Психологічні орієнтири в консультуванні дисморфофобії та дисморфоманії

Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

Факультет психології

Психологічні орієнтири  в консультуванні дисморфофобії та дисморфоманії               

Виконала

Студентка 1 групи, ІV курсу

                           Харламова Юлія Володимирівна

Київ – 2012

Вступ

Дисморфофобія виражається у появі хворобливих думок (нав’язливого, занадто цінного та маячного характеру) про наявність будь якого уявного або переоціненого фізичного недоліку. Це найбільш часто стосується видимих частин тіла: форми або розміру носу, лоба, щік, вух, губ, пальців рук, будови ніг та інше.

Виникають такі переживання  частіше за все раптово, у ситуації, де підліток стає об’єктом несприятливої уваги оточуючих чи невтішного зауваження у свою адресу, коли його назвали «товстим», «шпалою», тощо. У деяких випадках провокуючого поштовху можна і не виявити, і переживання визрівають поступово чи з’являються раптово, як осяяння.

Найчастіше страждають діти у підлітковому та юнацькому віці: у хлопців це пов’язано із затриманим фізичним розвитком,а у дівчат із прискореним статевим дозріванням.

Дисморфофобічний синдром може зустрічатись у підлітків як минуще вікове явище, характеризується нав’язливим страхом невротичного характеру.

Дисморфоманічний синдром спостерігається при своєрідному психічному розладі, при мляво поточній шизофренії та у проградієнтній шизофренії. Характеризується великою стійкістю, не піддається ніякій корекції зі сторони.

Актуальність даної роботи пов’язана із стійким зростанням проблеми дисморфофоібї та дисморфоманії у підлітків та юнаків. Значимим є те, що багато людей із цими розладами не звертаються за професійною допомогою. Важливо знати та пам’ятати, що проблеми даного характеру можуть стати причинами соціальної дезадаптації особистості, мають у своєму складі тенденції до суіцидальних намірів, можливості нашкодити самому собі засобами самолікування та самокорекції. Тому здається дуже важливим інформувати людей про можливі наслідки виникнення таких проблем задля успішного вилікування особистості.

Дисморфофобія та дисморфоманія

Дана форма психічних  розладів, яка властива у більшості  спостережень підлітковому та юнацькому  віку, виражається у появі хворобливих  думок (нав’язливого, занадто цінного та маячного (марення) характеру) про наявність будь якого уявного або переоціненого фізичного недоліку. Це найбільш часто стосується видимих частин тіла: форми або розміру носу, лоба., щік, вух, губ, пальців рук, будови ніг та інше. Нерідко ці хворобливі думки стосуються форми та розмірів статевих органів, що особливо характерно для підлітків чоловічої статі, чи розмірів грудей, талії, живота, стегон – для підлітків жіночої статі.

До кола дисморфофобічних або дисморфоманічних розладів багато авторів також відносять хворобливі думки про те, що хворий постійно розповсюджує неприємні запахи, найбільш часто –запах кишкових газів. Рідше зустрічаються патологічні думки про розповсюдження неприємних запахів іншого характеру (запах з роту, запах поту, геніталій).

Історичний  огляд становлення проблеми

Вперше цю патологію описав італійський психіатр Е.Морселлі (1886), назвавши її страхом «бути зміненим» або дисморфофобією. Вважаючи дисморфофобію особливим видом нозофобії, Морселлі нозологічно відносив її до так званої рудиментарної параної.

Пізніше подібні розлади  описувались рядом авторів (Бехтерєв В.М. (1899, 1905), Суханов С.А. (1905), Хартенберг П. (1904), Джанет П. (1910), Краопелін Е. (1915), як «страх чужого погляду», «неможливість виносити чужий погляд», «сором стосовно свого тіла», «гомілофобія». Одначе, описуючи розлади, які за своєю сутність дуже схожі на дисморфофобію, автори про сам термін або взагалі не згадують, або зупинялись на його характеристиці дуже коротко. Виключенням являється стаття Осіпова М.Є. (1912), який докладно описав хвору на дисморфофобію, яку він відносив до «дегенеративної психопатії».

Особлива зацікавленість до хворобливих ідей фізичного недоліку з’явилась у другій половині ХХ ст., у з’язку з вивченням впливу вікового періоду на клініку захворювання, розвитком дитячої та підліткової психіатрії, а також успіхами такої далекої, як здавалося б від психіатрії дисципліни, як пластична хірургія. Як показала практика цього розділу хірургії, саме до спеціалістів даного профілю хворі з хворобливою переконаністю у наявності будь якого фізичного недоліку звертаються найбільш часто.

