План

    ВСТУП…………………………………………………..………………….2

1. Класичний («реалістичний») психоаналіз 3. Фройда: основні      концепції …………………………………….…………………………. 3             

2. Розвиток  психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст………6

3. Психоаналіз 3. Фройда як основа нетрадиційної літературної герменевтики……………………………………………………………12 
     3.1 Герменевтика і психобіографічний метод ……………………….14

4. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська………………………………………………………….……16

     ВИСНОВКИ…………………………………………………………………20

    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….21

Вступ 

В останні десятиліття  в українському літературно-теоретичному дискурсі зросла увага до новітніх методів вивчення художньої творчості. Зацікавлення літературознавців психоаналізом  вилилось у цілий ряд досліджень не лише в українській, а й зарубіжній теоретичній науці. Дочасні психоаналітичні  розвідки, що постали з набутків фройдизму, торкаються в основному  питань психопатологічного характеру. Значна увага приділяється вивченню психічних рис творчої особистості  письменника, включно зі страхами, неврозами, інфантильними бажаннями, едіповим комплексом і т. д. Особливо яскраво  це втілено в роботах українських  психоаналітиків першої третини  ХХ століття – таких, як С. Балей, Л. Виготський, С. Гаєвський, Є. Перлін, В. Підмогильний, А. Халецький, І. Хмелевський  та ін.

Втім, починаючи з 90-х рр. ХХ століття і до сьогодні, коли про психоаналіз почали знову відкрито говорити після півстолітнього замовчування, ситуація, здавалося, повинна була би кардинально змінитися, проте вона не тільки не покращилась, а, навпаки, стала ще більш напруженою. Досить гострого звучання набула проблема практики застосування психоаналізу до літературних явищ. З одного боку, ось уже протягом століття українські вчені широко послуговуються психоаналізом як одним із найбільш ефективних методів літературознавства. З іншого ж, русло наукового зацікавлення більшості сучасних дослідників залишається у межах фройдівських постулатів. Ці тенденції, зокрема, помітні у працях Г. Грабовича, О. Забужко, Н. Зборовської, С. Павличко, Л. Плюща та ін.

1. Класичний («реалістичний») психаналіз З.Фрейда: основні концепції                                                                                                                                                                                                                                                            

ПСИХОАНАЛІЗ -  психологічна система, запропонована Зігмундом Фрейдом (1856–1939). Він виник спочатку як спосіб лікування неврозів і поступово став загальною теорією психології. Відкриття, зроблені на підставі лікування окремих пацієнтів, привели до глибшого розуміння психологічних складових релігії, мистецтва, міфології, соціальної організації, дитячого розвитку і педагогіки. Значний  вплив мав психоаналіз і на літературу взагалі та літературну критику зокрема.

Джерело конфлікту  криється в самих умовах людського  досвіду. Людина одночасно і біологічне, і соціальна істота. Відповідно до своїх біологічних схильностей  він прагне до пошуку задоволення  і уникає біль. Це очевидне спостереження  відоме як «принцип задоволення», що характеризує фундаментальну тенденцію людської психології. У організмі підтримується  стан психічного збудження, що примушує функціонувати так, щоб отримати бажане задоволення. Збудження, яке  спонукає до дії, носить назву потягу. Найглибша і значуща область людського розуму - це несвідоме. Несвідоме являє собою сховище примітивних інстинктивних роздумів плюс емоції і спогади, які настільки загрожують свідомості, що були подавлені, або витіснені в область несвідомого. Прикладами того, що може бути виявлено у несвідомому, слугують набуті травми дитинства,приховані ворожі почуття до батьків і подавлені сексуальні бажання, які ви не усвідомлюєте. Згідно Фрейду такий неусвідомлюючий матеріал в багатьох випадках оприділяє наше повсякденне функціонування.

Основні принципи психоаналізу:

Принцип детермінізму. Психоаналіз припускає, що жодна подія в психічному житті не є випадковою, довільною, ні з чим не зв'язаним феноменом. Думки, відчуття і імпульси, які усвідомлюються, розглядаються як події в ланцюзі причинно-наслідкових відносин, визначуваних раннім дитячим досвідом індивіда. За допомогою спеціальних методів дослідження, в основному через вільні асоціації і аналіз сновидінь, можна виявити зв'язок між поточним психічним досвідом і подіями минулого.

