Реалізація метафори в інформаційному тексті

РОЗДІЛ 1 Реалізація метафори в інформаційному тексті

1.1. Особливості інформаційного стилю

Сучасне суспільство  неможливо уявити без преси, яка  є своєрідним інформатором, що подає відомості про найрізноманітніші події внутрішнього та зовнішнього життя соціуму. Преса здатна без зволікань фіксувати й доносити до читачів усе нове, поширювати наукові знання, пропагувати політичні ідеї, формувати і виражати громадську думку.

Лінгвісти, у  свою чергу, намагаються ґрунтовно досліджувати мову газет та журналів, що дало б змогу осягнути усі важливі процеси, характерні для сучасної української літературної мови. Як стверджує М. Жовтобрюх, „наукове дослідження історії літературної мови в усій сукупності її стилів і жанрів обов’язково передбачає також і глибоке всебічне вивчення мови періодичної преси на всіх етапах її існування“ [23, с.12].

Розгляд системи  сучасних функціональних стилів літературної мови, їхньої жанрової різноманітності спирається на врахування екстралінгвальних чинників.

Як зауважує Ю. Арешенков, „головним фактором утворення функціональних стилів є типова соціомовленнєва ситуація, що дає можливість встановити критерії класифікації цих стилів на підставі наявності чи відсутності чітко окресленої сфери мовного спілкування, у межах якої функціонує відповідний функціональний стиль“ [2, с.125].

   Серед функцій публіцистики традиційно виділяються наступні:

• інформаційна (повідомлення про стан справ, різного роду факти і події);
• коментарійно-оцінна (часто виклад фактів супроводжується коментарем до них, їх аналізом і оцінкою);
• популяризаторська (передаючи різноманітну культурну, історичну, наукову інформацію, публіцистика сприяє поповненню фонду знань своїх читачів);
• впливова (не випадково ЗМІ називають «четвертою владою»: їх вплив на погляди людей очевидний).

Але основними функціями публіцистики є впливаюча та інформаційна.

Інформаційна функція обумовлює вживання нейтральної, загально- стильової лексики, в якій особливу роль грає політична, економічна. Це пов'язано з тим, що головний інтерес публіцистики – суспільно-політичні проблеми. Головний критерій вживання, відбору мовних засобів – загальнодоступність. Виключаються мовні засоби, що не володіють цією якістю: вузькоспеціальні слова і вирази, діалектизми тощо – все, що може викликати труднощі у розумінні повідомлення. Загальнодоступність лексики зумовлена ​​спрямованістю публіцистики до широкої та різнорідної аудиторії.

Газета покликана  просвітлювати маси, що обумовлено інформаційними її завданнями. Таким чином, газета виконує і популяризаторську функцію – повідомлення про нові наукові відкриття, громадські проблеми, політичні ситуації і т.п. Звідси звернення газети до засобів наукової мови, що виявляються не лише в наукових статтях, але і в статтях, присвячених політичним, соціально-економічним та іншим питаннням.

Саме сфера  вживання, особливості призначення  й специфічна ситуація спілкування  свідчить про існування інформаційного стилю.

Для точнішого визначення стильових особливостей певних жанрів термін „інформаційний“ є найбільш оптимальним, оскільки в ньому знаходить свою безпосередню реалізацію мовна функція повідомлення, інформування.

Інформаційний стиль був об’єктом лінгвоукраїністики у 20-ті роки ХХ ст., проте інтенсивно проблему функціональної диференціації мови почали розробляти з початку 50-х років ХХ ст.

Класифікуючи  стилі, або функціональні різновиди  мови, І. Чередниченко пише про стиль  масової преси, виокремлює при цьому  інформаційний і власне публіцистичний стилі [71, с. 54–58]. В академічній „Стилістиці газетних жанрів“ [61, с.176] йдеться про інформативно-пропагандистську функцію ПС, у якому розрізняють жанри інформаційних заміток, репортажів тощо. У праці  „Українська лінгвостилістика ХХ – початку ХХІ ст.: система понять і бібліографічні джерела“ [68] зафіксовано такі термінологічні словосполучення, якими послуговуються дослідники: газетна комунікація, газетна мова, газетне мовлення, газетний дискурс, газетний жанр, газетний заголовок, газетний стиль, газетний текст, газетний штамп, газетно-журнальний жанр, газетно-інформаційний стиль, газетно-публіцистична мова, газетно-публіцистичний дискурс, газетно-публіцистичний стиль, газетно-публіцистичний текст [68, с. 335]. Так само засвідчено вживання термінів публіцистичний стиль, публіцистичний текст [68, с. 355].

