Психоаналітична теорія особистості по Фрейдові і Юнгу. 2

Черкаський інститут банківської справи

Університету банківської  справи Національного банку України (м. Київ)

Кафедра філософії та суспільних дисциплін

 

 

Реферат

з дисципліни «Етика і естетика»

на тему:

Психоаналітична теорія особистості по Фрейдові і Юнгу

 

 

Підготував:

студент групи  БОА-211

обліково-економічного

факультету

Даценко Є. С.

 

Перевірив:

Руденко І.І.

 

 

 

 

Черкаси – 2011

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..ст. 3

Розділ 1. Психоаналітична теорія особистості З. Фрейда

1.1. Становлення та розвиток психоаналізу………………………………...ст. 4

1.2. Структурна модель психіки за Фрейдом…………..…………………...ст. 6

1.3. Комплекси Едіпа  та Електри…………………………………………….ст. 9

Розділ 2. Аналітична психологія К. Юнга

2.1. Архетип колективного несвідомих……………………………………...ст. 11

2.2. Психологічні типи особистості………………………………………….ст. 13

Висновок………………………………………………………………………ст. 17

Перелік використаних джерел……………………………………………….ст. 18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На початку XX ст. психологія вступила в другий період кризи –  так званий період "відкритої кризи", що тривала до середини 30-х рр. XX ст. і була пов'язана з виникненням нових теоретичних напрямів психології, котрі прийшли на зміну асоціаністської психології Вундта і заявили про себе в якості нових загальнопсихологічних теорій. 

Розвиток психології супроводжувався  швидким накопиченням нових фактів, які вимагали і нових теоретичних  узагальнень. На зміну асоціанізму  і структуралізму, приходять функціоналізм, біхевіоризм і гештальтпсихологія, які в перших десятиліттях XX сторіччя оформляються як провідні світові психологічні системи. У цей же час закріпив своє становище психоаналіз Зиґмунда Фрейда, який корінним чином змінив уявлення людей про психіку, дозволив їм зрозуміти велике значення "великого несвідомого" – тієї області психічної сфери, що неможливо пізнати за допомогою раціональних або "позитивних" методів.

У даній роботі розглядається  своєрідність двох підходів до вивчення теорії особистості і міжособистісних взаємин. Це – теорія З.Фрейда і К.Юнга. 
Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, дуже популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, не експериментальних, що охоплюють усе життя людини і використовують для опису його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, у першу чергу його потреби і мотиви. Він вважав, що лише незначна частина того, що насправді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально їм усвідомлюється. Аналітична психологія Юнга допомагає нам краще зрозуміти поводження особистості у взаємозв’язку з навколишніми, тобто соціальну сторону його поводження.

 

 

 

 

 

Становлення та розвиток психоаналізу

Психоаналіз – група  психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії  невротичних захворювань. Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця ХІХ – початку ХХ століття Зиґмунд Фрейд (відповідно, і вчення, що він розробив, називається "фрейдизм" або класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. 

Психоаналіз постав як теорія, що спиралася на клінічні спостереження  та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо. Згідно психоаналізу, особистість розглядається як "машина, що приводиться в рух енергією лібідо – тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності".

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку  та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала  іншу картину, згідно якої людина перебуває  у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань. Тому психоаналіз ще називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил. 

В період з 1895 по 1905 рік інновації Фрейда привели до розвитку його теорії. Було розроблено топографічну модель психіки, яку вчений поділив на три секції: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Він класифікував захисні механізми, які заважають деяким субстанціям з несвідомого потрапити в сферу свідомого. Однією з найдієвіших технік, що дозволяє розкрити несвідомі бажання, Фрейд вважав тлумачення сновидінь, бо під час сну ці захисні механізми послаблюють свою діяльність.

Теорія Зиґмунда Фрейда зазнала багато критики з боку його сучасників-вчених. Вчений світ визнав право психоаналізу на існування тільки після того, як в 1906 році Фрейда підтримав Карл Густав Юнг. Проте пізніше Юнг та деякі інші послідовники Фрейда (Адлер, Ранк, Ференці) відокремилися від нього і започаткували свої психоаналітичні школи як альтернативу фрейдівському вченню. 

Згідно Фрейдові, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що в кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму  та жага вбивства. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що в своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків. 