Подальший детальний  опис клініки дисморфофобічних розладів, їх феноменологічної характеристики і  обговорення їх нозологічної приналежності все більш часто викликало незадоволеність саме терміном «дисморфофобія», оскільки пацієнти, які потребували уваги психіатрів, виявляли не нав’язливі ідеї у формі фобій, а надцінні або маячні ідеї. Вказано, що при так званій дисморфофобії ніяких проявів страху немає; що тут не «банальна фобія», а переконання, що дисморфофобія по своїй суті – це «психоз потворності». Ніколаєв Ю.С. (1949), спостерігаючи переважно хворих з хворобливою переконаністю у розповсюдженні неприємних запахів, визначав дисморфофобію як «своєрідний маячний синдром фізичного недоліку, неприємного для оточуючих».

Враховуючи частіше  за все незвичайно стійкий характер ідеї фізичного недоліку і дуже активне  прагнення хворих з таким переконанням до корекції свого «дефекту» будь якими способами, було запропоновано також таке визначення як «дисморфоманія» (Коркіна М.В., 1965), що більш адекватно і точно відображає природу розладу.

Отже,

Дисморфофобія – нав’язливий страх невротичного характеру (тобто такий, який виникає на непсихотичному рівні, з відсутністю грубих змін психічної діяльності), пов'язаний з начебто наявним тим чи іншим фізичним недоліком. Цей страх, що стосується начебто неправильної або потворної будови тієї чи іншої частини тіла, зазвичай супроводжується критичним відношенням до своїх переживань. Рудиментарна дисморфофобія може бути і у здорових підлітків як тимчасове, минуще явище.

Дисморфоманія – хвороблива (психотичного рівня, частіше за все у вигляді надцінної або маячної ідеї) переконаність у наявності будь якого уявного або занадто переоціненого фізичного недоліку. Дисморфоманія зазвичай характеризується великою стійкістю, не піддається ніякій корекції зі сторони. При ній немає ніякого критичного відношення до свого переживання. Дисморфоманія зазвичай проявляється у вигляді характерної тріади: 1) надцінна ідея або марення власного фізичного недоліку; 2) пригнічений настрій, можлива важко депресія з вираженими суїцидальними намірами та тенденціями; 3) ідеями відношення, переважно надцінного та маячного характеру, пов’язаними із вказаним недоліком.

При патологічній переконаності  у розповсюдженні неприємних запахів, крім згаданої тріади, можуть виникати нюхові галюцинації, частіше за все  – кататимно-психогеного характеру, а також локальні сенестопатії.

Таким чином, в основі дисморфофобії та дисморфоманії можуть лежати дійсні, але незначні дефекти, які не створюють несприятливого відношення у оточуючих. Значення цих недоліків занадто перебільшується. У інших випадках ці дефекти цілком являються уявними.

Виникають такі переживання частіше за все раптово, у ситуації, де підліток стає об’єктом несприятливої уваги оточуючих чи невтішного зауваження у свою адресу, коли його назвали «товстим», «шпалою», тощо. У деяких випадках провокуючого поштовху можна і не виявити, і переживання визрівають поступово чи з’являються раптово, як осяяння.

Дисморфофобічний синдром може зустрічатись у підлітків як минуще вікове явище.

Дисморфоманічний синдром спостерігається при своєрідному психічному розладі, при мляво поточній шизофренії та у проградієнтній шизофренії.

Найчастіші  локалізації «дефектів»:

Досить часто  зустрічаються пацієнти, у яких «дефекти» знаходились у декількох місцях одразу.

Види дисморфофобій  та дисморфоманій:

Транзиторні реактивні  підліткові дисморфофобії. Подібні переживання були описані ще Чарльзом Дарвіном. Ламкий голос, вкрите юнацькими вуграми обличчя, нескладна фігура у період інтенсивного росту, - це все створює хороші умови для розвитку дисморфофобії. У строгому сенсі слова – це не нав’язливості, не невротичні фобії: підлітка обтяжує не сама нав’язлива думка, а перебільшений за значенням недолік зовнішності. Відношення до цих переживань спочатку зовсім не критичне.