Напрацювання  лінгвістів у галузі дослідження мови масової й ділової інформації, особливо мови періодичної преси (Ю./О./Арешенков [2; 3],                       Д./Х./Баранник [7 – 10], І./К./Білодід [63], М./А./Жовтобрюх [23],  В./Г./Костомаров [34],  Г./Я./Солганик [57; 58], О./А./Стишов [62] та ін.), дають підстави для виділення й практичного дослідження особливого – інформаційного – стилю, основним завданням якого є подання інформації. Цей стиль має певні специфічні мовні ознаки, що виділяють його з-поміж інших стилів літературної мови, зокрема протиставляють його усталеному публіцистичному стилю. Відкритим до сьогодні залишається питання про ієрархію співвіднесення публіцистичного та інформаційного стилів, однак мовностильові ознаки цих двох різновидів мовлення, аналіз стильової специфіки дає підстави для розгляду інформаційного стилю як підвиду (підстилю) публіцистичного.

До специфічних  ознак інформаційного стилю дослідники зараховують такі:

– організація  інформаційного тексту за чіткими стандартизованими  схемами (де, коли, що відбулося, хто про це інформує, які передумови та перспективи описуваної події, явища  тощо);

– висока частотність  вживання мовних засобів оцінного характеру, насамперед оцінної лексики;

– активне функціонування форм персональності, особливо в коментарному мовленні;

– широке використання експресивних засобів – різних тропів та синтаксичних конструкцій – у  поєднанні зі звичними, стандартними для цього стилю засобами мовного вираження тощо [3, с. 128].

Перераховані  особливості стосуються текстів  саме інформаційного стилю, створених з метою повідомлення, інформування про актуальні події суспільного життя.

Наголошуючи на характерних ознаках стилів масової  інформації, І. Білодід зазначає, що „стиль інформації має комплексну сферу дії, комплексні об’єкти зображення“,  і  „в цій багатоплановості сфера інформації близька до безмежної сфери художньої літератури, але мовні засоби останньої значно ширші, різноманітніші, барвистіші“, однак  „стиль масово-політичної і ділової інформації вимагає від мовця не лише досконалого знання самого мовного інвентарю (лексики взагалі, термінології, засобів словотвору, фразеології, різноманітних конструкцій речення, вислову зокрема), а й уміння добре володіти інтонуванням вислову…“ [63, с. 563-564].

Оскільки визначальним для інформаційного стилю є принцип  поєднання стандарту й експресії, що зумовлює функціонування  явищ вторинної номінації, то в газетній мові розрізняють безобразні (власне інформативні) та образні (оцінні) комунікативні структури вторинної номінації. Перший тип вторинної номінації представлений функціями повнозначних лексичних одиниць та їхніх сполучень. Другий тип – образними (оцінними) комунікативними структурами, номінаціями з емоційно-експресивним змістом, які завдяки набутим конотаціям увиразнюють соціалізований зміст висловлювань, що реалізуються у метафоричних і метонімічних структурах, перифразах, фразеологічних одиницях тощо.

Комплекс напрямів дослідження  мови ЗМІ значно розширився, зокрема, накреслився лінгвокультурологічний напрям, пожвавився інтерес до теорії жанрів. У сучасній теорії та методології мовознавства функціональний підхід до дослідження мовних фактів набуває особливої актуальності у зв’язку зі зверненням лінгвістики до вивчення мови в її реальному функціонуванні, що зумовлює комплексний підхід до аналізу мовних явищ, коли кожна окрема одиниця мови, постаючи складником цілісної системи, досліджується з погляду виконуваних нею функцій. Така тенденція пояснюється тим, що увага лінгвістів останнім часом зосереджується на вивченні мови як засобу спілкування і на проблемі взаємодії мови і дійсності.

