Развитие соборных идей и их реализация в период украинской революции 1917-1919гг
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Головне управління освіти і науки Львівської облдержадміністрації
Львівське територіальне відділення МАН України
Червоноградське міське наукове товариство учнів
Секція: історія України |
РОЗВИТОК СОБОРНИЦЬКИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1919 РР.
Роботу виконав: Новіков Віталій Миколайович, учень 10 класу ЧСШ №7 Науковий керівник: Терех Ірина Василівна, вчитель історії ЧЗШ №7 |
Червоноград - 2012
Зміст
Вступ_________________________
Основна частина
Розділ І
1.Передумови Злуки_________________________
Розділ ІІ
1.Укладення Злуки_____________
Розділ ІІІ
1. Відносини між урядами УНР і ЗУНР після проголошення Злуки____12
Розділ ІV
1. Причини поразки
визвольних змагань українців__
Висновки______________________
Список використаної
літератури____________________
Додатки
Додаток А_____________________________
Додаток Б_____________________________
Додаток В_____________________________
ВСТУП
Сьогодні активно розгорнулась дискусія про місце та роль відомих постатей в українській історії.
Тому є актуальним звернення до нашого не так вже й далекого минулого, коли після півторастолітнього перебування у різних імперіях, у час воєнного лихоліття, українські землі возз’єдналися в єдину державу. Малодослідженою виступає проблема людських взаємин наддніпрянців і наддністрянців, бачення перспектив боротьби за утвердження державності на усіх українських землях. Також аналіз причин поразки визвольних змагань, хибних рішень діячів різних таборів стане повчальним для сучасних українців. Історичний досвід спільної боротьби в роки Української революції ще не в повній мірі донесений до широких кіл громадськості, хоча історична література цієї проблематики достатня, адже тема національно-державницького відродження 1914–1923 років найбільше популярна в колах сучасних дослідників.
У роботі проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав, проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей, що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.
Мета дослідження – на підставі узагальнення та осмислення науково-історичних і мемуарно-аналітичних праць українських і зарубіжних авторів, періодики показати військово-політичну співпрацю галичан і наддніпрянців у боротьбі за соборну українську державу, реалізуючи наступні завдання:
- простежити генезу державницьких і соборницьких ідей в Наддніпрянщині і Галичині та їх реалізацію в добу Української революції;
- дослідити передумови, причини і наслідки Акту злуки українських держав 22 січня 1919 р.;
- проаналізувати роль військової, дипломатичної і матеріально-технічної допомоги Наддніпрянщини збройній боротьбі ЗУНР за незалежність;
- визначити головні причини і наслідки розпаду військово-політичної коаліції УНР–ЗУНР.
Об’єкт дослідження – розвиток соборницьких ідей та їх реалізація в добу Української революції 1917–1919 pp.
Предмет дослідження – морально-політична, військово-технічна і кадрова взаємодопомога УНР і ЗУНР, спільні бойові дії їхніх армій у боротьбі за незалежність і соборність України, взаємовідносини Є.Петрушевича і С.Петлюри.
Хронологічні рамки охоплюють період від весни 1917 р. – утворення Центральної Ради в Наддніпрянській Україні й початків її державницької й соборницької діяльності до кінця 1919 р. – занепаду військово-політичного й дипломатичного співробітництва УНР і ЗУНР внаслідок воєнних поразок.
Територіальні межі дослідження охоплюють Східну Галичину, частково Північну Буковину та ту територію Наддніпрянської України, на яку поширювалась влада українських урядів.
Наукова новизна полягає у постановці актуальної проблеми, яка досі не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці.У роботі досліджено основні чинники, які визначали становище УНР і ЗУНР у контексті головних напрямків і проблем доби Української національної революції 1917–1921 рр.
Відтворення історії періоду 1917-1920 рр. є в багатьох дослідженнях, публікаціях. Так, у спогадах І. Мазепи - одного з чільних громадських та політичних діячів українських визвольних змагань 1917-1921 рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху - міститься багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1917-1920-х рр.
Книга Володимира Винниченко «Відродження нації» описує історію Української революції, тут описано боротьбу українського народу за свою незалежність. В книзі описується боротьба за рівність українського народу з росіянами, щоб Україна не була в усьому залежною від Росії, а існувала у її складі як самостійна та автономна держава. Можна сказати, що книга описує повну картину історичних подій того періоду і є джерелом для вивчення і розуміння тих складних політичних процесів , які відбувалися.
В праці Р. Тимченко проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав , проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей , що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.
С.Кобут проаналізував процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділив стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр
Структура роботи визначається метою і завданням дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури , додатків.