Однак є суттєва відмінність  транзиторної дисморфофобії: по-перше, вона постійно не впливає на всю  поведінку підлітка. Так, наприклад, хлопець із обличчям, покритим юнацькими  вуграми, соромиться суспільства дівчат, але вільно почуває себе у компанії хлопців. Дуже худий підліток уникає пляжів, басейнів, не ходить на заняття фізкультурою, аби не роздягатись, але в інших місцях забуває про свою «проблему». По-друге, такі дисморфофобії піддаються психотерапії, а із віком взагалі згладжуються.

Таким чином, транзиторні дисморфофобії  мають реактивний генез і цілком сприятливий прогноз. Саме тому їх можна  розглядати як транзиторні непсихотичні реактивні порушення підліткового віку. З психопатологічної точки  зору вони відповідають так званим «домінуючим» ідеям.

Ендореактивна підліткова дисморфоманія. Зустрічаються випадки, коли переживання з приводу незначних або уявних фізичних недоліків існують у якості украй стійкого «моносимптому». Їх прийнято оцінювати як реактивні стани підліткового віку або як «сенситивне марення».

За змістом такі дисморфоманії  не відрізняються від транзиторний дисморфофобій, але їм притаманна пристрасна віра, яка не піддається ніяким переконанням , про наявність у себе дефекту – вкрай перебільшеного або уявного. Ця переконаність може досягати ступеня справжнього паранойяльного марення.

Дисморфоманії цілком оволодівають хворим, стають головним переживанням у житті, первинним регулятором поведінки. Вони затьмарюють усе інше: хвилювання за близьких, плани на майбутнє, попередні захоплення, перетворюють підлітка у замкненого, зайнятого самим собою, асоціального, злого та роздратованого суб’єкта. Все це призводить до втрати працездатності та соціальної дезадаптації. До дисморфоманій іноді можуть приєднатись ідеї відношення, однак вони цілком бувають пов’язані із уявним дефектом («усі дивляться», «переглядаються»). Пригнічений настрій самими підлітками пов’язується з дисморфоманійними переживаннями.

Дисморфоманія нерідко дисимілюються наряду з впертим прагненням до корекції уявного або перебільшеного фізичного недоліку. Ця корекція виражається у звернені до спеціалістів різного профілю (перш за все, до хірургів) із проханням «прибрати зайвий жир», «переробити ніс», «збільшити зріст». Нерідко можлива і так звана самокорекція, особливо наявна для переконання про «зайву повноту» окремих частин тіла. У цих хворих корекція виражається у спробах зменшити масу тіла шляхом цілеспрямованого голодування, викликання штучної блювоти, прийому великих доз послаблюючих засобів. Прагнення до так званої самокорекції може призвести до тяжкого самокалічення (хворі підрізають занадто довгий, на їх думку, ніс, висмикують собі зуби через їх потворність, тощо).

Для своєчасного встановлення наявності  синдрому дисморфоманії має значення виявлення деяких його об’єктивних показників. До них відносяться перш за все «симптом дзеркала» та «симптом фотографії».

«Симптом дзеркала» (Абелі П.) виражається у постійному прагненні хворих розглядати своє відображення з ціллю, по-перше, підшукати найбільш вдалу, на їх думку, позу, вираз обличчя, ходу, щоб по можливості приховати уявний недолік або зробити його менш помітним. Інколи хворі детально вивчають свою зовнішність ще для того, щоб краще усвідомити, яка саме корекція їм потрібна і як краще її здійснити. У силу схильності до дисимуляції хворі часто намагаються розглядати себе у дзеркалі приховано від оточуючих, у той час, коли, як вони думають, на них ніхто не дивиться.

«Симптом фотографії» (Коркіна М.В. 1973) спостерігається у багатьох хворих з дисморфоманійними переживаннями – вони категорично відмовляються фотографуватись, навіть задля отримання документів. Істинним мотивом такої поведінки є переконання, що фотографування «увіковічить» потворність, «у статичному вигляді дефект помітно більше», «на фотографії обличчя не закриєш».

Прогноз у таких випадках менш сприятливий, ніж при транзиторний дисморфофобіях. Повного видужання часто не наступає. Однак після підліткового віку хворі призвичаюються приховувати свої хворобливі переживання від оточуючих настільки. Що ці переживання майже не впливають на їх поведінку (компенсаторна дисимуляція) або піклування про свою зовнішність поступово втрачає актуальність (дезактуалізація дисморфоманії).