Повноцінне  функціонування сучасних засобів масової  комунікації в Україні, як і в усьому світі, сьогодні уже неможливе без оцінювання подій політичного, економічного, культурного життя суспільства та належного аргументування цих оцінок. Саме в інформаційному стилі реалізовується мовна функція впливу, що поєднується з інформативною (повідомленням новин). У  інформативному тексті розкриваються питання досить широкої тематики, що становлять інтерес для суспільства. Це можуть бути економічні, політичні, моральні, філософські проблеми, а також питання культури, виховання, побутові тощо. Інформаційний стиль використовується в суспільно-політичній літературі, політичних виступах, промовах тощо [32, с. 232].

Мовознавство має певні досягнення в дослідженні мови масової і ділової інформації, особливо мови періодичної преси. Ці досягнення пов’язані з іменами таких провідних учених, як Г.Винокур („Мова наших газет“, 1924), В.Виноградов („Проблемы литературных языков и закономерностей их образования и развития“, 1967), І. Білодід („Мова сучасної масово-політичної інформації“, 1979), В.Костомаров („Російська мова на газетній шпальті“, 1971), Г.Солганик  („Про специфіку газетно-публіцистичної метафори і метафоризації“, 2002 ) та ін.

В українському мовознавстві уже класичною вважається праця М. Жовтобрюха „Мова української періодичної преси“, яка охоплює великий часовий зріз – ХІХ – початок ХХ ст. У цій студії визначається роль періодичних видань у стилістичному збагаченні й нормуванні української літературної мови – її лексичного складу, граматичної будови й орфографії, у створенні публіцистичного стилю. Особлива заслуга науковця в тому, що він здійснив аналіз мови того періоду, коли ще остаточно не склалися лексичні,

граматичні і фонетичні літературні норми української мови, та порівняв мову газет, які видавалися у західних та східних регіонах України.

Мові української преси дожовтневого періоду присвячені фундаментальні праці М.Жовтобрюха: „Мова української преси (до середини дев'яностих років XIX ст.)“, 1963), „Мова української періодичної преси (кінець XIX — початок XX ст.)“,  1970).

Загальновизнаним  є твердження про те, що характерна ознака інформаційного стилю полягає в поєднанні експресії й стандарту.

Реалізація  таких функцій мови, як спілкування, повідомлення, вплив, ґрунтується на конкретних властивостях одиниць лексики, фразеології, граматики національної мови, для визначення й обґрунтування специфічних ознак інформаційного стилю необхідним є у його межах осмислення особливостей функціонування одиниць усіх мовних рівнів. Дослідженню специфічних рис лексики й фразеології інформаційного стилю в українському мовознавстві приділено належну увагу (праці Ю. Арешенкова [2; 3], І. Білодіда [48; 63],  Д. Баранника [7 - 10], С. Єрмоленко [20; 21], М. Жовтобрюха [23], А. Коваль [31], Г. Колесник („Слово мудре, крилате, пристрасне“, 1965), Т.Коць [36],  К. Ленець [42],  О. Муромцевої („Стилістична диференціація лексики української літературної мови“ , 1978), М. Пилинського („Мовна норма і стиль“, 1976) , О. Пономарева [53], О. Сербенської [56], Н. Сологуб та А.Коваль („Культура української мови”, 1974), О. Стишова [62],  Л. Шевченко („Деякі стилістичні проблеми метафоризації“, 1974 ) та ін.).

Підсумовуючи, маємо констатувати, що в текстах  інформаційного стилю взаємопов’язані функції номінації та оцінки лексичних компонентів, що дає дослідникам підстави виокремити в межах цього стилю два типи слововживань:

1) неоцінна лексика з підгрупами інформативних та „будівельних“ (за термінологією В. Костомарова) слів;

2) оцінна лексика, що поділяється на позитивно і негативно оцінну, у зв’язку з чим виникає потреба дослідження явищ вторинної номінації, характерних для інформаційного стилю як такого [62, с. 314–318].