Принцип топографічного підходу. Кожен психічний елемент оцінюється по критерію його доступності для свідомості. Процес витіснення, при якому певні психічні елементи віддаляються зі свідомості, свідчить про постійні зусилля тієї частини психіки, яка не дозволяє їх усвідомити.

Згідно  динамічному принципу, психіка спонукає до дії сексуальними і агресивними імпульсами, які є частиною загальної біологічної спадщини. Ці потяги відрізняються від інстинктивної поведінки тварин. Інстинкт у тварин – стереотипна відповідь, зазвичай явно направлений на виживання і такий, що викликається особливими стимулами в особливих ситуаціях. У психоаналізі потяг розглядається як стан нервового збудження у відповідь на стимули, спонукаючі психіку до дії, направленої на зняття напруги.

Принцип генетичного підходу. По контрасту з ранішими концепціями детермінізму і топографічним і динамічним підходами, генетичний підхід – не теорія, а емпіричне відкриття, що постійно підтверджується у всіх психоаналітичних ситуаціях. Суть його можна виразити просто: які б шляхи не відкривалися індивідові, він не може піти від свого дитинства.

Концепція неусвідомлюючих  психічних процесів являється центральною  в описанні особистої організації. Однак на початку 20-х років Фрейд  переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: ід,его і суперего.

Ід. Слово "ід" походить від латинського "воно" і, за Фрейдом, означає виключно примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком в несвідомому. Згідно Фрейду ід - дещо темне,біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам.

Его (від латинського “ego”-“я”)- це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его намагається виразити і задовольнити бажання ід в відповідності із обмеженнями. Его отримує свою структуру і функцію від ід еволюціонує з нього і позичає частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповісти вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. На відміну від ід,природа якого виявляється в пошуках задоволення, его підкоряється принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки підходящим способом, або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому суспільстві.

Суперего. Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в її оточенні. Все це накопичується в процесі "соціалізації",мовою структурної моделі психоаналізу - за посередництвом формування суперего (від лат. "super"-"над"і "ego"-"я").

Суперего - останній компонент розвиваючої особистості, який представляє інтерналізовану  версію суспільних норм і стандартів поведінки.  
 
 
 
 
 

2. Розвиток  психоаналітичної теорії і літературознавство XX ст

Як і поведінку  людини, так і творчість Фрейд  розглядає з точки зору несвідомого. У роботі «Художник і фантазування»  він задається питанням, звідки творець  черпає теми для своїх творів. І  розмірковуючи, вчений приходить до міркуванню, що художники - звичайні люди, тому витоки їх особливостей потрібно шукати в дитинстві: «Не слід нам  пошукати перші сліди художньої  діяльності ще у дитяти?» [9]. Дитина і поет схожі в тому, що обидва фантазують (дитина в процесі гри, художник - протягом творчого життя) і будують світ за власними правилами, сприймають його цілком реально, але при цьому відрізняють його від дійсності. Різниця лише та, що виростаючи, дитина перестає грати, але починає фантазувати, він «будує повітряні замки, творить те, що називають" сни наяву "» [10]. 
Порівняння художника з дитиною у Фрейда абсолютно невипадково. На його думку, основу творчості складають фантазії автора, які пов'язані з витісненими бажаннями дитинства. Аналіз подібних бажань - предмет вивчення психіатра, тобто поет - такий же пацієнт, як і невротик. З тим лише відмінністю, що художник здатний сублімувати ці бажання. Сублімація можлива у випадку, коли принцип реальності у свідомості творця превалює над принципом задоволення. Мистецтво - «своєрідний спосіб примирення опозиційних принципів« реальності »та« задоволення »шляхом витіснення зі свідомості людини соціально не прийнятних імпульсів» [11]. Але, як пізніше зізнавався Фрейд, здатність поета до сублімації не піддається глибинному психоаналітичного розгляду. Психоаналіз здатний тільки розкрити спонукальні мотиви і механізми фантазування (творчості). 
У своїй творчості художник розгортає власні фантазії, знаходить заміну незадоволеним бажанням в світі фантазій. Творець підбирає такі образи в особистому несвідомому, які зможуть адекватно розкрити його інтимні переживання, пригнічені бажання, часто сексуального характеру. Часом образи є поетам уві сні.