Вкрай важливу роль в  формуванні людини, на думку Фрейда, відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, – це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу. Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).  
Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Структурна  модель психіки за Фрейдом

В 1923 році Зиґмунд Фрейд сформулював теорію функціонування психіки в термінах її структурної організації. Психічні функції було згруповано згідно тієї ролі, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фрейд виділив три основних структури психіки: Воно (Ід), Я (Его) та Над-Я (Супер-Его). 

Ід (Воно) – примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти  особистості (сон, їжа, дефекація, копуляція). Ід наповняє наше поводження енергією. Ід має своє центральне значення для індивідуума протягом усього життя, воно не має ніяких обмежень, воно хаотичне. Будучи вихідною структурою психіки, Ід виражає первинний принцип усього людського життя – негайну розрядку психічної енергії, стримування якої приводить до напруги в особистісному функціонуванні. Ця розрядка одержала назву принцип задоволення. Підкоряючись цьому принципу і не знаючи страху чи тривоги, Ід може становити небезпеку для індивідуума і суспільства. Також «Воно» відіграє роль посередника між соматичними і психічними процесами. 

Фрейдом були описані два процеси, за допомогою яких Ід рятує особистість від напруги: рефлекторні дії (наприклад, кашель у відповідь на роздратування дихальних шляхів) і первинні процеси (які формують психічні образи, безпосередньо пов'язані з задоволенням основної потреби). Первинні процеси – нелогічна, ірраціональна форма людського вираження. Вони характеризуються нездатністю придушувати імпульси і розрізняти реальне і нереальне. Прояв поведінки як первинного процесу може привести до загибелі індивідуума, якщо не з'являться зовнішні джерела задоволення потреб. Так немовлята, за твердженням Фрейда не можуть відкладати задоволення своїх первинних потреб. І тільки після усвідомлення ними існування зовнішнього світу, з'являється здатність до відкладання задоволення цих потреб. З моменту появи цього знання виникає наступна структура – Его. 

Его (Я) – це компонент психічного апарата, відповідальний за прийняття  рішень. З метою перетворення і  реалізації потреб у соціально прийнятному  контексті, Его черпає з Ід частину  енергії, забезпечуючи безпеку і  самозбереження організму. Воно використовує стратегії осмислення і сприйняття у своєму прагненні задовольняти бажання і потреби «Воно». Его у своїх проявах керується принципом реальності, мета якого – збереження цілісності організму шляхом відстрочення у часі задоволення до виникнення можливості його розрядки і/або відповідних умов зовнішнього середовища. Его було названо Фрейдом "вторинним процесом". Звільнення деякої кількості енергії Его для вирішення проблем на вищому рівні психіки є однією з основних цілей психоаналітичної терапії. 

Супер-Его – останній компонент  особистості, що розвивається, функціонально  визначаючи систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийнято в оточенні індивідуума. Будучи морально-етичною силою особистості, Супер-Его є наслідком тривалої залежності від батьків. Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т. д.). Супер-Его підрозділяється на дві підсистеми: сумління і Его-ідеал. Сумління здобувається за допомогою батьківських покарань. Воно включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини. Заохочувальний аспект Супер-Его – Его-ідеал. Він формується з позитивних оцінок батьків і призводить індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. Супер-Его вважається цілком сформованим, коли батьківський контроль заміняється на самоконтроль. Важливо відзначити – принцип самоконтролю не служить принципу реальності: Супер-Его направляє людину до досконалості в думках, словах і вчинках, намагаючись переконати її в перевазі ідеалістичних ідей над реалістичними. 

Отже, модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохповерхову формацію: 

1) нижній шар (Воно), найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Его);

2) середній шар (Я) відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. Я - посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій Я відноситься самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від Воно); 

3) верхній шар (Над-Я) служить джерелом моральних і релігійних почуттів, є контролюючим і караючим агентом. Якщо Воно визначене генетично, а Я – продукт індивідуального досвіду, то Над-Я – продукт впливів, що виходять від інших людей. Виникає в ранньому дитинстві і залишається практично незмінним у наступні роки. 