РОЗДІЛ І
1.Передумови Злуки
Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило специфічний історичний шлях України. На різних етапах української державності завжди гостро стояла проблема соборності усіх етнічно-історичних земель.
Очевидно, що сотні років бездержавності не знищили нашої національної ідентичності почуття свідомості та бажання боротися за те, щоб була (за Т. Шевченком): «В своїй хаті, своя правда, і сила, і воля!».
Українство постійно тяжіло до об’єднання своїх сил, незважаючи на те, що політики наддніпрянці плекали надію на перетворення Російської імперії у демократично-федеративне об’єднання, а наддністрянці сподівалися на об’єднання українських земель Австро-Угорщини в окремий автономний край. Влітку 1913 р. на з’їзді українського студенства у Львові, в якому брали участь делегати з обидвох боків кордону, було прийнято резолюцію про використання воєнного конфлікту для визволення України.
Закінчення світової війни ускладнило питання об’єднання українців. 18 жовтня 1918 р. на засіданні новоствореного репрезентивного органу західних українців Української Національної Ради ставилося питання про негайне об’єднання українських земель. Однак, після тривалої дискусії було стверджено, що за народами Австро-Угорщини світова спільнота визнала право на самовизначення, а Росія трактувалася єдиною державою[9, 76]. Очевидно, з’єднання з Українською Державою гетьмана П. Скоропадського несло в собі загрозу опинитися в складі «єдиної та неділимої Російської імперії». Безперечно, західні українці були в курсі подій, що відбувалися на Наддніпрянщині, підтримували контакти з опозицією гетьманському уряду.
З проголошенням ЗУНР та початком збройного конфлікту з поляками, галицький політичний провід усвідомлював, що без допомоги братів-наддніпрянців не обійтися. Вже 11 листопада до Києва прибула делегація ЗУНР. Під час переговорів гетьман П. Скоропадський пообіцяв надати допомогу грошима, зброєю, боєприпасами, амуніцією та обмундируванням. Також було погоджено питання про виїзд з Білої Церкви до Львова Окремого загону січових стрільців під командою полковника Є. Коновальця. Але саме в той час Український Національний Союз на чолі з В. Винниченком готував протигетьманський виступ. Невдовзі розпочалися офіційні переговори між ЗУНР і Директорією відновленої УНР. Згодом галичани отримали суттєву матеріальну допомогу, Галицька армія була посилена кваліфікованим командним складом [7, 88]. 22 січня 1919 р. офіційно відбувся Акт Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. Цей історичний акт формально проголосив про возз’єднання усіх українських земель, що стало стратегічною метою українських урядів у боротьбі за волю і незалежність держави. Але ЗУНР і УНР фактично так і не об’єдналися, адже для галичан головним ворогом залишалися поляки, а для наддніпрянців – росіяни, тому обидва військово-політичних проводи тактично ніяк не могли дійти згоди.
Важке економічне становище, наступ зовнішніх ворогів, відмінності в розвитку Галичини і Наддніпрянщини наклали значний відбиток на реалізацію соборницьких домагань українців. Великий вплив на об’єднавчу політику УНР і ЗУНР мали їх лідери – Симон Петлюра і Євген Петрушевич. Їхні особистісні орієнтири, світогляд, бачення перспектив державного розвитку залишили помітний слід у політичному, економічному, військовому житті українських держав.
РОЗДІЛ ІІ
1.Укладення Злуки
С. Петлюра і Є. Петрушевич були найпомітнішими постатями українського державотворчого процесу кінця 1918–1919 рр. Їхні зв’язки, як лідерів держав, розпочалися ще в кінці листопада з листа С. Петлюри до президента УНРади, де повідомлялося, що він здобув Київ, знищив московських офіцерів, правління гетьмана П. Скоропадського прийшло до занепаду, а Український Національний Союз встановив контроль над наддніпрянською територією. Хоча відомо, що Київ був здобутий військами Директорії 14 грудня 1918р., а оригінал даного листа досі не виявлений[10, 218]. Тому є ймовірність, що ця замітка покликана була посилити соборницькі настрої серед галичан щодо союзу з УНР, а можливо, перемога під Мотовилівкою дала підстави авторові листа дещо оптимізувати ситуацію.
Успішне розгортання повстання під проводом Директорії та відновлення УНР, а також польська експансія проти ЗУНР прискорили процес об’єднання.