Коли йдеться  про диференційні ознаки інформаційного стилю, дослідники використовують не лише набір певних мовних засобів у названому стилі, а й наголошують на важливості принципів, за якими організовані ці мовні одиниці в конкретних текстах. Дискусійне питання про роль набору характерних мовних засобів чи принципів їх організації втрачає гостроту, коли враховують обидва критерії виділення диференційних ознак функціонально-стильових різновидів мови, пор.: „Серед власне мовних особливостей функціональних різновидів дослідники, за академіком В. Виноградовим, називають відбір (чи набір) і організацію мовних засобів, а Д. Шмельов і М. Панов говорять про те, що організація переважає над набором...“ [75, с.54]. Дослідниця М. Кожина розвиває думку В. Виноградова, наголошуючи на „нормах відбору й поєднання в них мовних засобів“ [32, с.63]. Незаперечною є вага як набору мовних засобів інформаційного стилю, так і способів їх використання. Підставою для виділення й практичного дослідження окремого інформаційного стилю і є набір мовних засобів та їх організація, зокрема й функція вторинних номінацій у текстах власне інформаційних.

1.2. Газетна мова як інформаційний підстиль

Мова газети – різновид мови масової інформації в її писемній формі. Закономірність газетно-інформаційного підстилю виявляється в чергуванні мовної експресії та стандарту. Ще Ш. Баллі відзначав, що в газеті „важко писати швидко і правильно, не користуючись заяложеними виразами... Мова газети рясніє штампами – готовими зворотами, часто цілими невеликими реченнями“ [6, с. 385-387].

Вивчення мови газети має свою історію у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. В українському лінгвістичному дискурсі, як зазначають А.Загнітко й І. Данилюк [25, с.121–132], першим поняття „газетна мова“ вживає М.Гладкий, котрий, аналізуючи тогочасний газетний узус, ставив перед собою завдання „вияснити ті процеси, що взагалі відбуваються в українській газетній мові, відзначити причини цих процесів, а головне, дослідити певний розвиток нашої газетної мови, його напрям, тенденції, можливі хиби та способи їх виправити“ [25, с.121–132].

 Питання мови і стилю української періодики привертало увагу дослідників від початку XX століття. Дослідження мови українських газет має свою історію. Так, появу значної кількості статей спричинювали мовні дискусії з питань культури мови, які так чи інакше торкалися мови преси, іноді це залежало від зацікавлень мовою періодики окремих учених чи наукових колективів. На початку минулого століття приводом для дискусій стало, зокрема, „Дзеркало української мови“ (1912). У середині 70-х рр. та на початку 80-х років  XX століття дискусія про мову преси розгорнулася серед колективу авторів монографій „Мова сучасної масово-політичної інформації“ та „Особливості мови і стилю засобів масової інформації“. Крім того, об'єктом аналізу, докладнішого чи вибіркового, газетна мова ставала завжди тоді, коли дослідники вивчали окремі факти української мови, ставили проблеми культури мовлення та ін. Отже, мова преси з часом виділилася як самостійний об'єкт вивчення, і сьогодні можна говорити про пресолінгвістику як окрему галузь стилістики, тісно пов'язану з філософією комунікації, соціологією, з наукою про основи культури мови.

 Вивчення української "часописної мови", як і "часописного українського письменства", запровадили ще на початку ХІХ століття своїми працями І.Франко, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Л.Мартович та ін. Мова української преси (як, до речі, й сама преса), що виходила з 1914 року, а також між двома світовими війнами на окремих територіях українських земель, ще не стала об'єктом ґрунтовного дослідження. Є лише окремі зауваження в цьому плані у працях М.Сулими („Українська фраза: коротенькі начерки“) , М.Гладкого („Мова нашої преси (До проблеми культури українського слова)“, 1926; „Наша газетна мова“, 1928) та ін. Соціологічні вивчення мови газети та її аудиторії в 20-х роках поєднувалися з лінгвістичними спостереженнями, а опис мови преси був, як правило, соціолінгвістичним. Уже в цей період мова преси виділяється як окрема проблема. Чітко визначено, що основою її розвитку є народна мова, помітні пошуки імпульсів для розвитку мови преси, визначення її значення та місця в житті національної мови. На думку Ю.В.Шевельова, „газетна мова“ розвивається в тісному зв'язку з мовною практикою насамперед інтелігенції, репрезентуючи вже „вищу мову“, й істотно впливає на престиж національної мови. Мова української періодики 50-х років характеризується рядом особливостей, зумовлених насамперед тим, що пресу трактовано як частину ідеологічної структури, а мову – як засіб її пропаганди. З 60-х років вивчення мови української преси розвивалося в кількох напрямках. Перший із них – нормативно-стилістичний – представлений значною кількістю праць, авторами яких є С.Я.Єрмоленко [20; 21], А.П.Коваль [31], М.М.Пилинський (), К.В.Ленець [42], О.Д.Пономарів [53], В.М.Русанівський(), О.А.Сербенська [56], Н.М.Сологуб () та ін. У межах цього напрямку мову періодики вивчають з погляду того, наскільки воно відповідає нормам літературної мови. Зокрема, О.А.Сербенська, вивчаючи мову преси кінця XX ст., робить спробу системного опису і різнопланового аналізу (лінгвістичного, соціологічного, психологічного) явищ публіцистичного мовлення як певного естетичного стереотипу, що залежить від дії соціальних чинників. Дослідниця довела, що в мові газет віддзеркалюються тенденції розвитку загальнолітературних норм української мови.