Чисто реактивний генез  у таких випадках маловірогідний, тому їх не відносять до «затяжних  реактивних станів». Не меншу роль у  їх розвитку грають певні ендогенні  передумови, однією з яких є сенситивна акцентуація характеру.

Дисморфоманія при мляво поточній та проградієнтній шизофренії. При неврозоподібній мляво поточній шизофренії дисморфоманійний синдром зустрічається доволі часто.

Дисморфоманії можуть входити  як окремі симптоми у склад гострого поліморфного, голюцинаторно-параноїдного, депресивно-параноїдного і інших симптомів при гострому початку про градієнтної шизофренії та при нападах шизоафективного психозу у підлітків. Тут більше притаманні полідисморфоманії – підлітки знаходять у себе декілька різноманітних дефектів, інколи – то один, то інший (Морозов П., 1977).

Дисморфофобійні та дисморфоманійні  епізоди можуть зустрічатись також  у якості провісника майбутнього  нападу шизофренії, інколи попереджаючи його за декілька років.

Епідеміологічні дані

Згідно із спостереженнями А. Є. Лічко (1979), синдром дисморфофобії - дисморфоманії частіше зустрічається у підлітків-хлопчиків із затриманим фізичним розвитком. У дівчаток синдром нерідко поєднується з прискореним статевим дозріванням. Ці дані підтверджують роль механізмів дизонтогенеза в походженні синдрому дисморфофобії - дисморфоманії.

Дослідження в Німеччині  показало, що у 1-2% населення є симптоматика дисморфофобії, яка вказує на помірні  ознаки розладу. Для них була характерна низька самооцінка через критичне ставлення до свого зовнішнього вигляду. Діагностувалася з однаковою частотою серед чоловіків і жінок, і була причиною розвитку соціофобії.

Phillips & Menard (2006) в проведених  дослідженнях з'ясували, що частота  суїциду при дисморфофобії була в 45 разів вище, ніж у загальній популяції США. Це в 2 рази більше ніж серед людей страждаючих депресією і в три рази більше ніж при біполярному розладі особистості. Також був виявлений зв'язок між недіагностованою дисморфофобією і більш високим, ніж у загальній популяції, ризиком самогубства серед людей, які вдалися до косметичної операції. При розладах гендерної ідентифікації, при яких пацієнт не задоволений своєю біологічною статтю, прискорюється розвиток дисморфофобії, спрямованої на існуючу стать, яка знаходиться в постійному конфлікті з тією статтю, з якою себе ідентифікує пацієнт. Висока коморбідність дисморфофобії у пацієнтів з розладом гендерної ідентифікації призводить до підвищення ризику спроби самогубства до 20%; тоді як для пацієнтів тільки з дисморфофобією вона складає - 15%.

Психологічні  причини виникнення дисморфофобії.

Насмішки чи критика: було припущено, що насмішки або критика  щодо зовнішності могли грати  сприяючу роль для початку дисморфофобії. Хоча малоймовірно, що насмішки викликають дисморфофобію, так як більшість людей дражнили в якийсь момент їхнього життя, тим не менш це може діяти як спусковий механізм для людей, які генетично схильні до дисморфофобії. Приблизно 60% людей з цим розладом повідомляють, що їх часто або постійно дражнили в дитинстві.

Стиль/манера виховання: так само як насмішки, стиль виховання  може сприяти початку дисморфофобії, наприклад, батьки людей, які надають  надмірне значення естетичної зовнішності (виступає найважливішою річчю в  житті) - може подіяти як спусковий механізм для тих, хто генетично схильний.

Інші життєві події: багато інших життєвих подій можуть діяти як спусковий механізм для  дисморфофобії, наприклад, нехтування/ігнорування, фізична та /або сексуальна травма, почуття небезпеки і відкидання.

Особливості характеру/особистісні  властивості людей групи ризику.

Певні риси особистості  можуть зробити більш імовірним  розвиток дисморфофобії. Особистісні  риси, які, як було припущено, є сприяючими факторами, включають в себе: перфекціонізм; сором'язливість; інтроверсія; чутливість до неприйняття/відторгненню або критиці; невпевненість; уникаючі риси особистості/неконтактність; невротичний стан/невроз.

