Радянська влада в Україні в 1918-20 роки

«Радянська  влада в Україні в 1918-1920 рр.»

ВСТУП

Початок ХХ століття був досить важливим для  України. У 1917-1921рр. дуже велика кількість  різних сил вели боротьбу за владу  в Україні.

1917 рік відкрив нову сторінку  історії України. Перша світова  війна викликала загальну кризу  як Російської, так і Австрійської  імперій. У 1917 році впала Російська  імперія, Росія стала демократичною  республікою. У жовтні-листопаді  1918 року розпалася Австро-Угорщина.

Українські  сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української  державності. В результаті національно-демократичної  революції в Україні було створено незалежну державу, але врешті-решт після декількох спроб владу  в Україні захопили більшовики.

У цій роботі ми розглянемо процес встановлення влади більшовиків в України, а також спробуємо дати певний аналіз та зробити висновки, чому українці не змогли відстояти незалежність країни на почтаку ХХ сторіччя.

1. Боротьба більшовиків за радянську  владу в Україні

1.1  Боротьба за владу з Центральною  Радою. Радянська влада в Україні  взимку – навесні 1918 р.

У 1917-1920рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917р. визначилося їх протистояння з  Центральною Радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади  Рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917р. війська  Центральної Ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали  їх до Росії, а також придушили  кілька повстань в різних містах і  зупинили наступ на Київ 2 гвардійського  корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, щоб проголосити Радянську  владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦК більшовицької  партії і Раднаркомом (далі – РНК). 4 грудня 1917р. РНК надсилає ультиматум Центральній Раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон (проти  отамана Каледіна), припинити роззброєння  радянських військ в Україні.

4 грудня 1917р. в Києві почав роботу  І Всеукраїнський з’їзд Рад,  на який прибули 120 делегатів  від більшовицьких Рад і 2000 делегатів від Селянських Спілок  – масових селянських організацій,  які перебували під контролем  УПСР. Не маючи більшості, більшовицькі  делегати заявили протест і  залишили з’їзд. І Всеукраїнський  з’їзд Рад в Києві у складі  делегатів від Селянських Спілок  продовжив роботу і схвалив  резолюції на підтримку Центральної  Ради та її політики.

Більшовицькі  делегати з Києва поїхали до Харкова, де 9-10 грудня 1917р. була встановлена  Радянська влада і працював обласний з’їзд Рад. Київські і харківські делегати об’єдналися і 11-12 грудня 1917р. у Харкові було проведено  І Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували в Україні. 12 грудня 1917р. на цьому з’їзді в Україні проголошується Радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.

26 січня 1918р. радянські війська  займають Київ, і на цей час  радянська влада встановлюється  майже на всій території України.  Починається формування органів  Радянської влади в Україні,  створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні  сили. Власне на території України  утворилося кілька радянських  республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька,  Таврійська, Одеська. Під контроль  органів Радянської влади перейшли  фінанси, здійснювалися контрибуції,  конфіскації, реквізиції. Почалося  одержавлення (націоналізація) промисловості,  особливо великої. На селі проводилася  ліквідація поміщицьких маєтків  і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до  Росії. Проти своїх противників  більшовики застосовували терор.

Саме  в цей час (кінець1917 р. – весна 1918 р.) становище Радянської влади  в Україні складне, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918р. почався  загальний наступ австро-німецьких  військ. 3 березня 1918р. за Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР  незалежною республікою, тим самим  Раднарком і більшовики зобов’язалися  не втручатися у внутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам Радянської влади в Україні, але робили це таємно.

17-19 березня 1918р. у Катеринославі  відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд  Рад, який з тактичних міркувань  визнав незалежність Радянської  України, тоді як І Всеукраїнський  з’їзд Рад визнав державний  союз Радянської України і  Радянської Росії.

Зупинити  наступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кілька десятків тисяч) не змогли. На початку  березня 1918р. було зайнято Київ, а  на початку травня 1918р. окупація України  австро-німецькими військами була завершена. Радянська влада в Україні  припинила існування, її державні органи – ЦВК Рад і Народний Секретаріат  були розпущені.

1.2  Повернення більшовиків на Україну  в 1918-1919 рр.