Другий напрям у вивченні мови преси, який досить активно розвивається в Україні з 70-х років XX століття, пов'язаний з трактуванням мови газети як особливого об'єкта. Це функціонально-стилістичний напрям, репрезентований у працях таких учених, як М.М. Пилинський („Мовна норма і стиль“, 1976), Г.М. Колесник („Слово мудре, крилате, пристрасне“, 1965), А.І. Мамалига [43], І.К. Білодід [48], Д.Х. Баранник [8], Г.М. Сагач („Особливості публічного мовлення“, 1974), О.А. Стишов [62], Л.І. Шевченко [76] та ін. Функціонально-стилістичний підхід передбачає вивчення закономірностей і тенденцій формування внутрішньостильових форм, з'ясування лінгвістичної природи жанрової форми, пошуки естетичних критеріїв газетної мови. Окремий напрям у дослідженні мови українських газет – історію становлення мови української преси – започаткували, як вже зазначалося вище, М.А. Жовтобрюх [23] та Ю.В. Шевельов [75].

Різні аспекти  сучасного етапу розвитку мови української  періодики (80-х – 90-х років XX століття) знайшли своє висвітлення в працях І.І. Браги („Перемикання кодів: основні напрями соціолінгвістичних досліджень“, 2012), А.М. Григораш („Засоби інтенсифікації виразності газетного тексту у мові сучасної української преси“, 2001), Т.А. Коць [36], А.І. Мамалиґи [43], О.А. Стишова [62], Н.Г. Озерової („Взаимодействие функциональных стилей в русском и украинском языках“, 2000) та ін.

 На сьогодні всі наукові дослідження газетної мови виходять з функціональної своєрідності газетно-публіцистичного стилю, яка полягає в діалектичній єдності двох функцій – впливу та повідомлення. Водночас, хоча в різних жанрах публіцистики логічний та емоційно-експресивний елементи мають бути взаємно зрівноважені, на сучасному етапі газетної комунікації посилюється експресивна функція. У мові газети дедалі частіше вживається поряд із розмовно-літературною лексикою і розмовно-нелітературна: просторічна, в тому числі вульгарна, жаргонна, діалектна, лексика позанормативних запозичень, фразеологічні одиниці, що мають яскраво виражений зниженорозмовний, лайливий, грубий, вульгарний характер, отже досить виразну експресію. Така лексика і фразеологія характеризується переважно певною стилістичною маркованістю, додатковими конотаціями. У мові мас-медіа вона виконує роль виразних, дохідливих, влучних засобів, що забезпечують образність висловлювання і спрямовані на досягнення певної мети тощо.

Питання особливостей газетної мови торкалися М. Йогансен, Є.Плужник, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ф.Ганцов, О.Курило, І. Нечуй-Левицький, М.Сулима [цит. за №8, с. 6].

До характерних  ознак інформаційного стилю зараховують такі:

а) економія мовних засобів, лаконічність викладу в поєднанні з інформаційною насиченістю;

б) відбір мовних засобів за принципом їх зрозумілості;

в) наявність  суспільно-політичної лексики, переосмислення лексики інших стилів;

г) використання типових для стилю мовних стереотипів, кліше;

ґ) жанрова різноманітність і пов’язана з цим різноманітність стильового використання мовних засобів: багатозначності слів, мовних зворотів, зокрема метафори, метонімії, синекдохи.