Так як особистісні властивості  у людей з дисморфофобією варіюються досить значно, малоймовірно, що вони є прямими причинами. Однак, вони можуть діяти як спускові механізми.

Допомога при дисморфофобії та дисморфоманії

При організації лікувально-профілактичної допомоги кілєнтів з переконаністю в наявності уявної чи хворобливої переоцінки фізичної вади слід дотримуватися чотирьох головних принципів: 1) максимально-ефективна профілактика дисморфоманійних розладів; 2) як можна більш раннє виявлення цих хворих, зазвичай довгий час звертаються до лікарів різних спеціальностей, але тільки не до психіатрів; 3) комплексність терапії, необхідна в переважній більшості випадків (поєднання транквілізаторів або антидепресантів з психотерапією, нейролептиків з антидепресантами, інсулінотерапії з нейролептиками або антидепресантами); 4) проведення одночасно з біологічної терапією заходів соціально-реабілітаційного характеру.

Основна проблема у роботі з клієнтами з дисморфофобією в тому, що "правильного, такого тіла" в дійсності не існує: є відсутність "почуття себе, як тіла" - "себе тілесного". В основі дисморфобії можуть бути, звичайно, і явні фізичні вади. Але часто вони бувають незначними, а проблема є. Тоді в фундаменті знаходяться інші причини: відторгнення, недостатня увага, відсутність підтримки і визнання з боку ровесників і/або значущих дорослих, прагнення людини до досконалості, помножене на над-критичне до свого тіла відношення і подібні їм. Працюючи з дисморфофобією, необхідно спершу детально проаналізувати причини її появи, наявність і конкретику "умовної приємності", допомогти клієнту визначитися з його реальними цілями і здібностями. Саме тому така робота часто починається з докладної особистісної діагностики. У процесі роботи ведеться пошук тільки індивідуальних "шляхів виходу", що спираються на особливості конкретної особистості та її емоційного реагування, а також тих "соціальних матриць", в рамках яких на даний момент знаходиться конкретна людина. Звичайно, дисморфофобію бажано "перехопити" на самому початку - процес ще не сформувався і робота над проблемою може бути дуже плідною. Але і на більш пізніх етапах допомога компетентного клінічного психолога неоцінима. Формування нормальних самовідчуття, самооцінки, самокритики і зв'язків між тілом і душею лежать в основі такої роботи. Терапія повинна включати в себе як вербальну частину, так і роботу з тілесністю - методами тілесної терапії, вправами, дихальними і руховими техніками. Типових рішень тут немає, і в кожному конкретному випадку необхідно підбирати потрібне сполучення методик в потрібних пропорціях.

У дослідженнях було показано, що психодинамічні моделі не працюють при дисморфофобії. Проте використання когнітивно-біхевіоральної психотерапії виявилося ефективним. У дослідженні 54 пацієнтів з дисморфофобією, частині з яких (рандомізовано) проводилася психотерапія, були відзначено суттєвий ефект.

Когнітивно-біхевіоральна терапія проводиться в декілька кроків:

• психотерапевт пропонує пацієнту спробувати в якихось ситуаціях, спілкуючись з людьми, не приховувати свій "дефект";

• психотерапевт допомагає пацієнтові припинити здійснення "оцінки" дефекту і його приховування. Це може включати в себе: видалення дзеркал, приховування областей шкіри, до яких пацієнт прискіпується, або припинення використання макіяжу;

• психотерапевт допомагає пацієнтові змінити його перебільшені переконання щодо своєї зовнішності.

Без лікування, дисморфофобія  приймає хронічний перебіг і  може тривати все життя, будучи причиною соціальної дезадаптації.

Природно, що методи лікування  дисморфофобіі, викликаної психічною хворобою, і дисморфофобії, яка є неприємним наслідком стресів і загальної невпевненості в собі, відрізняються. У першому випадку спочатку треба займатися хворобою, що лежить в основі патологічного неприйняття свого тіла. У другому - добре допомагає тілеснооріентірованая і когнітивна терапія.