Розпорошені та дезорганізовані більшовики України  майже цілий рік готувалися до повернення після того, як німці  вигнали їх на початку 1918р. Серед  питань, що стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську більшовицьку партію, щоб  піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «регіональним» відгалуженням  російської партії, як того вимагав  Ленін і як диктували традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де перевага була на боці українця М.Скрипника  і так званої київської фракції (чутливішої до національного питання), проголосували за утворення окремої української партії. Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формального проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), гору взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тенденціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було скасовано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з центральним органом у Москві.

У листопаді 1918р. Німеччина потерпіла  поразку у війні. 13 листопада 1918р. Радянська Росія (РСФРР) анулювала  Брестський мирний договір.

Падіння гетьманського уряду, евакуація  німців і виникнення Директорії призвели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром  Мануїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто слабкі (у липні 1918р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоплення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим-Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918р. після довгих вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України), який 29 листопада 1918р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні.

Спочатку  уряд очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.

  У цей час в Україні тривають  антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. . Також починають наступ в Україну й радянські війська. Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й приєднувалися до більшовиків. З січня 1919р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за наступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани - Григор'єв і Махно, вони більш ніж подвоїлися.

Радянські війська загалом діють успішно  і у 1919р. займають: 3 січня – Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня –  Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18 березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня  – Миколаїв, 6 квітня – Одесу, а 4-29 квітня – Крим.

Тим самим на квітень 1919р. на більшості  території України було знову  встановлено Радянську владу. Знову  почалося створення державного апарату  Радянської влади в Україні. Держава  дістала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у  березні 1919р. На ІІІ Всеукраїнському  з’їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд  Рад та його виконавчий орган –  Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919р. став Г.І. Петровський, був на цій  посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923р.).

В основу політики більшовиків в Україні  в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму», політичного  курсу, який з 1918р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення  ІІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919р.

Сутність  політики «воєнного комунізму» становила  спроба прискореними темпами перейти  до нового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов’язувалося  з революційним насильством, не зупиняючись  перед найжорстокішим терором. Конкретно  ж мова йшла про насильницький  злам існуючої на той час економічної  системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових, ринкових відносинах, і заміну її прямим (без грошей) продуктообміном, який здійснював апарат управління, тобто  чиновники, а не ринкові механізми. Тим самим в економіці затверджувалася  адміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв’язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалися підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості, почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувало ефективність виробництва. У промисловості затверджувалася система главкізму, саме главки (головні комітети) по вертикалі здійснювали управління підприємствами певної галузі, повністю розпоряджалися їх ресурсами і робочою силою. Тобто в управлінні промисловістю була встановлена жорстка централізація. Робітники за роботу отримували натуральний пайок.

Важливою  складовою політики «воєнного комунізму» стала продовольча політика більшовиків. 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні  встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія  держави на найважливіші продовольчі  товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у  вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу  розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні  були здавати державі за встановленими  нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого  відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча  диктатура безпосередньо зачіпляла  інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені були селяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням ними земельного питання. У 1919 р. було проголошено  конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн. дес., і не найкращих земель. 2,5 млн. дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та інші). 7 млн. десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати не встигли. Тобто  більшість селян була вкрай невдоволена  політикою більшовиків.

Другий  український радянський уряд протримався  близько семи місяців. За цей час  він спромігся припуститися не менше  критичних помилок, ніж інші уряди, що намагалися правити Україною. Цей  уряд, сформований переважно з  росіян, євреїв та представників інших  неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні політику, опрацьовану  в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала місцевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919р. російські  міста відчували гостру нестачу  харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви й Петрограда, які відбирали зерно - майже так само, як це рік тому робили німці,- при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків.

Уряд  Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лівих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. Наслідки цього було неважко передбачити: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих сил на чолі з Григор'євим та Махном.

У травні 1919р. відбулося повстання  отамана Григор’єва, яке з великими зусиллями змогли придушити. Уже  у квітні 1919р. сталося 98 антибільшовицьких  виступів, а у червні-липні 1919р. – 328. Влітку 1919р. антибільшовицькі повстання  селян стають масовими. Це підірвало  тили Червоної Армії і послабило  позиції Радянської влади в Україні.

2. Остаточне встановлення радянської  влади в Україні, впровадження  політики «воєнного комунізму»  та складання однопартійної системи

2.1 Боротьба з Денікіним. Закріплення  Радянської влади в Україні  у 1920 р.