Фрейд класифікував всіх авторів на дві категорії: хто  створює теми самостійно і хто  їх запозичує. Перші віддають перевагу психологічному роману з одним головним героєм, «до якого поет, не шкодуючи коштів, намагається привернути нашу симпатію і якого він оберігає, здавалося б, з особливою передбачливістю» [4]. Такі твори наводять вченого на думку про те, що герой роману і є сам автор, «Його Величність Я». Це яскравий приклад, коли творець сублімує свої інтимні переживання в текст. При цьому можливо два варіанти сублімації: опис головного героя як би зсередини - письменник ніби проникає у свого героя, або письменник схильний «розчленовувати своє Я на частини і персоніфікувати конфліктуючі устремління своєї душевної життя в декількох героїв» [1]. 
Другі користуються готовими темами, які дбайливо зберігаються в народних і міфологічних скарбницях. До типу заімствователей Фрейд відносить давніх трагіків і епічних поетів. Їх матеріал обробки - міфи, «спотворені залишки бажань-мрій цілих народів, вікові мрії юного людства» [6].

Кінець ХІХ  – початок ХХ століття ознаменований  зародженням студій над психологічною  природою творчості вУкраїні. Саме у цей період активно працюють дослідники Харківської школи, які  залучають психологічну методологію  до вивчення природи творчого акту та аналізу художніх творів. Вітчизняні психологічні дослідження, започатковані О. Потебнею та його учнями,можуть вважатися першими психологічними студіями у вітчизняномулітературознавстві.

Велику увагу  аналізу художньої творчості  приділяв у своїх дослідженнях, що з’явилися в 1892-93 рр., і Дм. Овсянико-Куликовський. Він цікавився феноменом творчості та аналізом текстів з точки зору психології митця, вивчав наукову та художню творчість, ліричне почуття (натхнення), психологічні типи митців та методи творчості. Джерелом творчості він вважав душевне життя автора. Він Б. Лезин та П. Енгельмейєр продовжують також пошуки стосовно механізмів творчості, а саме процесу взаємодії безсвідомого, підсвідомого та свідомого в психіці людини. Не використовуючи термінів, запропонованих згодом З. Фройдом, науковці Харківської школи описують процеси творчості як такі, що закорінені усферу несвідомого, застосовують до аналізу художнього твору біографічні відомості, тобто фактично формують вітчизняний психоаналітичний дискурс.

Предтечею модернізації  української культури є також Іван Франко. Він одним з перших відреагував на дофройдівський психоаналіз як вивчення феноменунесвідомого, опублікувавши статтю „Із секретів поетичної творчості”. І. Франко виводить психоаналіз з площини медичної у літературознавчу, даючи,таким чином, простір для формування психоаналітичного дискурсу увітчизняній науці.

Одночасно вітчизняним  науковцям стає відомим вчення про  психоаналіз З. Фройда і починається  активне осмислення нової теорії українськими дослідниками. Степан Балей  стає першим науковцем, що намагається  застосувати ідеї психоаналізу усвоїх статтях „Новий ідеалізм Айкена”, „Про поняття психологічної основи почування”, „Про різницю між почуваннями  осудними і представними”, „Про поняття  етичного добра і зла в сучасній філософії”.Також С. Балей застосовує психоаналіз і до вивчення української  літератури, досліджуючи творчість  Т. Шевченка („З психології творчості  Шевченка”). У своєму доробку науковець  аналізує психоаналітичну теорію З. Фройда, розглядає несвідоме як джерело  творчості. Також творчість Т. Шевченка у психоаналітичному руслі згодом досліджували Я. Ярема, А. Халецький. Послідовним  фройдистом виявив себе В. Підмогильний у роботі „Іван Левицький-Нечуй (Спробапсихоаналізи творчости)”. Звертаючи  увагу на непоширеність вчення З. Фройда, Підмогильний говорить, що саме цей метод дає можливість„відкрити  ті несвідомі джерела, що живлять  артиста і дають йому перший поштовх  до творчости...” [4, 281].

Саме у руслі  психологічних досліджень творчості, зокрема, у розвідках, присвячених  психоаналізу в літературі, бере свій початок українська феміністична критика. Факт існування фемінізму в Україні  став відомим лише наприкінці ХХ століття. Причиною цьому є згадувана вже заборона психологічних досліджень, гостра критика психологізму та фемінізму, інформаційний вакуум стосовно розвитку феміністичного руху в країнах Європи та в Америці. Проте уже на початку ХХ століття був сформований феміністичний дискурс та дискусія стосовно феміністичного підходу в літературознавстві.