Найбільш жорстокі, войовничі шари – Воно та Над-Я. Вони з двох боків атакують Я, породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства шар Над-Я неминуюче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся історія людства розглядається Фрейдом як історія прогресуючого психозу. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Комплекси Едіпа  та Електри

Фрейд надавав важливої ролі в формуванні та життєдіяльності  особистості також Едіповому  комплексу. Досліджуючи сновидіння своїх пацієнтів, Фрейд звернув  увагу на те, що значна частина них  з обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий зв'язок з матір'ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фрейд робить висновок, що "найперше соціальне прагнення людини спрямовано на матір, в той час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька". В комплексі Едіпа, як вважав Фрейд, завершується інфантильна сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати Едипів комплекс, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз.

Едіпів комплекс описує стосунки, потяги і почуття, які з'являються  у дитини під час входження  у фалічну (істеричну) стадію психосексуального  розвитку у віці від 3 до 5 років. Фаза характеризується закріпленням впливу тріангуляції – етапу, який розпочався на попередній анальній фазі – входження батька у діаду стосунків «матір-дитя». Сам комплекс полягає у скеровуванні ніжних, любовних і примітивно еротичних почуттів сина до матері в поєднанні з агресивними, конкурентними почуттями, які скеровуються на батьківську постать, місце якої прагне зайняти дитина у стосунках. Дівчатка відповідно відчувають потяг до батька і агресію до матері ("комплекс Електри"), але ця ситуація ускладнюється амбівалентністю, оскільки до трирічного віку вся любов дівчинки скеровувалась на материнську фігуру. Часто термін «комплекс Едіпа» застосовується для означення і чоловічої, і жіночої ситуації. 

Фрейд стверджував, що дівчинка з часом  позбавляється від комплексу  Електри шляхом придушення тяжіння  до батька і ідентифікації з матір'ю.  
Іншими словами, дівчинка, стаючи більш схожою на матір, дістає символічний доступ до свого батька, збільшуючи, таким чином, шанси коли-небудь вийти заміж за чоловіка, схожого на батька. 

Здобутком успішного  проходження Едіпового комплексу  є завершення процесу формування Супер-Его або соціального і  морального стрижня особистості, через  інтроекцію набору рамок і заборон, з якими стикається дитина у конкуренції  зі своїми батьками (протилежної статі).

Фіксація на цій стадії розвитку чи відсутність вирішення  едіпового комплексу призводить до формування істеричного типу особистості  і відбивається на дорослій поведінці, у конфліктах і сценаріях поведінки з партнерами. 

Формування поняття "Едіпів комплекс" Фрейдом привела його до відкриття глибоких закономірностей розвитку людського соціуму і релігії. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Архетип колективного несвідомих

Аналітична психологія – одна зі шкіл глибинної психології, що базується на поняттях і відкриттях людської психіки, зроблених швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом.

Дослідницька кар'єра  Юнга почалася в клініці для душевнохворих  у Буфгхельцле, неподалік від  Цюріха, у той час Юнг знаходився під сильним впливом Пьера  Жані і Зиґмунда Фрейда. Вивчення в той період шизофренії саме привело Юнга до створення іншого, чим у Фрейда, більш широкого погляду на природу психічної енергії. Фрейд думав, що шизофренія на ряді з іншими психічними розладами розвивалася через придушення сексуальності і переміщення еротичного інтересу з об'єктів зовнішнього світу у внутрішній світ хворого.

Юнг же вважав, що контакт  із зовнішнім світом підтримувана й  іншими способами, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, характерну для шизофренії, не можна  зв'язувати лише із сексуальним переміщенням. Так що принциповою лінією розмежування З.Фрейда і К.Юнга є тлумачення “лібідо”, чи психічної енергії.

Теорія лібідо Юнга тісно  зв’язана з такими поняттями, як прогресія  і регресія, а так само законом  протилежностей (Прогресія – рух уперед, регресія – повернення в колишній стан, до більш ранньої стадії розвитку). 
Юнг визначає прогресію як щоденний успіх процесу психологічної адаптації. Відповідно адаптація здійснюється в два етапи:

1)Одержання установки;

2)Завершення адаптації засобами установки.

У процесі регресії несумісні  і відкинуті пережитки повсякденного  життя, усякого роду негожі тваринні прояви виходять на поверхню. Регресія – зовсім не обов'язковий ретроградний крок у житті суб'єкта, а скоріше  необхідна фаза його подальшого розвитку.