У червні-липні 1919р. почався успішний наступ в Україну військ Денікіна з Донбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919р. Радянська  влада в Україні була повалена.

Нездатні  чинити опір, більшовики за наказом  Леніна ліквідували в середині серпня 1919р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повернулася  до Москви. Згадуючи про цю другу  за два роки поразку на Україні, член колишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми виряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».

На  цей час вже українських земель була окупована денікінцями, встановлений ними режим був досить жорстоким  в національному питанні (війна  з Директорією, гоніння на українську культуру) та по відношенню до селянства. Повернення поміщиків, реквізиції хліба  та ін. восени 1919р. викликали в Україні  масовий селянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнув  свою діяльність Махно. Повстанські  загони мали різне ідейне забарвлення: більшовики, петлюрівці, анархісти  та ін. Це підірвало тили денікінської армії.

Зазнавши  наприкінці літа 1919р. другої поразки  на Україні, більшовики переглянули  свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфікою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі розвинулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності - ні в  розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані  організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі  на Україні українського забарвлення.

У жовтні 1919р. Червона армія перейшла в контрнаступ і на січень-лютий 1920р. в Україні вже втретє була встановлена Радянська влада. Залишки  армії Денікіна змогли закріпитися  в Криму. Очолив їх генерал Врангель.

2.2 Формування державних органів  влади, впровадження політики  «воєнного комунізму»

В Україні знову почалося оформлення державних органів Радянської влади. З грудня 1919р. по середину лютого 1920р. верховна та законодавча влада в  Україні належала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. В свій третій прихід в Україну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919р. VIII Всеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні», в якій було заявлено про визнання самостійності УСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящих вчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіяти спробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянам в земельному питанні, особливо щодо радгоспів.

Проте в цілому у 1920р. більшовики послідовно впроваджували політику «воєнного  комунізму». Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств  і дрібних також. 5 лютого 1920р. Всеукрревком видає закон про землю, за яким селяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їх задовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня 1920р. створювалися комнезами (комітетами незаможніх селян), яких у листопаді 1920р. налічувалося 10799. Комнезами фактично стали провідниками більшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо їх продовольча політика не змінилася, так само як і ставлення селян до неї.

Для зміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним, більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянської орієнтації, щоб розширити соціальну базу Радянської влади в Україні. До партій радянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета «Боротьба»), яка  у травні 1918р. відкололась від  УПСР; у січні 1919р. від УСДРП відкололася  група лівих – незалежники, які  у травні 1919р. розкололися на лівих  і правих; у серпні 1919р. боротьбисти  і ліві незалежники об’єднались  в УКП (боротьбистів), яка проіснувала  до травня 1920 р. і після більшовиків  була самою впливовою, особливо серед  селян; у січні 1920 р. праві незалежники  створили УКП, яка проіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.) відкололося ліве крило  – борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме з боротьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз проти Денікіна.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні  забезпечило не що інше, як збройна  сила Радянської Росії. До осені 1919р. у  Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920р.- майже 3,5 млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української та Білої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі  повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку  народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1-2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв'язаний з  українським еміграційним урядом у  Польщі. Лише пославши проти них  понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921р. більшовики змогли зламати  хребет партизанському рухові. З цього  часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й  підпорядкували її.

Причини перемоги більшовиків

Успіх більшовицької партії пояснювався  низкою обєктивних і субєктивних факторів.

Глибокий  соціально-економічна і політична  криза восени 1917 року, радикалізм низів  сприяли перемозі ліворадикальних  сил (хоча альтернатива зберігалася  аж до розгону Установчих зборів).

  Поряд з обєктивними умовами, що склалися в країні, перемозі більшовиків сприяла діяльність їх лідерів В. 1. Леніна та Л. Д. Троцького і в цілому та цілеспрямована робота, яку проводила партія із залучення на свій бік солдатів у тилу і на фронті, найбіднішого селянства в селі.

  Висунуті більшовиками загальнодемократичні  гасла - земля, світ, народовладдя - опинилися близькі масового  суспільній свідомості, у той  час, як Тимчасовий уряд остаточно  втратив довіру народу. Радянська  система і перші перетворення, багато з яких носили демократичний  характер, стали важливим фактором, який забезпечив успіх більшовиків.