Одна з особливостей рецепції фемінізму ґрунтується  на специфічному сприйнятті психоаналізу на теренах України. Каменем спотикання для багатьох дослідників стала  концепція сексуальності, запропонована  Фройдом. Навіть В. Підмогильний, що у  своєму дослідженні обстоював необхідність„аналізу глибин” людської психіки, говорив, що аналізувати таким чином живого письменника – „”небезпечна й  жорстока річ” [4, 280]. Науковці харківської  школи, зокрема Овсянико-Куликовський, дослідники творчості Шевченка Балей, Ярема, Халецький були одностайні у  думці про те, що джерелом несвідомого  є не лише дитячі сексуальні переживання  автора, а його психічне життя загалом. Яскравими представницями літературного  фемінізму стали О. Кобилянська  та Леся Українка

Отже, можна сказати, що психоаналіз у літературі мав  неабияке підґрунтя на українській  землі. На зламі століть у Харкові  плідно працювала школа психології творчости, представлена такими видатними  вченими, як О. Веселовський та їхніми учнями й послідовниками Д. Овсянико- Куликовським, О. Білецьким, П. Енґельмаєром, І. Лапшиним, Т. Райновим, С. Франком, Е. Кагаровим та ін.  Вагомий внесок у становлення української естетики та психології пов’язаний з іменем О. Потебні, а також з іменем його послідовника Д. Овсянико-Куликовського, котрий безвідносно до психоаналізу Фройда у власних дослідженнях проблем психології творчости визнавав несвідоме визначальним чинником у творчому процесі і у психічній діяльності митця, вважаючи, що «погляд на позасвідому сферу як на величезну арену збереження й нагромадження розумової сили належить до найпродуктивніших поглядів у сучасній психології [8, с. 30]». Розвідки у царині психології творчости здійснювалися і в Західній Україні. Услід за І. Франком С. Балей, Г. Костельник, Я. Ярема та інші вчені, застосовуючи найновіші досягнення асоціативної експериментальної психології (В. Вундта, Г. Еббінґауза, Г. Мюллера, Г. Штайнталя), психоаналізу (З. Фройда), структурної психології (В. Дільтея, Й. Ґейзінґи, Л. Клаґеса, Є. Шпранґера), досліджували специфічні закономірності психології творчости та головні компоненти творчого процесу [9, с. 18].

 З огляду на таке підґрунтя, класичний психоаналіз в Україні не засвоювався сліпо й безоглядно, а сприймався крізь призму власних наукових набутків. Загалом же, початок ХХ ст. в Україні ознаменувався величезним всезагальним інтересом до психоаналізу, сам Фройд 1914 р. констатував надзвичайно велику зацікавленість психоаналізом у Російській імперії [10, с. 39]. Психоаналітична теорія спонукала прихильників нетрадиційної літературної герменевтики (психоаналітичного літературознавства) активно застосовувати психобіографічний метод, пов’язуючи його з психоаналітичною інтерпретацією творчости.

«Сто років  без Фройда» – саме так лаконічно  і водночас красномовно означила українську культурну ситуацію ХХ століття С. Павличко: «Психоаналіз Зіґмунда Фройда, потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фройда до французького інтелектуального ґрунту, полеміка з Фройдом структуралізму та феноменології, а також його комбінація з різноманітними способами аналізу культури – все це відбувалося без української інтелектуальної участи… в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда [16, с. 565]».

Наслідком такої  ізольованости України від інтелектуальних  пошуків ХХ ст. є відсутність психоаналітичної методології у різних галузях сучасної науки: медицині, психології, літературознавстві, літературній критиці, поблажливе ставлення до психоаналізу багатьох науковців. Більше того, психоаналітична інтерпретація часто вважається непристойною, некоректною.

Сучасне психоаналітичне  дослідження біографій та творчости  українських митців, надто ж митців тоталітарної епохи, якою було майже  ціле ХХ століття, є вкрай актуальним і означає передусім виявлення  спричиненого нею художнього дискурсу неврозів, страхів, божевіль, «феномену  українського страху, українських «людей зі страху» [11, с. 335]». Адже психоаналітична  інтерпретація передбачає виявлення  прихованих смислів, які виявляють  функціонування двох провідних людських інстинктів – інстинкту життя  та інстинкту смерти, що у своїй  єдності витворюють цілісну картину  суб’єктивної реальности. Ці інстинкти у художній реальності проявляються через еротичні і танатичні мотиви на рівні сюжету, художніх образів, символізації, конфлікту, деталей тощо. Об’єктами для таких досліджень можуть бути позначені невротичною тривожністю тексти цілого ХХ ст.: Т. Осьмачки,  М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульяненка, Є. Пашковського та ін.