1 грудня 1918 р. у Фастові підписано попередній договір про злуку двох держав, за яким: «Західно-Українська Народна Республика заявляє сим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку». [5; 124]
Під тиском поляків УНРада змушена була переїхати зі Львова до Тернополя, а згодом до Станислава, де 2 січня відбулося її засідання. Є. Петрушевич у промові відмітив складне становище Галичини, згадав полеглих борців і наголосив, що «кров най буде тим першим звеном, що лучить нас в одну соборну Україну…
Нас ждуть важні завдання, найперше – злука з Наддніпрянською Україною» [6, 213].
С. Вітик, галицький соціал-демократ, мав власний погляд на об’єднання з Великою Україною: «Треба установити переходову комісію, а ціле правління передати в руки укр. власти в Києві. По злуці буде наш край найбагатший. Злука конечна й з економічного боку. Мусимо проголосити її з огляду на мирову конференцію вже сьогодні. Як народи хочуть, так і Антанта мусить поступити» [6,243]. Отже, він вірив у те, що Антанта визнає українську державу з самого початку , ще з утворення УНРади , й виступав за повне об’єднання з Наддніпрянщиною. Секретар військових справ Д.Вітовський висловися проти ліквідації кордонів між Галичиною і Великою Україною до того часу, поки не буде заключений договір про товарообмін.
До того ж Наддністрянщина має зберігати автономію до скликання Національних Зборів у Києві, а посол Т. Старух запропонував ввести до Директорії двох членів з Галичини. Як бачимо, серед західноукраїнських діячів не було одностайності у визначенні форми об’єднання з УНР.
3 січня 1919 р. у Станиславові – тодішній столиці ЗУНР відбулася ратифікація Фастівської угоди: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського народу проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки» [2, 68].
У той же час затверджувалися положення, які обговорювалися у Фастові щодо законодавчої й виконавчої влади в краї: «До часу, коли зберуться установчі збори з єдиненої Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада»[2, 76] , а цивільна і військова адміністрація підлягала Державному Секретаріату.
На цьому ж засіданні Є. Петрушевич виголосив промову щодо об’єднання з УНР: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з’єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе»[1, 234] .
З метою урочистого затвердження Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., завершення оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового Конгресу України 16 січня до Києва відбула представницька делегація ЗУНР на чолі з Л. Бачинським. 19 січня відбулася нарада Директорії, Ради Народних Міністрів із представниками ЗУНР щодо об’єднання двох республік.
Урочистості 22 січня 1919 р. з приводу соборності українських земель розпочалися промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л. Бачинського, який, зокрема, сказав: «Український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу» [6, 45].
Текст Універсалу Директорії про злуку УНР та ЗУНР зачитав Ф. Швець. У ньому наголошувалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна… Однині є незалежна Українська Народна Республіка» [3, 345].
С. Петлюра з балкона губернського земства звернувся до населення «Я, як отаман всього війська українського, кажу вам, що ми зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас УНР».
Для визначення форми влади та зовнішньополітичних орієнтирів УНР 23 січня 1919 р. був скликаний Трудовий Конґрес, до складу президії якого ввійшли й галичани: соціал-демократ С. Вітик та націонал-демократ Т. Старух. 28 січня 1919р. був ухвалений закон про форму української влади. «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії Української Народної Республики, яка доповнена представником від Наддністрянської України» [11, 87].
С. Петлюра на зібранні Трудового Конґресу закликав і лідерів українських держав, і населення для боротьби за незалежність України: «Для цього, щоби оборонити край від ворогів і для того, щоби вам дати спромогу, спокійно творити державну справу – треба мати власне революційне військо…Утворення армії – зараз справа дуже важка…Отже, коли спільними силами візьмемося за оборону України, то ця справа скінчиться щасливо для нашої держави» [5, 189]. Головний Отаман, незважаючи на наступ більшовиків, упевнено вірив у позитивний результат визвольних змагань. Він був взірцем для однодумців і не впадав у відчай у таку скрутну для хвилину України.
Отже, УНРада отримала можливість законно впливати на політичне життя Наддніпрянщини, адже мала свого представника у Директорії, а влада останньої, навпаки, не розповсюджувалася на західноукраїнські землі. На цій підставі 12 березня 1919 р. Є. Петрушевича включено до складу Директорії. Хоча формально обидві частини й об’єдналися в одне ціле, однак кожна продовжувала провадити власний політичний курс. Наддніпрянці вели виснажливу боротьбу з більшовиками, а галичани чинили опір полякам.
РОЗДІЛ ІІІ
- Відносини між урядами УНР і ЗУНР після проголошення Злуки
На початку літа 1919 р. відносини між галицьким і наддніпрянським проводами залишалися напруженими. Проголошення соборності українських земель було декларацією на папері, а керівництво ЗОУНР фактично не визнавало Директорію та уряд УНР вищими органами влади України і проводило власну політичну лінію.