Юнг запропонував досить велику і вражаючу систему поглядів на природу людської психіки. Його праці  включають глибоко розроблену теорію структури і динаміки психическо–сознательного і несвідомого, докладну теорію психічних  типів і, що ще важливіше, детальне опис універсальних і психічних образів, що беруть свій початок у глибинних шарах несвідомої психіки. Юнг називав ці споконвічні образи архетипами колективного несвідомих.

Поняття архетипів колективного несвідомих додає аналітичної психології додатковий вимір у порівнянні з іншими школами психології і психотерапії, зв'язуючи її навчання з всією історією еволюції людської психіки у всіх її культурних проявах. Аналітичну психологію варто відрізняти від фізіологічної експериментальної психології, що прагнуть звести цілісні психічні явища до їх складених елементів, так само як і від поведінкової психології, інтерес якої зосереджений на поводженні суб'єкта як сукупності реакцій організму на стимули зовнішнього Середовища. Задача аналітичної психології – розкрити психічний світ людини як природне ціле явище, не обмежується лише терапією чи неврозів вивченням його чи інтелекту патологічних особливостей. Разом з тим, як неодноразово підкреслював сам Юнг, аналітична психологія є практична дисципліна в тім змісті, що поряд з пізнанням цілісної природи психіки вона виявляється і технікою психічного розвитку, застосовної до звичайних людей, є допоміжним засобом в області медичної і педагогічної, релігійної і культурної діяльності. 
Юнг розробив свою психотерапевтичну теорію, метод і техніку. Центральним поняттям його психотерапії є “індивідуалізація”. Воно використовується Юнгом у трохи іншім значенні, ніж у середньовічній теології. Мова йде про рух від фрагментарності до цілісності душі, про перехід від “Я“, центра свідомості, до “Самості” як центра всієї психічної системи. Такий рух починається, як правило, у другій половині життя.

 

 

 

 

 

 

Психологічні  типи особистості

Юнг вважав дослідження  психіки наукою майбутнього. Для  нього актуальна проблема людства  полягала не стільки в погрозі чи перенаселення атомній катастрофі, скільки в небезпеці психічної епідемії. Таким чином, у долі людства вирішальним фактором виявляється сама людина, його психіка. Для Юнга цей “вирішальний фактор” сфальцьований у несвідомій психіці, що є реальною погрозою; “світ висить на тонкій нитці і цій нитці – психіка людини”. 
Ідея психічної енергії, саморегуляції, компенсації тісно зв'язана в аналітичній психології з класифікацією “психологічних типів”. Розрізняються кілька таких типів. Вони відносяться до уродженої різниці в темпераменті, інтегральному сполученні стійких психодинамічних властивостей, що виявляються в діяльності, що змушують індивідів сприймати і реагувати специфічним образом. Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.

Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім  світом. Даний тип природно і спонтанно  виявляє інтерес і приділяє увагу  об'єкту – іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще – що називається “у своїй тарілці”, – коли має справа з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищу. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь–які суб'єктивні запити як егоїстичні.

Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, чи фантазії почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увага суб'єкту, а саме його внутрішнім реакціям і образам. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний мірок” і негайно замикається у великих групах. 
Як екстраверт, так і інтроверт виявляють ті чи інші свої недоліки в залежності від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Екстраверту інтроверт здається самоцентричним, так сказати, “зацикленим на собі”. Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім чи пристосованцем лицеміром.

Екстраверсія і інтроверсія  усього лише дві з багатьох особливостей людського поводження. На додаток  до них Юнг виділяв чотири функціональних типи, чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.

Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. У своїй найпростішій формі мислення говорить суб'єкту, що є присутня річ. Воно дає ім'я речі і вводить поняття.

Почуття – функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття – функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина – неправда”, а почуття – “прийнятне – неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості. Кожен член пари прагне замаскувати іншого і загальмувати. Скажемо, ви бажаєте міркувати безпристрасним образом – чи науково філософськи – що ж, необхідно відкинути всі почуття. Об'єкт, розглянутий з почуттєвої позиції, буде відрізнятися в цілісному відношенні від розгляду під кутом зору розумової установки. Вічна тема боротьби між почуттям і розумом в історії людської культури – очевидне тому підтвердження.

Відчуття – функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності.

Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто  зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з’ясовано. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними – зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від яких або оцінок.