Задля уникнення  однобічности і штучної методологічної звужености (що часто є третім чинником неприйняття психоаналітичної методології) слід визнати, що свого часу класичний психоаналіз (фройдизм) породив різні авторські версії психоаналізу. Тому психоаналітична інтерпретація на

даному етапі  розвитку літературознавства передбачає залучення різних версій у психоаналітичній  парадигмі і, водночас, подальшу розробку психоаналітичної парадигми із залученням українського матеріалу, зокрема у  системі постколоніальних студій. 
 
 

3. Психоаналіз З.Фрейда як основа нетрадиційної літературної герменевтики

Відкриття наприкінці ХІХ ст. підсвідомих шарів людської психіки істотно поглиблює наукове  трактування постаті митця. Віднині  його здатність черпати творче натхнення  з глибин власної підсвідомости  стає основним критерієм до оцінки, «за якими творами стоїть правдивий  поетичний талант, правдиве «вітхнення», а де є холодне, розумне, свідоме  складання, гола техніка, дилетантизм [1, с. 64]». Знову на перший план наукових інтересів і суспільної рецепції виходить несвідомо- ірраціональний тип творця. За цих умов психологія «мусить поетичну вдачу признати окремим психічним типом [1, с. 64]» і вивчати цей тип з урахуванням найновіших наукових досягнень та вимог самого часу. У зв’язку з такою постановкою питання в царині психології митця, в українській літературній критиці, літературознавстві зламу ХІХ–ХХ ст. відчувається нагальна потреба психологізації наукових  підходів до вивчення й інтерпретації проблем митця та його творчої діяльности, арґументовано задекларована І. Франком: «Критика мусить бути психологічною, і тільки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами досліду, які виробила сучасна психологія, – значить, може зробитися вповні науковою, спосібною до дійсного розвою [1, с. 54]». І. Франко пише про значне посилення інтересу науковців зламу ХІХ–ХХ століть до проблем несвідомого, неабияку увагу до несвідомого у цей час виявляє одностайно вся європейська культура.

Застосовуючи  психоаналіз до дослідження художнього твору, вивчаючи участь свідомого та несвідомого у творчості, варто  також зосереджуватися на тих  закономірностях, що існують у будь-якому  творчому акті. Саме тоді можливо змістити акценти психологічного прочитання твору з детального вивчення біографії автора та його індивідуальних психологічних особливостей до вивчення феномену автора та феномену творчості взагалі.

Психоаналітичний розгляд літератури починається з аналізу найменших текстових структур на рівні мовних елементів (слів). За ними відстежується авторський психічний зміст. Ці структури складають мікрорівень художнього тексту. Власне, психоаналіз, на що неодноразово вказували самі психоаналітики, як метод працює зі словесним вираженням – найменшою одиницею розгляду для нього є слово. Італійський учений С. Фанті, зважаючи на таку особливість психоаналізу, запропонував послуговуватися терміном “мікропсихоаналіз”. Ним стали означувати прискіпливий, детальний аналіз мови пацієнта. Якщо співвіднести автора з пацієнтом, то образна мова художнього тексту (мікрорівень) становитиме об’єкт літературознавчого психоаналізу. Відтак, очевидно, що психоаналізові піддаватимуться окремі мікрообрази, які відтворюють психічні риси авторської особистості, а отже, й приналежні індивідуальному стилю / манері письма автора.

Відшукуючи початки українського психоаналітичного дискурсу та простежуючи його дальшу непросту динаміку, С. Павличко визначає його як «марґінальну лінію, яка починалася певним мистецьким вибухом, заявила себе в ориґінальних критичних текстах, замасковувалася в не менш ориґінальних текстах художніх, нарешті зникла на переломі 20-х і 30-х років [6, с. 237]».  
 
 
 
 
 
 

3.1. Герменевтика  і психобіографічний метод у  літературній критиці 

Термін „герменевтика" (з грецької – пояснюю, тлумачу) в сучасному літературознавстві побутує в основному в двох значеннях. По-перше, під герменевтикою розуміють теорію інтерпретації (від латинського – тлумачення, роз'яснення) або мистецтво інтерпретації. По-друге, розглядають герменевтику у вужчому плані: як одну з методологій витлумачення, котра отримала ще назви класичної та онтологічної (або філософської) герменевтики). Однією з позицій герменевтики як теорії інтерпретації літературної творчості є психобіографічний метод.