У важких умовах польської окупації
значної частини
15 червня від проводу ЗОУНР
до Кам’янця-Подільського, де перебували
вищі органи влади УНР,
27 червня С. Петлюра запросив Є. Петрушевича для пояснень як уповноваженого представника Галичини в Директорії. Але галицький лідер, боячись арешту, не прибув до Кам’янця-Подільського. Через те 1 липня на засіданні Ради Міністрів ухвалено визнати неможливим перебування Є.Петрушевича у складі Директорії УНР[7, 129]. Інститут диктатури вирішено ігнорувати, а всі подальші контакти з населенням ЗОУНР та частинами УГА проводити лише після призначення представницьких органів Ради Міністрів УНР в ЗОУНР
28 червня 1919 р. польське військо
широким фронтом розпочало
Врешті, висунувши низку умов, Є. Петрушевич вирішив піти на співпрацю з урядом УНР. Він вимагав, щоб керівники УНР проводили демократичну політику без ухилів у бік радянства. Провід УНР був змушений прийняти умови Є. Петрушевича.
Висуваючи ці вимоги, він мав на меті демократизувати політику уряду УНР. 16 липня уряд ЗОУНР, підрозділи УГА та галицькі біженці перетнули р. Збруч. Як і провід УНР, диктатура розташувалась у Кам’янці - Подільському. Є. Петрушевич не довіряв наддніпрянським політикам, тому для охорони диктатури було виділено два курені стрільців у місті та бригаду УСС в околиці Кам’янця. 20 липня на честь галичан відбулося засідання у міському театрі, в якому взяли участь провідники УНР і ЗОУНР. С. Петлюра та Є. Петрушевич демонстрували перед публікою розуміння, що тільки згода між наддніпрянськими та галицькими українцями дасть змогу побудувати державу. Але насправді подолати суперечності та дійти згоди вони не змогли[8, 76].
У кінці липня 1919 р. наддніпрянський і галицький проводи провели переговори з метою унормування своїх відносин. Але уряд УНР не скасував міністерство галицьких справ, яке надалі провокувало конфронтацію між Директорією та диктатурою.
З приходом диктатури ЗОУНР у
Кам’янець-Подільський
Провід УНР також не довіряв керівникам ЗОУНР, а скупчення галицького війська у Кам’янці та районі трактував як приготування до державного перевороту, галицькою диктатурою у зв’язку з переходом УГА на Велику Україну.
На початку серпня 1919 р. відносини між урядами УНР і ЗОУНР суттєво загострилися. Кам’янцем поповзли чутки про напруженість у стосунках між Директорією та диктатурою. В таких умовах С. Петлюра 3 серпня 1919 р. Написав листа Є. Петрушевичу, в якому закликав негайно звільнити район Кам’янця-Подільського від бригади УСС, щоб «покласти край різним небажаним розмовам, які не дають можливості працювати для добра держави...».
Те, що наддніпрянські політики не поспішали виконувати раніше прийняті умови Є. Петрушевича, призвело до нового загострення відносин між двома українськими проводами. Урядовці УНР намагалися пояснити галицькому керівництву те, що використання соціалістичних гасел дасть можливість схилити на свій бік масовий повстанський рух у боротьбі за незалежність УНР. Але галицька диктатура продовжувала наполягати на виконанні умов.
На початку серпня Є. Петрушевич в ультимативній формі зажадав від С.Петлюри негайного проголошення курсу на парламентаризм та демократію. 12серпня уряд задовольнив зазначену вимогу.
Незважаючи на те, що міжнародна та внутрішня ситуація спонукала уряди УНР і ЗОУНР до співпраці, все ж, політичні суперечності між ними призводили до виснажливої боротьби один проти одного. Провід УНР, як і раніше, офіційно не визнавав диктатуру ЗОУНР.
Вже наприкінці літа 1919 р. виникли суттєві розбіжності у поглядах на подальшу тактику ведення воєнних дій. Галичани наполягали на ударі в південному напрямку на Одесу, через море налагодити зв’язок із зовнішнім світом, зокрема надіялися все-таки отримати визнання і допомогу Антанти. Наддніпрянці переконували побратимів, що головний ворог це більшовики, потрібно відбити столицю – Київ, а потім вести переговори з Антантою. В результаті обидва уряди і обидві армії опинилися у т. зв. “чотирикутнику смерті”[4, 258]. Більшовики восени 1919 р. застосували супроти українців бактеріологічну зброю. Так, з Луї Пастерівського інституту в Парижі були викрадені пробірки з бактеріями тифу. Тиф поклав у шпиталі та забрав життя десятків тисяч вояків, українські армії втратили боєздатність. Особливо трагічним це стало для УГА, адже на відміну від армії УНР, тут суворо дотримувалися наказу не вживати алкоголю, який, очевидно, в тих воєнно-польових умовах міг стати своєрідним антисептиком. [8, 164]Рештки ж армії УНР на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком пішли в т. зв. Зимовий похід, здійснюючи рейд в тил противника.