Відповідно до ведучої функції ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний.

Розумовий тип у більшому ступені відповідає чоловікам. Ментальне  життя даного типу зводиться до створення  інтелектуальних формул і наступному припасуванню наявного життєвого досвіду  під ці формули. У тім ступені, у який цей тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює в собі наявності інших функцій, а попросту придушує їх, його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні ж формули виявляються свого роду прокрустовим ложем, що постійно сковує цілісний прояв життя. У даному випадку почуття виявляється функцією підлеглої, отже, почуттєві оцінки суб'єкта неминуче перебувають у зневажливому запустінні. Людські взаємини зберігаються і підтримуються лише доти, поки вони служать і випливають керуючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони легко приносяться в жертву.

Почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій  і відносин партнерства є тут  головною метою. Чутливість і чуйність до нестатків інших є показовою рисою, основною якістю даного типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту з іншими людьми. У своєму крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровою цікавістю з приводу особистих справ інших. Про таких людей часто говорять: “Вічно він сунеться не у свої справи.” 
Оскільки в даному випадку мислення виявляється функцією підлеглої, то і здатність до абстрактного безособового судження в таких людей піддається відомому сумніву. Мислення як таке приймається лише в тім ступені (чи до тієї пори), у якій (чи поки) воно обслуговує інтереси почуттєвих взаємин. Взаємини, як правило, дуже хитливі, суперечливі, оцінки постійно коливаються, займають крайні позиції. Мислення ж служить стабілізуючим фактором.

Сенсорний (чутливий) –  тип характеризується пристосованістю  до звичайної реальності, до “тут і  зараз”. Він охоче задовольняється  життям у її найпростіших немудрих проявах, нехитрих формах, без яких-небудь тонкостей, складного чи міркування мрячної уяви. Тип, що шукається, виглядає стійким і земним, реальним і сьогоденням у змісті готовності “жити” у дану хвилину, але одночасно він виглядає досить дурним. Глибинний зір і уява, здатні приглушати цей заземлений стан, – продукти інтуїції, що виступає в нашому випадку як функція підлегла. Тип, що шукається, фактично придушує всі інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії й у такий спосіб рятується від обтяженості внутрішньої незграбності, інертності.

Інтуїтивний тип мотивується  головним чином постійним потоком нових передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття. Усе нове і можливе, незрозуміле й інше, відмінне є принадою для даного типу. Інтуїція є деяке свідчення про минуле і майбутнє речей. дана функція дозволяє бачити круглі кути: живучи в чотирьох стінах і виконуючи рутинну роботу, до інтуїції прибігають рідко, але вона дуже потрібна, скажемо, при полюванні в тайзі на ведмедя. Інтуїтивний тип частіше вхоплює слабкі зв'язки між речами, що для інших здаються незв'язаними і далекими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його дію. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися і порахувати своїх співрозмовників тугодумами і тупицями. Відчуття як психічна властивість у нього підлегле і подавлене. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозуміла навколишніми, і її прозріння, якщо в результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми. 
Звичайний розвиток допоміжної функції зм'якшує і модифікує гостроту прояву описаних вище характеристик. 

 
 

 

 

 

 

Висновок

Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в  формуванні сучасних концепцій особистості  і терапевтичних методів, але  й у становленні усієї культури ХХ ст., запропонувавши людству новий світогляд.  
Фрейд розділяв свідомість людини на три складових: свідоме, підсвідоме і несвідоме. Якщо свідоме і підсвідоме, це те, що людина ще може збагнути, то несвідоме відноситься до ірраціональної сфери розуміння. Це глибинні таємничі світи людської психіки. Несвідоме можна визнавати, а можна і не визнавати. Довести за допомогою звичайних наукових методів постулати Фрейда неможливо. Тому на сьогоднішній день вони є недоведеними, але й неспростовними.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перелік використаних джерел

1. Естетика: підручник / JI. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Вища школа, 2006.

2. Естетика як філософська наука : Навч. посіб. / В. Є. Лозовий, А. В. Подобайло. -К.: Фітосоціоцентр, 2004 .

3. Етика та естетика: Навч. посіб. / В. Л. Петрушенко, I. М. Сурмай, Г. Ф. Карвацька, Л. І. Мазур, Ю. Г. Шадських. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2003.