З. Фройд критично переглянув традиційний біографічний (позитивістський) метод, стверджуючи, що прихильники цього методу прив’язані до свого героя особливим чином, прагнуть ідеалізувати його, а відтак «стирають з нього риси індивідуальности, нівелюють результати його життєвої боротьби із зовнішніми та внутрішніми перешкодами, не визнають у ньому жодних людських слабкостей та недосконалостей і дають нам тоді холодний, чужий, ідеальний образ замість людини, яку ми могли б відчувати близькою собі [4, с. 293]». Така методологія віддаляє творчу особистість від читача, унеможливлює її глибинне сприйняття, стоїть на сторожі будь-яких спроб ревізії поглядів. Діаметрально протилежний підхід до вивчення творчої особистости лежить в основі психобіографічного методу, коли на матеріалі біографії митця розгортається психоаналітичне дослідження, яке, спираючись на закони функціонування психічного механізму, намагається розкрити сутність індивіда динамічно, відшукати його початкові душевні порухи та їхнє пізніше перетворення і розвиток. Відтак, із взаємодії внутрішніх сил та зовнішніх факторів можна з’ясувати життєву поведінку особистости, її психологічну позицію, яка зумовлює специфіку вияву художнього обдарування, а здебільшого й тематику та проблематику творчости. Поклавши в основу психобіографічного методу аналіз розвитку і подолання едіпового комплексу (прикладом тут може бути дослідження особистости Ф. Достоєвського [5]), Фройд пропонував цілковито відмовитись від різних упереджень і страхів перед ненормальністю і невротичністю.

Згідно з Б. Г. Ананьєва, "біографічний метод - збирання та аналіз даних про життєвий шлях людини як особистості і суб'єкта діяльності (аналіз людської документації, свідчень сучасників, продуктів діяльності самої людини і т. д.)" (7, 310). Біографічний метод має своїм предметом життєвий шлях особистості, точніше, особистість як суб'єкт цього шляху. Звідси вся специфіка біографічного методу. Ця специфіка виявляється при зверненні до теоретичних основ методу, його понятійному апарату, а також операциональной його боці, конкретним методикам збору, обробки та інтерпретації біографічних даних про особу.

Мабуть, найвідомішим психобіографічним дослідженням 20 ст. в Україні є праця львівського літературознавця С. Балея «З психолоґії творчости Т. Шевченка» (1916), вочевидь орієнтована на принципи, застосовані Фройдом у патографіях Шекспіра та Леонардо да Вінчі. Це була перша, і то дуже вдала спроба застосування психоаналітичного методу щодо української літератури.

У 20-ті роки в  Україні спостерігається справжній  спалах інтересу як до теоретизувань  у річищі психоаналітичної концепції, так і до власне психоаналітичних студій творчости ряду українських письменників. Так, започатковану С. Балеєм традицію психоаналітичної інтерпретації творчости Т. Шевченка у 20-ті рр. продовжив професор А. Халецький, 1926 року видрукувавши статтю «Психоаналіз особистости і творчости Шевченка», у якій поглиблено аналізуються окремі біографічні факти і творчість митця.

Це був початок  вітчизняних психоаналітичних досліджень і принципово новий підхід до проблеми психології творчої особистости  та творчости як способу її самореалізації, який «розсекречує несвідоме і приховане, стає головною дійовою особою розвінчувальної, нетрадиційної герменевтики [11, с. 56]».

Радянське літературознавство, в силу методологічної необхідности законсервувавши у собі всі традиції вже вичерпаного народницького літературознавства ІІ пол. ХІХ ст., пішло звичним, второваним шляхом, залишившись у суті своїй літературознавством таким, котре «у традиційному

сенсі переймається витлумаченням об’єктивних, зовнішніх  по відношенню до індивідуума смислів [13, с. 25]», а з огляду на потреби часу та провідні тенденції розвитку світового літературознавства, котре пішло модерним шляхом тлумачення суб’єктивних, внутрішньопсихологічних смислів, для

радянського літературознавства це була реґресивна динаміка.  
 

4. Психоаналіз як метод у сучасній літературній критиці: Ніла Зборовська