Слід  зазначити, що мова газети – поняття багатогранне, оскільки на шпальтах газети присутні всі стилі літературної мови: інформаційна хроніка, витримана у діловому стилі, урядові постанови, дипломатичні документи тощо – в офіційно-документальному, численні статті про науково-технічні досягнення, статистично-економічні огляди тощо відповідають вимогам наукового стилю. Деяким жанрам властива найбільше публіцистичність (пропагандистські матеріали), в інших „гібридних“ жанрах поєднуються риси публіцистичного і літературно-художнього стилів (нарис, фейлетон), а ще в інших переважають ознаки усного розмовного мовлення (інтерв'ю, репортаж) тощо.

Крім того, мова газети найчутливіше реагує на будь-які  зміни в суспільстві, що позначається передусім на так званих словах, словосполученнях, які становлять ядро лексики газетної мови. Ця лексика пов’язана з ідеологією, спрямованістю конкретного видання. Своєрідна проникність мови газети зумовлюється реалізацією її інформативної функції, необхідністю повідомляти про найважливіші події.

У комплексі  ЗМІ газеті належить особливо важлива  роль. Загальний конструктивний принцип газетного повідомлення полягає  в чергуванні фактологічно конкретного та узагальненого матеріалу, образного й абстрактного, логічного й емоційного. Інформаційно-газетний стиль обмежує термінологічну лексику й фразеологію та збільшує питому вагу образної емоційно-забарвленої лексики.

Важливе місце у розробленні теорії інформаційного стилю, визначенні його основних ознак належить Д. Бараннику. Як зазначає дослідник, „основною властивістю газетного тексту є пафос дійової конкретності й наступальності, предметність і документальність“, що й визначає „найзагальнішу особливість естетики газетної мови: суто комунікативне значення слова домінує тут над його художнім, живописним, зображальним значенням“ [7, с. 5]. Однак це не уможливлює, як уважає вчений, спорідненості мови газети із художньою мовою, оскільки образні засоби, зокрема метафори, метонімії, епітети, становлять особливість газетного мовлення, незважаючи на той чи інший жанр. Він, зокрема, зазначає: „Безперечно, інформаційні тексти мають свою мовну, зокрема лексичну й фразеологічну, специфіку (ділова конкретність і лаконічність, стриманість у вживанні образних засобів, нерідко – певна стандартність зворотів і висловів). Але й ці тексти, як ми вже переконались, можуть зазнавати часом інтенсивного впливу художнього чи публіцистичного жанрів (і це позитивна ознака сучасної газетної мови), так же само художні та публіцистичні матеріали в газеті нерідко видозмінюються під впливом елементів інформації. Адже чистих жанрів та мовних стилів, тим більше в газеті, не буває“ [9, с. 155]. Слушність цього твердження зумовлена тим, що „характеризуючи мовний стиль як лінгвістичну категорію, звичайно враховують наявність відповідних, комплексно виражених ознак, що виявляються у процесі обслуговування мовою якоїсь сфери суспільної діяльності людей. Своєрідні ознаки властиві й інформаційному стилю мови. На думку вченого, він має виразніші, чіткіші риси, ніж такі стилі, як, наприклад, технічно-виробничий або епістолярний“ [8, с. 4].

Досліджуючи інформаційний  стиль як особливе мовне утворення, дослідник робить висновок, що «інформаційний стиль мови існує в писемній і усній монологічних формах, виявляючи себе в таких основних ситуативних варіантах: газетному (писемна форма) і аудиторному (усні форми)» [10, с. 113].

Окремої уваги, на думку Д. Баранника, потребує дослідження газетної мови як різновиду інформаційного стилю, що зумовлено  складністю цього мовного утворення, оскільки „мова газети не являє собою окремої цілісної стильової категорії, вона також не є в усій сукупності своїх жанрів різновидом публіцистичного стилю літературної мови, як часто стверджується в працях зі стилістики.

Мова газети є поєднанням кількох стильових  типів мови, найголовніші з яких – публіцистичний, художній з елементами публіцистичного, інформаційний“ [8, с. 3].

 Отже, особливості інформаційного стилю найбільш сконденсовано виявляються в газетних інформаційних жанрах.