Тим часом, спільний похід українських армій на Київ закінчився тим, що галицький генерал Кравс фактично здав столицю України денікінцям. Київські події призвели до чергового загострення стосунків. Наддніпрянські керівники звинувачували у здачі столиці України галичан, а провідники ЗОУНР стверджували, що в усьому винна політика уряду УНР.
Керівництву УНР вдалося переконати Є. Петрушевича розпочати війну з «добровольцями». Враховуючи складну ситуацію на фронті, загострення відносин між наддніпрянським та галицьким проводами, а також опозицією й урядом УНР, у жовтні 1919 р. Директорія скликала нараду, щоб хоча б трохи послабити напружену політичну атмосферу та обговорити шляхи виходу з кризи. На ній С. Петлюра визнав, що між керівництвом ЗОУНР та УНР існують певні непорозуміння. Натомість Є. Петрушевич заявив про повну згоду провідників обох частин України, що не відповідало дійсності. Прем’єр-міністр І. Мазепа дорікав галицькому проводу за брак віри у спільну справу. Щоб розвіяти підозри галичан щодо відносин УНР з Польщею, він завірив їх, що наддніпрянський провід «не піде ніколи всупереч інтересам галичан»[4,98]. Багато промовців, представників уряду УНР і галицьких соціал-демократів ставили питання про підпорядкування УГА наддніпрянському керівництву і скасування автономного галицького уряду у формі диктатури. Але Є. Петрушевич заявив, що ситуація вимагає, щоб галицький уряд продовжував існувати окремо і завірив, що провід ЗОУНР не вів сепаратних переговорів ні з більшовиками, ні з Денікіним.[12, 76] Ця нарада нічого не змінила у наддніпрянсько-галицьких відносинах, а сам факт присутності Є. Петрушевича на засіданні державного рівня дав підставу галицькій пресі стверджувати, що керівництвом УНР визнано існування інституту диктатури ЗОУНР.
Поки наддніпрянські та галицькі лідери переконували один одного у взаємній лояльності, а політики УНР намагалися підпорядкувати собі галицьке військо, командування УГА, взяло курс на співпрацю з білогвардійцями. У результаті підписаної угоди вся галицька армія мала перейти у підпорядкування А. Денікіна.
Врешті, цей акт і призвів до повного розриву УНР і ЗОУНР. Політичне протистояння проводів УНР і ЗОУНР було зумовлене передусім ідеологічними розбіжностями між ними, а також намаганнями уряду УНР усунути диктатуру ЗОУНР під приводом її нелегітимності та утворити єдине керівництво обох частин України.
Провід УНР вважав режим Є. Петрушевича буржуазною диктатурою, яку слід усунути. Відтак, це загострювало протистояння. Галицькі провідники чудово розуміли, що доля українських земель багато в чому залежить від західних держав, які захочуть мати справу лише з країною, що сповідує демократію та парламентаризм. Тому провід ЗОУНР відстоював загальнодемократичні принципи побудови державності. Тиск Є. Петрушевича врешті й призвів до зміни політичних засад державотворення. В тогочасній ситуації, щоб зберегти шанси на визволення Східної Галичини та домагатися її визнання міжнародним співтовариством, Є. Петрушевичу необхідно було залишити незалежними від Директорії УНР уряд ЗОУНР і окрему галицьку армію. Зі свого боку, С. Петлюра мав намір використати досить боєздатне галицьке військо, яке чисельно переважало наддніпрянське. Тому впродовж усього Кам’янецького періоду запекла боротьба двох українських урядів була фактично боротьбою за контроль над УГА.
- Развитие событийного туризма в России
- Развитие советского государства в условиях НЭПа
- Развитие советского конституционного законодательства
- Развитие советского трудового права
- Развитие советского уголовного права в 1918-1922 гг
- Развитие советской военной техники в годы второй мировой войны
- Развитие советской экономики в 70-е – 80-е годы 20-го века. Общество «развитого социализма
- Развитие словаря
- Развитие словаря детей дошкольного возраста с ОВЗ
- Развитие словаря дошкольников
- Развитие словообразовательной системы русского языка в ХХ веке
- Развитие слухового восприятия у детей дошкольного возраста
- Развитие СМИ в Кыргызтане
- Развитие собаководства
