подією в історії України стала Перша  світова війна, під час якої у  воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні  суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні  була дуже зруйнована.

          Після довгих років  боротьби ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла  революційна ситуація. Найгостріше  вона проявилась у царській Росії. В  лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

          У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується України.

          Ситуацією, яка виникла  в обох воюючих блоках – Росії з Німеччиною й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

          4 (за новим стилем  – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовки для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України зібралися представники різних українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган. Цим органом стала Центральна Рада. Головою Ради обрали видатного українського вченого Михайла Грушевського, який у березні 1917 року повернувся з московського заслання.

          Важливою подією в Україні 1917 року стало скликання  Центральною Радою Всеукраїнського конгресу 17-24 квітня в Києві за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України ” [1,C.155]. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

          Головною метою  діяльності Центральна Рада визначила  здобуття єдності українського народу, відродження національної державності  – соборності – України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

          Розуміючи, що таким  шляхом автономії України не домогтися, 10 (23) червня 1917р. Центральна Рада видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності[3,C.10].

          Центральна Рада стала широким представницьким  органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення  України.

          Згідно з Першим універсалом наприкінці червня 1917 р., як уряд автономної України, був створений  Генеральний Секретаріат. Його головою став В. Винниченко, секретарем – П. Христюк. Уряд складався з генеральних секретарств внутрішніх справ, військових справ, земельних справ, фінансових справ.

          Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну  ситуації, в Україні швидкими темпами

    відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

          На той час в  Україні діяли три різні системи  управління:

    Тимчасовий  уряд, який призначав своїх комісарів  і чиновників, формально був верховною владою.

• Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами.
• Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

          У липні 1917р. делегація  Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний  секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

          У зв’язку з жовтневим переворотом більшовиків, що докорінно змінив становище політичних сил у Росії, Центральна Рада 7 (20) листопада 1917р. видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією[3,C.21].

          У постанові 10 листопада  Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди  з “крайовими республіками ”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

    Оскільки  ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган  влади і відповідно не визнали  Центральної Ради, то вона розпочала  з ними боротьбу.

          Проте відчувши реальну  загрозу втратити Україну, В.І. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради ”[3,C.28]. Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії ”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

          У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою [3,C.29]. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання ” і приступив до активних дій.

          У цей час Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає Четвертий універсал [3,C.36]. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

          «Україна,» - зазначалося в Четвертому універсалі, - «хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів». Раді Народних Міністрів було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

          В універсалі йшлося також про необхідність вжити  термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

          Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.

          Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. У 1918 р. її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

          Проте у січні 1918р. російські війська під командуванням  колишнього полковника царської армії  М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.

          Об’єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного  артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

          У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між  державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної  Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

          Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову  допомогу, оскільки достатніх власних  збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.

          Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове  засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція  Української Народної Республіки – Основний закон держави[3,C.52].

    У розділі “Загальні постанови  ” підкреслювалося, що Українська Народна  Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна  ”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.

          Відразу за першим загальним  розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Громадянином УНР  вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність та честь.

          Основу побудови структури вищих органів держави  становила відома теорія розподілу  влади – на законодавчу, виконавчу  і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча –Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному суду.

    Місцевими органами влади й управління стали  виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях.

    Парламент країни – Всенародні Збори –  мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки.

    Закони  приймаються тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.

    Рада  Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися  парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом.

    Найвищим  судом республіки оголошувався Генеральний  суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція  для інших судів, не міг бути судом  першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад , - рівними перед судом і перед законом.

          Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

    2. Уряд Директорії та Українська держава

    Наближався  кінець І світової війни, у якій Центральний  блок зазнав поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на Україну.

    Українські  партії та інші організації об’єднуються в український Народний Союз і  починають готувати повстання проти  гетьманату. На таємному засіданні  УНС 13 листопаду був створений  уряд Директорії на чолі з В. Винниченко і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 1918р.  90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади.

    Влада Директорії швидко встановилася на значній  території України. Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалися регулярні  збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

    Директорія  відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання  поміщицької землі селянам без  викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови  держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.

    Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня 1919р. у Києві. Конгрес затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту.

    Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія, була дуже складною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги ”[1,C.167].

    Радянські уряди Росії та України оголосили  Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні  дії. Вже у першій половині січня  радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовували більшовики.

    Директорія  шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

    16 січня 1919 р. Директорія оголосила  війну Радянській Росії. Наприкінці  січня – на початку лютого  радянські війська розбили основне  угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

    С.Петлюра  у липні 1919 р., об’єднавшись з українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

    Розгорівся  конфлікт. Командування УГА оголосило  про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною Армією.

    Ще  одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

    3. Західноукраїнська народна республіка

    25 березня  1918 р. українські депутати австрійського парламенту скликали у Львові  з’їзд так званих «мужів довір’я» всіх галицьких політичних партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку з Польською Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин – поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

    У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні напрямки: співпраця з Австрією та утворення Української держави у межах австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до Української Народної Республіки.

    У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта (проголошення конституційних законів) Української  Національної Ради, на якій затверджувалася  резолюція, вироблена на передодні [3,C.98]. На всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.

    До  складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського  парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і з кожної української партії по три представники.

    При раді було створено три комісії: виконавча  у Відні під керівництвом Є. Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К. Левицького і комісія з утвердження  української державності в Буковині на чолі з О. Поповичем.

    У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно свої принципи утворення Української держави. Від більшості Національної Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію  Кость Левицький. Від опозиції виступив Семен Вітик.

    На  хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної у першій половині 1918 р. на основі віденського  революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.

    31 жовтня 1918 р. у великому залі  Народного дому зібрався на  останню нараду український військовий  комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні були присутні  ті старшини, які мали здійснити  план збройного повстання.

    5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

    У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

    Відразу після взяття влади Українська Національна  Рада звернулась до народу із Маніфестом.

    Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно. Трапилося так, що головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські військово-політичні організації.

          Дійшовши між собою  згоди, польські організації під  командуванням керівника ПВК  капітана Ч. Мончинського вже 1 листопада  підняли заколот і невдовзі розширили  чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох тижнів тривали  бої за Львів.

    На  решті території Східної Галичини перехід влади до Української  Національної Ради відбувся практично  без перешкод. Виняток становили  західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з  Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

    У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність  українських земель колишньої Австро-Угорської  монархії[3,C.100]. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який склав присягу. До його складу увійшли: К. Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ), Л. Цегельський (внутрішні справи); Д. Вітовський (військо); Я. Литвинович (торгівля та промисловість); С. Голубович (судівництво); І. Куровець (суспільне здоров’я); В. Панейко (закордонні справи).

    Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська  державність  стала фактом. Проте  фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво впливало і на її внутрішній курс.