Мовознавець аналізує специфіку різноманітних жанрів інформаційного стилю, зазначаючи, що „у сучасній усній і писемній мовній практиці є велика група жанрових форм особливого призначення, які набули цілком конкретної стильової визначеності.

Це передусім  значна частина газетних матеріалів, інформаційні передачі по радіо і телебаченню, усні повідомлення. До жодного з перелічених стильових різновидів літературної мови їх зарахувати не можна. Це, безперечно, своєрідний стиль літературної мови. За жанром оформлених у цьому стилі матеріалів його можна назвати „інформаційним“, і хоч останнім часом помічається тенденція порушувати стильову відмежованість інформаційних жанрів – під впливом, наприклад, жанрів газетної публіцистики. Але вплив цей не руйнує функціональної і стильової своєрідності інформації. Елементи інших стилів, і зокрема образна семантика, тільки допомагають краще донести до читача зміст повідомлення“ [9, с. 164].

Д. Баранник неодноразово наголошував на потребі і дослідження специфічної образності інформаційного стилю, зокрема газетного тексту [9, с. 155], оскільки «в інформаційних матеріалах газети образні засоби мови можуть виконувати своєрідні завдання (наприклад, підготувати читача належно сприйняти якесь повідомлення, часом – викликати зацікавленість, привернути увагу до повідомлюваного, зробити інформацію рельєфною), іноді вони по-особливому узгоджуються з інформаційним, критичним чи іншим текстом. Але це не створює якоїсь у цілому нової, „інформаційної» специфіки художньо-мовних засобів у порівнянні, наприклад, з власне публіцистичними чи художніми жанрами літературної мови“ [9, с. 156].

Отже, дослідник робить незаперечний висновок, що „в українській мові, як і в інших розвинених мовах, сформувався і має вже чітко окреслені риси інформаційний стиль“ [там само].

Погоджується  з теорією Д. Баранника й Ю. Арешенков, зауважуючи, що „ряд учених звертали увагу на якісну відмінність власне публіцистичних та інформаційних текстів, що знаходило своє відображення в термінах, якими позначався розглядуваний функціональний стиль: газетно-публіцистичний (О. Васильєва, О. Троянська), газетно-інформаційний (Д. Шмельов), стиль масово-політичної інформації (І. Білодід), інформаційний стиль (Д. Баранник)“ [2, с. 44], а отже, „усвідомлення того, що звичні рамки публіцистичного стилю вже не витримують дедалі потужніших хвиль нових мовностилістичних явищ, породжуваних мовленням засобів масової комунікації, змушувало дослідників або розширювати ці рамки, або зовсім виводити мову газети, радіо і телебачення за межі власне публіцистичного стилю“ [2, с. 44], „який обслуговує широку сферу суспільних стосунків, найповніше використовується в газетах, суспільно-політичних журналах, на радіо, телебаченні, в документальному кіно“ [2, с. 44].

Такі зауваження дозволяють ученому зробити висновок про те, що „розмежування усного мовлення переконувального призначення, комунікативне завдання якого здійснюється засобами інформаційного стилю, та мовлення повідомного призначення, комунікативне завдання якого реалізовується за допомогою інформаційного функціонального різновиду мовлення, який у зв’язку з розвитком засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення – набуває все більш чітких, системних рис окремого стилю“ [2, с. 44], тому „незалежно від форми його [стилю] існування – усної чи писемної – він [інформаційний стиль] функціонує у сфері масової комунікації, має за мету повідомити про найважливіші актуальні події насамперед громадсько-політичного життя і реалізується за допомогою ряду специфічних мовних засобів“ [2, с. 46], тому можна „з певністю твердити: збільшення питомої ваги і ролі інформаційного мовлення в комунікативних процесах суспільства, дедалі чіткіша його функціонально-стилістична визначеність, яка знайшла своє підтвердження в ряді досліджень, свідчать, що в системі функціональних стилів сучасної української мови окреме місце посідає так званий інформаційний стиль. Цей різновид спеціального мовлення почав складатися в результаті активізації масово-інформаційного виду діяльності суспільства, яку здійснюють різні інформаційні агентства, редакції, творчі об’єднання. В інформаційному стилі реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тоді як у власне публіцистичних тексах актуалізується функція впливу, або апелятивна“ [2, с. 47].