І ще: найбільш ефективна  психотерапія у випадках дисморфофобії виходить тоді, коли у самого клієнта є готовність прийняти саму наявність "внутрішнього конфлікту", розібратись в його витоках і механізмах, і як результат - коректувати весь модус життя загалом. Це практично єдиний спосіб ефективної та результативної роботи з дисморфофобією. Тому найуспішніше робота зазвичай йде методами аналітичної терапії, що зачіпає досить глибинні "шари" несвідомого. Але є тут і свої підводні камені: зокрема, сумно відомий "внутрішній опір" клієнта, який іноді приходить в кабінет з несвідомою установкою "Ви, лікарю, мене лікуєте, а я подивлюся, як у вас нічого не вийде". Часто саме такий опір приводить до різкого припинення терапії, особливо коли вона, як не парадоксально, веде до відчутних позитивних результатів. Людині стає страшно втратити кохану фобію, як улюблену іграшку. Однак якщо є розуміння (або навіть відчуття), що наявна внутрішня боротьба деструктивна. і є потреба з нею розбиратися і бажання щось змінювати - це може стати початком психотерапевтичної роботи.

Можна навіть сказати, що дисморфофобію по ряду ознак можна  вважати одним з варіантів  залежності: тому перший крок у терапії - визнати її наявність, усвідомити умовну приємність і бути готовим  навчатися бути незалежною і самоцінною особистістю. Даний крок - стрижень і запорука успіху. А конкретні кроки, що ведуть до цього успіху, вже розробляються і здійснюються під час індивідуальної психотерапевтичної роботи, суть якої - не "відняти і поділити", а додати і примножити.

Що стосується саме синдрому дисморфоманії, то терапевтичний ефект виявився значно вищим при превалювання в тріаді депресії і при кататимній забарвленості ідей відносин. У таких спостереженнях позитивних результатів вдавалося домогтися при застосуванні комбінації антидепресантів з так званою збалансованою дією (піразидол, лудіоміл і особливо амітриптилін) і нейролептиків (тріфтазін, етаперазін), а за наявності сенестопатій у хворих з переконаністю в поширенні запаху кишкових газів необхідне приєднання тералена або тіоридазину. Найбільш стійким синдром дисморфоманії був при превалюванні в тріаді патологічних ідей фізичної вади. Цим хворим поряд із зазначеними вище комбінаціями (в які в таких випадках повинен обов'язково входити тріфтазін) необхідно призначати похідні бутирофенону: галоперидол або триседіл.

Косметичні операції категорично протипоказані. Вони не усувають переживань, а психічний стан може погіршитися. При дисморфоманії шизофренічної природи проводять лікування основного захворювання.

Висновок

У даній роботі розглядалось поняття дисморфофобії та дисморфоманії, було визначено їх сутність, види, особливості та наведено особистісні особливості людини, яка страждає на один з даних розладів.

Дисморфофобія – поява  хворобливих думок про наявність  будь якого уявного або переоціненого фізичного недоліку. В основі дисморфофобії та дисморфоманії можуть лежати дійсні, але незначні дефекти, які не створюють несприятливого відношення у оточуючих. Значення цих недоліків занадто перебільшується. У інших випадках ці дефекти цілком являються уявними.

Дисморфофобії мають  плинний характер, який наступає після  проходження пубертатного або юнацького  віку та згладжується. Дисморфоманії  цілком оволодівають хворим, стають головним переживанням у житті, первинним  регулятором поведінки.

При роботі із клієнтами, які мають дисморфофобію або дисморфоманію зазвичай доцільно використовувати когнітивно-біхевіоральну терапію. Робота має бути спрямована на формування нормальних самовідчуття, самооцінки, самокритики і зв'язків між тілом і душею, згладжування внутрішнього конфлікту між «очікуваннями», бажаннями та реальною картиною дійсності.

Що стосується дисморфоманії, то при роботі із цим розладом багато залежить від того, що саме превалює у тріаді розладу. Дисморфоманія  супроводжується медикаментозним  лікуванням (антидепресанти, нейролептики) для покращення результатів.

Небажаними є косметичні та хірургічні операції. Оскільки вони не тільки не вирішують психологічної  проблеми особистості, а й можуть погіршити психічний стан.

Список використаної літератури

1. Г.И. Каплан. Клиническая психиатрия. М., 1994.

2. Ковалев В.В. Семиотика и диагностика психических заболеваний у детей и подростков. -- М.: Медицина, 1985. - 288с.

3. Коркина М.В. Дисморфомания в подростковом и юношеском возрасте

4. Руководство по психиатрии под ред. Г.В. Морозова том 2

5. http://vprosvet.ru/biblioteka/dismorfofobiya-i-dismorfomaniya/

6. http://ru.wikipedia.org